Критика типологій: методологічні зауваження



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Критика типологій: методологічні зауваження



 

Найдокладнішу, на наш погляд, критику деяких із вищезгаданих типологій націоналізму дав Е, Сміт. Його зауваження слід визнати справедливими, їх можна використати для аналізу не лише націоналізму, а й будь-якого іншого суспільного феномена. До того ж вони викликають інтерес саме з методологічного погляду, тому варто розглянути їх докладніше. Критика Е. Сміта стосується, головним чином, історичних типологій К. Гейза, Л. Снайдера, Г. Кона, а також соціологічних типологій Л. Віртса, К. Симонс-Симоналевича та ін.

Попередні типології, на думку англійського дослідника, були недосконалими, оскільки вони не відповідали трьом основним вимогам: 1) вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність в аналізі певної референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях 96. Забігаючи наперед скажемо, що типологія самого Е. Сміта за першими двома критеріями дійсно перевершує попередні, принаймні формально, що ж до третього — вона також, незважаючи на всі свої інструментально-утилітарні принади, здебільшого «перебуває на полиці» і мало вплинула на дослідження у відповідних галузях.

З погляду вичерпності і повноти емпіричного матеріалу типології націоналізмів (як історичні, так і соціологічні) хибували на однобічність у виборі фактів. Схема, на думку Е. Сміта, була такою: «класифікатори» визначали декілька типів націоналізму, і на їхній основі робили узагальнення щодо усього феномена у цілому. «Надмірна однобічність, — зауважує Е. Сміт, — є доречною, коли певні типи [націоналізму] — це лише інструмент, за допомогою якого досліджують певну, окрему галузь. Проте якщо в полі нашого інтересу «націоналізм» у цілому (а саме так він виглядає в усіх попередніх таксономіях, принаймні, як намір), ми мусимо уникати зібрання різних типів під однією рубрикою, без субкласифікацій, і ми мусимо, принаймні, систематизувати все розмаїття типів [націоналізму].. .» 97.

Не менш складною проблемою, вважає Е. Сміт, є вибір «референта», одиниці аналізу. Якщо досліджувати націоналізм лише крізь призму діяльності суспільної (соціальної) групи, можливості дослідника, на думку автора, найменші. Згадаємо, наприклад, науково-аналітичний потенціал формули «український буржуазний націоналізм» (зрозуміло, це був ідеологічний артефакт, проте його використовували в наукових дослідженнях). Якщо ж розглядати націоналізм виключно як почуття, форму свідомості, завжди стикаємося з такою проблемою, як нестабільність, нерівномірність виявів, надмірна варіативність феномена в такому вигляді. Нарешті, націоналізм як ідеологія «надмірно віддалений від сфери діяльності, якщо він розглядається окремо від руху, який є його [націоналізму] виявом та двигуном» 98.

Найкращим об’єктом аналізу, зауважує Е. Сміт, особливо з погляду класифікацій, є націоналізм як рух. Його вияви досить легко ідентифікувати і порівнювати. Націоналістичні рухи не важко порівнювати, оскільки вони від самого свого початку дають достатньо матеріалу для того, щоб віднайти відмінні і схожі риси. Рухи • поєднують у собі такі важливі для аналізу риси, як ідеї і конкретна діяльність, вони, зрештою, синтезують у собі всі ті прояви, які не дають повного уявлення про націоналізм, якщо аналізувати їх окремо.

Усі ці зауваження можна вважати цілком слушними. Проте не можна не помітити суттєвої суперечності в коментарях Е. Сміта. Заперечуючи той факт, що соціальна група, суспільна свідомість, ідеологія можуть бути достатніми одиницями аналізу для типології націоналізмів, і пропонуючи рух як найпридатніший для цього об’єкт, учений створює штучну, суто спекулятивну проблему. По-перше, в багатьох із типологій, що зазнали критики, націоналізм, як «ідеологія», пов’язується саме з рухом, суспільною свідомістю, соціальними структурами тощо (Г. Кон, наприклад). Наголос на тих чи інших «одиницях аналізу» в цих типологіях залежить лише від тих пошукових завдань, які ставив перед собою дослідник. Подруге, рух є, до певної міри, «кінцевим продуктом» еволюції націоналізму в усіх його попередніх формах, тому, аналізуючи його, доведеться аналізувати його окремі компоненти — соціальні групи, ідеологію, почуття тощо. Зрештою, як ми побачимо далі, типологія націоналістичних рухів, запропонована Е. Смітом, також не стала ані синтетичною, ані вичерпною. До того ж вона мала ще один суттєвий недолік, який автор адресував саме соціологічним типологіям — дослідники не користуються нею.

 

Типологія Е. Сміта

 

Будучи одним із провідних критиків історичних типологій націоналізму, Е. Сміт починає власну типологію саме з історичного поділу. Переконаний «примордіаліст», він шукає корені націоналізму ще в давньому світі, і саме там він знаходить перший тип націоналізму — «етноцентричний». Для етноцентриста джерелом влади і найвищих цінностей завжди залишається його культурна спільнота (за Е. Смітом, — «група»), обрана божественною силою для особливої місії. Цей історичний тип націоналізму значною мірою нагадує «східний» націоналізм Г. Кона, хоча, як бачимо, Е. Сміт адресує свій варіант давнішим часам. Найбільш яскравий приклад етноцентричного націоналізму — панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності та протиставленням «варварському Сходу». Етноцентричний націоналізм існував і в середні віки. Його приклади, вважає Е. Сміт, неважко знайти і в нашому часі — російський панславізм, польський месіанізм, антиколоніальні рухи опору в Нігерії та Гані в XIX ст., націоналістичні рухи в Латинській Америці XX ст. тощо".

Поліцентричний націоналізм надбання нового часу. Цей різновид націоналізму виходить із припущення про природність і правомірність існування інших культурних спільнот, окрім власної. Ці інші «групи» мають власні, варті уваги, ідеї та інституції, які можна запозичити і прийняти. Безперечно, для поліцентричного націоналізму на першому місці стоять, передусім, інтереси власної групи, проте остання має увійти до «товариства націй» на рівних правах з іншими, не претендуючи на власну винятковість у порівнянні з ними 100. Тут цілком очевидні ремінісценції із «західного» націоналізму Г. Кона. Неважко передбачити, що появу на історичній сцені поліцентричного націоналізму Е. Сміт пов’язує з Французькою революцією.

Утім, ця типологія стосується суто світоглядних рис націоналізму, авторові вона потрібна лише для того, щоб аргументувати власні примордіалістські побудови й подолати, як зазначає він сам, «певну плутанину в питанні щодо задавненості націоналізму». Поділ націоналізму, як світоглядного елемента, на етноцентристський і поліцентристський дає змогу, на думку Е. Сміта, уникнути цієї плутанини. Націоналізм давнього світу — етноцентристський, націоналізм нового і новітнього часу — поліцентристський, причому в історичному плані перший тип залишається як спадщина минулого...

Звідси Е. Сміт переходить до соціологічної класифікації націоналізмів як рухів. При цьому він виходить із двох критеріїв: 1) формальний, або «зовнішній»; 2) суттєвий, або «внутрішній». Перший стосується таких показників, як інтенсивність руху, його мета і досягнення. Другий — умов, ситуацій, за яких виникає цей рух, формулюється його мета і визначається інтенсивність. Цей критерій важливіший для аналізу, але й складніший.

Отже, за такими рубриками, як «інтенсивність» та «досягнення», Е. Сміт визначає чотири типи рухів. За інтенсивністю, це початкові (primitive) та розвинуті (developed) рухи. Поділ відбувається за такими вимірами: ступінь активності руху, рівень його організованості та поширеності відповідної ідеології серед його учасників, усвідомлення його мети, зрештою, — відданість учасників ідеї руху. На конкретному рівні усе це проявляється у ставленні до ідеї державності. Якщо рух відверто, послідовно пропагує і обстоює ідею незалежності і державності своєї нації та змагається за її здійснення — він, безумовно, належить до категорії розвинутих. Історичні приклади — італійське «рісорджименто» XIX ст., рух дашнаків у Вірменії, український національний рух XIX — XX ст., сепаратизм басків, литовців та ін.

Початковим рухам загалом бракує багатьох із перелічених ознак. До них належить велика кількість рухів малих народів — від ірокезів та зулусів до сепаратистських провінціальних рухів (Еквадор, Гондурас, Нігер, Чад тощо).

Розвинуті і первісні рухи за таким критерієм, як «досягнення», у свою чергу, діляться на успішні і невдалі. Головний показник тут такий: чи вдалося рухові досягнути головної мети — незалежності і державності своєї нації і протягом значного часу утримати її? До успішних рухів у ті часи, коли Е. Сміт писав свою книгу, належали поляки, бірманці, албанці, аргентинці, ганійці та ін. До невдалих (з категорії розвинутих) автор відносив басків, сербів, вірмен, узбеків, латвійців, українців та ін. Очевидно, що деякі з перелічених рухів змінили статус після розпаду СРСР та Югославії... З категорії первісних рухів невдалими можна вважати, наприклад, рух конфедератів на Півдні США у XIX ст., рух корсиканців. Вдалими серед них були ті, внаслідок яких у різні часи утворилися такі держави, як Голландія або Чад.

До категорій успішних і невдалих націоналістичних рухів Е. Сміт додає так звані поточні рухи. Оскільки автор типології намагається залишатися в рамках соціологічних понять, він відносить до категорії поточних ті рухи, кінцевий результат яких визначити важко або й неможливо: це рухи курдів, французів Квебеку, австрійських тирольців тощо.

Перейдемо до класифікації націоналістичних рухів за «суттєвим» критерієм, котрий, як чесно попереджає читача Е. Сміт, є значно складнішим (і, очевидно, не менш важким для сприйняття, аніж попередній). У стислому вигляді «змістово-суттєвий» варіант типології викладений автором у книзі «Національна ідентичність» 101.

В основу типології закладено, по-перше, ідею двох моделей нації — умовно названих громадянсько-територіальною та етнічно-генеалогічною (Сміт визнає, що ця ідея виникла під впливом типології Г. Кона); по-друге, — часовий критерій, тобто рухи, які виникли перед здобуттям незалежності, і ті, що виникли після її досягнення.

Громадянські і територіальні моделі нації, пише Е. Сміт, породжують певні види націоналістичних рухів: антиколоніальні рухи перед здобуттям незалежності, та інтеграційні після неї. Етнічні та генеалогічні моделі нації дають поштовх сепаратистським і діаспорним рухам перед здобуттям незалежності й іредентистським і глобалістським («пан»-рухам) уже вумовах незалежності 102.

Отже, категорія територіальних рухів включає ті, що перед здобуттям незалежності прагнуть позбавитись іноземної влади і на місці колоніальної території створити державну націю (антиколоніальні рухи). Вже в умовах незалежності ці рухи перетворюються на інтеграційні, тобто ті, що прагнуть інтегрувати різні, часом досить строкаті етнічні групи в нову, єдину політичну спільноту, «територіальну націю».

Етнічні, сепаратистські та діаспорні рухи на стадії боротьби за незалежність прагнуть відокремитися від більшої політичної одиниці і створити нову політичну «етнонацію». Як приклад сепаратистських рухів можна згадати норвежців, чехів, українців, сербів тощо, діаспорних — євреїв, греків, вірменів.

Оскільки концепція нації у цих рухів етнічно-генеалогічна, вони після здобуття незалежності прагнуть включити до своєї «етнонації» тих родичів, які залишилися поза її державними кордонами. Вони перетворюються на іредентистські (поляки, італійці, сомалійці тощо) та глобалістські (пан-) рухи (араби, латиноамериканці, панафриканські) 103. Зауважимо, що іредентистські рухи існують і на етапі боротьби за незалежність.

Як визнає сам Е. Сміт, ця типологія не враховує всіх різновидів націоналізмів. Зокрема, з неї випадають протекціоністський економічний та «інтегральний» фашистський, расові націоналізми. «Проте, — зазначає він, — можна доводити, що ці форми — лише різновиди інтеграційних або іредентистських націоналізмів після здобуття незалежності, з якими вони, по суті, пов’язані історично, як-от у випадку «інтегрального» націоналізму Мораса (так перекладене прізвище Ш. Морра. — Г. К.) в добу французького іредентистського націоналізму з приводу Ельзаса—Лотарингії, або латиноамериканського протекціонізму в добу популістських інтеграційних націоналізмів у Аргентині, Бразилії та Чилі» 104.

Далі ми побіжно розглянемо кілька типологій, запропонованих представниками політології, психології та політичної географії, щоб мати уявлення про те, в яких рамках націоналізм досліджується цими дисциплінами.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 63; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.139.112 (0.009 с.)