Економічна думка Стародавньої Греції: Ксенофонт, Платон, Арістотель

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Аристотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства. Саме завдяки їм почали вживати термін „економіка”, що у буквальному перекладі означає „наука про ведення домашнього господарства”.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) – автор трактату „Домострой” – один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи „старе” положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від „природного” поділу людей на вільних і рабів) і про „велику значущість” для розвитку суспільства землеробства, порівняно з ремісництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що „найбільш проста робота” може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатністю до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурально-господарської концепції, він все-таки визнавав необхідність існування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби.

Внаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу дум­ку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх то­варів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.

У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної дер­жави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліп­ше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання над­мірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість пе­редачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався за­хисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставиться до торгівлі, засуджує лихварство.

Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) – найвидатніший мислитель давнини, в творах якого економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини. У своїх творах, особливо у „Нікомаховій етиці” і „Політиці”, йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності належать або до природної сфери – економіка, або до неприродної – хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Арістотелем економіки і хрематистики було однією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки.Для Аристотеля економіка – це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов’язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмян, але тільки у межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні – це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об’єктом турботи держави.

Термін „хрематистика” Арістотель вводить від слова „хрема” – майно, володіння. Хрематистику мислитель порівнює з „мистецтвом наживати багатство” за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері - володіння грішми. Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності. Іншими словами, хрематистика – це „мистецтво” вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом „справедливого обміну” з сусідом. Самі ж гроші як найбільш „зручний в ужитку” товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є „в нашій владі”, щоб гроші стали „неспоживчими”.

Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по­двійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, вклю­чаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допо­могою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початково авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрець­кий мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аріс­тотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь­ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

Меркантилізм

Термін "політична економія" з'явився в 1615р. З того часу минуло майже п'ять століть розвит­ку цієї науки. За цей період виникли і розвинулися кілька напрямів, де­сятки шкіл і течій.

Політична економія бере свій початок з першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. торговець, купець) і епохи пізнього Серед­ньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інте­реси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благо­родні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої тор­гівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, вис­тупали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й вивезення частини то­варів за кордон, за посилення ролі держави. Представник фран­цузького меркантилізму Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Загалом за­хідноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку на­зивали нееквівалентний обмін. Меркантилізм був переважно прогресивною економічною теорією, його представники упер­ше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне виз­начення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити виве­зення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вва­жали сферу обігу.