Методи політичної економії: сутність, структурні елементи

Предмет політичної економії

Політична економія - суспільна наука. Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства. Предмет політичної економії змінювався з розвитком науки.

Арістотель описував поняття політичної „економіки” - організація господарства у маєтку рабовласника. 1615 р. Монкретьєн ввів поняття „політична економія”. Предмет: мистецтво державного управління економією. Сміт казав, що це наука про багатство на рівні суспільства. Рікардо казав, політична економія має вивчати закони, що керуються розподілом суспільного продукту.

Маркс - основна робота „Капітал”. Предмет дослідження: капіталістичний метод виробництва та відповідні йому відносини виробництва та обміну.

Економікс - наука про багатство, наука, що вивчає людей у їх діловому житті, наука про те, які товари та послуги виробляти і для кого.

Предметом політичної економії є виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання різних товарів і послуг, тобто у суспільному виробництві.

Предмет політичної економії - це наука, що вивчає закони еволюції і відносин власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил і людини у всіх сферах суспільного відтворення (виробництва, розподілу, обміну, споживання).

Економічні закони - це внутрішні необхідні сталі і суттєві зв”язки економічного життя; або економічні закони - це закони розвитку і відносини власності у їх взаємозв”язку з розвитком продуктивних сил. Економічні закони мають об’єктивний характер, тимчасовий характер, функціонують лише в економіці.

Система економічних законів включає:

- Загальні економічні закони: властиві всім способам виробництва; закон розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивної праці.

- Особливі закони: діють в кількох формаціях - закон вартості, попиту, пропозиції.

- Специфічні економічні закони: діють в межах одного методу виробництва. Основний економічний закон капіталістичного способу виробництва - закон додаткової вартості.

- Стадіальні економічні закони: діють лише на одній стадії суспільного способу виробництва. При монополістичному капіталізмі зароджуються монополії, концентрація виробництва.

Економічні категорії - це теоретичний вираз або мислені форми економічних явищ і процесів, які реально існують (товар, ціна, прибуток, конкуренція, монополія і т.д). Кожен закон групує навколо себе певну групу категорій.

 

Методи політичної економії: сутність, структурні елементи

Метод – це спосіб дослідження предмета науки.

Метод політичної економії - це шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленного відтворення цієї взаємодії у системі економічних законів та категорій.

Включає: філософські та загально-наукові принципи, закони діалектики (знання єдності і боротьби протилежностей, знання кількісно-якісних змін, знання заперечення), категорії філософії (кількість та якість, сутність, явище), закони і категорії політичної економії. Важливе місце займає діалектичний метод. Він передбачає, що кожне економічне явище знаходиться в русі: зароджується, розвивається, занепадає, відмирає; має тотожність, відмінність, протилежність. Методи:

1) метод наукової абстракції - це метод поглибленого пізнання дійсності;

2) системних підхід - вивчення внутрішніх прямих і зворотніх зв”язків між явищами та предметами;

3) метод аналізу і синтезу - аналіз - процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, синтез - поєднання різних елементів або сторін предмету в єдине ціле;

4) кількісний та якісний аналіз - виділення тих сторін, що піддаються кількісному виміру та виявлення якісної визначеності процесу;

5) метод історичного та логічного підходу - історичне -розгляд з точки дійсності, логічне - очищене від випадковості;

6) індукція та дедукція - індукція - рух думки від одиничного до загального, дедукція - рух думки від загального до одиничного.

Функції політичної економії (теоретико-пізнавальна, практична,

світоглядна, методологічна)

Функції політичної економії:

1. Теоретико-пізнавальна.

2. Практична.

3. Світоглядна.

4. Методологічна.

Теоретико-пізнавальна полягає у вивченні і пояснені економічних явищ та процесів на основі наукового аналізу.

Практична - економічні знання служать практичним цілям. Вони основа для економічної політики держави.

Світоглядна полягає у формуванні нового типу економічного мислення.

Методологічна - політекономія є основою ряду економічних наук:

- галузевих (економічної промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту);

- міжгалузевих (економічна географія, теорія управління, економічна історія);

- функціональних (фінанси, кредит, грошовий обіг, економіка праці, економіка підприємства).

 

Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва

Основа формування товарного виробництва – ССП - суспільний поділ праці (умова виникнення).

І СПП (виділення пастуших племен) (первісне суспільство) створив можливість регулярного обміну між общинами.

ІІ СПП (відокремлення ремесла від землеробства) (рабовласницьке суспільство) зумовив зародження товарного виробництва.

ІІІ СПП (виділення купців) сприяв завершенню формування товарного виробництва.

Форми СПП:

1) загальний - поділ суспільного виробництва на окремі сфери, роди: промисловість, сільське господарство, матеріальне, нематеріальне виробництво;

2) частковий - розпад сфер і родів на окремі галузі, види виробництва;

3) одиничний - поділ праці всередині окремого підприємства на професії, види зайнятості.

Розподіл праці - відокремлення різних видів праці в формі спеціалізації трудової діяльності Спеціалізація - зосередження виробників на випуску певних видів продукції.

Фактори розподілу праці:

1) індивідуальні здібності людини (фізіологічні, вікові, психологічні);

2) природно-кліматичні (природні ресурси, клімат, географічне розташування);

3) традиції (передаються із покоління в покоління - династії);

4) досвід (пристосування обладнання, приміщень).

Переваги розподілу праці:

- раціональне використання факторів виробництва;

- з’являється можливість механізації виробництва;

- збільшується продуктивність праці і ефективність виробництва, забезпечується його масовість і здешевлення. Недоліки розподілу праці:монотонність і нудність спеціалізованої праці; залежність виробників один від одного; одноманітність випуску продукції.

Рівні розподілу праці:

- на підприємствах - спеціалізація робітників на виконанні функцій управління, виробництва, збуту, постачання /ресурсного забезпечення/ (внутрішньофірмова - цехи, відділи, професії);

- між підприємствами - спеціалізація підприємств на випуску певних видів товарів і послуг /молокозавод, швейна фабрика, взуттєва фабрика, хлібокомбінат/;

- галузевий (нафтова, вугільна);

- по групах галузей (добувні галузі, переробні галузі, сфера послуг);

- територіальний (спеціалізація господарської діяльності по різних регіонах і зонах країни);

- міжнародний (спеціалізація на певному виробництві цілих країн).

Види спеціалізації в промисловості:

а) предметна - спеціалізація на виготовленні однорідної кінцевої продукції /автомобілі, костюми, взуття/;

б) подетальна - спеціалізація на виробництві окремих частин майбутнього готового продукту /шини, підшипники, карбюратори і ін. деталі/;

в) технологічна спеціалізація на виконанні окремих операцій чи етапів технологічного процесу /установка коліс при збиранні автомобіля/.

 

Гроші як розвинута форма товарно-грошових відносин.

Функції грошей

Гроші - це особливий товар, який служить загальним еквівалентом при обміні товару.

Функції грошей:

1) міра вартості. Міра вартості означає, що вартість всіх товарів вимірюється в грошах. Масштаб цін - вагова цінність металу прийнята за грошову одиницю;

2) засіб обігу. Гроші - це посередник в обміні товарів. Т-Г-Т. Дану функцію виконують реальні гроші: КГ = сц/о (де сц - сума цін товарів, о - швидкість обігу однойменний грошових одиниць);

3) засіб нагромадження чи утворення скарбів. Функцію виконує стабільна грошова одиниця;

4) засіб платежу. Функцію виконують кредитні гроші (векселі, чеки, кредитні картки). КГ = сц-К+П-ВР/о (К - товари в кредит, П - товари по яких наступив строк платежу, ВР - взаємні розрахунки);

КГ = СЦ-К+П-ВР/О

5) світові гроші. Загальний міжнародний платіжний або купівельний засіб.

 

15. Закони грошового обігу та інфляція. Грошові реформи

Грошовий обіг - безперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу обігу і засобу платежу.

Кількість грошей, необхідних для обігу, визначається законом грошового обігу:

, де

ЦТ - сума цін всіх товарів, призначених для реалізації в певний період,

К - сума цін товарів, проданих в кредит,

П - платежі, за якими настав строк оплати,

ВР - взаємні розрахунки,

О - число оборотів грошової одиниці.

Тобто на кількість грошей в обігу впливає: кількість товарів і рівень цін, швидкість обертів грошової одиниці, рівень розвитку кредиту, рівень розвитку безготівкових розрахунків.

При функціонуванні повноцінних грошей в обігу перебувала лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження (коли потреба в грошах зменшувалась, вони перетворювались в скарб, якщо збільшувалась - повертались). Для паперового грошового обігу характерна нестабільність, яка випливає із самої природи цих грошей (випуск не регулюється потребами обігу в грошах, відсутній механізм автоматичного вилучення надлишку).

Дія закону грошового обігу в економіці практично весь час порушується. Як правило, кількість грошей в обігу більше суми товарних цін. Виникає інфляція.

Інфляція - знецінення грошей внаслідок переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових грошей. Можливість виникнення інфляції – в самому факті використання символічних паперових і паперово-кредитних грошей (неповноцінних).

Основні причини інфляції:

- монополістичні тенденції в економіці та панування монополій;

- крах золотого стандарту (відсутність обміну банкнот на золото);

- зростання державного дефіциту і державного боргу (вплив військових витрат);

- диспропорції в економіці;

- кризові явища у валютно-фінансовій системі;

- циклічний характер економічного розвитку;

- необгрунтована економічна політика.

В Україні до кінця 80-х років ХХ ст. інфляція мала прихований характер внаслідок замовчування цих процесів.

Основні причини інфляції в Україні: глобальна причина інфляції - тотальне одержавлення економіки; конкретні причини: 1)глибока деформація основних пропорцій економіки (випуску засобів виробництва і предметів споживання, груп “А” і “Б”); 2) надмірна мілітаризація економіки; 3) значна монополізація економіки; 4) витратний механізм господарювання (дотації нерентабельним підприємствам, неефективне капітальне будівництво, утримання значного апарату управління, економічно незумовлена допомога іншим.країнам); 5)надмірна емісія грошей, кредитна емісія.

Слід розрізняти суть і форму прояву інфляції.

Суть – знецінення грошей, форма прояву – зростання цін. Вимірюється інфляція через індекс цін (найпростіший спосіб), який визначається співвідношенням ціни ринкового кошика в даному періоді до ціни аналогічного ринкового кошика в попередньому періоді, помноженим на 100%.

Інфляція супроводжується зростанням цін. Але не всяке зростання цін – інфляція.

Загальні ознаки інфляції: зростання цін; дефіцит товарів; знецінення грошової одиниці.

Види інфляції: 1. повзуча (ціни зростають до 5% в рік). 2. галопуюча (до 10%). 3. гіперінфляція (1-2% щоденно). 4. супергіперінфляція (перевищення гіпер інфляції).

Наслідки інфляції та антиінфляції підприємства: дефляція, нуліфікація, девальвація.

Дефляція - загальне зниження середнього рівня цін в економіці.

Нуліфікація - рішення держави про недійсність обезцінених грошей і заміна їх новими.

Девальвація - зниження обмінного курсу однієї країни до грошової одиниці іншої.

Негативні соціально-економічні наслідки інфляції примушують окремі держави вдаватись до грошових реформ, зміст яких зводиться до повної або часткової перебудови грошової системи з метою стабілізації грошового обігу. Такий радикальний спосіб використовується державою лише тоді, коли консервативні способи стабілізації грошей не спрацьовують або не дають відповідного ефекту.

Найважливішою метою грошової реформи є надання національній валюті характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого підвищення її купівельної спроможності і конвертованості. Оскільки “твердість” національної валюти має два тісно пов’язаних між собою, але не тотожних аспекти: зовнішній ¾ стабільність обмінного курсу національної валюти; і внутрішній ¾ стабільність цін тобто відсутність інфляції, вибираючи модель проведення грошової реформи, вкрай важливо чітко визначитись щодо напрямку “вектора жорсткості” запровадження національної валюти у просторі цих двох вимірів.

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Вони значно різняться за своїми цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи можна класифікувати таким чином:

1) становлення нової грошової системи. Вони були типовими при переході від біметалізму до монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922-1924 роках ¾ це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети “совзнаки” на банкноти “червінці”.

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко окремі грошові реформи мають всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2-16 вересня 1996 року. Створення нової незалежної держави спричинило виникнення власної національної грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала також проведення ефективних заходів загальної санації економіки і фінансів.

Функції ринку.

(економічна сутність ринку розкривається у виконуваних ним функціях):

1. Ціноутворююча – ринок перетворює продукти праці на товар, остаточне визначення та реалізація вартості товарів та послуг.

2. Регулююча – регулює економічну пропорцію між сферами і галузями, остаточно узгоджує

3. Виробництва, споживання,пропозиції і платоспроможного попиту як щодо загального V, так і стосовно асортименту товарів і послуг.

4. Спонукача - спонукає виробників більш індивідуально витрачати виробництва, більш якість та споживчі властивості товарів, розшир. Асортимент. Результат – збільшення ефективності виробництва і збільшення маси прибутків.

5. Інтегруюча - забезпечення безперервності всіх сфер суспільного відтворення, сприяє формуванню цілісності економічної системи, встановлення зв’язків із національною економікою

6. Контролююча - контроль споживачів за виробництвом

7. Функція посилення конкуренції – між виробниками окремих країн і світового господарства.

8. Функція санації – очищення економічної системі від неефективних і не життєспроможних підприємств через механізм ринкової конкуренції.

9. Інформаційна функція – існують ринкові сигнали і ціни ставки за кредит та ін., за допомогою яких вносять зміни в господарську діяльність.

Умови функціонування ринку:

1. Суспільний поділ праці

2. Достатня ємкість ринку

3. Здатність цін динамічно змінюватись під дією попиту та пропозиції

4. Конкуренція товаровиробників, боротьба за покупця

5. Вільний обмін товарами та послугами

6. Розвинута кредитно – грошова система

 

Економічні функції держави.

1. Розробка і затвердження правових основ економіки.

Закони повинні носити стабільний характер і приміняться до всіх без виключення.

2. Визначення цілей, пріоритетів в макроекономічному розвитку країни.

Держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, їх ефективність, наслідки розвитку економіки.

3. Реалізація соціальних цінностей (соціальне забезпечення, соц. робота, контроль за цінами)

4. Регулювання економічної діяльності через бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

5. Захист конкуренції як основного регулюючого механізму в ринковій економіці.(антимонопольне законодавство)

6. Перерозподіл доходів, направлення на усунення надмірних різниць в рівнях доходів.(фінансування програм допомоги, виплата допомоги, регулювання ринкових цін)

7. Фінансування суспільних благ і послуг.(благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, музеїв, бібліотек, національна оборона та інше)

8. Регулювання зовнішньо торгівельних відносин і валютного ринку.(регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю та вивіз капіталу)

9. Стабілізація економіки, забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін в країні. Це реалізується через фіскальну та грошово-кредитну політику, направлену на зменшення інфляції та безробіття.

 

 

Меркантилізм

Термін "політична економія" з'явився в 1615р. З того часу минуло майже п'ять століть розвит­ку цієї науки. За цей період виникли і розвинулися кілька напрямів, де­сятки шкіл і течій.

Політична економія бере свій початок з першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. торговець, купець) і епохи пізнього Серед­ньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інте­реси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благо­родні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої тор­гівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, вис­тупали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й вивезення частини то­варів за кордон, за посилення ролі держави. Представник фран­цузького меркантилізму Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Загалом за­хідноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку на­зивали нееквівалентний обмін. Меркантилізм був переважно прогресивною економічною теорією, його представники упер­ше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне виз­начення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити виве­зення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вва­жали сферу обігу.

Фізіократи. Ф.Кене

У Франції відгалуженням класичної школи політичної еко­номії були фізіократи (грецьк. рhisis — природа і кratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники шко­ли фізіократів — економісти Ф.Кене, Ж.Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію "чистий продукт", який розглядали як обсяг і вар­тість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх вит­рат. Отже, джерелом багатства було названо перевищення ство­реним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфе­рі продукту. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вва­жали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах — лише як таку, що покривала витрати на їх існуван­ня. Ф.Кене розро­бив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількіс­ного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу "витрата-випуск", які викорис­товуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Капіталістичний спосіб виробництва фізіократи вва­жали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до прин­ципу історизму; представники цієї школи ігнорували або не­дооцінювали роль держави у господарському житті.

 

Економічні погляди Ф.Ліста

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності. Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

Митна реформа 1818 мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст. Фрідріх Ліст (1789—1846) Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини. Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт. Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію організації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політичне сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме молоду індустрію від конкуренції. Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації. Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього використання й космополітичного, два рівні природних економічних законів— особливих для окремої країни (нації") і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.

 

Зміна доходу і попиту.

Попит (Д) — бажання та спромоясність людей купувати товари.

Обсяг попиту (Qд) — кількість товару, яку бажає і спроможен купувати споживач за одиницю часу за певної ціни.

На обсяг попиту (Qдx) впливають фактори

Qдx =f(Px,py...Pz, J, T...),

де Р_х — ціна товару х; Р_у...Рz— ціни товарів-замінників і доповнювачів; J— грошовий дохід споживача;

Т— смаки й уподобання (пріоритети) споживачів;

... — інші можливі фактори (наприклад, очікування зміни цін у майбутньому).

Закон попиту ~ чим нижче ціна товару (за умови незмінності інших факторів), тим більшу його кількість споясивачі хочуть і можуть придбати Якщо змінюється ціна то відбувається рух по лінії попиту (вгору чи вниз), якщо змінюються нецінові фактори, то лінія попиту зсувається паралельно вгору чи вниз. Нецінові фактори:

- Бюджет (доходи споживачів)

- Смаки споживачів, переваги

- Мода

- Ціни на супутні товари

Супутні товари бувають:

- Взаємозамінні (якщо гри рості ціни на товар А, попит на товар В росте)

- Взаємодоповнюючі (якщо при зростанні ціни на товар А, попит на товар В спадає)

- Нейтральні (якщо за умовою зміни ціни товару А, попит на товар В не реагує)

Еластичність попиту за доходом показує на скільки змінюється обсяг попиту за умови зміни доходу.

Q 2-Q 1 / Q 1 / I 2-I 1 / I 1 якщо результат > 0 то товар якісний, <0 то не якісний.

 

 

Зміна ціни і попиту

Попит (Д) — бажання та спроможність людей купувати товари.

Обсяг попиту (Qд) — кількість товару, яку бажає і спроможен купувати споживач за одиницю часу за певної ціни.

На обсяг попиту (Qдх) впливають фактори Qдx =f(Px,py...Pz, J, T...),

де Р_х — ціна товару х;

Р_у... Р_z — ціни товарів-замінників і доповнювачів;

J—грошовий дохід споживача;

Т— смаки й уподобання (пріоритети) споживачів;

... — інші можливі фактори (наприклад, очікування зміни цін у майбутньому).

Вважаючи всі фактори, крім ціни товару X, незмінними, дістанемо залежність попиту від ціни;

Qдx =f(Px)

яка виражає закон попиту.

Закон попиту — чим нижче ціна товару (за умови незмінності інших факторів), тим більшу його кількість споживачі хочуть і можуть придбати. Якщо змінюється ціна то відбувається рух по лінії попиту (вгору чи вниз), якщо змінюються нецінові фактори, то лінія попиту зсувається паралельно вгору чи вниз. Нецінові фактори:

- Бюджет (доходи споживачів)

- Смаки споживачів, переваги

- Мода

- Ціни на супутні товари

Супутні товари бувають:

- Взаємозамінні (якщо при рості ціни на товар А, попит на товар В росте)

- Взаємодоповнюючі (якщо при зростанні ціни на товар А, попит на товар В спадає)

- Нейтральні (якщо за умовою зміни ціни товару А, попит на товар В не реагує)

Еластичність попиту за ціною показує на скільки змінюється обсяг попиту за умови зміни ціни.

Q 2-Q 1 / Q 1 / Р 2-Р 1 / Р 1 якщо лінія попиту крута, то попит не еластичнии і навпаки.

 

Стеля” і “підлога” ціни

Внаслідок діяльності монополії або втручання держави ціна встановлюється вольовим шляхом вище або нижче рівноважної (рисунок 1.6).

Якщо ціна вище рівноважної, вона є штучно завищеною і називається ціною “підлоги”. У такому випадку на ринку виникає надлишок.

Ціна “стелі” обмежує зростання ціни. Це штучно занижена ціна. У даному випадку на ринку виникає дефіцит.

“Стеля” та “підлога” ціни

 

Розмір дефіциту визначається відрізком |Q₁^SQ₁^D|, а розмір надлишку – відрізком |Q₂^SQ₂^D|.

Інші громадські організації - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. До них належать релігійні організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, обслуговуючі кооперативи, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи тощо.

Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво та взаємодопомогу. Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.

Благодійні організації - недержавні організації, головною метою діяльності яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб [21, ст. 1]. Благодійні організації можуть утворюватись у формах членських благодійних організацій, благодійних фондів, благодійних установ, інших благодійних організацій (фундацій, місій, ліг тощо). Благодійні організації та фонди надають товари та послуги домашнім господарствам на неринковій основі, джерелом фінансових ресурсів для яких є пожертвування в грошовій і натуральній формі. Відмінною особливістю благодійних організацій і фондів є те, що вони є не об'єднанням громадян або юридичних осіб, а об'єднанням їхнього майна для досягнення суспільно корисних цілей.

Важливу групу НКОДГ утворюють великі окремі соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових підприємств і організацій, які надають послуги в галузі освіти, охорони здоров'я, культури та відпочинку своїм працівникам і членам їхніх сімей безкоштовно або за зниженими цінами за рахунок відрахувань від прибутку підприємств. Вони умовно розглядаються як самостійні інституційні одиниці, які надають неринкові послуги і відносяться до сектору НКОДГ (крім підрозділів, які належать бюджетним установам і відносяться до сектору ЗДУ).

Цінова дискримінація

Монополісти з метою збільшення свого прибутку використовують цінову дискримінацію – принцип ціноутворення, коли той самий товар або послуга продається різним категоріям покупців за різними цінами.

Для впровадження цінової дискримінації необхідно виконання двох умов:

1. Існує формальна ознака, за якою можна розрізняти категорії споживачів.

2. Благо не можна перепродавати.

Розрізняють три види цінової дискримінації.

Цінова дискримінація першого ступеню, або абсолютна цінова дискримінація існує тоді, коли кожному споживачеві встановлюють індивідуальну ціну на рівні його готовності платити за благо.

Цінова дискримінація другого ступеню полягає у встановленні рівня ціни в залежності від обсягів продажу. Цей спосіб дискримінації, як і в попередньому випадку, використовує спадаючу криву ринкового попиту, що відбиває зменшення готовності покупця при збільшенні обсягу.

Цінова дискримінація третього ступеню (на сегментованих ринках) запроваджується монополістом тоді, коли можна виділити кілька окремих груп споживачів з різною еластичністю попиту, тобто визначити так звані елементи ринку.

 

 

Монополістична конкуренція

Більшість реально існуючих галузей організовані як суміш досконалої конкуренції та чистої монополії, що утворює монополістичну конкуренцію та олігополію.

Характеристика ринку:

- на ринку діє багато продавців і покупців, частка кожного з них в обсягах ринкових продажів не є значною;

- продукція різних виробників диференційована;

- вхід на ринок і вихід з нього є вільними;

- виробники не взаємодіють між собою;

- існує повна поінформованість щодо ринкових цін, обсягів та попиту покупців.

Крива попиту на продукцію окремої фірми має традиційний нахил вниз, хоча вона і близька до горизонтальної абсолютно еластичної лінії, як це має місце у випадку досконалої конкуренції. Крива MR проходить нижче кривої D, так само як і у випадку монополії (рисунок 4.8).

Задача максимізації прибутку розв’язується подібно до випадку монополії.

Точка Е на лінії попиту D є станом короткострокової рівноваги монополістично конкурентної фірми.

У довгостроковому періоді економічний прибуток дорівнює нулеві, це відрізняє монополістичну конкуренцію від монополії. А на відміну від досконалої конкуренції при монополістичній конкуренції не досягається ефективний обсяг випуску.

 

Олігополія

Характеристика ринку:

- на ринку діє декілька продавців;

- продукція може бути і стандартизованою і диференційованою;

- існують певні бар’єри для входу на ринок;

- виробники мають враховувати поведінку конкурентів, тобто діють стратегічно;

- існує повна поінформованість щодо ринкових цін та обсягів.

Найважливіша риса олігополії – це стратегічна поведінка продавців: фірма-олігополіст мусить розробляти стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів.

Як показує практика, в короткостроковому періоді фірми-олігополісти намагаються тримати ціну товару постійною, змінюючи при цьому обсяг випуску. Фірми розподіляють капітальні ресурси (FC) таким чином, щоб вони ділились на самостійно функціонуючі ланки, які спроможні випускати кінцеву продукцію. Тоді крива середньої змінної вартості (AVC) олігополіста має горизонтальний відрізок, де значення AVC і MC співпадають

Моделі поведінки фірм при олігополії досить різноманітні і виходять з різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки фірми – способів конкурентної боротьби і взаємодії з суперниками за умови прагнення до максимальних прибутків у короткостроковому періоді.

Зупинимося на моделі ламаної кривої попиту.

Критерії Феллнера

Американський вчений В. Феллнер емпірично обгрунтував критерії сумісних дій фірм олігополістів з метою отримання максимального прибутку.

1. Спільні дії більш типові для галузі, де випускається однорідний товар, чим для галузі, що випускає диференційований товар.

2. У галузі, що переживає економічний підйом, тенденція до спільних дій вище, чим у галузі, де спостерігається спад виробництва.

3. Тенденція до спільних дій вище в галузі, де нараховується невелика кількість фірм.

4. Якщо в галузі є одна лідируюча фірма, то тенденція до спільних дій в ній вище, чим у галузі, де усі фірми однакові.

5. Чим менше фірми застосовують нецінові методи конкуренції, тим вище тенденція до спільних дій.

6. Тенденція до спільних дій вище в тих галузях, де вище бар’єри входження нових фірм у галузь.

 

Нецінова конкуренція

Монополістичний конкурент завойовує ринок трьома факторами: ціною, обсягом та факторами нецінової конкуренції.

Нецінова конкуренція – це коли завоювання покупців та просування товару на ринок здійснюється не стільки ціною, скільки якістю товару, дизайном, упаковкою, фасоном, способом надання послуг, торговою маркою тощо.
Таким чином, монополістичний конкурент формує попит на свою продукцію.

Формою нецінової конкуренції є реклама. Є думки, що реклама потрібна, що вона приносить користь та є противники реклами.