Мовна особистість. Мовна свідомість

Не зневажай душі своєї цвіту... Леся Українка

Розкутість працівників сучасних ЗМІ у висловленні думок позначається на сучасних діалогах, монологах, до того ж і в газетах, і в радіо- й телевізійних програмах. Не варто забувати, що нове, цікаве, незвичне в публіцистичному стилі народжується з особистого усвідомлення національної культури та її історії. Нині зростає потреба індивідуалізації журналістських текстів, отже, кожен має прагнути віднайти свій стиль спілкування з масовою аудиторією, сформувати своє обличчя комуніканта-професіонала (С. Єрмоленко).

У довіднику "Культура української мови" (К., 1990) автори, розвиваючи думку "культура мови — загальна культура людини", наголошують на потребі дбати про такі морально-етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національну самосвідомість, що стають реальністю тільки при уважному ставленні до слова, постійній потребі шліфувати свою мову, вчитися слухати й сприймати слово, володіти ним як засобом вираження думки. Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона успішно розвивається тоді, коли носіям національної літературної мови не байдуже, як говорять і пишуть їхньою мовою, як сприймається вона в різних суспільних середовищах, яке становище вона займає серед інших мов світу. Сучасні умови розширення практики прямих репортажів, коментарів, безпосереднього спілкування зі слухачами, телеглядачами збільшують вагу тих навчально-практичних методик, які орієнтують на вироблення мовного автоматизму, на збільшення та поглиблення індивідуальної мовної пам'яті (С. Єрмоленко).

У перші десятиліття XIX ст. В. Гумбольдт започаткував напрям досліджень, який розробляв питання зв'язку мови з мисленням людини, її внутрішнім світом та культурними цінностями. У науці цей напрям одержав назву антропоцентричного, що наголошувало пріоритет психологічного й етносоціологічного елементів у його розбудові та концентрацію уваги на людській особистості як носієві й творцеві мовної картини світу. Ю. Караулов запропонував трирівневу структуру мовної особистості. Нульовим є вербально-семантичний рівень, або лексикон особистості, що містить фонд лексичних та граматичних засобів, які особистість використовує, створюючи великі масиви текстів, тобто в дискурсі мовної особистості. Дискурс особистості може й має містити різножанрові й різностильові комунікативні одиниці. Перший рівень — це рівень лінгвокогнітивний, представлений тезаурусом особистості, у якому відбитий "образ світу", або система знань про світ. В аналізі мовної особистості Ю. Караулов на перший план ставить інтелектуальні характеристики, притаманні її картині світу, тобто тезаурусові. Інтелект особливо інтенсивно виявляється в мові й досліджується через мову, а мовна особистість починається по інший бік буденної мови, коли в гру вступають інтелектуальні сили. Тому цей рівень ще називають інтелектуальним. Одиницями тезаурусу є поняття, слова-символи, образи, "уламки" фраз, формул, ідеї, що складаються у кожної мовної індивідуальності в більш або менш упорядковану, більш або менш систематизовану "картину світу", яка відбиває ієрархію цінностей. Тезаурус збагачується через пізнання світу. За Ю. Карауловим, поняття мовної особистості переплітається з етнокультурними й національними рисами індивідуальності, мовна особистість є глибоко національним феноменом. Важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка її як окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до якнайповнішого вираження національної мовної картини світу. Національне охоплює всі рівні організації мовної особистості, а також і другий рівень — мотиваційний, або рівень діяльнісно-комунікативних потреб, що відбиває прагматикой особистості, тобто систему її цілей, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант, що мають своє вираження в процесі творення текстів і їх змісті, а також в особливостях сприйняття чужих текстів, що в підсумку визначає ієрархію цінностей у мовній моделі світу особистості.

Ставлення до мови є важливим складником національної свідомості. На думку вчених, існує національна свідомість вроджена, природна, закладена в генетичному коді особистості, роду, у належності їх до тих основ етнокультури, національної історії, які найдовше і найтриваліше утримують історичну пам'ять. Але водночас національна свідомість формується, набувається, виховується середовищем, освітою, тривалими зв'язками з довкіллям, з етнопсихологічними основами мовного спілкування.

Державницький світогляд передбачає проведення активної, цілеспрямованої мовної політики, зорієнтованої на виховання національно свідомої мовної особистості. Мова йде не про протиставлення національної свідомості загальнолюдським духовним цінностям, а про суспільні умови розкриття потенційних можливостей національної мови у творенні духовних цінностей людства. Адже сама національна мова є такою ж духовною цінністю. Держава повинна дбати про мову як знаряддя національної єдності. Вся історія, весь тернистий шлях української мови в різних імперіях показує, що з мовою вели постійну боротьбу, не допускаючи її в писемну практику, в мову освіти, особливо вищої, в мову науки. Проголошення незалежної Української держави змінило суспільні функції української мови.

Мовну особистість формує мовне середовище. Без такого довкілля людина не має змоги практично оволодіти механізмом мови, довести його до автоматизму. Формування національно-мовної свідомості та практичний вияв мовної творчості найбільш показові на прикладі видатних майстрів слова. Наприклад, епістолярна спадщина Лесі Українки розкриває усебічність її як мовної особистості. Письменниця, передаючи різноманітні інтонації, настрої, оцінки, вкраплює в свої листи українську приказку, народний дотеп, французький чи польський фразеологізм, латинський крилатий вислів, російську цитату, поетичний рядок з німецької поезії. Ці іншомовні вкраплення — природна форма відтворення емоційного стану майстра слова, яка жила в інтелектуальному контексті інших літератур, але, за її висловом, була "вихована в українській мові", тому й поєднувала мовний європеїзм з тим глибоко національним світовідчуттям, яке ніколи не полишало її й відбилося навіть у вибраному псевдонімі "Українка" (з літ.).