Психологічна допомога в ситуації релігійної кризи.

Релігійна криза – це важкий емоційний стан внутрішнього напруження, який безпосередньо викликаний розладом релігійного життя. Вона пов»язана з проблемою цінностей і як правило торкається різних аспектів релігійного життя (віри, образу Бога, релігійних обрядів, моральності та ін.). Криза настає тоді, коли людина перестає бачити можливі виходи.

Принципи кризового втручання (з Ромек, Конторович, Куркович)

1.Кризове втручання розпочинається з емпатійного контакту.

2.Невідкладність, терміновість кризового втручання.

3.У першу чергу консультант забезпечує клієнту підтримку.

4.Обмеження цілей, тобто ми повинні визначити найближчу мету і прямувати спочатку до неї (запобігання катастрофічним наслідкам ситуації клієнта), а потім до основної мети (навчити людину самостійно відновлювати психологічну рівновагу).

5.Висока структурованість та сфокусованість на основній проблемі.

6.Високий рівень активності консультанта у встановленні контакту з клієнтом, у збиранні інформації.

7.повага до клієнта.

Виділяють також загальні принципи роботи з кризовою ситуацією:

1. В стані кризи не варто вирішувати давні проблеми, оскільки на цей момент у клієнта немає достатньо сил і ресурсу, щоб справитися з ними.

2. Консультант не повинен намагатися змінювати почуття клієнта, а тільки допомогти переформувати їх у більш конструктивне цілісне утворення.

Етапи допомоги в ситуації кризи:

1. Встановити контакт та вислухати іншу людину (у зв’язку з почуттям самотності людина потребує близькості, доброзичливого ставлення від іншої людини).
2. Емпатійне прийняття.
3. З’ясувати обставини і наслідки виникнення кризи, об’єктивно проаналізувати та оцінити їх.
4. Шукаємо варанти шляхів, способів виходу з кризи. Висуваючи різні варіанти ми залишаємо за клієнтом повну свободу і право вибору.
5. Втілення плану виходу з кризи у практичні дії.

Подолання релігійної кризи переважно відбувається у 2 напрямках: або в бік внутрішніх змін (навернення і поглиблення релігійності), або у напрямку відмови від релігії (атеїзму). У подоланні кризи значну роль відіграють молитва, релігійні обряди, контакти з іншими людьми. Позитивно пережиті релігійні кризи (як і будь-які інші кризи) є важливим фактором в процесі становлення особистості.

 

Поняття та мотиви релігійного навернення

Людина віруючою не народжується, а стає у певний момент життя. У різних людей цей процес відбувається по-різному — одномоментно чи внаслідок тривалої роботи душі і розуму. Прилучення людини до віри називають наверненням.

Навернення — одноразовий акт інтенсивного становлення в душі людини віри; процес коригування та зміцнення вже наявної у неї релігійності (метаноя).

Об'єктивними, зовнішніми факторами навернення є різноманітні життєві ситуації, події, які спричиня­ють невдоволення суб'єкта своїм попереднім способом життя, вчинками, поведінкою, ціннісними орієнтаціями. Нерідко таке невдоволення може більш-менш інтенсивно стимулювати, а то й викликати вмілий, талановитий, глибоко віруючий проповідник. Таким був Біллі Грем (СІЛА). Одні й ті самі об'єктивні чинники діють на різних людей по-різному. Наприклад, 79 % з опитаних американців-фронтовиків навернулись до віри або утвердилися у своїй вірі під впливом пережитих ними жахів Другої світової війни. А в 19 %, навпаки, війна значно послабила віру в Бога.

Мотиви існують в певній єдності і взаємовпливі. По значимості мотивів релігійності та їх питомій вазі можна судити про релігійність людини. Якщо мотиви релігійності у віруючої людини домінують, якщо вони пригнічуються іншими мотивами, то людина починає вагатися у своїй вірі, остання втрачає свою силу і часто стає формальною.

Більшій усвідомленості мотивів індивідуальної релігійності сприяла й атеїстична пропаганда, під тиском якої віруючий змушений був задумуватися над релігійною мотивацією. Раніше звичайна людина менше задумувалася над мотивами своєї релігійності, релігія була природним буттям, вона органічно передавалася. Тепер же під впливом атеїстичної пропаганди хиталися релігійні переконання і людина, щоб зберегти свою релігійність, намагалася позитивно відповісти на питання: “Чому я вірую?” і таким чином виправдати свою віру.

Мотивація віри в Бога, виконання релігійних обрядів з посиланням на традицію; вплив релігійних почуттів на мотивацію релігійності, існували віруючі які у своїй вірі відштовхувалися від мотиву що релігія приносить радість, внутрішнє наповнення, долати стрес, психологічну напругу, дозволяла емоційно розрядитися, відчувати себе спокійним, можливість поспілкуватися.

Духовні мотиви, мотиви які наділені на спасіння душі “життя після смерті”, мотивація на здійснення окремих релігійних дій — відвідування храмів, обрядова активність, святкування релігійних свят, мотиви віруючих для здійснення таких обрядів як хрещення, вінчання та поховальний релігійний обряд.

Найбільш значними мотивами є: посилання на традицію, релігійне виховання, вплив сімї на оточення, горе та негаразди, бажання духовно зрости за допомогою релігії, отримати спасіння вічне життя. Існують також мотиви повязані з естетичною та етичною стороною релігії.

 

Типи релігійних навернень

За своєю природою будь-який акт навернення належить до одного із двох типів. Один із них пов'язаний із кризовими життєвими ситуаціями, що породжують інтенсивні емоційні переживання. В момент безпосереднього навернення емоційна динаміка суб'єкта сягає рівня афекту з бурхливою розрядкою. Віруючий, який зазнав такого навернення, може точно вказати місце і час цієї події. Навернення іншого типу відбувається як поступове і спокійне посилення релігійності, якому не властиві різкі емоційні потрясіння.

Багато дослідників вважають наверненням особливий процес переходу людини на позиції якоїсь релігії і пов'язані з цим інтенсивні емоційні переживання, що суб'єктивно сприймаються і тлумачаться нею як здобуття релігійної істини. Динаміка емоційних переживань при наверненні охоплює відносно різку зміну негативно забарвлених станів на позитивно забарвлені, тобто ка-тарсичний у своїй основі процес. З цього приводу В. Джеме зауважив, що релігія має пречудесну владу перетворювати найнестерпніші страждання людської душі на найглибше і найінтимніше щастя. Нерідко віруючі, які пережили навернення, стверджують, що дуже відчутним моментом цього акту було раптове перетворення гріха і вини на екстатичне почування миру і доброзичливості, тобто щось таке, що наближається до містичного екстазу. Одні дослідники стверджують, що від 10 до ЗО % віруючих пережили релігійне навернення, інші вважають його долею небагатьох.

Становлення віри, яке можна назвати поступовим наверненням, було у апостолів Петра та Андрія. Цьому типу навернення невластиві бурхливі, афективні, екстатичні емоційні процеси, глибокі релігійні кризи, раптовий контакт з абсолютно новою духовною дійсністю. Його провідним чинником є інтенсивний духовний пошук людиною вищих сенсів життя, істини і добра. Вона поступово духовно доростає до глибокої віри, цілковитої довіри Богу і віддання себе йому.

У наверненні, як і у формуванні та функціонуванні релігійності особистості, істотну роль відіграють релігійні враження, отримані в дитинстві, особливо від батьків.

Існують якби два типи релігійності: один з них можна б назвати «егоцентричним», а другий — «теоцентричним». У першому випадку людина концентрує свою увагу на собі. Не бере до уваги Бога, а тільки власну ситуацію. До сповіді йде з думкою, що треба очиститися, бо їй важко зі своїм гріхом і щоб бути в порядку перед Богом. Для такої людини сповідь може стати своєрідним «аспірином» від болю совісті, пігулкою для заспокоєння і повернення гарного самопочуття. Отже, йдеться про постійне зосередження на собі. Така людина, діставши прощення гріхів, відходить від сповідника може не дуже й сумною, але й не радісною, бо усе ще зосередженою на злі, яке щойно скинула

 

64 наслідки релігійного навернення. ___________________________

 

65.Проблема визначення психологічної норми, здоров'я та патології.

Особистість людини накладає певні відбитки на релігійність. Якою є особистість, такою є її релігійність. Феноменологія релігійності є достатньо різноманітно, особливо зважаючи на наявність релігійних і містичних переживань, екстазів, нерідко постає питання психологічного здоров'я віруючих людей.

Здоров'я - це стан повною фізичного, розумового її соціального благополуччя що базується на суб'єктнвиому відчутті здоров'я Норма - це оптимум функціонування і розвитку організму і особистості, що визначається за об'єктивними критеріями.

Б.Братусь дає наступне визначення нормальному розвитку: „ Нормальний розвиток - це такий розвиток, який веде людину до здобуття нею родової людської суті. Умовами і одпочасно критеріями цього розвитку є: відношення до іншої людини як до самоцінності. як до істоти, що втілює в собі нескінченні потенціал людського роду; здатність до децентрації, самовіддачі і любові як способу реалізації цього відношення: творчий, характер життєдіяльності; здатність до вільного волевияву; віра в здійсненність наміченого; внутрішня відповідальність перед собою і іншими, минулими і майбутніми поколіннями; загального сенсу свого життя''.

Людина може бути цілком психічно здоровою (добре запам'ятовувати і мислити, ставити складні цілі, бути діяльною, керуватися усвідомленими мотивами, досягати успіхів, уникати невдач і т.ін.) і одночасно бути особистісно неповноцінною, хворою (не координувати, не спрямовувати своє життя до досягнення людської суті, відходити від нього, задовольнятися сурогатами і т.ін.).

Принцип Курта Шнайдера: „У звязку з можливістю повної феноменологічної схожості психічним захворюванням (психопатологічним симптомом) визначається лише те що може бути таким доведене".

Також слід враховувати принцип „презумпції психічної нормальності ", який полягає в тому, що ніхто не можи бути визнаний психічно хворим до того, як поставлений діагноз захворювання, крім того, ніхто не зобов'язаний доводити у себе відсутність психічного захворювання. Відповідно до цього кожна людина вважаться психічноздоровою, поки не доведено протилежне, і ніхто не вправі вимагати від неї підтвердження цього очевидного факту.

Майже не існує психічних проявів людини, які можуть бути однозначно зараховані до рангу симптомів, так само як і визнані абсолютно адекватними.

Релігійна віра є сферою переконань. Для атеїста релігійні вірування можу -ть виглядати як нелогічні, такі, що не підлягають корекції. Однак це не означає, шо вони є маячнею. В даному випадку вони є частиною релігійного світогляду. Світогляд - це система принципів, цінностей, ідеалів, переконань,які визначають спрямованість діяльності і ставлення до діяльності окремої людини, соціальної групи чи суспільства в цілому.Постає питання яке,полягає в тому, визначити де є межі між релігійними переконаннями, світоглядом і маячнею? Сучасна психіатрія ввела нове визначення маячні. Маячня - це непохитна впевненість в чомусь незважаючи на безсумнівні і очевидні докази і свідчення протилежною.якщо ця впевненість не притаманна іншим членам даної культури чи субкультури.

Аналогічною є диференціація маячні і забобону. Якшо певний забобон, повіря є типовим для певного мікросоціуму, то переконаність в ньому не може бути основою для діагностики патопсихологічного симптому Для того щоб з високою імовірністю віднести переконаність в чомусь до маячних ідей, необхідно це переконання оціниіи як унікальне і суб'єктивне явище, яке не знаходить аналогів в субкультурі даної людини.

В.Франкл: Якщо людина вбиває в собі Бога, вона породжує в собі диявола. Якщо людина не може задовольнити потребу в релігійній вірі, вона стає забобонною.

Старбак п ідкреслював складність у визначенні критерію нормальності: стосовно релігійного досвіду-"Важко визначити ту межу, за якою нормальний релігійний досвід переходить в патологічний. Демаркаційна лінія залежить від загального відношення особистості до релігії, темпераменту, вузькості або широти поглядів. Таким чином,ті хто хоче виявити аномальні тенденції, обов'язково будуть упевнені в тому, що знайшли їх".