Суспільно-політичні передумови

 

Розглядаючи суспільно-політичні аспекти формування націй, передусім європейських, маємо насамперед звернутися до питання про роль держави у націотворенні. Звичайно, тут не йдеться про ототожнення процесу націотворення з процесом державотворення, проте слід визнати, що формування націй за «класичним сценарієм» (Англія, Франція та ін.), тобто історія «старих, тяглих націй», було тісно пов’язане з формуванням держав, які, за висловом Е. Сміта, стали матрицями цих націй, а в ширшому розумінні — й зразком для «нових» націй.

Фактично виникнення централізованих держав з максимально можливим для певного часу ступенем уніфікації різних аспектів внутрішнього життя, було основною суспільно-політичною передумовою становлення націй у модерну епоху. В свою чергу, виникнення таких держав не було короткочасною подією, навпаки, це був тривалий і суперечливий процес, однак у цьому процесі на фоні неосяжної кількості випадковостей простежуються певні закономірності, спільні для історії всіх подібних держав.

Якими були основні суспільно-політичні й економічні передумови, що сприяли формуванню «держав-матриць»? Професор Нової школи суспільних досліджень Нью-Йорка Чарлз Тіллі називає такі чинники: 1) наявність доступних [природних] ресурсів; 2) відносно безпечне становище у часі й просторі (іншими словами, природна захищеність певної території); 3) безперервне самовідтворення верстви «політичних антрепренерів» (політичної еліти); 4) успішні війни; 5) гомогенність (однорідність) населення — первісна чи досягнена свідомими зусиллями; 6) міцний союз центральної влади з вирішальною частиною земельних (феодальних) еліт. До цих чинників, зазначає Тіллі, додалися й деякі специфічні риси державотворення в Європі: 7) висока вартість державного будівництва; 8) тісний взаємозв’язок між веденням воєн, творенням армій, розширенням і регулюванням податків та зростанням державного апарату; 9) значна роль коаліцій між центральною владою й основними суспільними класами в управлінні; 10) вплив [культурної] гомогенізації (або її відсутність) на структуру й ефективність влади ¹¹¹.

Виникнення й розвиток держави (а це багатоаспектний процес, який вбирає в себе цілу низку чинників — економічних, культурних, соціально-психологічних тощо) у такому контексті справді постає як основна політико-історична передумова формування націй.

«Етатистсько-генетичний» (по суті, гегелівський) принцип був покладений в основу історіософських міркувань Г. Сетона-Вотсона, зокрема, запропонованого ним відомого поділу націй на «старі, тяглі» й «нові». Перші почали формуватися в період середньовіччя, процеси внутрішньої інтеграції в них відбувалися еволюційним шляхом.

Дедалі більша кількість представників різних верств, станів і класів зв’язувалась у відносно єдину спільноту через розширення впливу держави, розширення комунікацій, торгівлю та формування національних мов і літератур (неважко помітити, що ця схема була запозичена Е. Смітом, який використав її у своїй версії еволюції «латеральних» етнічних спільнот). Національна свідомість, чи національна ідентичність сформувалися у цих націй до виникнення націоналістичної доктрини. Натомість «нові» нації сформувалися в революційну епоху націоналізму, вони були наслідком реалізації ідеологічних конструкцій освічених еліт, інтеграції населення за зразком старих націй. Формування національної свідомості та піднесення національних рухів відбувалися у них одночасно і революційним шляхом ¹¹².

Сетон-Вотсон наводить як історичний приклад такі «старі нації», як французька та англійська. Визначити чітко, коли у цих націй розпочався процес формування національної свідомості, на думку вченого, неможливо. Наприклад, зауважує він, у 1200 р. не існувало ані французької, ані англійської нації, проте в 1600 р. обидві були «очевидною реальністю». (Американська дослідниця Л. Ґрінфелд вважає, що в Англії XVI ст. вже існувала модерна нація. Для історика Франції Южина Вебера, навпаки, твердження про «очевидну реальність» французької нації в XVI ст. — нонсенс. Він доводить, що й наприкінці XIX ст. французька нація ще не склалася.) Спочатку в країнах, які нині відомі нам як «Англія» і «Франція», правили монархи і знать, які розмовляли однією мовою, мали спільний світогляд, і воювали один з одним за територію чи, навпаки, об’єднувались проти спільного ворога під час хрестових походів. Їхніми підданими були кріпосні селяни, які розмовляли різними діалектами, не мали жодного доступу до суспільного життя і об’єднувались лише належністю своїм сеньорам та обов’язками щодо церкви.

Через чотириста років відмінності між народами обох країн були вже відчутними, і в них уже існувало внутрішнє «почуття спільності». Англійці знали, що існують французи — це інший народ, те ж саме можна сказати про французів у їхньому ставленні до англійців. Обидва народи мали «власних» суверенів, які виступали як символи відповідних спільнот. У наступні століття дедалі більша кількість населення цих країн потрапляла у сферу суспільного життя і відчуття спільності ставало надбанням ширшого загалу. «Це було пов’язано, — пише Сетон-Вотсон, — передусім з економічним і соціальним розвитком, піднесенням торгівлі і спеціалізованих мануфактур, зростанням міст та збагаченням торговельних верств. Починався розквіт шкіл та освіти (хоча формальна освіта залишалася набутком меншості), а французька та англійська мови стабілізувалися у літературі, що розвивалася... У цьому процесі географія, економіка, мова, релігія та державна влада відігравали кожна свою роль. Остання була найважливішою, оскільки саме зростання монархічної влади — її військових, фіскальних та бюрократичних функцій — визначало межі, в рамках яких розвивалося почуття спільності» ¹¹³.

Можна погодитися з міркуваннями Сетона-Вотсона щодо політичних, економічних, культурних та інших передумов й еволюційного характеру формування «старих» націй. Проте в даному контексті очевидним є також ототожнення процесу формування нації з творенням централізованої держави. Зрозуміло, що ці два процеси відбувалися паралельно, взаємно перепліталися, впливали один на одного, проте це були якісно різні процеси. Заперечення викликає також термін «національна свідомість». Застосування його щодо домодерних часів сприймається як архаїзм.

«Розмови про розвій «національних монархій», — зауважує професор Оксфордського університету Сюзен Рейнолдс, — видаються або тавтологічними або телеологічними.... Не можна вважати само собою зрозумілим, наприклад, що Франція та Англія розвивалися безпосередньо в національні держави тому, що їхні монархії в усі часи були «національнішими», аніж, наприклад, німецька, це треба довести, а довести це можна лише порівнюючи, як люди тих часів сприймали своїх володарів...» Використання терміна «національний» щодо середньовічної історії є наслідком традиції XIX ст., коли націоналізм асоціювався з принципом народного суверенітету і протиставлявся «феодальному» чи «королівському». «Аж доки ми не встановимо, — наголошує С. Рейнолдс, — що саме середньовічна ідея народу мала спільного з модерним націоналізмом, і чим вона відрізнялась, краще взагалі уникати вживання слів «нація» і «національний» [щодо середньовіччя]» ¹¹⁴.

Зауваження С. Рейнолдс щодо звички вживати слова «нація» і «національний» стосовно всього народу, успадкованої від XIX ст., є особливо важливим для загальної дискусії щодо часу виникнення націй. Більшість дослідників чи то прямо, чи опосередковано асоціює ці поняття з «масами», «широкими верствами», «суспільством» тощо. Коли йдеться про «національну свідомість», здебільшого мається на увазі не елітарний феномен, а свідомість мас, що цілком відповідає ідеї нації, яка з’явилася в модерні часи (ототожнення понять «нація» і «народ»). Чи можемо ми говорити про «масову свідомість» стосовно середньовіччя з його калейдоскопічними локальними територіальними спільнотами, відсутністю засобів масової комунікації, неписьменністю і політичною безправністю переважної більшості населення? Чи можемо ми шукати «національну» свідомість за тих часів, коли система суспільних лояльностей будувалася на позанаціональних засадах — релігійних, васальних, династичних? Водночас не можна не помітити, що деякі елементи цих лояльностей складали соціально-психологічне підґрунтя для формування саме національної свідомості в майбутньому, вже в модерну епоху.

Отже, еволюція державних форм у Європі створювала передусім соціально-політичні і психологічні передумови для формування націй у модерну епоху, проте вона не була еволюцією напій. Як зауважує Майкл Манн, цей процес не був однобічним. Загальноприйнята схема взаємозв’язку державотворення і націотворення, наголошує він, будується на ідеї поступового поширення державного суверенітету з «верхів» на «низи». Справді, зазначає він, виникнення націй і націоналізму було одним із наслідків розвитку модерної держави. Проте й «низи» активно впливали на еволюцію державних форм, як у донаціоналістичну епоху, так і в її рамках ¹¹⁵.

Манн пропонує розмежовувати дві «протонаціональні фази» в еволюції націй і націоналізму в домодерну добу: релігійну і комерційно-етатистську. Повторюючи аргументи Б. Андерсона щодо Реформації і «друкарського капіталізму», як передумов формування націй, він вважає, що Реформація і Контрреформація (релігійна фаза) спонукали протестантських володарів та їхніх противників шукати шляхів приборкання цих масових (як для середньовіччя) рухів. Отже, «низи» опосередковано сприяли зрушенням у державних «верхах». Там, де різні церкви ставали основою для організації держав чи регіонів, конфлікти між ними могли сприяти виробленню «протонаціональних» почуттів серед нижчих класів, як це було під час релігійних воєн. Утім, ця тенденція була обмеженою, оскільки як католицька, так і протестантська церкви були «транснаціональними» (цікаво, що Манн вживає це слово без лапок), а державні, мовні та церковні кордони не збігалися.

Наприкінці XVII ст., вважає Манн, починається комерційно-етатистська фаза «протонаціональної» еволюції. У Британії та Голландії домінував торговельний (комерційний) капіталізм, в Австрії і Пруссії — мілітаристська держава, у Франції діяв «змішаний варіант» мілітаристської держави та комерційного капіталізму. На’ цій фазі відбувалося формування, «стандартизація» соціальних ідентичностей в рамках певних держав, і хоча цей процес здебільшого стосувався «вищих» класів, «низи» також відігравали у ньому досить активну роль, особливо там, де були сильними буржуазні верстви. Ідея нації ще не стала мобілізуючою силою для більшості суспільства, однак «технічні» передумови для цього вже були створені.

Головним наслідком «протонаціональних» фаз була поява двох основних елементів, на основі яких згодом формувалися нації: держав з відносно усталеними територіями й кордонами та регіональних етнічних спільнот. З кінця XVIII ст. у процесі взаємодії цих двох елементів і розгортається епопея формування націй. І в цьому процесі дедалі більшу роль відіграють «низи», особливо очевидним це стає з початком епохи «масової політики» і з «пробудженням» націй у XIX — XX ст.

Дж. Броілі розглядає цю проблему дещо в іншому контексті. Посилаючись на приклад Англії і Франції, він стверджує, що в цих країнах успіхи монархій у творенні суверенних держав, формуванні загальнодержавних інститутів, зумовлювалися тією обставиною, що «суверенізація» держави забезпечувалася не простим тиском «згори», а системою домовленостей, угод між монархом і політичною спільнотою, якою він керував (зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про «маси». «Відповідно, — пише англійський історик, — концепція суверенності в ході свого розвитку завжди пов’язувалась з поняттям прав і свобод [...] Ідея суверенної держави вимальовувалась поступово, у процесі налагодження стосунків [між суб’єктами та об’єктами влади]» ¹¹⁶. Згодом ідея прав і свобод та їх забезпечення суверенною державою (уособленням якої був монарх), поширилася з середньовічної політичної спільноти на інші верстви і фактично спрацювала проти монархій, зате на користь формуванню націй. У національних державах на зміну системі угод між монархом і політичними елітами прийшла суспільна угода між державою (з її монополією на узаконене насильство) і її громадянами. Саме таким чином, вважає Броілі, ідея суверенної держави дала поштовх виникненню політичної концепції нації.

Підсумовуючи все сказане вище, зазначимо, що версія, згідно з якою еволюція держав і зміни відповідних суспільно-політичних, соціальних, економічних та інших структур була важливою передумовою формування націй у модерну епоху, видається прийнятною, якщо в ній не ототожнюються процеси формування держави і формування нації. «Держави-матриці», що стали політичними одиницями, на основі й у межах яких формувалися нації в модерну епоху, стали також і зразками для творення тих націй, державна передісторія яких була перервана або ж її не існувало взагалі. Держава в такому варіанті виступає як засіб інституціалізації і соціалізації націй, про що ми вже згадували раніше.

 

Націогенеза в модерну епоху

 

«В епоху націоналізму, — писав Ганс Кон, — нації стають великими колективними дійовими особами історії; відмінність у характері та світогляді між ними належить до головних чинників, які визначали хід подій. Лише в цю епоху не стільки воля особистостей, династій чи позанаціональних спільнот на зразок церков чи класів, скільки воля націй набула вирішального значення...» ¹¹⁷. Нації в модерну епоху, яка є водночас й епохою націоналізму, існують і діють як «колективні особистості». У цьому, очевидно, полягає квінтесенція розуміння націогенези і феноменології націй. Нації ототожнюються не з певними соціальними групами, не з елітами, не з державами, а зі спільнотами, які перекривають соціальні, релігійні, сімейні, регіональні та інші кордони. Нації перетворюються на найбільші в історії людства колективи, якщо користуватися мовою соціології. Саме в такому контексті ми розглянемо процес націогенези в модерну епоху. Загальний фон цієї епохи визначила, за висловом Е. Гобсбаума, «подвійна революція» — серія суспільно-політичних, економічних, технологічних, культурних та інших змін, викликаних Французькою революцією і промисловим переворотом (який ще називають Промисловою революцією). Французька революція створила новий тип політичної практики, пов’язаний, передусім, з виходом на політичну арену мас, масштабним втручанням держави в усі сфери життя цих мас, ототожненням їхніх інтересів з інтересами держави і, зрештою, з легітимізацією ідеї народного суверенітету (деякі дослідники взагалі стверджують, що Французька революція створила першу модерну націю в Європі). Промислова революція викликала масштабні соціальні, економічні й технологічні зрушення, що сприяли поширенню цього нового типу політичної практики спочатку в Європі, а згодом — в усьому світі (розвиваючи далі цю думку, можна згадати, що масштабна технологічна революція, яка розпочалася в середині XX ст., також створила якісно нові умови в житті націй, але це — окрема тема). Промислова революція викликала також нерівномірності у розвиткові націй, що спричинило загострення конкуренції між ними й водночас сприяло активізації націогенези. Зрештою, «подвійна революція» активізувала процеси, що відбувалися в суспільно-політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах у домодерну добу, процеси, що мали безпосереднє відношення до формування націй.

Зрозуміло, що ми не можемо висвітлити всі ці зрушення у нашому нарисі, оскільки це питання потребує окремих детальних досліджень. Згадаємо лише деякі, найбільш промовисті факти, які проілюструють процес націотворення в модерну епоху.

У процесі націотворення з кінця XVIII ст. досить чітко простежуються кілька тенденцій, які взаємно доповнювалися, перепліталися, зливалися в одному напрямі. З одного боку, вже Французька революція дала перший приклад цілеспрямованого, свідомого «конструювання нації» засобами державної чи групової політики. Водночас вона ж продемонструвала, що процес націотворення чималою мірою є спорадичним, випадковим, непередбаченим, що він складається з величезної кількості дій, які безпосередньо не пов’язані з націотворенням, проте позитивно впливають на нього. Це знову висуває на передній план питання про співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» чинників в існуванні нації та її генезі.

Причому, як ми вже зазначали, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» чинники націогенези в нашому розумінні є умовним, суто аналітичним поділом.

Інший важливий аспект, безпосередньо пов’язаний з попередніми, — проблема інтеграції та дезінтеграції. Націотворення відбувалося у цих двох напрямах. У країнах, де нації формувалися в рамках уже існуючих держав-«матриць», основне завдання полягало в забезпеченні умов для культурної, політичної, соціальної та економічної інтеграції населення. Таке ж завдання стояло перед елітами «культурних націй», які були поділені між багатьма культурно спорідненими політичними одиницями — як класичний приклад тут можна назвати Італію і Німеччину. В імперіях інтеграційні тенденції (які часто перетворювалися на асиміляторські) зіткнулися з рухом протилежного спрямування, коли підлеглі центрові етнічні групи стали ініціаторами дезінтеграційних процесів (характерно, що після розпаду імперій етногрупи, які виступали ініціаторами дезінтеграції, стали ініціаторами інтеграційних процесів, але при цьому зіткнулися з дезінтеграційними прагненнями інших етнічних груп — класичний приклад того, що Г. Моргентау називав «абетковим парадоксом»). Складається враження, що історія націотворення у XIX— XX ст. — це історія боротьби і взаємодії згаданих тенденцій. Інтеграційні (доцентрові) та дезінтеграційні (відцентрові) тенденції також утілювалися як на рівні цілеспрямованої політики, так і виникали унаслідок незапрограмованої взаємодії «об’єктивних» чинників. Зрештою, поняття «інтеграція» й «дезінтеграція» стосуються не лише націй чи багатонаціональних конгломератів. XIX— XX ст. — це також період розпаду старих і формування нових соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших спільнот і зв’язків як усередині націй, так і на транснаціональному рівні.

Розглянемо деякі «суб’єктивні» чинники, які можна, принаймні умовно, на аналітичному рівні, відокремити від «об’єктивних». У даному випадку йдеться передусім про формування того, що дослідники називають «національною ідентичністю», «національною свідомістю» тощо. Ми згадали про свідоме, цілеспрямоване творення нації методами державної і публічної політики. У цьому випадку, очевидно, найпоказовшіим буде приклад суспільного явища, яке Е. Гобсбаум назвав «винайденою традицією».

«Винайдена традиція, — стверджує Гобсбаум, — означає певний тил [суспільної] практики ритуального чи символічного характеру, який звичайно регулюється прямо або опосередковано загальноприйнятими правилами, мета яких — індоктринація певних цінностей чи норм поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду» ¹¹⁸. Існує три типи винайдених традицій, зазначає Гобсбаум. Перший встановлює або символізує суспільний взаємозв’язок, членство всередині групи, реальної чи штучної спільноти. Другий створює чи легітимізує певний варіант суспільних інститутів, статусу або влади. Основною метою винайденої традиції третього типу є соціалізація певних поглядів, систем цінностей або норм поведінки ¹¹⁹.

На думку Гобсбаума, епоха масового «винаходу традицій» в Європі збігається з епохою націоналізму (кінець XVIII — XX ст.). «Винахід традиції» — феномен новітнього часу, модерної доби, невід’ємний елемент процесу націотворення. Водночас «винахід традицій» досить виразно демонструє внутрішню суперечливість процесу націотворення, — «традиції», які створюються для легітимізації модерного феномена, здебільшого побудовані на апеляції до минулого (іноді не такого вже й давнього).

Зрозуміло, що Гобсбаум, поважний марксистський історик, пояснює «винахід традиції» конкретними суспільними, передусім соціальними, потребами. «Цілком нові, або старі, проте радикально трансформовані соціальні групи, середовища та умови, — пише він, — вимагали нових інструментів зміцнення й вираження соціального взаємозв’язку та ідентичності, структурування суспільних відносин. Водночас суспільні зміни призвели до того, що існування традиційних форм державного правління, соціальних та політичних ієрархій ставало дедалі складнішим, а часом і просто неможливим. Це вимагало нових методів правління та встановлення нових форм лояльності. Цілком природно, що винахід «політичних» традицій був тим більш свідомим і програмованим, що його авторами були політичні інститути, які ставили певну політичну мету» ¹²⁰.

Найбільш адекватною вимогам моменту формою лояльності та організації людських спільнот у цей час стала нація. Відповідно, «винахід традицій» спрямовувався на формування й зміцнення націй як у Європі, так і в усьому світі. Очевидно, немає потреби особливо наголошувати на тому, яке значення для національної свідомості мають такі символічні прояви «винайденої традиції», як національний прапор (триколор Французької революції, безперечно, став зразком для масового наслідування в XIX — XX ст.), національний гімн (можливо, перший із них — гімн Великої Британії 1740 р.) або національні свята (мабуть, серед перших тут були 14 липня у Франції, та 4 липня у США). В модерну епоху частиною «національної традиції» став також цілий набір неформальних «символів-портретів» націй: Маріанна як символ Франції, Джон Буль — Англії, дядько Сем — США. Можна також згадати зооморфні символи, як формальні, так і неформальні: орел, обраний як символ могутності багатьма націями і державами, лев — у Великій Британії, ведмідь — у Росії тощо.

Важливим елементом «винайденої традиції» стала глорифікація певної історичної постаті, символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.

Як бачимо, «винахід традиції» спрямовувався на кодифікацію соціальної поведінки, виховання почуття спільності всередині нації, формування спільного культурно-політичного простору, тобто мав суто функціональне значення. Звичайно, не варто перебільшувати «запрограмованість», «планомірність», інструменталістське значення, масштаби та наслідки цієї політики. «Винахід традицій» був лише одним із аспектів значно ширшого, масштабнішого і значною мірою стихійного процесу інтеграції населення в нації.

Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX — XX ст., очевидно, одним із найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження «національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших — мали перетворитися на такі.

XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха одномовних і двомовних словників, граматик, лексиконів. У 1789 — 1794 pp. з’явився шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. — офіційна російська граматика. Це був остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався проект 16-томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У 1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 — 1839 pp. був опублікований п’ятитомний чесько-німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 — 1848 pp. норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався монументальними дослідженнями: у 1862 — 1872 pp. був виданий п’ятитомний словник французької мови М. Лєтре, 1905 р. розпочав сорокарічну роботу над історією французької мови Ф. Брюно. У 1879 р. під керівництвом Дж. Мюрея розпочалася публікація багатотомного словника англійської мови (завершена в 1928 р.) ¹²¹. У XIX ст. літературними мовами стали словенська, сербо-хорватська, болгарська, фінська, українська та ін.

Якщо для державних націй питання «одержавлення», стандартизацій та уніфікації своєї мови було частиною ширшого, загальнішого процесу «впорядкування», зміцнення, стабілізації системи суспільних, культурних зв’язків усередині нації, то для народів, для яких творення власної держави було справою майбутнього, «мовне будівництво» перетворювалося на революційне гасло. XIX ст. породило цілу плеяду «філологічних» бунтівників ¹²², чиї «кабінетні вправи» в перспективі стали підґрунтям революційних націоналістичних