Науки про мову, що сформувалися в XX сголггп —

соціолінгвістика — наука про функціонування мови в суспільстві; психолінгвістика — наука про взаємозв'язок мови з психічною діяльністю людини; нейролінгвістика — наука, що концентрує свою увагу на мовленні людей з відхиленнями у психіці; етнолінгвісти­ка — наука про національну специфіку мов; інтерлінгвістика — наука про спілкування в багатомовному світі; лінгвогеографія — наука про ареальне розміщення мов та діалектів; паралінгвістика — наука про засоби спілкування, що використовуються поряд з мовою; математична лінгвістика — наука, що займається вивченням мови через кількісні параметри мовних та мовленнєвих явищ; інженерна лінгвістика — наука, що вивчає мову з метою застосування її до потреб НТП. Інші науки: кібернетика, семіотика, теорія комунікації, теорія інформації, теорія мовленнєвих актів, когнітивна лінгвістика, комунікативна лінгвістика, лінгвістика тексту тощо.

НОРМА (від лат. norma — правило) — систематизована сукупність ознак мови, що сприймається як взірець для всіх мовців.

НОТАБЕНЕ (від лат. nota bene — зазнач добре, зверни увагу) — помітка, позначка в книзі, газеті, журналі, рукописі, документі біля слів чи висловів, на які слід звернути особливу увагу (скорочено NB).

НОТАЦІЯ (від лат. notatio — позначення, зауваження) — настанова, повчання з осудом чиєїсь поведінки, вчинків і т. ін.

НОУМЕН (гр. — осягнуте розумом) — у платонізмі та середньовічній схоластиці те, що осягається розумом на противагу даному в чуттях (феномену). У філософії Канта — поняття, яке фіксує, що межею пізнання є чуттєвість.

НОУ-ХАУ (від англ, know how — знати, як): 1. Технічні знання, досвід, додаткова документація, передача яких обумовлюється спеціальною угодою між сторонами. 2. Те саме, що новація.

ОБРАЗ: 1. Особлива форма естетичного освоєння світу, при якій збігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність — на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять; 2. Персонаж у художньому творі; 3. Те саме, що й риторична фігура або троп.

ОКСЮМОРОН (ОКСИМОРОН) (гр. oxymoron, від oxys — гострий, колючий і moros — дурний, безглуздий) — стилістична фігура, в якій поєднуються протилежні за змістом, контрастні поняття, що

спільно дають нове уявлення, новий яскравий образ. "Несумісність" частин оксюморона становить основу експресивного ефекту. Напр.: гарячий сніг, дзвінка тиша, гірка радість, плюралізм єдності (Літ. Укр.), гіркий цукор; їй право, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить (В. Симоненко); Джерелом вдарить ніжність із грубості, Заворкують з/сиві струмки (В. Симоненко); Живий труп. Щаслива печаль (Д. Павличко). Вільна неволенька (М. Грабовський).

ОН-ЛАЙН МЕДІА, режим реального часу — сеанс комунікації в режимі реального часу, пов'язаний з передаванням повідомлення віддаленому користувачеві на його комп'ютер з використанням протоколів Інтернету.

ОРАТОР (лат. orator, від ого — говорю) — особа, яка виголошує промову чи інший ораторський твір; той, хто володіє мистецтвом публічного виступу.

ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО — майстерність виголошення усних промов, що ґрунтується на засвоєнні основних тверджень риторики та особливих якостях мовця; те саме, що й вітійство, елоквенція, красномовство.

ОРАЦІЯ (лат. oratio — голосна вимова). Предметом, матеріалом античної, зокрема еллінської, риторики спочатку була тільки жива, гарно виголошувана мова. Риторика писемної мови з'явилася пізніше як відображення живого красномовства. Ораціями називали красномовні виступи. У "Лісовій пісні" Лесі Українки: Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацію!

ОРНАМЕНТ (лат. ornamentum — прикраса) — елементи прикрашання.

ОРНАМЕНТАЦІЯ — сукупність мовних елементів, що прикрашають, декорують стиль.

ОРТОДОКСІЯ (гр. orthodoxia — мислю правильно) — неухильне дотримання постулатів, тверда послідовність у поглядах; а) позитивна о. — вірність поглядам; б) негативна о. — застиглість, відсталість думки.

ОРТОЛОГІЯ (від гр. ори — правильний і — слово, вчення) — розділ науки про культуру мови, який вивчає доцільність використання варіантних мовних засобів — лексичних, граматичних, лексико-граматичних. Ґрунтуючись на поняттях культури мови (нормативність мови), ортологія вилучає зі своєї сфери помилкові мовні явища і зосереджує увагу лише на варіантах, що стали фактом літературної

мови, але вщрізняються частотою вживання, семантичними вщтінками, стильовою орієнтацією... Як відомо, процес кодифікації відбувається із запізненням щодо часу виникнення й поширення у мові новотворів. Ортологія покликана регулювати використання останніх у сучасній мовній практиці, оцінювати їхні потенційні можливості щодо усталення у певних функціональних різновидах мови чи їхню семантичну відмінність. Ортологія регулює вживання варіантних засобів у різних мовних ситуаціях, розглядає питання вибору словоформ, конструкцій у певному функціональному стилі, нормативність конструкції з погляду сучасної літературної мови тощо.

ПАНСЛАВІЗМ — теорія всеслов'янської єдності у тій чи іншій формі, а також відповідний політичний рух.

ПАПАРАЦІ — журналіст-фотограф, який усіма способами намагається зробити сенсаційні знімки знаменитих людей.

ПАРАБОЛА (від гр. parabole — зіставлення, порівняння) — притча, коротка казка, анекдот, алегорична розповідь повчально-моралізаторського змісту, які додають до тексту твору, щоб активізувати увагу слухачів.

ПАРОНІМИ — однокореневі слова, які подібні за структурою і вимовою, належать до однієї частини мови чи мають спільні граматичні ознаки, але різняться за своїм значенням. Наприклад: Адрес — адреса. Гривна — гривня — грива. Тактовний — тактичний. Ознайомитись — познайомитись. Як стилістичний засіб пароніми підсилюють виразність думки, використовуються для створення гри слів, каламбурів, забезпечують милозвучність архітектоніки тексту.

ПАТОГЕННИЙ ТЕКСТ (хвороботворний) — гр. patnos — біль, страждання; genes — ген, генний — народжений, який народжується — частина складних слів, що означає "який походить від чогось", "який утворює щось". Напр.: гомогенний, гетерогенний, патогенний текст.

ПАРЕНТЕЗА (гр. parenthesis — внесення) — введення у фразу елементів, не пов'язаних з нею синтаксично (вставні та вставлені слова, словосполучення і речення): Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вэюе почалось (Л. Костенко).

ПЕЙДЖЕР — портативний бездротовий пристрій для приймання та запису інформації.

ПЕРВАЗІЯ (від лат. pervasio — переконання, віра, заспокоєння) — синтез інтелектуальних, моральних, емоційних складників (елементів,

компонентів) мови, скерованої до розуму, волі й почуттів адресата. Це основна ознака гарної риторичної мови, що покликана переконувати слухача.

ПЕРЕКОНАННЯ ЧЕРЕЗ ПІДСВІДОМІСТЬ — спроби впливати на мислення й діяльність людей, використовуючи опосередковану (через мас-медіа) образність, яка ніби діє за порогом свідомого сприйняття. Звернення до підсвідомих прагнень.

ПЕРІОД (гр. periodos — кругообертання) — стилістична фігура, що є ускладненим простим, а частіше багаточленним складним реченням (інколи низкою речень), яке характеризується повнотою і завершеністю змісту та інтонаційно-логічним поділом на дві частини: протазис — накопичення інформації і підвищення тону, пауза і аподозис — завершення думки й зниження тону.

ПЕРСОНІФІКАЦІЯ (від лат. persona — особа і fasio — роблю) — троп, що утворюється перенесенням ознак особи на предмети, речі, явища, тваринний і рослинний світ.

ПЛАГІАТ — привласнення тексту з чужого літературного чи іншого твору без дозволу автора і без зазначених джерел.

ПЛЕОНАЗМ (гр. pleonasmos — перебільшення) — надмірність слів у фразі або тексті з погляду точної передачі думки. Різновидами плеоназму можуть бути тавтологія, перифраза, лексична надлишковість.

ПОВІДОМЛЕННЯ або послання — зміст комунікації; символічні форми, які створюють, щоб репрезентувати певні наміри відправника, але можуть інтерпретуватися по-різному.

ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС — сприйняття політичних новин. Розглядають три дискурсні компоненти: когнітивні, формальні та емоційні. Когнітивні схеми містять пресупозиції стосовно побудови світу, знання про політичну ситуацію, здатність робити висновки та визначати наміри дійових осіб або організацій, про які йдеться; формальні схеми — текстові структури, знайомі читачам або слухачам (одержувачам інформації про новини); емоційні схеми — носії норм та цінностей, властивих групам людей та індивідам.

ПОЛІСЕМІЧНІСТЬ — поняття з галузі семіотики, згідно з яким знаки (символи, образи) мають багато можливих значень та інтерпретацій.

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ — критична теорія марксистського походження, згідно з якою світові засоби комунікації та культури '•] контролюються суспільними елітами за посередництвом потужного політичного й економічного впливу.

ПОПУЛЯРНА КУЛЬТУРА — цей термін зазвичай використовується на означення комерційне успішних, "мейнстрімових", поширюваних засобами мас-медіа культурних явищ та їхніх творців. Таку культуру часто протиставляють "високій культурі". Однак у нашому випадку термін використовуватиметься на означення культурного досвіду звичайних людей, як творців, інтерпретаторів і користувачів символічних ресурсів.

ПОПУЛЯРНИЙ КУЛЬТУРНИЙ КАПІТАЛ — сенс цього поняття в тому, що символічні ресурси популярної культури можуть використовуватися як своєрідна конвертована валюта в суспільних стосунках.

ПОСТМОДЕРНІСТЬ — хаотичний, роздроблений і заплутаний стан суспільства, що виявляється мало не в усьому, від міжлюдських стосунків до архітектури. Вважають, що притаманні постмодерності дезорієнтованість і спустошеність розвиваються лише тоді, коли суспільство стає цілком модерним.

ПОТРЕБИ — на погляд багатьох психологів, потреби є біологічними, когнітивними та емоційними передумовами, які спрямовують людську поведінку. Задовольняючи потреби, людина забезпечує свою психічну й розумову стабільність.

ПРАВИЛА — експліцитні коди та їх імпліцитні розуміння, що вони формують і регулюють соціальну поведінку. Правила визначають, що є нормальним, прийнятним чи бажаним і в який спосіб слід організовувати соціальні взаємини.

ПРАВНИЧА ЛІНГВІСТИКА — новий перспективний напрям міждисциплінарних досліджень, що набуває особливої актуальності в умовах розбудови правової держави, реформування правової системи, активізації кодифікаційного процесу в Україні. Предметом вивчення правничої лінгвістики є мова, яка функціонує у сферах законодавства і правозастосування, судочинства і нотаріату, юридичної документації, правничої науки й освіти, правової інформації та правової публіцистики. Вона визначає функції та специфіку мови права, її основні різновиди і жанри, систему правил

створення й інтерпретації правових текстів. Правнича лінгвістика розглядає мову права як найважливіший засіб правової комунікації, правового пізнання та передавання правової інформації в суспільстві.

ПРАГМАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА: 1) лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання та функціонування мовних знаків у мовленнєвій комунікації; 2) вимір формування мовних висловлювань, що визначається функціональними особливостями партнерів у мовленнєвому акті, наприклад, комунікативною інтенцією мовця та характером мовних засобів, що він використовує, самою ситуацією спілкування тощо.

ПРАИМ-ТАИМ (від англ. prime — основний, найкращий і time — час) — найзручніший, найкращий час для розміщення реклами в електронних засобах інформації.

ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ — зустріч державних, політичних, громадських, наукових діячів із представниками засобів масової інформації для висвітлення питань, що цікавлять широку громадськість (тут активні обидві сторони: це не лише інформування, а й обговорення).

ПРЕС-РЕЛІЗ — оглядова інформація для преси, спеціально-підготована для поширення в пресі інформація про товар або фірму.

ПРИСВОЄННЯ (appropriation) — використання чогось для власних потреб, часом — усупереч його первісному призначенню.

ПРІОРИТЕТНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (preferred interpretation) — термін лінгвістики медіатексту, який трактує, в який спосіб певні ідеологічні, соціальні й культурні сили суспільства спонукають решту інтерпретувати символічні повідомлення, що формуються основними суспільними інституціями, особливо мас-медіа, щоб суспільна еліта зберегла свою владу.

ПРОСТОРОВА СВІДОМІСТЬ — способи сприйняття відстані й простору, від впливів всесвітніх мас-медіа до сприйняття домашнього оточення.

ПСИХОЛІНГВІСТИКА — наука, яка вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту. До сфери психолінгвістики входять питання мовного впливу, зокрема й через засоби масової інформації, на суспільну свідомість. Психолінгвістика досліджує зв'язки між змістовою частиною мови, її реалізацією в конкретному мовленні та суспільним мисленням. У результаті вивчення асоціативного мислення

^-мовців створюються словники асоціативної сполучуваності, добирається базовий матеріал для вивчення рідної, а також іноземної мови. Отже, психолінгвістика пов'язана і з психологією, і з лінгвістикою. Сучасний період розвитку психолінгвістики пов'язаний з дослідженнями когнітивних наук. Психолінгвістика стала частиною дисциплін, які вивчають характер знань, структуру ментальних уявлень і як вони діють у таких фундаментальних розумових процесах, як логіка та прийняття рішень. Психолінгвістика описує процеси сприйняття інформації, становлення та функціонування мовної свідомості, яка віддзеркалює систему образів дійсності.

ПСИХОЛОГІЯ ТВОРЧОСТІ (самотворчості) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного "Я", самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

ПСИХОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА — окрема галузь, що тісно пов'язана з психологією творчості; є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що зумовлюють створення й сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність. Предметом досліджень психології мистецтва є специфічні характеристики образно-емоційного ладу особистості; художнє сприймання як форма співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на ціннісні орієнтації й мотивацію поведінки суб'єкта, його світогляд; процес художньої творчості з погляду реалізації в ньому здібностей і характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних чинників, міжособистісних стосунків; переживання особистості та її стан на шляху від задуму через різні * спроби й варіанти до кінцевого результату; значення інтуїції та особливих емоційних способів осягнення художником дійсності; феномени катарсису.

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ — характеризується такими підстилями: 1) власне публіцистичним (повідомлення, хроніка, прокламації, відкриті листи, передові статті, огляди міжнародного життя); 2) науково-публіцистичним (великі матеріали на теми сучасної політики, економіки та суспільних відносин, літературно-критичні

статті, наукові та літературно-мистецькі огляди, рецензії); 3) художньо-публіцистичним (нариси, фейлетони, памфлети, мемуари, політичні доповіді); мовою преси (інтерв'ю, репортаж, хроніка, нарис); мовою радіо і телебачення (мова дикторів); усною публічною мовою (промови, виступи на зборах, мітингах); стиль церемоній.

РЕЛЕВАНТНИЙ (від. англ. relevant — доречний, істотний): 1. Важливий, істотний. 2. Здатний служити для розрізнення мовних одиниць.

РЕПРЕЗЕНТАТИВ — один з основних п'яти типів мовленнєвих актів (інші чотири — директиви, комісиви, експресиви, декларативи). Його ілокутивна мета полягає в експлікації почуттів та ставленні мовця до ситуацій, подій, фактів, про які він повідомляє, зважаючи на те, що саме ці почуття та індивідуальні оцінки можуть вплинути на адекватність та істинність висловлювання.

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ — кодування і відображення символічних форм, які виражають певні ідеологічні положення.

РИГІДНІСТЬ — нездатність журналіста, читача, слухача, глядача до сприйняття та розуміння чужих поглядів, жорстка регламентованість мислення.

РИТОРИКА (гр. rhetoriKe — ораторське мистецтво) — наука про красномовство. В основі цього слова — форма грецького дієслова гео, що означала "говорити цілісно, доречно, гарно". Від нього утворився іменник rhetor (ритор), що в процесі розвитку еллінської культури набув кілька значень: мовець на публіку, людина стану (вищого), політик, оголошувач вироку в суді, вчитель вимови, освічена людина, красномовець. Термін риторика з'явився зі значенням "уміння, вправність, мистецтво говорити" і став назвою методичних посібників з гарної мови, підручників вимови, а згодом — назвою теорії красномовства для переконання живим словом, шкільного навчального предмета з рідної мови. Передумовами виникнення риторики були суворе право і вільна думка. Проте, з'явившись, риторика стала в обороні краси слова. Латинський термін oratoria означав мистецтво красномовства і часто вживався як синонім практичної риторики. Від нього походить термін "ораторство", який, означає те саме поняття, що й красномовство.

РИТОРИКА НАТУРАЛЬНА — краса природної, живої мови.

РИТОРИКА ОПИСОВА — опис, аналіз, класифікація риторичних засобів мови; виникла на основі опису й аналізу ознак натуральної риторики народної мови.

РИТОРИЧНЕ ЗВЕРТАННЯ (АПОСТРОФ) — стилістична фігура, якою мовець звертається до слухача, щоб безпосередньо адресувати зміст йому.

САТИАЦІЯ — втрата значення слова через багаторазове повторення або його позаситуативне вживання.

СВІДОМІСТЬ (consciousness) — сукупність (тотальність) світоглядних настанов, поглядів і відчуттів особистості чи групи. Витворюється вона через артикулювання і поширення різних ідей у суспільстві.

СЕЛЕКТИВНІСТЬ — психологічні процеси, за допомогою яких людина вибирає, уникає, сприймає, тлумачить, запам'ятовує або забуває символічні образи.

СЕНТЕНЦІЯ (лат. sententia — думка, судження) — вислів, що коротко повчає, як є чи має бути в житті. Сентенція буває безпосередня або алегорична.

СИМВОЛІЧНА ВЛАДА (symbolic power) — використання символічних форм, особливо медіаобразів, для впливу на суспільну діяльність і події.

СИМВОЛІЧНА ФОРМА — зміст міжлюдської комунікації, що здійснюється опосередковано, тобто через пресу, фотографію, фільм, телебачення, електронні чи інші технології відтворення й поширення інформації.

СИНХРОНІЯ (від гр. — одночасний) — горизонтальний зріз мови, умовне виділення одного стану, одного історичного етапу розвитку мови, який береться як об'єкт дослідження. Синхронне є все, що стосується статичного аспекту науки; діахронне є все те, що стосується еволюції (Фердинанд де Соссюр).

СИСТЕМА ПОВІДОМЛЕНЬ (message system) — спосіб концептуалізації усієї сукупності змісту, що передається певним засобом комунікації, як єдиного ідеологічного цілого.

СОЦІАЛЬНА ПРАКТИКА — процеси повсякденної, неопосередкованої соціальної взаємодії, включно з вербальним і невербальним міжлюдським спілкуванням.

СОЦІАЛЬНЕ ОПОСЕРЕДКУВАННЯ (social mediation) — шляхи поширення, підсилення й змінювання суспільної ідеології через міжлюдську комунікацію з використанням мас-медіа.

СПІЛКУВАННЯ — обмін інформацією (комунікація, від лат. соттипісо — спілкуюся з кимось), взаємодія (інтеракція, від англ. interaction — взаємодію), сприймання людини людиною (перцепція, від лат. perceptio — сприймання). Вербальне спілкування (лат. verbum — слово), тобто словесне. Невербальне спілкування — спілкування поглядами, мімікою, жестами, штучними умовними знаками та ін. (дорожні знаки, певні символи).

СУБКУЛЬТУРА — увесь спосіб життя (чи його істотні частини) групи людей, що їхні вартості й культурні практики відрізняються від панівної культури ("мейнстріму"), тому вони об'єднують членів групи і формують спільну ідентичність. Субкультури можуть опинятися в опозиції до "мейнстріму", а можуть існувати поряд із ним, як неконфронтаційні альтернативи.

СУПЕРКУЛЬТУРА — персоналізована матриця символічних форм, неопосередкованих елементів повсякденного життя та інших набутих культурних репрезентацій і форм діяльності.

СУСПІЛЬНИЙ ІМІДЖ — (букв. англ. — образ) — це цілеспрямовано сформований образ якоїсь особи, якогось явища, предмета, що посилює певні ціннісні характеристики і покликаний здійснювати емоційно-психологічний вплив на кого-небудь з метою популяризації реклами тощо.

СУЧАСНА ЛІНГВІСТИЧНА ПАРАДИГМА — система поглядів на мову як об'єкт дослідження, втілена у відповідних концепціях, теоріях, методологіях та дослідницьких програмах, на базі яких створюються нові дослідницькі напрями, зокрема "гібридні" лінгвістичні дисципліни. Поняття наукової парадигми як певного стилю наукового мислення обґрунтував Т. Кун на початку 60-х років XX сторіччя. Парадигмальну динаміку лінгвістики сучасні науковці представляють трьома рівнями: макрорівнем; рівнем парадигмальних векторів і тенденцій; рівнем дослідницьких програм та домінуючих лінгвістичних теорій. На "макрорівні" розвиток лінгвістики в останні два сторіччя розглядають як послідовні зміни чотирьох великих наукових парадигм: порівняльно-історичної, структурної, генеративної та постгенеративної, якою вважають когнітивну

парадигму. Власне парадигмами XX—XXI ст. є останні три. Структурну лінгвістику визначають як сукупність таких поглядів на мову та методи її дослідження, в основі яких лежить розуміння мови як знакової системи з добре визначеними структурними елементами, тобто одиницями мови. Структурна лінгвістика прагне до формального опису мови, де її будова розглядається як сітка відношень (протиставлень) між елементами мовної системи. У розвитку структуральної лінгвістики виділяють кілька етапів. Для першого етапу (до 50-х років XX ст.) характерною є спрямованість переважно на структурні аспекти мови та ігнорування смислових, соціальних та психологічних чинників функціонування мови. Другий етап (50—70-ті роки) характеризується звертанням до структур семантичного плану та інтенсивним розробленням динамічних моделей граматики та семантики. Третій етап починається з 70-х років XX ст. та характеризується широким запровадженням структурних методів у традиційні лінгвістичні дослідження, що призводить до поступової нейтралізації, розмивання опозиції між структурним та іншими методами, які починають органічно вживатися у поєднанні зі структурними. У 50-60-ті роки XX ст. закладаються концептуальні засади нової, постструктуральної парадигми, що одержала назву генеративної, її засновником стає автор генеративно-трансформа­ційної теорії мови Н. Хомський. Генеративну парадигму називають "хомськіанською революцією", її революційний характер вбачають у висуванні принципово нових ідей та установок. Але якщо спочатку вона творила "парадигму розриву" і була свідомо спрямована на руйнування старих уявлень про мову та лінгвістику, то згодом вона еволюціонувала, що вже у 80-ті роки XX ст. призвело до зближення позицій деяких шкіл та, у певному розумінні, їх інтеграції у межах нової постгенеративної парадигми. Систематизуючи методологічні узагальнення попередніх дослідників, О. С. Кубрякова виділяє, принаймні, п'ять базових принципів цієї теорії: проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість суто емпіричного, індуктивного; переміщення у центр граматики вже не фонології та морфології, а синтаксису та синтаксичних відношень; визнання творчого, креативного характеру мовної діяльності та потреби вивчати саме цей аспект діяльності комунікантів; розгляд мови як ментального феномену, тобто феномену психіки людини.

Об'єднання двох дослідницьких програм — лінгвістичної та психологічної, представлених Н. Хомським та Дж. Міллером, стало джерелом створення нової міждисциплінарної галузі знань — когнітивної науки, у межах якої сформувалася когнітивна лінгвістика. Когнітивна наука сприйняла від генеративізму ті його ознаки, які принципово відрізняли трансформаційно-генеративний підхід до мови від його попередників — дескриптивізму та структуралізму, а саме, ідею трактування мови як ментальної сутності, як когнітивної спроможності та як механізму мовної діяльності. До того ж, когнітивна наука запозичила в генеративізму динамічний принцип моделювання замість статичного. З початку 80-х років XX століття у взаємодії генеративної теорії та когнітивної науки, що розвивається у цей період дуже інтенсивно переважно у психологічному напрямі, спостерігаються дві тенденції. З одного боку, генеративізм все більше справляє враження ідейно вичерпаного наукового напряму, а з іншого — когнітивні дослідження, що увібрали в себе розуміння мови як певної когнітивної спроможності та когнітивного процесу, все більше відокремлюються від генеративної лінгвістики, наближаючись натомість до вивчення реальних процесів генерації та розуміння мови. У цей же час під впливом когнітивних ідей у лінгвістиці формується нова, постгенеративна парадигма. Нова парадигма, у певному розумінні, змінює статус лінгвістики, перетворює її з автономної дисципліни на дисципліну з "розмитими" межами, що активно взаємодіє з деякими іншими галузями знань. Така несподівана орієнтація лінгвістики ґрунтується на новому принципі тлумачення мови, мовної спроможності, мовної поведінки. На відміну від генеративної парадигми, у якій мова розглядалася як незалежний, самодостатній когнітивний феномен, у когнітивній парадигмі все більше утверджується думка про те, що мова щільно пов'язана з іншими видами когнітивної діяльності, а успіх оброблення людиною мовної інформації можливий лише в комплексі з інформацією, яку постачають усі інші сенсорні канали та аналізатори. Набувають популярності концепції, де організація мови розглядається як залежна від принципів сприйняття світу та його концептуалізації людиною. Основними парадигмальними векторами лінгвістики кінця XX сторіччя вважають експансіонізм/антропоцентризм, функціоналізм (неофункціоналізм), експланаторність (О. С. Кубрякова). Ці тенденції

підтверджують глобальний аналіз і регіональні спостереження. Лінгвістичний експансіонізм як тенденція розвитку сучасної лінгвістики виявляється у послідовному розширенні дисциплінарних меж лінгвістики, у її "вторгненні" на території інших наук, створенні "гібридних", інтердисциплінарних дослідницьких програм та дисциплін, наприклад таких, як когнітивна лінгвістика, соціо­лінгвістика, філософія та логічний аналіз мови, психолінгвістика, соціосемантика, психосемантика, мовна інформатика, комп'ютерна лінгвістика тощо. Проте відбуваються і зворотні процеси, а саме: "вторгнення" у лінгвістику завдань, методів та категорій з інших наукових дисциплін, наприклад, логіки (теорія мовленнєвих актів, прагматика), філософії (герменевтика, комунікативна філософія), штучного інтелекту (семантична сітка, фрейми, плани, сценарії у репрезентації знань). Другий із зазначених парадигмальних векторів сучасної лінгвістики — антропоцентризм, тобто "людино-орієнтований" підхід до дослідження мовних явищ, зближує лінгвістику з багатьма іншими галузями знань. Він відбиває загальну методологічну переорієнтацію, що спостерігається у багатьох інших науках (наприклад, у фізиці — це визнання позиції спостерігача), де людина розглядається як "глибинний центр" дослідницької програми. Антропоцентричний принцип у сучасній лінгвістиці має різноманітні індивідуальні прояви. Дію антропоцентричного принципу в генеративній граматиці можна вбачати у тому, що у фокусі дослідження опиняється мовна спроможність людини, складна інфраструктура мовних механізмів, що забезпечують володіння мовою, її знання та використання. Абсолютно антропоцентричними сучасними напрямами є когнітивна лінгвістика, а також антропоцентрична теорія значення, або "концептуальний аналіз" А. Вежбицької концепція мовної особистості (Ю. М. Караулов, Б. О. Серебренніков та ін.). Третій парадигмальний вектор сучасної лінгвістики — функціоналізм та неофункціоналізм, продовжує традиції функціональних концепцій та теорій, прийнятих у різних лінгвістичних школах та напрямах (Празький лінгвістичний гурток). Один з його засновників Р. Якобсон називає функціоналізмом такий підхід, у межах якого "структурні властивості мови роз'яснюються у контексті тих функцій, що виконують ці властивості в різноманітних процесах комунікації". Основний постулат функціональної

лінгвістики проголошує, що мова — це Інструмент, знаряддя, механізм для здійснення певних цілей та намірів — і у сфері пізнання і його описі, і в актах особистого та соціального спілкування за допомогою мови. Отже, функціоналізм, або неофункціоналізм розуміють як вивчення мови "у дії", маючи на увазі використання мови, її вживання. На думку О. С. Кубрякової, функціональний підхід, зрештою, приводить до визнання головної ролі категорії значення. Зокрема зв'язок між функціоналізмом і когнітивізмом здійснюється саме через поняття репрезентації знань, а для цього потрібні функціональні концепції та моделі мовної репрезентації знань, моделі оперування знаннями та передачі знань через мову. Отже, якщо ототожнювати значення та знання за функціональними критеріями, то функціонування мови можна розглядати як вираження та передавання значень. Нарешті, останнім парадигмальним вектором сучасної лінгвістики є експланаторність, яку розуміють як прагнення знайти адекватні пояснення різноманітних мовних явищ та процедур, що їх породжують, структурної організації мовних об'єктів, а відміну від дескриптивної лінгвістики, завданням якої вважалося "констатувати те, що є, без пояснення", проблему експланаторності почали конструктивно розв'язувати у лінгвістиці з 60-х років XX сторіччя. У цей час у лінгвістичному моделюванні, в теорії генеративної граматики виникає навіть поняття "пояснювальної сили" моделі, не кажучи вже про те, що сама генеративна теорія спрямована на висвітлення глибинних процесів мовної діяльності. Експланаторність притаманна, і когнітивній парадигмі: серед її специфічних властивостей зазначають прагнення не стільки описати матеріал, скільки пояснити його, а також той факт, що у її фокусі опиняються не стільки поверхневі мовні дані, скільки глибинні структури знань у свідомості людини. Деякі дослідники вбачають завдання когнітивної лінгвістики у поясненні того, "що саме репрезентується у голові людини та як людина оперує цими репрезентаціями" (М. Бірвіш). Третій рівень репрезентації парадигмальної динаміки має доповнювати попередні два окремими концепціями та теоріями, серед яких варто зазначити такі: 1) інтерпретаціонізм, де значення обчислює інтерпретатор, а не існують у мовній формі; 2) категоріальні граматики, або граматики, побудовані на принципі композиційності у синтаксисі, семантиці та прагматиці; 3) теорія прототипів; 4) лінгвістика тексту,

Іе досліджують одиниці, більші за речення; 5) теорія мовленнєвої Ііяльності, де висловлювання розглядають не як предмет, а як дію; і) "принцип кооперування", або максими успішності комунікації; ') когнітивна лінгвістика, яка визнає, що мова є лише одним з виявів югнітивної діяльності людини у всьому комплексі її когнітивних лроможностей тощо (І. Штерн).

СТИЛІСТИКА (лінгвостилістика) — розділ мовознавства, що Іивчає: а) закономірності існування й структурну будову суспільне умовлених різновидів мови — функціональних стилів; б) мовні Ідиниці щодо їх додаткового експресивно-стильового забарвлення; І) взаємодію різних рівнів словесно-виразових засобів у конкретному ексті, зв'язок їх із позамовними чинниками; г) типологію стильової пецифіки текстів. Як наймолодша мовознавча дисципліна стилістика Іиокремлюється в 20-30-ті роки XX ст., набуваючи ознак системи Іпорядкованих і взаємопов'язаних понять, проектуючись на галузь агального, теоретичного мовознавства, а також на сферу фактичного оволодіння мовою. У сучасній стилістиці простежуються і зв'язок із риторикою, поетикою — навчальними дисциплінами, що іули відомі з античної доби: риторика як наука про ораторське шстецтво; поетика як галузь, що займається проблемами художньої ворчості, використанням тропів, фігур — художніх засобів, заємодією різних компонентів художнього цілого. Якщо риторика ивчає правила й прийоми виголошення промов, враховуючи їхній плив на аудиторію, то поетика орієнтована на образність писемної шви, на художні тексти, створені за певними нормами. Сучасна тилістика в її практичному спрямуванні має охоплювати частково авдання і риторики, і поетики. Проте як власне лінгвістична галузь она ґрунтується насамперед на вивченні мовної діяльності в різних успільних сферах, на пізнанні механізму, за допомогою якого мовні Ідиниці, виконуючи комунікативну функцію, передають відтінки місту, додаткові емоційно-експресивні забарвлення вислову. Із тилістикою пов'язують майстерність володіння усним і писемним ловом, опанування правил, за якими будуються текстові, більші, ніж Іечення, одиниці, а також правил переходу від одного типу пілкування до іншого.

ТАБУ (полінезійське) — заборона вживання певних слів з Іелігійних, політичних, моральних, етичних причин, що зумовлює

потребу заміни і тим створює умови до виникнення нових стилістичних засобів: парафраз, метафор, евфемізмів.

ТАВТОЛОГІЯ (гр. tautologia, від tauto — те саме і logos — слово) — стилістична фігура, що твориться повторенням подібних за змістом і звучанням слів: долом-долиною, рано-пораненьку. Тавтологія — фігура думки, що полягає у свідомому її дотриманні. Тавтологія як невиправдане повторення є стилістичною помилкою: перший дебют'.

ТВОРЧЕ МИСЛЕННЯ — інтелектуальна здатність людини сприймати, аналізувати, узагальнювати. Творче мислення, як і мислення взагалі, на першому етапі містить такі елементи: образи, уявлення, поняття, судження, висновки. До основних операцій мислення належить: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація, абстрагування, конкретизація. Здатність творчо мислити є великою людською цінністю. Творчі люди успішно розв'язують складні проблеми, знаходять нестандартний вихід з проблемних ситуацій. Існує безпосередній зв'язок між творчим мисленням, успіхом та продуктивністю праці. У журналістській творчості важливими є активізація та розвиток мислення. Дослідники наголошують на особливій ролі самоорганізації та усвідомленні правил розумової діяльності. Для підвищення продуктивності інтелектуальної праці можна використовувати вміння керувати такими етапами мислення: правильна постановка завдання, створення оптимальної мотивації, регулювання напряму спонтанних асоціацій, максимальне застосування образних і символічних компонентів, зниження зайвого критичного ставлення до оцінки результатів. Це дасть змогу активізувати процес мислення й зробити його ефек