Завдання 11. Прочитайте текст. З'ясуйте, чи впливають вищі почуття на творчість журналіста.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Завдання 11. Прочитайте текст. З'ясуйте, чи впливають вищі почуття на творчість журналіста.



Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони є відображенням переживань, ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе.

Естетичні почуття — це відчуття краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Не тільки в мисленні, але й у почуттях людина утверджує себе у предметному світі.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Це виявляється в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної дійсності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, відчутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві (з підр.).

Завдання 12. Законспектуйте основні думки розділу "Культура мовлення" з праці Василя Іванишина та Ярослава Радевича-Винницького "Мова і нація" (Дрогобич, 1994).

Завдання 13. Випишіть до власного словника і запам'ятайте крилаті вислови про мову.

Завдання 14. Прочитайте текст. Поясніть значення слова "манкурт". Чи є воно в сучасних українських словниках?

Легенда про манкурта

(За Чінгізом Айтматовим)

У глибині Азійського материка розкинулись великі пустельні простори — Сари-Озеки, Серединні землі жовтих степів. У давні часи по цьому безмежному степовому роздоллі кочували недоброї пам'яті жуаньжуани — ці жорстокі пришельці надовго захопили сарозекську округу. Вони особливо жорстоко поводились з полоненими. Іноді жуаньжуани продавали бранців в інші краї — і це вважалося щастям, бо проданий раб мав надію рано чи пізно втекти на батьківщину. Жахлива доля випадала тим, кого жуаньжуани залишали в рабстві в себе. Вони знищували пам'ять раба страхітливою тортурою — надіванням на голову жертви ширі.

Зазвичай це були юнаки, захоплені в боях. Спочатку їм ретельно голили голови, вискоблюючи кожну волосинку під корінь. Тимчасом досвідчені забійники укохкували матерого верблюда, свіжували шкуру, передусім відділяючи найважчу і найщільнішу вийну частину. Поділивши вию на шматки, нап'ялювали її свіжою на бриті голови — вона відразу цупко обліплювала череп. Це і називалося надіти ширі.

Ті, хто був підданий такій процедурі, або помирав, не витримавши тортур, або на все життя позбувався пам'яті, ставав манкуртом — рабом, який не пам'ятав свого минулого.

Після надівання ширі кожного приреченого заковували дерев'яною шийною колодою так, щоб нещасний не міг торкнутися головою землі, і відвозили у найбезлюдніші місця, щоб не доносились їхні нестямні крики. І кидали їх у відкритому полі на кілька діб зі зв'язаними руками і ногами, на осонні, без води і їди. Від нелюдських мук і болю, що завдавало ширі, скорочуючись від сонця і залізним обручем стискаючи череп, від спеки, спраги і голоду нещасні навіки втрачали пам'ять. І якщо потім доходили до близьких чутки, що жуаньжуани перетворили когось із родичів на манкурта, то навіть найрідніші люди не старались викупити чи порятувати його — це означало повернути собі опудало колишньої людини.

Із п'яти-шести нещасних виживало від сили двоє, їх звільняли від оков, відпоювали, відгодовували і ставили на ноги. Раб, позбавлений пам'яті, вартий десяти звичайних. Було навіть правило: у випадку вбивства манкурта в міжусібних чварах, викуп за таку шкоду встановлювався втричі вищим, ніж за життя вільного одноплемінця.

Манкурт не знав, хто він, якого роду-племені, не відав свого імені, не пам'ятав дитинства, батька-матері — словом, манкурт

Не усвідомлював себе людською істотою. Він не міг навіть думати про втечу, не міг протестувати, бунтувати, не відав жодних пристрастей, як собака, визнавав тільки своїх господарів — з Іншими навіть не спілкувався.

Одна мати розшукала свого сина, перетвореного на манкурта, І вжахнулась. Матір він не впізнав.

— Як тебе звати? — запитала.

— Манкурт, — відповів.

— А як звали батька твого? Звідки ти родом? Де народився? Він нічого не пам'ятав і нічого не знав.

— Що вони зробили з тобою? — горю матері не було меж. Мати не відмовилась від сина-манкурта, умовляла його піти з

нею.

Господар, побачивши відвідувачку біля свого манкурта-пастуха, намагався наздогнати матір і вбити, але не зміг. Він залишив манкурту лук зі стрілами, давши зрозуміти, що треба робити. Коли мати знову повернулася до сина, щоб врятувати його хоч такого, рука сина не здригнулась — мати впала пронизана стрілою в саме серце.

Ось яких манкуртів робили з людей жуаньжуани.

Після виходу в світ романа Чінгіза Айтматова "Буранний полустанок", в якому наведена ця легенда, слово манкурт стало називним — це людина, яка втратила пам'ять, а з нею — людську подобу, яка може холоднокровно вбити навіть рідну матір, бо ні родинне почуття, ні людське "Я" манкурту не властиві, їх він втратив разом з пам'яттю... (з кн.).

Завдання 15. Прочитайте текст. Що ви думаєте про амбітних людей? Чи е амбітність позитивною рисою в журналістиці?

Амбітність

Амбітність — слово іншомовне. Воно походить від латинського "ambire", що означає — "ходити навколо". Давні римські кандидати на різні посади своїм настирливим і впертим "ходінням навколо" під час виборів надали цьому слову той новий зміст, який знаходимо в усіх сучасних європейських мовах.

Амбітністю тепер називають пристрасне бажання виробити собі ім'я й становище в світі, піднестися в який-небудь спосіб над сірою анонімною масою, примусити про себе говорити, довести свою вищість, осягнути шану й почесті. З цього окреслення амбітності випливає, що вона охоплює цілу низку людських рис, споріднених між собою.

З одного боку, амбітність може піднестися до прагнення справжньої слави, що означає бажання безсмертності, а з другого боку, через незмірний простір звичайного честолюбства, зійти до рівня порожньої чванькуватості та марнослів'я.

З огляду на те, що амбітність охоплює таку широку гаму людських почувань, її не можна категорично віднести ані до позитивних, ані до негативних рис людської вдачі. Все залежить від того, на що саме, на яке поле людської діяльності скеровується ця амбітність честолюбника, а також і від того, якою мірою цей амбітник зважає на інтереси й потреби суспільства, до якого належить, якими засобами користується.

Нема людини, що в тій чи іншій мірі не була б амбітною. Важко собі уявити, що було б з усією людськістю, якщо б люди були позбавлені амбітності. Можна здогадуватися, що вони ще й досі блукали б, мов ті дикі звірі, десь по горах та лісах. Сама земля виглядала б тоді цілком інакше, бо амбітність — це справжні дріжджі цивілізації. Подібно до того, як для фізичного розвитку людського роду на землі природа прив'язала до акту розмноження незвичайну чуттєву насолоду, так і для розвитку духовних сил людини природа дала їй безконечні втіхи задоволеної амбітності.

І саме тому, що задоволення амбітності походить не стільки від посідання якоїсь речі, як від втіхи здобуття жаданої речі, не стільки від самої речі, як від отієї ціни, яку ми самі їй надаємо, напрямок нашої амбітності красномовно говорить про суспільну вартість самої нашої особи. Бо одну людину амбітність штовхає на шлях політичної демагогії, де вона, п'яніючи своїм впливом на масу, цілковито забуває про обов'язки перед суспільством; другу людину амбітність виводить на високу службову драбину, бюрократична кар'єра якої позначається медалями та орденами; третю людину амбітність спонукає чимсь відзначитися на полі науки, прокласти мові шляхи для поступу людської думки; четверту — підмовляє ннерто працювати, щоб заробити добрий гріш і мати можливість цим усе й усіх купити; п'яту виганяє до кінотеатру чи концертної (али, ваблячи втіхою оплесків та приманою великих літер свого прізвища на афішах, розвішаних по всьому місту; шосту — ставить у лави народних працівників, що мають надію спричинитися будь-якою цеглинкою до розбудови Батьківщини й записати тим своє Ім'я в історії своєї нації; сьому — виводить на шлях геройської смерті, на пам'ять і подив нащадків, щоб міг потім батько сказати синові: "... Молись, молися, сину, за Вкраїну його замучили колись..."

Розмовна мова, що виступає часто як незаперечний суддя, визначає амбітність, як нейтральну пристрасть, яка знаходиться І юза межами добра й зла, залежно, як ми вище зазначали, від якості цієї пристрасті. Тому амбітність для визначення своєї моральної вартості, вимагає обов'язкового прикметника, і тому ми говоримо про "шляхетну амбітність" і про "злочинну амбітність".

Тому й Тома Аквінський свого часу сказав: "Амбітність — добра річ, але за умови, щоб вона мала за принцип милосердя, а славу Бога та добро ближнього — за ціль" (Є. Онацький).

Завдання 16. Ознайомтеся з коротким викладом статей "Мова" І "Батьківщина" в "Українській малій енциклопедії" Євгена Онаццького. Складіть свій текст енциклопедичної статті "Рідна мова"

Мова— ...це емоційний напій... Значення слів-квіток дитина вбирає так природно, як дихає повітрям рідного краю... Зі стану мови можна безпомилково судити про характер культури народу — взагалі кажучи, про всю його духовну сутність... Мова виявляє рівень національної самосвідомості та дає змогу порівняти цей народ у культурному відношенні з іншими народами в певний історичний період...

Батьківщина— одна з найцінніших духовних вартостей людини, обороняючи яку, людина здіймається до вершин подиву гідного героїзму, а втративши яку, почуває себе ніби без ґрунту під ногами й або намагається всіма силами її знову віднайти, або духовно порожніє й морально занепадає... Любов до Батьківщини — одне з кращих людських почувань.

Завдання 17. Уважно прочитайте уривок зі статті Світлани Богдан "Епістолярій Лесі Українки і мовленнєвий етикет українського народу". Запам'ятайте і використовуйте у щоденному спілкуванні українські моделі звертання, прощання, вибачення, вдячності, прохання тощо.

.. .У звертанняхЛесі Українки домінують опорні лексеми, які вказують на родинні зв'язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, товаришу, товаришко, пане, пані, друз/се (ці лексеми доповнюються епітетами любий, люба; милий, мила; коханий, кохана; дорогий, дорога, які в окремих випадках функціонують і як самостійні звертання). У прощаннях— слова бувай, бувайте, прощай, прощавайте, будьте (здорові), добраніч, поклін (поклон), уклін, відкланяюся, кланяюся, кланяйся, кланяйтеся. У вибаченняхвибачте, вибачай, прости, простіть, не гнівайся, не гнівайтесь, даруйте, не сердътеся, нехай вибачить, прошу пробачити. Вдячністьнайчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за... І особливо різноманітний синонімічний ряд формул прохання.Назвемо хоч би кілька опорних лексем і їх варіантів: будь ласкава, будьте ласкаві, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, просимо, прошу, попрошу, хотіла просить, прошу Вашої ласки, коли хтось ласкав, вчини мені ласку та ін. ...Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.

З-поміж найважливіших чинників, які формують мовленнєвий етикет у листах Лесі Українки і, закономірно, визначають його специфіку, назвемо два: фактор адресата та особисті уподобання авторки листів.

Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам "з рідного краю, та ще й від приятелів". Хоч не раз шкодувала, що доки дійдуть листи на чужину, "то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес". З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й "навіть мовчання удвох, сам на сам", бо "якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіційне...".

У листах — Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, "дні праці і ночі мрій". У листах — її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність... Увесь непростий світ її взаємин з різними людьми.

...В одному з листів до Михайла Павлика, звертаючись до нього з проханням, Леся зауважувала, що в разі відмови їй доведеться просити когось іншого, "тільки, звісно, в іншій формі, ніж до Вас. Я тому найперше вдалась до Вас, що се можна без "форм "і формальностей, а просто і по-приятельськи..." Так, у листах до М. Павлика формула звертання зазнала істотних змін (якщо в перших листах — "Вельмиповазісаний добродію!"; "Високоповазісаний добродію!"; "Високоповажний пане!", то пізніше майже завжди "Шановний друже!"). І навпаки, до частини адресатів, зокрема до матері, батька, бабусі, дядька М. Драгоманова тощо, початкова формула і кінцева прощальна мала лише кілька варіантів (у листах до М. Драгоманова — "Любий дядьку!"; "Любий мій дядьку!"; "Кохані мої дядьку й дядино!"; "Дорогий дядьку!").

Крім фактора адресата, вибір тієї чи іншої формули мовленнєвого етикету залежав від особистих уподобань Лесі Українки, тобто можна говорити про її улюблені вислови, оскільки в різних комунікативних ситуаціях і до різних адресатів вона вживала не раз однакові (чи синонімічні) етикетні формули. У листах до друзів, до людей "одного племені" вона надавала перевагу звертанню "товаришу" (пор.: "Шановний і дорогий мій товаришу!"; "товаришу милий"; "Дорогий товаришу!" — до А. Кримського; "Товаришко люба!"; "дорога моя, люба товаришко" — до О. Кобилянської; "Моя Лілія, моя люба, дорога сестро і товаришко", "Папу і все товариство теж міцно цілую ", "Товаришкам привіт " — до сестри Ольги; "Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству. Твоя сестра і товаришка Леся" — до брата Михайла; "Дорогий товаришу!" — до Гната Хоткевича тощо.

Пояснення такого вибору є в листі до Н. Кибальчич: "Вельмишановна пані товаришко!.. Може, не поремствуєте, що називаю Вас товаришкою, бо се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової "зброї", а ми ж обидві "воюємо пером". Як відомо, звертання "-товариш" здавна вживалося українським народом тоді, коли йшлося про близьких людей, об'єднаних спільними справами. Воно завжди передбачало рівність співрозмовників.

Із прощальних формул Леся Українка найчастіше використовувала Бувзй здорова, Будьте здорові, (тоді як найхарактерніше для епістолярію наших сучасників "До побачення!" — дуже рідко).

Особливої ваги надавала вона початковій формулі—звертанню, своєрідному вступному акордові подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанту етикетного звертання є немало в її листах.

Звертання на ім'я та по батькові, не типове для українців (Леся "не дуже любила' його і називала "чуженародним звичаєм величання") — трапляється рідко в її листах, переважно до російськомовних адресатів...

Привертає увагу й те, що до більшості адресатів Леся Українка зверталась із пошанним Ви (традиційна форма для нашого народу), однак у листах до рідних (зокрема до матері, батька) вона використовувала займенник ти, що пояснюється, мабуть, родинними традиціями я тим, що дана форма була здебільшого вживаною в сім'ях інтелігенції.

Епістолярій Лесі Українки відзначається ще й тим, що містить значну кількість конструкцій, пов'язаних з християнськими святами, віруваннями і язичеською обрядністю українців, які належать до однієї із специфічних рис мовленнєвого етикету нашого народу. Найчастіше Леся послуговується такими з них: "Святий вечір, добрий вечір!"; "Христос воскрес!"; "Слава Icy су Христу!"; "Дав би Бог"; "З Богом!"; "Бога ради"; "Борони мене Боже!"; "Дай боже бачитись!"; "Хай Бог минус!"; "Бога для "; "Щасти Вам боже на кождій дорозі!"; "На Бога"; "На Бога святого"; "Прости Боже"; "Боже, прости мене і помилуй!"; "Богу дякувати"; "Борони боже"; "Дай боже!" і "Дай-то, более!"; "Не дай боже"; "Слава богу"; "Але цур їм проти ночі згадувать!"...

Отже, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів. Вивчення іноземних мов, безпосереднє знайомство з традиціями різних народів спричинило появу в листах численних етикетних висловів німецькою, французькою, італійською, болгарською, польською мовами тощо.

Етикетні вислови іноземними мовами вона використовувала переважно в листах до родини Драгоманових, до матері, до сестри Ольги, до О. Кобилянської та І. Франка (здебільшого це звертання, прощальні й привітальні формули). Недарма однією з визначальних рис її листів є неповторна індивідуальна манера, яка виявляється в творенні нових формул мовленнєвого етикету на основі типових моделей української мови, інших слов'янських та неслов'янських мов. Залишивши нам чимало власних оригінальних етикетних висловів (це стосується в першу чергу звертань і прощальних формул), Леся тим самим збагатила скарбницю мовленнєвого етикету нашого народу, розширила його лексичні й функціональні можливості.

Її листи — то дивовижно глибинна й чиста, криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й :жертовного. В них віддзеркалюється вся багатогранна палітра її взаємин злюдьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лесі Українки є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почуттів і глибоке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджують неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію... (С. Богдан).

Завдання 18. Уважно прочитайте притчу зі статті Світлани Єрмоленко "Нові комунікативні технології і мовна культура журналіста". Які літературні афоризми про журналістів і журналістику ви знаєте?

Щоб зберегти глибину історичної пам'яті народу, треба постійно оживлювати нашу класику, де маємо зразки літературної мови, гідної наслідування. Сучасний комунікат, що його створює журналіст, може бути прикрашений не тільки блискітками літературних афоризмів, народним гумором, а й уривками з української преси столітньої давності, як, скажімо, притчею з газети "Буковина" за 8 січня 1906 року (тексти з буковинської тогочасної преси зібрала дослідниця публіцистичного стилю Ростислава Бродська; подаємо їх у сучасній писемно-літературній практиці):

Коли предобрий Господь сотворив людей, прийшло йому на думку, що воно добре б було, щоб кожний власним трудом заробляв на життя. Тим-то одної гарної днини наказав Він ангелам скликати усіх людей на одне місце, а коли їх почислив, казав принести собі величезний міх, в якому містилися всі ремесла й усі заняття. І почав їх між присутніми розпайовувати. І так став один столяром ... третій кравцем, четвертий моряком і т. д... А в своїй безмежній премудрості Господь поділив так, що все відбулося по найбільшій справедливості: хто мав довгий язик, дістав адвокатуру, хто був "палкий " став жовніром, хто скорим кроком ступав в життя касиром, хто вказував нахил до дрімоти міністром. Так перепаював Господь усе, аж мішок став порожній, а не забув і тих, що мали багато гріхів до спокутування, цих поробив народними вчителями і помічниками урядників". А далі йдеться у притчі про професію журналіста, для якого не вистачило ремесел, і люди мали поділитися з ним: "Люди почали роптати, але відмовити годі було, тільки кожний як це звичайно діється, коли хто приневолений до жертви вирішив .в душі віддати в дарунок найгіршу частину своєї професії. Адвокат, наприклад, пожертвував свою брехню, артист свою заздрість, жовнір нахил до поєдинків, народний учитель поклав на жертовнику частину своєї нужди. Один поет тільки віддав дещо ліпшого: свої мрії і свое натхнення. Можна собі уявити, яка мішанина вийшла з такої збірки. Милосердний Господь не дуже-то нею втішився. "Що почати нам з отим Сорокатим Іваном?" сказав. Але нове людське дитя засміялося глумливо і відповіло: "Не журіться, Пане, вже я з тим дам собі раду яко журналіст ". Сказав і поплівся у світ...".



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.022 с.)