Національна свідомість (ідентичність)

 

Порівняння двох «шкіл» у питаннях націогенези, які ми охарактеризували як «примордіалістську» і «модерністську», неухильно підводить нас до проблеми становлення «національної ідентичності» чи «національної свідомості». Питання про перервність і безперервність у націогенезі в даному варіанті набуває нової якості.

Найідеальніший (у прямому і в переносному розумінні) і найзручніший варіант осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю», очевидно, може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». І в цьому випадку проблема становлення «національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття «національна свідомість» виступає як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації. Аналізуючи процес становлення явища, яке ми називаємо національною свідомістю (ідентичністю), маємо відповісти на такі запитання: де, в якому пункті (чи пунктах) історичного часу слід шукати початки формування окремої самоідентичності українців? Коли і як українська нація почала формуватися як «уявлена спільнота»? Коли і як ця спільнота з етнічної почала перетворюватися на політичну? Відповідаючи на ці запитання, варто було б виходити з кількох засновків: по-перше, формування національної свідомості (як і націогенези взагалі), її становлення — це тривалий і суперечливий процес, а не подія. По-друге, даний процес не був фатально детермінований «історичною необхідністю» виникнення української нації, він складався з серії закономірностей і випадковостей. Романтично-націоналістична теза про те, що «покоління українського народу мріяли про незалежність і державність», у даному випадку відкидається як ідеологічний стандарт. По-третє, процес становлення національної свідомості не був безперервним і розвивався не лише по «висхідній» лінії: у ньому спостерігалися паузи, провали, періоди зворотного розвитку. По-четверте, варто розглядати його у взаємозв’язку та взаємодії з відповідними процесами в націй-сусідів. По-п’яте, розглядаючи історію становлення національної ідентичності українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт (яка піддається хоча б приблизному аналізові) й ідентичність мас (яку принаймні до епохи статистики і соціології проаналізувати важко, майже неможливо через обмеженість відповідних джерел). По-шосте, маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно-релігійну, мовну) ідентичність і національну свідомість (яка є передусім політичною чи політизованою).

Національна свідомість (ідентичність) — це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен.

Е. Сміт пропонує такі параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності:

«1. Історична територія, або рідний край.

2. Спільні міфи та історична пам’ять.

3. Спільна масова громадська культура.

4. Єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства.

5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території» ³⁴.

Якщо ми приймаємо аргументи Е. Сміта, то можна припустити, що наявність національної ідентичності є свідченням існування нації (реального або ж «у проекті»).

Польська дослідниця Т. Хінчевська-Геннель пропонує таке визначення: «Національна свідомість — це соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас — необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох із них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом» ³⁵. Зауважимо, що згадані «чинники», або складники, національної свідомості частково збігаються з тими, про які згадує Е. Сміт, однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними.

Відповідь на це запитання ми вже знайшли у Дж Армстронга, який стверджував, що певні «об’єктивні» складові поняття «нація» стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб’єктивного, перетворюючись на символи й міфи.

Основою еволюції, становлення «української ідентичності» Дж Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), на що роблять ставку історики та філологи, а міф про цей континуїтет. У такому випадку проблема історичної спадщини, яка є водночас проблемою легітимізації прав певної нації, виглядатиме зовсім інакше. Наприклад, запитання: «Чи було корінне населення Київської Русі предком українців?» виглядатиме так: «Чий міф про походження краще сформульований і вірогідніший?» ³⁶.

Міф в інтерпретації Дж Армстронга — це не хибне знання, а скоріше ідеологічна конструкція, створена для певної мети. «Міф, — зауважує американський вчений, — це інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення» ³⁷. Якщо дивитися на проблему становлення національної свідомості українців у такому контексті, то стають зрозумілішими міркування істориків, які вважають період XVI—XVII ст. вирішальним у цьому процесі. Щоправда, як ми побачимо далі, прихильники цієї версії нерідко самі потрапляють у полон історичного міфу, характеризуючи певні вияви суспільної свідомості українців XVI— XVII ст. як «національну свідомість». Іноді це трапляється через семантичні особливості певних мов, іноді — завдяки вже звичній нам архаїзації терміна «національний».

Дослідження представників «класичних» українських історіографічних шкіл (В. Липинський, М. Грушевський), сучасні історіографічні розробки (В. Смолій, В. Степанков, Т. Хінчевська-Геннель, С. Плохій, Ф. Сисин, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) вказують на те, що з певною мірою достовірності можна локалізувати часи формування елементів національної свідомості українців.

На основі аналізу згаданих раніше параметрів та складників «національної свідомості» дослідники досить упевнено стверджують, що протягом XVI—XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості (в культурі) «українських» еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурно-політичного і релігійного довкілля (недиференційованого на той час культурно-політичного простору), де панувала культура, від якої треба було «відокремитися», або ж якій треба було протистояти. (Термін «український» вживається в даному випадку умовно, на зразок того, як «французький» вживається щодо територій «Франції» до того, як вона стала Францією в сучасному розумінні.) На цей час припадають і початки формування ідеї «політичної відрубності», «самостійництва» і державницької ідеї (їх не варто ототожнювати з «національною» ідеєю, яка була інтелектуальним продуктом кінця XVIII ст.).

Говорячи про «національну свідомість» українців і про «націю», поміркованіші дослідники адресують ці поняття певним станам, не поширюючи їх на все населення тогочасних українських земель. Т. Хінчевська-Геннель згадує передусім шляхту і козацтво, як носіїв національної свідомості, інтелектуальну й частину політичної еліти ³⁸. Такої ж думки дотримується і Ф. Сисин. При цьому «нація» у нього — це передусім «руська знать» ³⁹, хоча йдеться і про «козацьку націю».

Очевидно, для нас уже не буде новиною архаїзація понять «національний», «національна свідомість» тощо, досить популярна серед дослідників української історії XVI—XVII ст. Проте варто було б усе ж уникати терміна «національна» щодо цього періоду. Можливо, краще вживати щось на зразок «українська», «руська», «рутенська» — загалом, «окрема» ідентичність українців як територіальної, соціальної, етнокультурної спільноти. Утім, якщо брати до уваги той факт, що навіть заповзятливий модерніст Е. Ґелнер визнавав, що початки модерної доби й відповідних форм свідомості можна знайти в європейській історії XVI ст. (зрозуміло, серед окремих представників еліт), а Б. Андерсон веде родовід «уявлених спільнот» — націй — саме з цього часу, і, зрештою, ту обставину, що українські еліти на початку «ранньомодерної доби» могли відчувати інтелектуальні впливи Європи, можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною, і становлення якої відбулося в наступні століття. Утім це лише припущення.

У сучасній історіографії широко вживаються терміни «національна революція», «національно-визвольна війна» та інші, з явною екстраполяцією сучасного змісту поняття «національний» на явища, що належать до іншої епохи. Наприклад, В. Смолій та В. Степанков, розповідаючи про повстання, що розпочалося влітку 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, стверджують, що воно «переросло в загальнонаціональне», а події 1648—1676 pp. характеризують як «національну революцію» ⁴⁰. В. Смолій наголошує, що «на відміну від шляхти Речі Посполитої, яка лише себе вважала польським політичним народом (мабуть, ідеться про «політичну націю». — Г. К.),козацтво вважало себе лише частиною українського народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство» ⁴¹. З подальших міркувань згаданих авторів стає зрозумілим, що йдеться про наявність нації у складі згаданих верств і станів і про наявність «національної еліти».

В. Степанков значно радикальніший у своїх висновках. Він вважає, що «національна революція» середини XVII ст. в Україні була типологічно близькою до Нідерландської революції (нагадаємо, що Я. Грицак також наголошує на такого роду аналогіях). На думку В. Степанкова, українські маси вже в той час були носіями «почуття націоналізму», навіть більше, посилаючись на Я. Дашкевича, він стверджує, що існував «ідеологічний рівень» національної свідомості. При цьому В. Степанков суперечить сам собі, стверджуючи, що «стара еліта не спромоглася, а нова ще не встигла розробити програму національного визволення». Таке твердження явно заперечує наявність «ідеологічного рівня» національної свідомості. Згадуючи тезу Я. Дашкевича про те, що «нації піднімалися на національно-визвольні змагання — звичайні селянські маси без елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних поневолювачів», В. Степанков робить висновок, що «національна свідомість живилася почуттям ненависті до польського панування», слідом за Я. Дашкевичем явно ототожнюючи «націоналізм» із ксенофобією ⁴².

У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про український «національний рух XVII—XVIII ст.», про український «національно-культурний рух XVI —XVII ст.» ⁴³ тощо (щоправда, будучи правовірними позитивістами, вони не наважувалися знаходити «націоналізм» серед українців XVII ст.). Таку очевидну схожість можна пояснити, зокрема, й тим, що як на початку, так і наприкінці XX ст. історики України виконують одне інтелектуальне завдання — легітимізацію національно-державних домагань української нації історичними аргументами. Маємо справу з якісним перевтіледням, реформулюванням уже відомих історичних міфів. У цьому випадку доречно буде згадати думку Дж. Армстронга щодо символічної цінності та інструментальних можливостей міфу, або ідею про «винахід традицій» Е. Гобсбаума.

В західних дослідженнях, які здійснювалися до виникнення відповідної політично-культурної кон’юнктури, період XVI—XVII ст. також характеризується в рамках термінів, пов’язаних зі словом «національний». Однак терміни «нація» і «національна свідомість» стосуються передусім політичне елітних груп та інтелектуалів. Зокрема, Ф. Сисин згадує про «руську політичну націю»,. функції якої виконували спочатку шляхта і князі, а після 1648 р. — козацтво ⁴⁴.

Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної свідомості» українців у XVI—XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню «національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. відбувалося соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору (зауважимо, що ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно-культурній сфері).

Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально-станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX—XX ст.

Отже, можна було б запропонувати таку схему: якщо розглядати згадані процеси і явища як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих, які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI—XVII ст., можна вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології — спочатку в літописах XVIII ст., а згодом — у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним фактом. Привертає увагу також очевидна невиробленість понятійно-категоріального апарату та методологічна невпорядкованість їхніх аналітичних засобів.

Утім, спробуємо інтерпретувати у свій спосіб деякі аргументи прихильників «ранньомодерної» та примордіалістської версій націогенези українців саме в контексті становлення національної свідомості. Один із найцікавіших аргументів прихильників «континуїтету» — ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою «Київська Русь — княжа доба — польсько-литовська доба — козацька держава — Гетьманщина — національне відродження XIX ст.». Як виглядатиме ця досить стереотипна схема, якщо подати її в іншому інтелектуальному контексті? Звернемося з цією метою до ідей Е. Гобсбаума та Дж. Армстронга про «винайдену традицію» та міф як інструментальний чинник у націогенезі.

У цьому випадку можна зробити такі припущення: у XVI—XVII ст., тобто в період формування початків «національної свідомості» українців (цю думку поділяють більшість сучасних дослідників), політична еліта використовувала щойно реформульований міф (чи заново винайдену традицію) про «київську спадщину» для легітимізації власних політичних амбіцій, що зводилися передусім до інституалізації цих еліт у рамках існуючого політичного й територіального простору. В середині XVII ст., із переформуванням «українських» еліт, на перший план виступають інша винайдена традиція й міф (умовно назвемо їх «козацькими»), які де в чому поєднуються із попередніми у таких сферах як релігія та організація церкви з центром у Києві, звичаєве право, інституційний уклад (спроби утворити «князівство Руське») тощо.

У XVIII ст. «козацький» міф формулюється остаточно, знов-таки як елемент культурних, політичних, економіч.них амбіцій привілейованих верств (еліт). У XIX ст. «козацький» міф реінтерпретується в його «демократичнішому» варіанті, значною мірою як міф про інтегрованість «українського» суспільства в минулому. Зрозуміло, що у цьому випадку він стає частиною міфу національного, бо його творці вже жили в новітню епоху. «Київська спадщина» цього разу вже стає антикварним елементом. Усе це згодом відбивається на формуванні історичної свідомості й на позитивістських реінтерпретаціях історії і становленні двох історіографічних шкіл: М. Грушевського й В. Липинського.

Зробимо висновок: в усі згадані періоди (епохи), які представляються як «пункти поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна» свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні періоди, мабуть, недоречно. Міф про «київську спадщину» в XVI, XVII — XVIII, XIX ст. — це цілком різні за характером, інструментальними функціями, можливостями й спрямованістю ідеологічні явища. «Козацький міф» XVIII і кінця XIX ст. — очевидно, різні речі, хоча й виявлені в одному джерелі (парадокс можна знайти хіба в тому, що наприкінці XX ст. «козацький міф» залишається майже незмінним у порівнянні із кінцем XIX ст.).

Ми повертаємося до питання про перервність і безперервність (континуїтет) у становленні національної свідомості, а в ширшому плані — націогенези. У процесі культивування культурної, а часом і політичної окремішності, автономності в середовищі української політичної і культурної еліти фактично спостерігається майже повна перерва протягом значної частини XVIII ст. (загальновідомі поодинокі винятки лише підкреслюють спрямування головної тенденції).

Структура політичних лояльностей верхівки українського суспільства вмонтовувалась у російську абсолютистську систему, хоча, як доводять сучасні автори, в середовищі української еліти періодично з’являлися «автономістські» амбіції ⁴⁵, які, гадаємо, також не варто було б ототожнювати з «державницькими», а тим більше «національними». Як на нашу думку, «автономна» ідентичність локальної еліти стосувалася здебільшого прагнення зберегти станові привілеї, територіальні особливості самоврядування. Це була реакція не на «національну», а на станово-територіальну асиміляцію українських земель та еліти. Навіть більше, коли йдеться про відстоювання «малоросійською» політичною елітою (чи її частиною) давніх «вольностей» і прав, як це було, наприклад, 1767 р. з утворенням Законодавчої комісії та в інших епізодах другої половини XVIII — початку XIX ст. ⁴⁶, то можна припустити, що цей варіант «автономізму» скоріше був пов’язаний саме з прагненнями вмонтуватися в імперську ієрархію, щоб здобути максимум прав та привілеїв, а не з «сепаратизмом» і боротьбою за права «нації».

Можна припустити також, що на початок епохи так званого «національного відродження», яка, на нашу думку, не обмежується рамками XIX ст., а охоплює період з кінця XVIII— початку XIX ст. до 20-х років XX ст., а в деяких проявах триває й понині, специфічно «українська» ідентичність — прототип «націоналізму», не існувала як цілісне явище. Не можна заперечувати очевидне: існували політичні сепаратистські сентименти серед частини знатних родин (згадаємо хоча б місію В. Капніста до Пруссії, чи «гурток Лукашевича»); було усвідомлення культурної окремішності «малоросів» від «великоросів», зрештою, на Лівобережній Україні залишалася живою пам’ять про автономність Гетьманщини. Проте усе це були фрагменти, усі ці спогади, амбіції, сентименти не були систематизованим, упорядкованим уявленням, навіть більше, вони збалансовувалися почуттями і прагненнями зовсім іншого характеру і спрямування.

У цьому відношенні, очевидно, може бути цікавою думка канадського історика П. Маґочія, який вважає, що взагалі «національна ідентичність» доби українського «національного відродження» формувалася на основі не лише так званої «первісної етнічності», в якій «свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв’язки, спільне походження, мова та культура». Не менш важливою, на його думку, була так звана «ситуаційна або факультативна етнічність», у рамках якої може формуватися система різноманітних лояльностей, нерідко, здавалося б, несумісних. У багатонаціональних державах, стверджує далі П. Маґочій, виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного самовизначення» особи (він цього терміна не вживає) буває одночасне співіснування декількох лояльностей. Зокрема, на українських землях у XIX ст. цілком природною була ситуація, коли дехто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином.

Водночас у процесі «національного відродження» виникла структура взаємовиключаючих лояльностей — коли вважалося, що неможливо одночасно бути і поляком і українцем, або ж українцем і росіянином. В одній із своїх статей, вперше опублікованій у 1989 р., П. Маґочій писав: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому контексті: становище українців у радянській Україні до сьогоднішнього дня) можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з іншого...» Такий підхід видається значно продуктивнішим аніж ті, що виключають із процесу «національного відродження» певні верстви чи особистості, які були «асимільовані», «русифіковані» чи «полонізовані». Як на нашу думку, він може бути застосований і в дослідженнях, присвячених структурі національної свідомості діаспор, не в останню чергу — української.

Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX—XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б. Кравченко). Наведемо приклад того, як ця ідентичність формувалася на рівні еліти і в її «первісному» вигляді. Оскільки у XIX ст., коли, власне, відбувався процес становлення національної свідомості українців як культурного феномена (самоусвідомлення), він знаходив відображення передусім у літературній сфері, Г. Грабович пропонує розглядати його саме крізь призму літературних процесів. «...Кількома, далеко не пропорційними етапами, — пише він, — протягом одного сторіччя здійснюється перехід від провінційної до національної свідомості». Цих етапів, на думку автора, було п’ять:

1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії» (етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону, «на базі своєрідного нативізму» проектується нова ідентичність, яка «накреслюєтеся моментами емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і характерно розпливчастої, виразно неінституалізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті».

2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Ця пам’ять ще обумовлена «домінантою ностальгії, сентименту і літературних конвенцій». Важливим елементом цього етапу є також відкриття нового мовного стилю, і не бурлескного, як у І. Котляревського, і не «народного», а «високо-середнього» (очевидно, йдеться про початок конструювання стандартизованої мови).

3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і кирило-мефодіївцями. Успадковане від попереднього етапу, цього разу вже «протонаціональне» і «протополітичне», українське самоусвідомлення набуває рис критичної програми. Критичне самоусвідомлення на цьому етапі має міфічно-містичну, релігійно забарвлену форму («Книга буття українського народу» М. Костомарова, міфічний ключ поезій Т. Шевченка). Т. Шевченко постає справді центральною фігурою цього етапу. «Суть перелому, що його здійснює Шевченко, — стверджує Г. Грабович, — полягає, як на мене, не так у тематизованому (історіософському, націотворчому) змісті його слова... а в самому голосі, в переоцінці, навіть відкритті, суб’єкта, індивідуальності. Власне тим... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом.., а новою універсальною концепцією людини, якою можна було озброїтися проти гегемонії російського універсалізму...» (Виділено мною. — Г. К.).

4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль відігравав також і М. Костомаров). З Кулішем, вважає Г. Грабович, по-перше, починається «послідовний історичний ревізіонізм» минулого в ключі універсальних, раціональних цінностей; по-друге, закладаються основи раціоналістичного осмислення майбутнього нації «саме в прагматичному плані — як культуртрегерство, як своєрідна культурологічна «інвестиція»; по-третє, від нього починається «проблематизація українськості, тобто її трактування власне в ключі інтелектуальної, пізнавальної проблеми і власне в контексті світової думки».

5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення (хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові параметри цього самоусвідомлення — секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному ⁴⁸.

Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі: оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині (Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь-якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько-містичні моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації «проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може слугувати прикладом навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою — очевидні спроби частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору. Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення: «будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного — формування уявлення про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього поняття, фактично — з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження». Це міркування виводить нас на інший сюжет: як відбувався процес, що дістав назву «національного відродження», якими були специфічні риси українського варіанта цього процесу, зрештою, чи є правомірною ця назва?

 

«Національне відродження» чи націотворення?

 

Як ми вже з’ясували у попередніх нарисах, термін «національне відродження» є ідеологічним винаходом XIX ст., надзвичайно популярним серед інтелектуальних еліт так званих «неісторичних» націй. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне «відродитися». Оскільки у XIX—XX ст. саме інтелектуальні еліти були мозком чи й нерідко безпосередніми організаторами «національних відроджень», а наукові дослідження були невід’ємною частиною відповідних ідеологічних конструкцій того часу, цей термін цілком природно стабілізувався в арсеналі суспільствознавства й дістав права наукового. У нього навіть з’явилися відповідники: іноді йдеться, наприклад, про «пробудження націй» — хтось вдало назвав це явище «синдромом сплячої красуні».

Термін «національне відродження», очевидно, варто брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається, можна було б запропонувати альтернативний термін — націотворення, оскільки і за змістом, і за формою українське «національне відродження» було саме творенням нації, і суб’єктивний чинник мав вирішальне значення для «започаткування» цього процесу. В даному контексті нового значення набуває запропонований Р. Шпорлюком термін «український проект»: націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями.

Зрозуміло, що цю взаємодію не слід розуміти механістично: нібито купка інтелектуалів винайшла чи запозичила ідею «української нації» і спробувала застосувати її на практиці (згадаймо консервативну критику націоналізму І. Кедорі або, наприклад, закиди на адресу українського руху як наслідку «польської» чи «німецької» інтриги). Інтелектуали, «будителі нації», у своїх пошуках відбивали певні загальні тенденції суспільного розвитку, вони були дітьми свого часу, діяли в цілком конкретних суспільних умовах і значною мірою їхній духовний світ був породженням цих умов. Якщо у першій половині XIX ст. націоналізм для більшої частини Європи був новиною, справді інтелектуальним винаходом, то після «весни народів» він став загальносвітовою тенденцією, і Україна у цьому відношенні не була винятком.

В українській історіографії вже є праці, в яких дається систематизований виклад подій, що становили суть «національного відродження», причому саме в руслі деяких сучасних теорій нації і націоналізму ⁴⁹. Тому ми не будемо поринати у фактографію і зосередимося на деяких інших, крім згаданих, теоретичних аспектах проблеми «національного відродження».

Як ми вже згадували, мабуть, не варто обмежувати хронологічні рамки «національного відродження» періодом XIX — початку XX ст. Цей процес охоплює значно ширший період. І в такому випадку варто було б вести мову або про декілька «національних відроджень», або про єдиний, але багатоаспектний і багатовимірний про

 

 

Нарис 9

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

 

«Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції

Історична генеза

Проблеми типології

«Інтегральний націоналізм»