Храм — церква — собор — каплиця

Людям, не байдужим до духовних цінностей, мабуть, цікаво знати, чому культові релігійні споруди називаємо то храм, то церква, то собор, а іноді — каплиця. Адже згадаймо, тільки у Києві маємо Андріївську церкву, Покровську церкву, Успенський собор. Також пишаємося Софійським собором, Михайлівським золотоверхим собором.

Як же правильно уживати ці назви?

Найзагальнішим у цьому ряду є слово храм. У Релігієзнавчому словнику (К., 1996) подано таке його тлумачення: "узагальнене означення сакральних будівель для відправлення культу". Тобто спеціально збудована і освячена, призначена для спілкування людини з Богом споруда, незалежно від релігії чи конфесії, — це храм. Саме цим словом послуговуємося, коли хочемо сказати "культова споруда" взагалі, не наголошуючи, ідеям якого віросповідання вона служить. Загальність, всеохопність слова храм виразно звучить також у глибоко мудрій, актуальній для усіх віросповідань сентенції: "Для чого потрібна дорога, якщо вона не веде до храму?" Інша річ, що у кожній релігії храм має специфічну, традиційну архітектурну форму і свою назву: у православних християн та греко-католиків — церква; у християн-католиків — костел; у юдеїв — синагога; у мусульман — мечеть тощо. Так, звична для українців назва церква походить від гр. kyriake і дослівно означає Божий дім. У християнстві це традиційна назва культових споруд з вівтарем і приміщенням для здійснення богослужінь, пор.: "Справжньою окрасою давнього Подолу стала церква Пирогощі" (з газ.).

Помітно урочистіше забарвлення має слово собор. Так називають "кафедральний чи головний храм міста або монастиря, де здійснюють Богослужіння особи вищої духовної ієрархії" (Релігієзнавчий словник. — К., 1996). Зрозуміло, що такі храми мають особливе значення, тому й особливе, благоговійне ставлення до них віруючих відбилося і на експресивній виражальності слова — воно закріпилося у мові з однозначно позитивним, навіть урочисто-піднесеним забарвленням: "Собор святого Юра у Львові — це велична греко-католицька святиня" (з журн.); "Никольський собор, збудований Мазепою, — надзвичайної краси церква в стилі українського бароко" (О. Довженко). Цікаво, що помітне семантичне ускладнення слова відбулося після ознайомлення широкого читацького загалу з однойменним романом Олеся Гончара. Завдяки авторській художній та морально-етичній інтерпретації собор набув додаткового метафоричного значення "символ духовності".

А яку ж культову споруду маємо на увазі, коли кажемо каплиця, капличка? За цією назвою —• "невелика молитовна будівля або ж церква без вівтаря". Саме остання обставина суттєво відрізняє її від церкви, адже через відсутність вівтаря — підвищеної частини храму, де відбувається священнодійство, — каплиці є функціонально обмеженими. Традиційно їх споруджували на цвинтарях, біля святих місць, на місцях чудотворного явлення, у пам'ять про важ­ливі події релігійного або державно-суспільного життя, на виконання обітниць тощо. Про це є багато свідчень в історико-етнографічних працях, публіцистиці, художній літературі. Неважко помітити, що у науково-популярних текстах слова церква та каплиця часто уживаються поряд, у межах одного контексту, пор.: "Належне місце в розписах займали пам'ятки народної дерев'яної та кам'яної архітектури — церкви, каплиці, дзвіниці" (з наук. літ.).

В Україні сьогодні тисячі храмів, соборів, церков, каплиць — давніх, відновлених і новозбудованих. Вони є архітектурними свідченнями глибокої віри нашого народу, елементами його духовної культури. Так само і розрізнення та правильне вживання цих назв є складником нашої мовної культури.

Розділ 3

МИСТЕЦТВО МОВЛЕННЯ: ЛІНГВОДИДАКТИЧНІ МАТЕРІАЛИ

Усі важливі події

Реального світу — прекрасні й

Жахливі — завжди починаються

З увертюри у сфері слів.

Вацлав Гавел

Словесне мистецтво, на відміну від живопису,

Музики, скульптури, акумулює всі зорові,

Слухові, дотикові відчуття

В синкретичному знакові — слові.

Юрій Караулов

Правила вищого красномовства

Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття й жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І в зв'язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів...

Красномовство є дар вражати душі, переливати в них свої пристрасті й віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що навчати красномовства неможливо, бо не можна навчити мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користуватися цим божественним даром; можна навчати, яким способом це коштовне каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножувати шліфуванням їхнє сяяння. І ось це, власне, називається риторикою.

Ми помічаємо, що й сама річ при певному розташуванні думок діє на нас сильніше, а при іншому — слабше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Ви хочете вирвати із слухачів сльози — схиліть серце їхнє до поступового суму, підготуйте їх до цього й не робіть їм раптових переломів. І ось на чому лежить справжнє підґрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй навіяти, або до тих пристрастей, які він хоче збудити... (з кн.).

Про вигляд оратора

Хто відчуває, й відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Звідси виходить, що мова обличчя завжди була визнана найточнішим тлумачем почувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва—вміння налаштувати обличчя відповідно до мовлення; а особливо очі — орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова, — повинні прямувати за всіма його рухами й передавати слухачам почування серця. Найпрекрасніша промова стає мертвою, коли не оживлюється її обличчя...

Щасливий той, кому природа подарувала гнучкий, сильний, чистий і дзвінкий голос. Древні мудреці настільки поважали це обдаровання, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи...

Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, а говорити ще краще...

Роздумуючи про вигляд оратора загалом, ми відкрили істинний початок рухів руки й побачили зв'язок, який існує між ними та словом. Ми переконані, що рука доповнює думки, які не можна висловити, і, відповідно, рух її тоді лише потрібен, коли оратор більше відчуває, ніж може сказати, коли серце його зігріте пристрастю, коли мовлення не встигає за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття.

(М. Сперанський).

Вміння розмовляти

Платон у своїй державі

Позбавляв права на дискусію людей

з розумом слабким і нерозвинутим...

Мішель де Монтень

Судження, які суперечать моїм поглядам, не ображають і не пригнічують мене, а лише збуджують і підстьобують мої розумові сили. Ми не любимо повчань і настанов, одначе треба вислуховувати їх і приймати, особливо коли вони підносяться у вигляді співбесіди, а не якоїсь нотації. При найменшому запереченні ми стараємося обдумати не обґрунтованість чи необґрунтованість його, а яким чином, правдою чи неправдою, його спростувати. Замість того, щоб розкрити обійми, ми стискаємо кулаки. Я ж готовий вислухати від друзів найрізкішу відсіч: ти дурень, ти верзеш нісенітницю. Я люблю, щоб порядні люди сміливо говорили один з одним і слова у них не розбігалися з думками. Нам слід мати вуха стійкіші й витриваліші та не виніжувати їх, слухаючи лише улесливі слова й вислови.

Я люблю товариство людей, у яких близькі взаємини ґрунтуються на почуттях сильних і мужніх, так само, як любов, яка може кусатися й дряпатися до крові.

їй не вистачає запалу й великодушності, якщо вона не задерикувата, якщо вона така добропорядна й вишукана, що боїться різких штурханів і весь час силкується стримуватися. Адже не можна сперечатися, не спростовуючи опонента (Цицерон).

Той, хто заперечує мені, пробуджує в мене не гнів, а увагу: мене вабить співбесідник, який протирічить мені й тим самим учить мене. Загальною справою і його, і моєю має бути істина. Що зможе він відповісти, якщо лють уже потьмарила його розум, а роздратування витіснило тяму? Було б корисно битися в наших суперечках об

заклад, щоб за помилки ми розплачувалися чимось речовим, вели їм облік і щоб служник міг сказати нам: торік ви втратили сотню екю на тому, що двадцять разів виявили невігластво та впертість. Хто б не підніс мені істину, я радісно вітаю її, охоче здаюся їй, простягаю їй свою пониклу зброю, навіть здалеку бачачи її наближення...

Я справді більше шукаю товариства тих, хто мене повчає, ніж тих, хто мене побоюється. Мати справу з людьми, які захоплюються вами та й в усьому вам поступаються, втіха вельми прісна й навіть шкідлива для нас. Антисфен наставляв своїх дітей ніколи не висловлювати ані найменшої вдячності тому, хто їх хвалить. Я куди більше пишаюся перемогою, яку отримаю над самим собою, коли в розпалі суперечки змушую себе схилятися перед доказами супротивника, ніж радію, долаючи супротивника через його слабкість.

Одне слово, я готовий приймати й відбивати всі удари, які завдають мені за правилами герцю, навіть найневміліші, але не переношу неправильних. Сутність справи мене обходить мало, висловлювані думки байдужі, і я більш чи менш байдужий до наслідку дискусії. Я здатний цілий день спокійно дискутувати, якщо дотримується лад. Вимагаю не стільки сили й точності аргументів, скільки ладу, того ладу, якого завжди дотримують у своїх словесних чварах пастухи чи прикажчики, але ніколи не дотримуємося ми. Якщо цей нелад і виникає, то тому, що дискусія переходить у пересварку, а це трапляється й у нас. Проте запал і роздратування не відвертають їх від головного: мова йде про. одне й те саме. Якщо вони перебивають один одного, не вислуховують до кінця, то принаймні весь час розуміють, про що йдеться.

По-моєму, будь-яка відповідь гарна., якщо вона до речі. Але коли дискусія перетворюється в безладну сварку, я відходжу від суті справи й захоплююся формою, злюся, дратуюся й виявляю в дискусії впертість, несумлінність, пиху, а потім мені доводиться за це червоніти. Годі вести чесну й щиру дискусію з дурнем. Вплив такого несамовитого радника, як роздратування, шкідливий не лише для нашого розуму, а й для сумління. Лайка під час з'ясування повинна

заборонятися й каратися, як інші словесні злочини. Якої тільки шкоди не завдає й не нагромаджує вона, незмінне зумовлювана злісним роздратуванням.

Вороже почуття викликають у нас спершу докази супротивника, а потім і самі люди. Ми вчимося в дискусії лише заперечувати та вислуховувати заперечення, а це призводить до втрати й знищення самої істини. Ось чому Платон у своїй державі позбавляв права на дискусію людей з розумом слабким і нерозвинутим... (Мішель де Монтень).

Вміння розмовляти

...Навіщо вирушати на пошуки істини зі супутником, що не вміє йти так рівно й прудко, як треба? Предметові не завдається ніякої шкоди, якщо від нього відступають, щоб знайти правильний спосіб міркувати про нього. Я маю на увазі не прийоми схоластичних силогізмів, а природний спосіб здорової людської тями. До чого це все може привести? Один із опонентів поривається на захід, другий — на схід, обидва втрачають з уваги найголовніше, никаючи в нетрях неістотних дрібниць. Після години бурхливого обговорення, вони вже самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий занадто високо заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння; цей настільки захопився власною промовою, що не чує співбесідника й віддається лише своєму перебігові думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою недолугість, всього боїться, все відкидає, з порога плутає слова та думки або ж у розпалі дискусії раптом роздратовано вмовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво чи з фальшивої скромності ухиляється від заперечень. Одному важливо лише завдавати ударів, байдуже, що при цьому він відкриває свої слабкі місця. Другий зважує кожне слово, і воно заступає йому докази. Один діє лише міццю свого голосу й легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж аргументам. Цей забиває вам вуха пустослів'ям усіляких передмов і відхилень убік. Той, озброєний лише лайливими словами, шукає будь-якого дріб'язкового приводу, щоб розсваритися й тим самим уникнути співбесіди з людиною, з якою йому годі змагатися інтелектом. І нарешті ще один — найменше стурбований логічністю доказів, — зате він забиває вас у кут діалектикою своїх силогізмів і доймає формулами ораторського мистецтва.

Одне слово, треба жити серед живих людей і не турбуватися про те, а точніше, не втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому без усякого роздратування ми бачимо людину кривобоку, клишоногу — і страшенно лютуємо, зустрівшись із людиною, у якої розум недалекий? Джерело цієї зловредної гнівливості — не стільки провинність, скільки — сам суддя. Завжди пам'ятаймо вислів Платона: "Якщо що-небудь, по-моєму, не здорово, то чи не тому, що це я не здоровий? Чи не сам я в цьому винний? Не можна ж мій докір обернути проти мене самого?" Слова — божественно мудрі, вони бичують найпоширенішу з людських облуд (Мішель де Монтень).

Культура мови

...Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом. У понятті "Культура мови" можна виділити кілька рівнів: 1) граматична правильність; 2) стилістична виразність; 3) комунікативна оптимальність; 4) мовна майстерність.

Мовна майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мовою. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, тому що неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.

Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних) літературної мови.

Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня — правильності. Проте досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів... (Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько).

Культура мови

...Для того, щоб досягти виразності й багатства індивідуальної мови, треба:

— постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати, розширювати ерудицію;

— критично ставитися до власного мовлення, помічати свої мовні помилки, щоб потім уникати їх;

— пам'ятати про те, що гарно говорити — наш мовний обов'язок перед українським народом, перед історією;

— вважати одноманітне мовлення неестетичним, а бідність словника — ознакою поганого тону;

— постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери професійного власного мовлення та споріднених фахів;

— користуватися словниками й довідниками;

— виробити увагу до бездоганного мовлення сторонньої людини, аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонації, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

— читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу для того, щоб мати "на слуху" рівень розвитку сучасної української літературної мови;

— періодично читати вголос; читати "з олівцем";

— постійно бути уважним до власного мовлення та мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про природність, невимушеність мовлення;

— заучувати гарні зразки мовлення напам'ять;

— бути уважним до життя, до різноманіття його форм явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві; помічати, як усе відображається у нашій мовній картині світу;

— сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

— своє мовне вдосконалення розуміти як постійний органічний стан і поширювати це розуміння серед інших.

Мовна культура не постає на порожньому місці; це постійна робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу в суспільстві (Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько).

Культура мови

...Мовна особистість проходить кілька етапів до досконалості становлення і розвитку, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури. Умовно це можна подати так.

Перший рівень — це мовна правильність. Він здобувається мовною освітою, тобто вивченням правил користування мовою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом, елементами текстотворення. Тут виробляються орфоепічні, орфографічні та пунктуаційні навички, вміння будувати речення і нескладні типові тексти, користуватися ними. Цей рівень має досягатися в основній ланці середньої школи. На жаль, не всіма, навіть старшокласниками-випускниками шкіл, це досягається, тому проблема переноситься у вищу школу. Оскільки рівень правильності — це базовий рівень, то практично на ньому все мовне навчання зосереджується у середній школі.

Другий рівень — інтеріоризація. Тут виявляються вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану; вміння творити себе засобами мови і виражати свою особистість; володіти основними формами усного і писемного міркування (монолог, діалог, полілог; опис, розповідь, спілкування) за допомогою стилів. Це рівень виразності і комунікативної достатності. Цей рівень також має забезпечуватися шкільною мовною освітою, зокрема у старших класах, але реально виходить так, що й у вищій школі над ним ще треба працювати.

Третій рівень удосконалення мовної особистості можна назвати рівнем насиченості мовою. Мовець уже володіє комунікативними ознаками мови (логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, естетичністю), багатством і різнотемністю мовних засобів. Він у мові — як риба у воді, — має багатий лексикон, володіє жанрами і стилями текстотворення. Це ідеал мовної особистості, якого можна досягти на вершині мовної шкільної освіти, але досягають цього лише окремі учні.

Наступним рівнем удосконалення мовної особистості вважають рівень адекватного вибору. Тут цінується вміння говорити цілеспрямовано, досконало володіти функціональними типами мовлення, стилями літературної мови, володіти у кожній мовній ситуації точною мовною реакцією. Це рівень комунікативної досконалості, який досягається в мовній освіті вищої школи. Обираючи вищий навчальний заклад, студент переорієнтовується на такий вибір функціональних типів спілкування і мовних засобів, який був би адекватним його майбутньому фаху.

Найвищими рівнями формування мовної особистості і виявами мовної культури є рівень володіння фаховою метамовою (терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими формами текстотворення, мовними формулами) та рівень мовного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника, керівника, вченого — етичними й естетичними манерами живого мовлення. Усі студенти вищих навчальних закладів України мають прагнути досягти названих рівнів володіння державною мовою, тому що це одна з основних умов фахового зростання, досягнення професійної майстерності в обраній сфері діяльності та елітарного становища в суспільному житті. Викладачі-філологи зобов'язані займатися методичним проектуванням, розробляти такі робочі програми й інше навчально-методичне забезпечення, в яких би враховувалися особливості усіх рівнів мовної освіти, мовного виховання і мовної поведінки... (Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько).

Дискусія

Дискусія — обговорення якого-небудь питання або групи пов'язаних питань компетентними особами з наміром досягнути взаємно прийнятного рішення.

Дискусія — це різновид суперечки, близький до полеміки, і є серією тверджень, які почергово висловлюють учасники дискусії. Заяви учасників повинні стосуватися одного й того ж предмета чи геми, що надає обговоренню необхідної зв'язності. Тема ж дискусії формулюється до її початку. Дискусія відрізняється від полеміки як своїм спрямуванням, так і використовуваними засобами. Якщо мета дискусії — досягнути згоди щодо обговорюваної проблеми, то мета полеміки — не згода, а швидше перемога над протилежною стороною, утвердження власного погляду.

У дискусії завжди є елементи компромісу. Використовувані в дискусії засоби повинні бути визнані всіма її учасниками. Використання інших засобів неприпустиме й веде до припинення дискусії. Засоби, вживані в полеміці, не обов'язково мусять бути такими нейтральними, щоб з ними погодились усі учасники. Кожна сторона застосовує ті, які вважає за потрібне. Протилежна сторона в дискусії називається "опонент", а в полеміці — "супротивник" (3. Куньч).

Дихання під час мовлення

Виголошуючи промову, дихайте рівномірно, вдихаючи перед тим, як почати говорити, а також під час кожної паузи (після кожного речення).

Повітря, що вдихнули, витрачайте рівномірно й економко.

Груди тримайте рівно, ледь-ледь випнувши їх уперед. Вдихайте повітря ротом і носом водночас.

Не вдавайтесь у крайності: не будьте ні надто мовчазним, ні надто балакучим

Говоріть лише тоді, коли маєте що сказати.

Цікаво не може говорити той, хто нічого не читає, не бере участі в громадському житті, не відвідує культурних закладів, не дискутує з товаришами, не подорожує й нічого не переживає.

Щоб стати активним співрозмовником, треба занотовувати цікаву інформацію та нові знання, щоб запам'ятати їх, а пізніше розповісти іншим (І. Томан).

Голос

Пристосовуйте свій голос до середовища, в якому ви говорите (не говоріть голосно на вулиці, в транспорті, в залі чекання тощо).

Хто говорить надто тихо, той справляє враження людини, яка не вірить у свої сили.

Той же, хто говорить надто голосно, справляє враження агресивної людини.

Мова деяких людей незрозуміла через те, що вони недбало вимовляють звуки. Спробуйте виявити свої хиби за допомогою магнітофона, записавши свій голос, а потім перевірте чіткість і правильність вимови.

Найзручніший спосіб тренувати голос — це читати вголос. Тоді постійно контролюється правильність вимови. Тренуйтеся тричі на день по 15 хвилин.

Голос підвищують тоді, коли ставлять запитання. Якщо ж треба висловити рішучість, довіру, переконати в необхідності зробити якусь справу чи відповісти на запитання, то висоту голосу понижують (І. Томан).

Вибір слів

Для збагачення свого словникового запасу читайте твори авторитетних авторів, слухайте кваліфікованих промовців і принагідне записуйте (або підкреслюйте олівцем у власній книзі) слова й вислови, які б ви хотіли вживати у своїй мові.

Виявіть, які слова ви вживаєте надто часто, і намагайтеся замінити їх іншими словами й висловами.

Навчіться точності висловлювання. Вибирайте точні та однозначні слова.

Пам'ятайте: якщо наказ допускає подвійне тлумачення, то він обов'язково буде виконаний неправильно.

Точно висловлюватись учіться, ознайомлюючись з текстами угод або інших важливих документів. Читайте текст повільно, слово за словом, намагаючись встановити, як інакше можна витлумачити окремі слова й речення, які речення сформульовані незрозуміле. При цьому уявіть собі, що ваше завдання — знайти слабкі місця в тексті.

Надто часте вживання абстрактних понять вимагає від слухачів великого напруження (наприклад, афоризми не можна читати без пауз) (І. Томан).

Конструкція речень

Чергуйте довгі речення з короткими. Довгі речення важко сприймати й розуміти. Нагромадження коротких речень одне за одним робить мову монотонною.

Часте вживання особових займенників замість імен осіб може призвести до неправильного тлумачення сказаного.

Основна думка повинна завжди висловлюватися головним реченням, а не підрядним.

Речення, в якому кілька іменників стоять поряд, сприймається важко.

Якщо ви хочете розповісти щось нове, дайте слухачам час, щоб вони могли зрозуміти те, що ви кажете. Для цього можна навести приклади або те саме повторити іншими словами.

Якщо ви хочете стати справжнім оповідачем, намагайтеся під час розповіді опустити всі неістотні деталі, швидко й послідовно йдучи до розв'язки.

Виклад ведіть від простого до складного, від відомого до невідомого.

Намагайтеся привернути увагу слухачів з самого початку свого виступу (І. Томан).

Знайомство з новими людьми

Не робіть незвичних жестів, які притягують до себе надмірну увагу. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово.

Не починайте й не закінчуйте розповіді несподіваним жестом.

Той, хто знайомить двох людей між собою, повинен не тільки назвати їхні імена, а й подати коротку інформацію про них, принагідне згадавши про їхні спільні зацікавлення.

Під час знайомства з іншою людиною треба якомога швидше виявляти спільні погляди.

Якщо під час розмови ви торкаєтеся теми, яку не можна назвати цілковито нейтральною, будьте обережні, щоб не образити людину.

Якщо ви хочете подолати страх, знайомлячись з іншими людьми, то треба, по-перше, постійно цікавитися людьми і, по-друге, використовувати кожну нагоду для спілкування.

Якщо ж хочете цікаво розповісти якусь історію чи пригоду, то тренуйтеся насамперед у своїй сім'ї, у колі близьких друзів. Після цього ви вже не боятиметеся повторити те саме в малознайомому товаристві.

Для успішного встановлення контактів з людьми треба:

— якомога швидше знайти спільні зацікавлення;

— по-дружньому ставитися до співрозмовника (усміхатися до нього, уважно слухати тощо);

— не виявляти до співрозмовника зверхності;

— щиро цікавитися співрозмовником і тим, що він говорить;

— пристосовуватися до поведінки та термінології людини, з якою говорите (І. Томан).