Бібліографічні посилання до частини III

 

¹ Зразком «синтетичної» історії, де український історичний матеріал перегруповано й подано в контексті західних теорій нації й націоналізму й у рамках історичної схеми І. Лисяка-Рудницького, може слугувати праця Я. Грицака «Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX—XX ст.» Київ, 1996.

² Конституція України. Київ, 1994. С. 3,5.

³ Іванченко І. Український народ // Мала енциклопедія етнодержавознавства. Київ, 1996. С. 634.

⁴ Грицак Я. Цит. праця. С. 325.

⁵ Надзвичайно цікавий огляд історії української мови в модерну добу див.: Sheveliov George. The Language Question in the Ukraine in the Twentieth Century (1900—1941) // Harvard Ukrainian Studies. P. 71 — 163.

⁶ Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. Київ, 1997. С. 253 — 254.

⁷ Armstrong J. A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian History // Potichnyj P.J., Raeff M., Pelenski J., Zekulin G. (eds) Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. Edmonton, 1992. P. 135 — 136.

⁸ Попов Б., Ігнатов В., Степіко М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. Київ, 1997. С. 170.

⁹ Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ. 1994. С. 147— 148.

¹⁰ Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України. Київ. 1996, С. 178.

¹¹ Там само. С. 179.

¹² Там само.

¹³ Дашкевич Ярослав. Нація і утворення Київської Русі // формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу істориків України. Львів, 1995. С. 14.

¹⁴ Там само. С. 11—12.

¹⁵ Там само. С. 12—15.

¹⁶ Ісаєвич Я. Етнічне коріння української нації // Формування української нації... С. 17, 21, 22.

¹⁷ Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації (методологічні завваги) // Історичні есе. Київ, 1994. Т. 1. С. 11.

¹⁸ Там само. С. 12, 13.

¹⁹ Там само. С. 18.

²⁰ Там само. С. 21.

²¹ Там само. С. 22.

²² Там само. С. 24, 26.

²³ Каппелер Андреас. Формування української нації у Російській імперії XIX ст. на тлі націотворчих процесів у Європі // Формування української нації... С. 78.

²⁴ Кравченко Б. Цит. праця. С. 14.

²⁵ Там само. С. 325.

²⁶ Під очевидним впливом праці Б. Кравченка написані відповідні розділи у згадуваній книзі Я. Грицака, а також монографія американського історика Дж. Лібера: Liber George О. Soviet nationality policy, urban growth and identity change in the Ukrainian SSR. 1923—1934. Cambridge, 1992.

²⁷ Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State // Daedalus. 1997. Vol. 126. №3. C. 89—92. Існує досить неякісний переклад іншої статті Р. Шпорлюка, присвяченої цій темі: Сучасність. 1996. №11, 12.

²⁸ Ibid. P. 86.

²⁹ Ibid. P. 98.

³⁰ Ibid. P. 111.

³¹ Смолій В. А., Гуржій О. І. Які коли почала формуватися українська нація. Київ, 1991.

³² Там само. С. 7.

³³ Грицак Я. Вказ. праця. С. 15.

³⁴ Сміт Е. Національна ідентичність. Київ, 1994. С. 23.

³⁵ Chynczewska-Hennel Teresa. The National Consciousness of Ukrainian Nobles and Cossacks from the End of the Sixteenth to the Mid-Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. №3/4. P. 378. Ця стаття є скороченим англомовним варіантом більшої праці: Swiadomość narodowá szlachty ukraińskiej і kozaćzyny od schyłku XVI do półowy XVII w. Warszawa 1985.

³⁶ Armstrong J. A. Op. cit. P. 130.

³⁷ Ibid. P. 133.

³⁸ Chynczewska-Hennel Teresa. Op. cit. P. 378—391.

³⁹ Див.: Sysyn Frank E. Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement // Peter J. Potichnyj. Poland and Ukraine. Past and Present. Edmonton; Toronto, 1980. P. 58—82; Його ж. Хмельниччина та її роля в утворенні модерної української нації // Формування української нації... С. 23 — 42.

⁴⁰ Див.: Смолій В. А., Степанков B.C. Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації. Київ, 1997. С. 24.

⁴¹ Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. Київ, 1998.

⁴² Степанков В. Українська національна революція XVII ст.: причини, типологія, хронологічні межі (дискусійні нотатки) // Там само. С. 40, 31.

⁴³ Див.: Українське питання. Київ, 1997. С. 64 — 70.

⁴⁴ Сисин Ф. Хмельниччина та ц роля в утворенні модерної української нації// Формування української нації... С. 30—31.

⁴⁵ Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. Київ, 1996; Смолій В. А., Степанков B.C. Вказ. праця. С. 236 — 314.

⁴⁶ Див. докл.: Когут Зенон. Вказ. праця. С. 208—258.

⁴⁷ Магочій П. Р. Українське національне відродження: нова аналітична структура // Магочій П. Р. Галичина. Історичні есе. Львів 1994 С. 59—61.

⁴⁸ Грабович Г. До питання критичного самоусвідомлення в українській думці XIX ст.: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Літературознавство (III Міжнародний конгрес україністів. Харків, 26 — 29 серпня 1996). Київ. 1996. С. 27—31. Див. також повніший варіант: Грабович Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці XIX століття: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Сучасність. 1996. №12 С. 90—94.

⁴⁹ Див.: Грицак Я. Вказ. праця (Розділ І, II); Єкельчик С. Пробудження нації: До концепції українського національного руху другої половини XIX ст. Мельбурн, 1994.

⁵⁰ Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State... P. 91. Див. україномовний варіант: Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. 1996. №11, 12.

⁵¹ Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. Київ, 1995.

⁵² Див.: Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе. Т. 1. С. 173 — 191.

⁵³ Маґочій П. Р. Цит. праця. С. 56.

⁵⁴ Докладніше про згадані схеми «національного відродження» див.: Єкельчик С. Вказ. праця.

⁵⁵ Маґочій П. Цит. праця. С. 61—67.

⁵⁶ Грицак Я. Вказ. праця. С. 7.

⁵⁷ Дискусія // Формування української нації... С. 54.

⁵⁸ Див.: Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. Київ, 1994; Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. Львів; Київ, 1922.

⁵⁹ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги...

⁶⁰ Рибалка Л. Про патріотизм // Наш голос. 1910. Ч. 1. С. 115.

⁶¹ Закопанець Дм. Українське питання і російська соціал-демократія // Наш голос. 1911. № 4. С. 179.

⁶² Див., наприклад: Украинский вопрос. СПб., 1914 (сучасний український переклад: Українське питання. Київ, 1997).

⁶³ Грушевський М. Народностям України // Великий українець. Київ, 1992. С. 106 — 107.

⁶⁴ Докладніше про це див.: Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX —XX ст. Соціально-політичний портрет. Київ, 1993. С. 96 — 109, 133 — 139.

⁶⁵ Націоналізм — всесвітня сила // Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії. Б. м., 1905. С. 109, 111.

⁶⁶ Докладніше про це див.: Сосновський Михайло. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью Йорк; Торонто, 1974.

⁶⁷ Див., наприклад: Вассіян Ю. До головних засад націоналізму // Розбудова нації. 1928. Ч. 2. Його ж. Ідеологічні основи українського націоналізму // Там само. 1929. Ч. 3/4; Сціборський М. Націократія. Б. м., 1938 та ін.

⁶⁸ Motyl A. J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919 — 1929. Boulder; New York, 1980. P. 1.

⁶⁹ Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. Київ. 1994. Т. 2. С. 68.

⁷⁰ Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Там само. С. 247.

⁷¹ Римаренко Ю. І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. Київ, 1974. С. 39.

⁷² Див.: Лісовий В. Ідеологія націоналізму (проблематика дослідження) // Культура, ідеологія, політика. Київ, 1997. С. 80 — 114; Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ, 1993; Грицак Я. Нарис історії України. С. 14, 15 та ін.

⁷³ Цікавою з цього погляду є апологія націоналізму у кн.: Іванишин В. Нація, державність, націоналізм. Дрогобич, 1992. С. 116 — 117.

⁷⁴ Див.: Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX — початку XX ст. Київ, 1996.

⁷⁵ Див.: Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. Киев, 1912.

⁷⁶ Kohut Z. The Development of a Little Russian Identity and Ukrainian Nationbuilding // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. № 3/4. P. 574.

⁷⁷ Маґочій П. Українське національне відродження. С. 52 — 73; Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereighn State.

⁷⁸ Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. С. 39.

⁷⁹ Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. Englewood Colorado 1990 P. 13.

⁸⁰ Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. С. 249.

⁸¹ Armstrong John A. Op. cit. P. 14.

⁸² Цікаві спостереження з цього приводу див. у кн.: Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет.

⁸³ Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. С. 251 — 252.

⁸⁴ Там само. С. 249.

⁸⁵ Сосновський М. Вказ. праця. С. 169.

⁸⁶ Walicki Andrzej. Poland Between East and West. Cambridge, MA, 1995. P. 36.

⁸⁷ Див.: Mace J. Communism and the Dillemas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1918 — 1933. Cambridge, MA, 1983.

⁸⁸ Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні...

 

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

 

 

Коли ця книга готувалася до друку, до рук автора потрапила нова монографія Ентоні Сміта «Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму», видана 1998 р. Схожість задуму англійського вченого з ідеєю нашої роботи свідчить про те, що проблема узагальнення теоретичного досвіду досліджень націй та націоналізму є актуальною не лише для українського суспільствознавства, і це дає надію, що запропоновані нариси матимуть певну інтелектуально-пізнавальну цінність.

Разом з тим цілком очевидно, що деякі узагальнення Е. Сміта, викладені у згаданій праці, мають дійти до українського читача бодай у нашій інтерпретації. Саме тому замість післямови пропонується короткий огляд аналітичної частини книги Е. Сміта з відповідними коментарями. В центрі уваги Е. Сміта — критика «модерністської парадигми» в теоріях нації і націоналізму, яка домінувала у відповідних дослідженнях протягом останніх трьох десятиліть і яка, на його думку, інтелектуально вичерпала себе. Англійський вчений досить детально аналізує інші підходи, які протиставлялися модерністським теоріям (примордіалістські (переніалістські) версії, етносимволізм, постмодернізм).

Надзвичайно цікавим є узагальнення Е. Смітом інтелектуальних передвісників «класичної модерністської парадигми націоналізму». Він вважає, що можна виділити принаймні чотири головні інтелектуальні течії, які вплинули (зрозуміло, опосередковано) на її формування: марксизм, теорія «психології натовпу», веберівська соціологія та ідеї Е. Дюркгайма ¹.

Марксизм, як відомо, пов’язував появу націй і націоналізму з пришестям капіталізму і буржуазії, отже, виключно з модерною добою. Можна стверджувати, що марксизм із самого початку існував як «варіант» модернізму. Пояснення національних проблем соціальними, теорія держави, економічний редукціонізм — ці та інші компоненти марксистської доктрини увійшли до арсеналу модерністських теорій нації і націоналізму.

Теорії «психології натовпу» (Ґюстав Ле Бон, «пізній» Зігмунт Фройд та ін.) дали підстави трактувати проблеми націй і націоналізму з позицій соціальної психології. «Можливо, найочевиднішим прикладом, — зауважує Е. Сміт, — може слугувати соціально-психологічний портрет невдоволеної, відчуженої молоді, яка виступає проти батьківських традицій та принижень, заподіяних владою» ². Теорії «психології натовпу» вплинули на дослідження, в яких націоналізм розглядався як «громадянська релігія» або ж як наслідок конфлікту між «ми» й «не ми», як вияв міжгрупового і міжособистісного відчуження.

Веберівська соціологія націй і держави опосередковано вплинула на розвиток політичного варіанта модернізму в теоріях нації та націоналізму, на тих дослідників, які особливо підкреслювали роль держави й державної влади в розумінні націоналізму.

У Дюркгайма «класичний модернізм» запозичив ідею нації як моральної спільноти, ідею внутрішньої солідарності. Вчений створив аналітичну структуру, в «...якій нації і націоналізм розглядаються в рамках еволюціоністської логіки структурної диференціації і модернізації»: модерні суспільства, згідно з цією логікою, потребують нових принципів внутрішнього зв’язку та реінтеграції (оскільки старі форми суспільних зв’язків зруйновані модернізацією). Ці нові принципи формулюються в ідеї нації ³.

Модерністські версії (в різних варіантах), на думку Е. Сміта, об’єднуються такими спільними рисами:

1. Визнання могутності, впливовості й непередбаченості націоналізму. Останній як ідеологія і політичний рух був однією з домінуючих сил модерного суспільства. Завдяки багатогранності, поліморфності націоналізму неможливо передбачити, де й коли він може проявитися.

2. Модерністи зазвичай погоджуються з тим, що формулювання концепції нації й відповідного визначення є надзвичайно ускладненим. Разом з тим у їхніх дослідженнях чітко простежується прагнення трактувати нації, принаймні «історичні нації», як «соціологічні спільноти».

3. Характерною рисою модерністських теорій нації і націоналізму є впевненість у тому, що відповідні явища виникли в модерну епоху людської історії, отже, із закінченням цієї епохи нації і націоналізм відійдуть у минуле.

4. Наголос на соціальній обумовленості усіх колективних ідентичностей, навіть культурних, звідки випливає розуміння нації як культурної побудови, спроектованої і створеної елітами для захисту власних інтересів.

5. Звідси, у свою чергу, випливає прагнення модерністів до суто соціологічних інтерпретацій, які пояснюють природу націй і націоналізму переважно соціальними умовами й політичними процесами, причому аналіз обмежується модерною й сучасною історією ⁴.

У модерністських теоріях та інтерпретаціях Е. Сміт виділяє ті версії (напрями), що остаточно сформувалися у 1970 — 80-ті роки:

— соціокультурницька. Природа націй і націоналізму пояснюється потребами формування «високої культури», модернізації і промислового розвитку (Е. Ґелнер);

— соціоекономічні. Націоналізм інтерпретуєтся з раціоналістичних позицій, як наслідок зрушень у світовій економіці та взаємодії соціально-економічних інтересів індивідів (Т. Нейрн і М. Гехтер);

— політичні. Пошук джерел націоналізму пов’язаний з аналізом таких явищ, як формування модерної держави, владних структур, інтереси еліт, війни (Ч. Тіллі, Е. Ґідденс, М. Манн, Дж. Броілі);

— ідеологічні. Націоналізм розглядається як ідеологічна система, як сурогатна форма релігії, «громадянська релігія», що виникає унаслідок змін у сфері ідей і вірувань (І. Кедорі, Б. Капферер, М. Юрґенсмейєр) ⁵.

Зрозуміло, що дана класифікація модерністських теорій є настільки ж умовною, наскільки умовними є відмінності між згаданими напрямами. Інші класифікації, згадані й запропоновані в наших нарисах, є також умовними, про що вже йшлося, і запроваджуються виключно для творення пізнавальних структур.

Конкретний зміст «парадигми класичного модернізму» зводиться, на думку Е. Сміта, до таких настанов:

1. Нації є явищем модерної доби, як з погляду часу їхньої появи, так і з погляду їхніх соціальних складових.

2. Нації були наслідком (продуктом) модерності, вони могли з’явитися і мали з’явитися лише в процесі мо-

дернізації суспільства. Звідси випливає ідея, згідно з якою:

3. Нації не мали значної, тривалої передісторії, вони були продуктом революцій, які формували модерну добу й модерну «історію», отже, вони пов’язані лише з модерністю. Відповідно, коли наступає післямодерна доба, нації також поступово відходять у минуле.

4. Націоналізм виникає як наслідок процесів модернізації, переходу до модерної епохи, отже, коли ці процеси завершуються, націоналізм має відійти в минуле.

5. Нації і націоналізм є соціальними й культурними конструкціями модерності, винайденими в епоху революцій і масової мобілізації. Зрозуміло, що, хоча функціональне «навантаження» цих конструкцій є багатовекторним, в основі прагнень «дизайнерів» націй і націоналізму — намагання контролювати глобальні соціальні чи, в ширшому плані, суспільні процеси ⁶.

Саме в такому вигляді модернізм протиставляється «переніалізмові», який у вигляді пізнавальних принципів передував першому. В узагальненому, спрощеному вигляді (на зразок веберівських «ідеальних типів») це протиставлення виглядає таким чином: для модерністів нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з одного боку внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви, страти тощо), а з іншого — об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація — це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових зв’язків.

Раніше ми вже розглянули світоглядні й пізнавальні відмінності між модернізмом і «переніалізмом» (примордіалізмом), отже, немає необхідності докладніше коментувати ці думки Е. Сміта. Звернімо увагу на інше.

Говорячи про інтелектуальних передвісників (чи джерела) модерністського підходу в теоріях нації та націоналізму, англійський вчений якщо й згадує про мислителів, яких можна вважати «передвісниками націоналізму», то лише в контексті їхньої причетності до формування «модерністської парадигми». При цьому привертає увагу та обставина, що він узагалі не згадує Ф. Ліста чи його американських однодумців, які, безперечно, були першими ідеологами модернізації саме в рамках націоналістичної доктрини, отже, й «інтелектуальними передвісниками» модернізму в теоріях нації і націоналізму. Без цього загальне уявлення про формування модерністського підходу є, вочевидь, неповним.

Звідси ми переходимо до іншого зауваження: називаючи інтелектуальні джерела модерністського підходу, Е. Сміт згадує як науково-аналітичні системи, так і марксизм, який існував не лише як система методів пізнання, а й у вигляді політичної доктрини. Звичайно, в Е. Сміта загалом нібито йдеться про суто наукові елементи марксистського світогляду, проте, з іншого боку, марксистська гносеологія навряд чи існувала окремо від ідеології. У цьому випадку не зрозуміло, чому, коли йдеться про інтелектуальні основи модернізму, ми обмежуємося лише згадками про марксизм і не згадуємо лібералізм, консерватизм чи той самий націоналізм, які, безумовно, вплинули на формування «модерністської парадигми»?

Це, у свою чергу, змушує нас звернутися до іншого, як на нашу думку, надзвичайно важливого для розуміння теорій нації і націоналізму питання, яке, на перший погляд, видається досить банальним. Наскільки науково-аналітичні структури пов’язані з ідеологічними системами? Як саме вплив ідеологій позначається на формуванні підходів до вивчення націй і націоналізму, тим більше, що націоналізм у багатьох випадках оцінюється й аналізується саме як ідеологія, а його ідеологічний підтекст завжди присутній навіть тоді, коли йдеться про його вияви у психіці особистості? Наївну віру в те, що в суспільствознавстві можливий позаконтекстуальний стосовно ідеології підхід., залишимо аматорам-публіцистам. Звернімося до думки фахівців.

В. Лісовий стверджує, що в основу оцінки ідеологій може бути покладений «...набір деяких основоположних, базисних щнностей, кожна з яких може виступати центральною в тій чи іншій політичній ідеології». Цей набір має перспективу перетворитися на «глобальну ідеологію» глобальної цивілізації. Засадничі цінності такої ідеології — «поцінування людського життя і людської особистості, справедливості, свободи, соціального й міжнародного порядку (що гарантує безпеку), збереження культурної різноманітності світу й т. ін....» ⁷

Отже, «соціальні науковці (йдеться про суспільствознавців. — Г.К.) у своїй оцінці тієї чи іншої політичної ідеології повинні виходити не з позицій однієї з політичних ідеологій, а ґрунтуватися на наборі названих взаємопов’язаних цінностей (що дозволяють забезпечити крашу життєву перспективу людям, окремим спільнотам людей — етносам, націям і людству в цілому) [...] Твердження, що науковець-гуманітарій у своїй оцінці будь-яких ідеологій виходить із підтримки та захисту деяких найважливіших цінностей, свідчить про те, що науковці-гуманітарії утворюють спільноту, об’єднану певною ідеологією» ⁸. Отже, ми можемо зробити висновок: «деідеологізація» наукових підходів, шкіл — це також своєрідна ідеологія, яка полягає у відносній відчуженості від певної політичної ідеології, яка домінує у свідомості науковця, і відкритість до базових цінностей інших ідеологій.

Ці думки українського вченого варто взяти до уваги, розмірковуючи над «інтелектуальними джерелами» не лише модерністських, а й усіх інших теорій нації і націоналізму. Коли в наших нарисах ми згадували про відносність визначення ідеологічної належності тієї чи іншої інтелектуальної школи (консервативна, марксистська, ліберальна тощо), ми не вказували на їхню ідеологічну чи політичну нейтральність у розумінні націй та націоналізму. Йшлося передусім про відносність меж певних ідеологій, взаємні впливи різних доктрин і світоглядних систем. Однак це не заперечує того, що будь-який дослідник, незалежно від своїх суб’єктивних бажань бути «незалежним», «об’єктивним» тощо, об’єктивно перебуває в «силовому полі» тієї чи іншої ідеології навіть тоді, коли це ідеологія «ідеологічної нейтральності».

Отже, коли йдеться про інтелектуальні впливи на відповідні школи в теоріях нації та націоналізму, необхідно враховувати передусім і те, які світоглядні системи й ідеології вплинули на формування цих шкіл (зрозуміло, це не означає, що вони формувалися під впливом якоїсь однієї ідеології). Повертаючись до питання про модернізм та інші напрями в теоріях нації і націоналізму, ми можемо зробити висновок, що модерністські версії формувалися головним чином під впливом ідеологій, які передусім були ідеологіями модернізації (лібералізм, марксизм і, хоча це й парадоксально, націоналізм).

Що ж до примордіалізму — інтелектуальної школи, яка подається Е. Смітом як протилежність модернізму, — то в даному випадку маємо визнати, що тут домінували підходи, характерні для націоналістичного світогляду, навіть тоді, коли їх формулювали ті, хто не належав до прихильників націоналізму як політичної доктрини.

Впадає в око й те, що націоналізм як ідеологія (хоча й ніким з націоналістичних мислителів не сформульована в систематизованому вигляді) позначився на формуванні «протилежних» шкіл. Це знову, з одного боку, підкреслює умовність їхнього протиставлення, а з іншого — є ще одним підтвердженням висновку про те, що націоналістична доктрина формувалася на основі різних, нерідко суперечливих, інтелектуальних течій.

Очевидно, було б несправедливо не згадати у цьому контексті про ситуацію, що склалася в українському суспільствознавстві. Варто ще раз привести думку Я. Грицака про величезні теоретичні можливості в галузі «націології» (скористаємося терміном О. І. Бочковського), що виникають в українських істориків і суспільствознавців при інтерпретаціях багатющого емпіричного матеріалу з української історії. Додамо до цього, що українські суспільствознавці здебільшого не переобтяжені належністю до різних інтелектуальних шкіл, що є характерним для їхніх західних колег. Вони можуть досить легко відійти від попередньої інтелектуальної традиції, яка, вочевидь, збанкрутувала, мають свободу вибору у цій сфері і можуть підійти до відповідних проблем неупереджено, що в епоху «постмодернізму» чи «методологічного плюралізму» дає величезні евристичні перспективи.

Очевидно, йдеться про ідеальний варіант. Як ми переконалися, українські суспільствознавці насправді, в реальності, мають досить обмежену свободу вибору, по-перше, тому, що іноді немає з чого вибирати, бо кількість тих, хто має доступ до теоретичних розробок світового рівня, є мізерною; по-друге, тому, що відмова від радянської інтелектуальної традиції відбувається досить важко, а пошук інших інтелектуальних джерел здебільшого перетворюється на повернення до народницької чи державницької (елітистської) шкіл (переважно до першої).

Найпарадоксальнішим є те, що в цьому випадку українським суспільствознавцям справді «пощастило»: відродження, а точніше реінтерпретація й домінування вже відомих ще з початку XX ст. примордіалістських версій націогенези українців, збіглося у часі з активною ревізією й критикою модерністських підходів на Заході. Українські примордіалістські (переніалістські) версії націогенези, основані на методології майже столітньої давності, з їхнім присмаком романтичного, культурницького, «органічного» націоналізму виглядають навдивовижу актуальними в сучасній пост- чи антимодерністській атмосфері. Утім, не варто тішитися такою самодостатністю: вона може бути або свідченням методологічної відсталості нашого суспільствознавства, або ж підтвердженням сумного афоризму Т. Адорно: «Історія філософії — це історія забування», який у свою чергу можна вважати реінтерпретацією Еклезіаста: «Немає нічого нового під сонцем»...

Утім, повернімося до книжки Е. Сміта. Одне з його зауважень стосується іншої проблеми, яка, на наш погляд, також варта уваги. Чи можлива універсальна, загальна наукова теорія націоналізму? Теоретичний доробок у цій галузі є досить великим, проте, як ми переконалися, деякі теоретичні «інновації» останніх років іноді виглядають не більше, як переформулювання призабутих висновків попередників. Е. Сміт визнає, що модерністська школа, яка протягом останніх десятиліть домінувала в теоріях нації і націоналізму, вже вичерпала себе інтелектуально. її ревізія дедалі частіше також виглядає або як серія уточнень, або ж як реставрація досить антикварних істин, які, слід визнати, є новими лише з погляду термінології. Теоретичний поступ справді відбувся, але як «подрібнення» (чи поглиблення) теоретичних проблем, ускладнення і збільшення багатоваріантності підходів.

На відміну від досить «цупких» моделей 1950 — 1960-х років, у яких націоналізм розглядався або як ідеологія, або крізь призму соціально-демографічних аспектів «побудови націй», — зауважує Е. Сміт, — дослідники останніх трьох десятиліть «...приділяли значно більше уваги суб’єктивним вимірам колективних культурних ідентичностей — впливові мови й масової культури, стратегіям політичних й інтелектуальних еліт, можливостям дискурсивних мереж та ритуалізованих способів дії, впливові етнічного символу, міфу й пам’яті» ⁹. Це, на думку дослідника, дає підстави для оптимізму щодо подальших теоретичних розробок. Проте це не дає підстав для оптимізму щодо їхньої універсалізації і формування «загальної» теорії націй та націоналізму.

Загалом складається враження, що кількість і якість теоретичного знання в цій галузі стабілізувалися і особливих відкриттів тут не передбачається. Отже, можна припустити такий варіант: пошук методологічного консенсусу між різними теоріями націй і націоналізму, який відбувається також за умов ідеологічної конвергенції і загальної моди на «постмодернізм», має призвести до створення синтетичної теорії нації і націоналізму, яка буде екстрактом інтелектуально найпродуктивніших підходів з різних шкіл. Уявімо собі «модерністсько-примордіалістську, суб’єктивістсько-об’єктивістську» теорію, яку можна було б застосувати до будь-якого націоналізму чи нації з відповідними можливостями прогнозування. Теоретично така можливість існує (незважаючи на певний романтизм цього припущення). Практично, мабуть, ні.

Е. Сміт зауважує з цього приводу: «Чи можлива така теорія? [...] З огляду на попередній критичний аналіз [різних] підходів відповідь буде негативною. Ця галузь настільки розділена розбіжностями у трактуванні базових питань, суперечливими підходами, кожний з яких адресований лише тому чи іншому аспектові цієї надзвичайно широкої проблематики, що узагальнений підхід виглядатиме досить нереальним, а будь-яка загальна теорія — майже утопічною». Такого ж погляду дотримуються й інші дослідники, хоча деякі з них не виключають можливості вироблення універсальних теоретичних побудов стосовно певних аспектів націоналізму.

К. Келгон, зокрема, вважає, що «націоналізм є надто різноманітним, отже, навряд чи можлива загальна теорія, яка б дала його вичерпне трактування. Зміст та специфічне спрямування різних націоналізмів визначаються історично відмінними культурними традиціями, творчими здатностями лідерів, випадковими ситуаціями в міжнародному устрої. Що дійсно піддається розглядові на рівні загальних, теоретичних побудов — це чинники, які призводять до постійного виникнення й відновлення націоналізму як центрального дискурсивного утворення новітнього світу. Це не дає [універсального] пояснення усіх проявів чи рис націоналістичного дискурсу, проте створює умови для того, щоб зробити перший крок у спробах зрозуміти, чому він існує і залишається впливовим» ¹¹.

Очевидно, з цими твердженнями можна погодитися, хоча, здається, питання щодо можливості «загальної» теорії націоналізму є не більше як схоластичним вибриком чи ностальгією за тими часами, коли в суспільствознавстві домінували «класичні» теорії або ж у нашому, «домашньому» варіанті — «єдино вірне вчення». Можливо, що така універсальна теорія взагалі не потрібна саме стосовно націй і націоналізму, оскільки останні були й залишаються поліморфними концепціями та явищами.

Як ми вже згадували раніше, в даних нарисах не йдеться про висвітлення усіх теорій нації і націоналізму, підходів, концепцій тощо. Очевидно, що поза нашою увагою залишилася велика кількість проблем, які мають неабияку пізнавальну цінність. Зокрема, в нарисах навмисне майже не згадуються постмодерністські концепції нації і націоналізму, які, на нашу думку, є виявом згаданої раніше «фрагментації» відповідної тематики. Якщо ж вести мову про конкретніші проблеми, то, очевидно, поза межами нашої уваги й можливостей залишилися такі теми, як нація й націоналізм в епоху глобалізації, постколоніалізм, націоналізм і сучасний сепаратизм, націоналізм і фемінізм, націоналізм у багатокультурних плюралістичних суспільствах, діаспорний націоналізм тощо — зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.

Варто ще раз нагадати, що дані нариси — лише одна зі спроб розпочати дискусію, максимально позбавлену ідеологічної чи кланової упередженості, остаточних висновків і тверджень. Загальновідомо, що збільшення обсягу знання лише дає нам більше уявлення про безмежність нашого незнання. На цій оптимістичній ноті, мабуть, варто завершити наше дослідження.

 

Мельбурн, 1999

 

¹ Smith Anthony D. Nationalism and Modernism P. 11.

² Ibid. p. 13.

³ Ibid. P. 16.

⁴ Ibid. P. 4.

⁵ Ibid. P. 5.

⁶ Ibid. P. 21 — 21.

⁷ Лісовий Василь. Ідеологія. Політичні ідеології // Культура, ідеологія, політика. С. 74.

⁸ Там само. С. 74, 75.

⁹ Smith Anthony D. Nationalism and Modernism. P. 221;

¹⁰ Ibid. P. 223.

¹¹ Calhoun C. Nationalism. P. 112.

 

 

БІБЛІОГРАФІЯ

 

Бочковський О. I. Наука про націю та її життя. Нью-Йорк: Говерля, 1958.

Бочковський О. І. Вступ до націології. Мюнхен: Український Технічно-Господарський Інститут, 1991—1992.

Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. Київ: Основи, 1997.

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX —XX ст. Київ: Генеза, 1996.

Етнополітична ситуація в Україні: Спроби наукової інтерпретації. Київ: ІНТЕЛ, 1993.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ: Основи, 1993.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ: Абрис, 1994.

Іванішин В. Нація, державність, націоналізм. Дрогобич: Відродження, 1992.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. Київ: Основи, 1997.

Кулик Володимир. Український націоналізм у незалежній Україні. Київ: Видавничий дім «KM Academia», 1999.

Лисяк-Рудницький I. Історичні есе: В 2 т. Київ: Основи, 1994.

Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997.

Магочій П. Р. Галичина. Львів, 1994.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. Київ: Генеза — Довіра, 1996.

Основи етнодержавознавства. Київ, 1997.

Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1965.

Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. Київ: Либідь, 1996.

Попов Б., Ігнатов В., Степіко М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. Київ: Либідь, 1997.

Феномен нації. Основи життєдіяльності/ За ред. Б. Попова. Київ: Знання, 1998.

Потульницький В.А. Теорія української політології. Київ: Либідь, 1993.

Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Берлін: Українське слово, 1923.

Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — поч. 1990-х років. Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998.

Степико М. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. Київ: Знання, 1998.

Українська державність у XX ст. Київ: Політична думка, 1996.

Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ: Основи, 1998.

Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. Київ: ТАКСОН, 1997.

Akzin В. State and Nation. London: Hutchinson, 1964.

Alter P. Nationalism (2nd ed.) / Transl. by St.McKinnon-Evans. London: Edward Arnold, 1994.

Anderson B. Imagined Communities. Reflections on the Origin and Spread of Nationalism (2nd ed.). London; New York: Verso, 1991.

Armstrong J.A. Nations before Nationalism. Chapel Hill: Univ. of North Carolina Press, 1982.

Armstrong J. Ukrainian Nationalism (3d ed.). Englewood, Colorado: Ukrainian Academic Press, 1990.

Balakrishnan Gopal (ed). Mapping the nation. London: Verso, 1996.

Balibar E., Wallerstain I. Race, Nation, Class: Ambigious Identities. London; New York: Verso, 1991.

Banac I., Ackerman J., Szporhik R. (eds.). Nations and Ideology. Essays in Honour of Wayne S. Vucinic. (East European Monographs). New York: Columbia University Press, 1981.

Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London: George Allen&Unwin Ltd., 1974.

Birch A.H. Nationalism and National Integration. London: Unwin Hyman, 1989.

Birch J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. London: Ukrainian Informational Service, 1971.

Brass P. R. Ethnicity and Nationalism. Theory and Comparison New Dehli; London: Sage, 1991.

Breuilly John. Nationalism and the State. Manchester: Manchester Univ. Press, 1982.

Brubaker R. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge, England; New York: Cambridge University Press, 1966.

Buthman W.C. The Rise of Integral Nationalism in France: With Special Reference to the Ideas and Activities of Charles Maurras. New York: Columbia University Press, 1939.

Calhoun C. Nationalism. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1998.

Canovan M. Nationhood and Political Theory. Cheltenham, UK-Brookfield, Vt.: Edward Elgar, 1996.

Connor W. Ethnonationalism. The Quest for Understanding. Princeton, New-Jersey: Princeton University Press, 1994.

Cummins I. Marx, Engels and National Question. London: Croom Helm, 1980.

Davis Horace B. Toward a Marxist Theory of Nationalism. New York: Monthly Review Press, 1978.

Deutsch K., Foltz W. J. (eds.). Nation-Building. New York: Atherton Press; London: Prentice Hall International, 1963.

Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge: MIT Press, 1966.

Deutsch Karl W. Nationalism and Its Alternatives. New York: Alfred A. Knopf, 1960.

Farmer K. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myths, Symbols and Ideology in Soviet Nationality Policy. Boston: The Hague; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1980.

Forbes H. D. Nationalism, Ethnocentrism and Personality. Social Science and Critical Theory. Chicago; London: University of Chicago Press, 1985.

Fyre H. The Illusion of National Character. London: Watts & Co, 1940.

Gastony Е. В. The Ordeal of Nationalism in Modern Europe. 1789 — 1945. Lewiston (Queenston) Lampeter The Edwin Mellen Press, 1992.

Gellner E. Thought and Change. Chicago; London: The University of Chicago Press, 1964.

Gellner E. Nationalism. London: Phoenix, 1998.

Gellner E. Nations and Nationalism. Oxford: Basil Blackwell, 1983.

Gellner E. Encounters with Nationalism. Oxford, England; Cambridge, USA: Blackwell, 1994.

Geertz C.(ed.). Old Societies and New States. New York: Free Press, 1963.

Giddens A. A Contemporary Critique of Historical Materialism. Vol.2. Cambridge: Polity Press, 1985.

Gilbert P. The Philosophy of Nationalism. Boulder, Colo.: Westview Press, 1998.

Greenfeld L. Nationalism: Five Roads to Modernity. Cambridge, Massachusetts; London, England: Harvard University Press, 1993.

Groth Alexander J. Major Ideologies: an Interpretative Survey of Democracy, Socialism, and Nationalism. New York: Wiley-Interscience, 1971.

Guibernau N. Nationalism: the nation-state and nationalism in the twentieth century. Cambridge, UK: Polity Press, 1996.