Загальна характеристика філософії Нового часу, школи, їдеї, представники

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підкорялася їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії, від впливу теології. У цій боротьбі використовувалися і придбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демокріта і Епікура, "теорія двох істини" та ін Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.
Вивчаючи філософію Нового часу, потрібно врахувати, що на її утримання впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософська традиція, оскільки, будучи викликаною, до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.
Важко переоцінити вплив на передову тодішню філософію науки, зокрема, дослідно експериментальних досліджень природи та математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими натуралістами і математиками (Г. Декарт, Г. В. Лейбніц), а деякі натуралісти були авторами важливою філософської ідеї. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально математичної науки, яка прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи і небесні тіла.
Крім революціонізуючого впливу на розуміння космосу, у нової астрономії було ще два великих гідності: перше - це визнання того, що все те, у що вірили з давніх часів, могло бути хибним; друге - що перевіркою наукової істини є терплячий збір фактів разом зі сміливою здогадкою щодо законів, які об'єднують факти. [Рассел Б., С.631]
У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівської її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядної наукою про найбільш загальні принципи буття і знання. Метафізика Нового часу початку доповнюватися природничих змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів сфері математики, фізики, іншої спеціальної науки. У передових мислителів даної епохи метафізика висловлювала гармонійне єдність умоглядно раціонального мислення та експериментальної практики, а також і ту ініціативу, яка, як правило, належала тоді саме умоглядно теоретичного компоненту, а не досвідченому елементу, науково філософського знання. І до аналогічної гіпотезі вимушені були звертатися і ті мислителі, яких абсолютизував дедуктивний для раціоналізму метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, речового світу, існуючого способу виробництва, державного ладу, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.
Якщо природна релігія XVIII століття шукала підтримки, яку їй не могла дати природничо-наукова метафізика, в моралі, то це було можливо завдяки тому, що в проміжку часу ця гілка філософського дослідження теж досягла повної незалежності від позитивної релігії. Дійсно, звільнення філософії, що почалося разом з поширенням релігійно-індиферентної метафізики XVII століття, здійснилося порівняно швидко і безперешкодно, але при цьому тенденція нової епохи позначилася, між іншим, і в тому, що центр ваги філософських досліджень був перенесений в область психології. [Віндельбанд В, С. 422]
Внутрішній хід розвитку нової філософії легко розглянути. Філософія цього періоду прагне пізнати речі зусиллями людського розуму і тому бере свій початок, твердо вірячи в можливість такого проникнення, повністю довіряючи цим силам; вона бере за основу це припущенні і тому, основний спосіб її обгрунтування, носить характер догматизму. Так як вона передбачає пізнання, то робить своїм об'єктом природу речей, незалежно від умов пізнаваності, і основне її завдання - пояснення явищ, у тому числі духовних, з сутності природи: тому її основний напрям має характер натуралізму.
Але справжня пізнавальна здатність повинна бути тільки одна, як і справжнє пізнання речей. А людський розум складається з двох здібностей, за допомогою яких ми представляємо речі: чуттєвості і розуму, сили сприйняття і сили мислення. Тому разом з початком нової філософії вже виникаєсуперечка між протилежними напрямками пізнання, який не паралізується спільністю завдання і припущення, а скоріше викликається нею.

 

Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (Р. Декарт, Б. Спіноза і Г. Лейбніц).

Філософський раціоналізм − напрям в теорії пізнання, згідно з яким істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат. rаtiо - розум, rаtiоnаlis - розумний).

Рене Декарт (1596 -1650) - філософ, математик, фізик, механік, фізіолог. Основна риса філософського світогляду Декарта - дуалізм .

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило- не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Друге правило - розподіляти кожне ускладнення, яке виникає у процесі пізнання на стільки частин, на скільки це можливо для їх кращого розв'язання.

Третє правило - мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило- необхідно у процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей - того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено. Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення - це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму.

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677). Така побудова, коли питанню Бога передує питання людини, означає, що при хибному уявленні про бога основа буття - субстанція (те, що лежить в основі) - є причиною самої себе - Бог - першопричина всіх і себе, - він є творчим виявом самого природного буття. Природа це субстанція, а як першопричина і само причина - Бог. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять нерозривну єдність реальності. Субстанції притаманні протяжність і мислення. Протяжність розкривається в нескінченості "модусів". "Модуси" одушевленні. Проголошуючи мислення атрибутом субстанції, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про збіг структури світу зі структурою розуму. Порядок і зв′язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв′язок речей (матеріалізм). Свобода як пізнана необхідність.

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646 - 1716) - протиставляє плюралістичний підхід − монадологія. Реальність складається з монад (простих субстанцій). Вони утворюють ієрархію: монади - душі, монади - духи, монада – Бог, (не мають вікон) Погодженість завдяки божественній мудрості. Необхідне те, що є можливим. Свобода тлумачиться як свобода діяння і передбачає "свої рівні та різновиди".