Самосвідомість та самопізнання людини

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена - самосвідомості.

САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє "Я", свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

• ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

• ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

• ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

7. Філософія як мудрість та наука

Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання.

Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків..

Чи є філософія однією з наук? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Отже, певна схожість пов’язана передусім з теоретичною формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального.

З цією схожістю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль.

Філософію як ситему знань треба розглядати на прикладі соціальної філософії. Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Виявляючи ці зв’язки, ми й будуємо певну «філософію», з’ясовуємо сенс, призначення І соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням.

Можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Найширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова. Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об’єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання.

 

8. Взаємодія біологічного, психічного, соціального, духовного в людині. Складна сутність особистості.

Людина як частина природи, біологічний суб’єкт є результатом еволюції життя на Землі. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, притаманні всім людям якості й особливості.

Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та на численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість, тощо).

Дійсно необхідно визнавати наявність, значення і відносну самостійність біологічної природи людини, бо вона має величезне значення в його соціальному житті, але все ж таки треба визнати те, що на завершальній стадії формування людини, як «особливої» вирішальне значення мають вже не біологічні, а соціальні чинники.

Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Однак у процесі розвитку вона стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Природа і сутність визначається її особливим способом існування в світі, включеністю в два світи: в природний і в соціальний.

Соціальне виникає з біологічного, біологічне передує соціальному, створює для нього історичні природні передумови. Праця постає як засіб перетворення людиною природи. Людина впливає на природу та використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Вона має предметний і духовний характер. Її результат - матеріальні предмети і у цих предметах людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття.

Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Соціалізація є найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток.

Процес духовного виробництва як процес формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта стають основою самоорганізації і самозбереження суспільства.

Духовність і моральність виникли як результат реалізації потреби розвитку людства. Їх значення як норм і критеріїв оцінки та регулятора людей дедалі більше зростали у подальшому розвитку людини. Моральність та духовність не випливають з праці, не є її наслідком. В цьому відношенні ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній системі. Мораль виникає там, тоді i настільки, де, людство включає механізми самообмеження для регуляції стосунків на новій основі, які потрібні для подальшого розвитку. Перші моральні норми в діяльності кожного окремого індивіда підтримуються зовнішнім соціальним примусом.

У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності не є наявність біологічних ознак і не є можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовність, яка є специфічною ознакою людини і властивою лише людині формою буття.