Історія розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу Методи дослідження

Базовим поняттям курсу є «регіон». У повсякденному житті це поняття використовують, ведучи мову про регіональну політику, регіональну економіку, регіони світу тощо. Синонімом йому є поняття «район», але його частіше застосовують до території меншого масштабу, переважно всередині території великих країн

Історія розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу Методи дослідження

Регіональна економічна і соціальна географія світу використовує методи, характерні як для географічних, так і для інших суспільних наук.

Метод дослідження науки — система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об’єктів, явищ і процесів.

В арсеналі економічної і соціальної географії наявні як традиційні методи досліджень, так і нові, пов’язані з потребами НТР. До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга група охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.
Історичний метод. Застосовується в усіх суспільних та природничих науках. Своєрідність його використання у регіональній економічній і соціальній географії світу полягає у тісному поєднанні з аналізом і просторовими аспектами соціально-економічного розвитку, які зумовлюють безупинні зміни у географії господарства і населення, в характері використання природних і трудових ресурсів, в освоєнні та заселеності території. Знання історичної географії необхідне для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів світу.
Картографічний метод. Завдяки йому створюють тематичні карти, наносячи на них безліч об’єктів, відображаючи їх взаєморозташування і взаємозв’язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження — від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є не тільки чудовим ілюстраційним матеріалом, не тільки ємною і різнобічною інформацією, зручною для безпосереднього та багатоцільового використання, а й дієвим інструментом наукових досліджень.
Порівняльний метод. Притаманний усім географічним наукам. Він покликаний знайти найбільш істотні риси подібності та відмінності у господарському використанні територій регіонів світу, в географічних типах господарства і розселення, в їх взаємозв’язку. Цей метод дуже плідний при вивченні регіонів та країн.
Метод спостережень. Відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Роль міжнародного туризму, поїздки зарубіжними країнами розширюють можливості безпосередніх особистих спостережень за особливостями господарського використання території, системами і типами розселення, умовами життя та культурою населення тощо.
Метод системного аналізу. Базується на принципі поетапності, передбачає визначення мети, завдань, формулювання наукової гіпотези, всебічне дослідження кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил, а також вивчення цілісності системи, її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, погодження галузевих і територіальних проблем.
Статистичний метод. У його основі — аналіз даних про господарство і населення регіонів та країн, він сприяє з’ясуванню особливостей просторової взаємодії різних територіально-економічних систем. У цьому аспекті важливу роль відіграє статистика як ефективний інструмент досліджень економічного і соціального стану конкретної території.
Метод економічного районування. Дає змогу виявити взаємопов’язані в соціально-економічному аспекті частини країни за певною спеціалізацією. Базуючись на вченні про економічні райони, потребує обробки різноманітної економічної та соціальної інформації.
Економіко-математичні методи. Дають змогу відобразити певні кількісні співвідношення, а іноді й якісні закономірності розміщення різних форм і типів господарств, розселення і життєдіяльності населення. Важливим при цьому є математичне моделювання різних соціально-економічних процесів і об’єктів.
Методи дистанційних спостережень. Широко використовуються в дослідженнях розміщення природних ресурсів, господарських систем і населення. Дають нову і докладну інформацію про концентрування господарського використання території, особливості концентрації господарства і населення на великих регіональних просторах, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо.
Геоінформаційний метод. Набуває дедалі більшого значення. Полягає у створенні геоінформаційних систем, які є сучасним засобом збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію.
Вибір методів дослідження залежить як від наукового завдання, так і від об’єкта вивчення. Найдоцільнішим є поєднання різних методів з урахуванням конкретних можливостей кожного з них.

Етапи формування політичної карти світу

Формування сучасної політичної карти світу — дуже складний і тривалий процес, який триває вже декілька тисячоліть. Нині на межі двох століть і тисячоліть на очах сучасників на політичній карті планети лише за декілька років відбулися величезні і вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес триватиме і в майбутньому.

Можна виділити чотири етапи формування політичної карти світу: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

Стародавній етап розпочався з виникненням, розквітом і занепадом перших державних утворень. Одним з перших (можливо, взагалі першим) державним утворенням була знаменита Трипільська цивілізація (культура), яка виникла і розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій природними ресурсами території країни в найкращих на планеті природних умовах одне за одним послідовно виникали все нові державні утворення: Велика Скіфія, Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З нинішньою державою Україна вони споріднені генетично. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, Індія, Китай та ін. зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Вони розпочали через систематичні завоювання близьких і далеких територій політико-географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні кордони переважно збігалися з природно-географічними рубежами. Цей етап тривав до V ст. н. е.

Середньовічний етап формування політичної карти світу охоплював V—XVII ст. Це формування феодалізму. Відбувались суттєві зміни функції держави. Почало швидкими темпами розвиватися господарство. Виникли ремісні цехи із дуже сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової економіки поєднувалося з поширенням феодальної роздробленості. Поступовий розвиток ремесел і особливо торгівлі починає поєднувати феодальні і церковні володіння, міста-держави. З'являються реальні передумови для об'єднання країн під владою монархів. Так виникають феодальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська імперія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь, Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло посиленню їхнього прагнення до далеких територіальних завоювань. Наприкінці середньовічного етапу розпочалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем державно-територіального поділу суходолу попереду безперечно була Європа. Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Океанією залишалися далеко позаду.

Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини ХУП ст. до Першої світової війни на початку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануванням ринкових відносин. Розквіт епохи Великих географічних відкриттів заклав підвалини європейської колоніальної експансії. У сферу ринкових відносин починають втягуватися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні куточки Землі. До них приєднуються молоді капіталістичні країни — Нідерланди, Англія, Франція, а згодом і Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, величезні простори Сибіру і Далекого Сходу.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими від держав-метрополій, а тому мало керованими, створює передумови для виникнення на уламках імперій нових держав. У ХУШ ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й португальські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами. Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.

Перший період почався фактично ще наприкінці Першої світової війни. Почали руйнуватися великі багатонаціональні імперії: Російська і Австро-Угорська. На політичній карті світу з'явилися держави: Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Були проголошені незалежними державами Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія тощо. Однак цей процес не був однозначним. Намагання Росії відновити імперію в іншій формі в основному здійснилося. За допомогою військової окупації України та інших держав, які виникли на уламках Російської імперії, російські комуністи створили Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Окрім цих подій, які знаменували завершення другого періоду новітнього етапу формування політичної карти світу, в цей час відбувалося й багато інших важливих подій, зокрема розпад колоніальної системи та утворення великої кількості незалежних держав у Африці, Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи. Він розпочався з 90-х років XX ст. Спочатку в єдину державу об'єдналися Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) і Німецька Демократична Республіка (НДР). Потім розпалися соціалістичні країни — СРСР, Югославія і Чехословаччина. В результаті цього докорінно змінилася політична карта Європи і Азії. У 1993 р. була змінена форма правління в Камбоджі, країні Азії. Там була відновлена монархія і вона знову стала королівством. В Африці в цьому самому році здобула незалежність Бритрея, яка відокремилася від Ефіопії. Наприкінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від опіки США. Таким чином, у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 нових країн. їх було прийнято до ООН і вони почали здійснювати власну внутрішню і зовнішню політику.

Новим міжнародним політичним явищем у наш час стало утворення держав, не визнаних світовим співтовариством. Ці держави є незаконними за всіма нормами міжнародного права. Однак реально (фактично) вони існують, реалізують власну внутрішню і зовнішню політику, при цьому, як правило, створюють багато проблем для світового співтовариства, так як є осередками гострих конфліктів, серйозних політичних і воєнних потрясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі і його окремих регіонах. Так, у 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, яка у світі визнана лише Туреччиною. Але найбільше таких країн виникло на теренах колишнього СРСР. До них належать Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, Нагірно-Карабахська — в Азербайджані, Придністровська Республіка — в Молдові.

 

 

ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СВІТУ

За будь-якими ознаками (площа, чисельність населення, природні умови і ресурси, рівень розвитку, національних склад населення, місце в міжнародному поділі праці, особливості культури тощо) знайдемо у світі чимало країн, які схожі між собою. За подібністю показників країни планети об'єднують у певні групи, тобто здійснюють їх типологію.

Класифікуючи країни за величиною території і чисельністю населення, виділяють великі держави (Китай, Індія, США), середні (Франція, Україна, Туреччина) і малі (Бельгія, Еквадор, Ліван). Можна до окремої групи віднести і карликові країни (Монако, Андорра, Ліхтенштейн).

За національним складом населення можна виділити однонаціональні держави (Швеція, Японія, Польща) і багатонаціональні (Росія, Індія, США). А хіба не можна класифікувати країни світу за рівнем забезпечення окремими видами природних ресурсів, наприклад нафтою чи залізною рудою? Чітко можна поділити все світове співтовариство на країни, які мають безпосередній вихід до Світового океану, й такі, які його не мають. Або ж виокремити континентальні й острівні держави.

Тип країни — це сформований комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, які визначають її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі всесвітньо-історичного процесу. Вся ця сукупність ознак будь-якої країни, з одного боку, робить її схожою на інші країни, а з іншого — виділяє (виокремлює) її серед інших.

Типологія країн має не лише загальнонаукове чи навчальне, а й практичне значення. Так, ООН здійснює типологію країн із метою надання фінансової, гуманітарної, освітньої та іншої допомоги державам, які визначені як найменш розвинені. У наш час за цією класифікацією допомога надається близько 40 країнам світу.

Яку ж ознаку для типології, тобто поділу країн світу на групи за спільними ознаками, беруть за визначальну? Це загальний рівень їх соціально-економічного розвитку. Найреальніше у наш час його характеризує показник виробництва валового національного продукту (ВНП) у доларах США чи якійсь іншій валюті на душу населення. За ним усі держави землі об'єднуються у три групи: високорозвинені країни, середньорозвинені та ті, що розвиваються.

До високорозвинених країн Міжнародний валютний фонд включає всі країни Західної Європи, а за її межами — США і Канаду, Австралію і Нову Зеландію, Японію, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль. Організація Об'єднаних Націй додає до цього списку ще й державу Африки — Південно-Африканську Республіку. Всього до "елітного клубу" економічно високорозвинених країн належать близько 30 держав.

Високорозвинені держави теж не є абсолютно однорідними. Перший підтип (підгрупу) формують держави так званої "Великої сімки". Це США, Канада, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Вони є очевидними економічними лідерами сучасного світу. В цілому на частку цих країн припадає майже половина ВНП нашої планети.

Другу підгрупу формують малі високорозвинені країни Європи й Азії. Вони переважно невеликі за площею і населенням. Але за виробництвом продукції на душу населення, рівнем життя своїх громадян не поступаються країнам першої підгрупи, а іноді й випереджають їх. Для них також характерна висока частка експортної продукції. Сировину і паливо для потреб економіки ці країни отримують переважно з-за кордону. Специфічною ознакою їх економіки є також значна, а іноді й переважаюча частка галузей, пов'язаних з міжнародною сферою послуг — торгівля, банківська справа, інфраструктурне транспортне обслуговування, міжнародний туризм тощо. До таких країн належать Австрія, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.

Група середньорозвинених країн значно менш однорідна, ніж група високорозвинених. Коливання показника ВНП на душу населення тут доволі значне. Тому виділяють країни з економічним розвитком дещо вищим за середній і країни, які мають соціально-економічний рівень нижчий за середній.

До першого підтипу країн цієї групи належать Греція, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Мексика, Угорщина, Чехія, Чилі та деякі інші. Ці держави швидко та стабільно розвиваються і поступово наближаються до групи високорозвинених країн. Причина їхньої відносної відсталості у розвитку продуктивних сил пов'язана з тим, що впродовж багатьох років їх розвиток гальмувався військовими диктатурами, тоталітарними комуністичними адміністративно-командними режимами, політичною та економічною залежністю від інших держав. Багато цих держав мають значні природні і трудові ресурси, котрі теж активно залучаються в національний господарський комплекс.

Другий підтип формують країни з нижчим за середній рівнем розвитку економіки. Ці країни на сучасному етапі розвитку на відміну від попередніх характеризуються внутрішньою політичною нестабільністю. У них є впливові сили, які гальмують перебудову суспільства на прогресивніше, поширена корупція, всім керують злочинні олігархічні клани. Це стосується не лише деяких колишніх соціалістичних країн, а й тих, де значну роль відіграє тіньовий капітал, мафіозні структури, внутрішній ринок належить іноземним компаніям тощо. Наприклад, це такі країни: Білорусь, Росія, Болгарія, Україна, Молдова, Латвія, Литва, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни, Туніс, Марокко тощо.

Переважна частина людства в наш час живе в країнах, що розвиваються. Найбільше їх в Африці, чимало в Азії, Америці та Океанії. Переважно це колишні колонії. В їхнього населення здебільшого відсутні політична воля і прагнення до прогресивних змін в економіці й політиці. Низький освітній рівень, злидні, корупція, злочинність, політична та економічна залежність від інших країн не створюють передумов для піднесення економіки. Ці країни фактично є сировинними донорами розвинених держав.

Крім основної ознаки в типології країн, є й інші, які за тієї чи іншої класифікації є провідними у країнознавстві. На цій переважно історичній основі деякі дослідники виділяють постсоціалістичні країни. До них належать колишні республіки СРСР, Югославії, Чехословаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія. За цією ознакою виділяють пострадянські країни, тобто ті держави, які колись входили до складу Радянського Союзу.

Дехто продовжує виділяти так звані нові індустріальні країни: Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Малайзія, Мексика, Бразилія та ін. Майже всі вони в недалекому минулому були слаборозвинутими державами. Нинішній стан їхньої економіки характеризується високими темпами індустріалізації, активною участю в міжнародному поділі праці.

Організація Об'єднаних Націй склала також список найменш розвинутих країн. Це насправді найбідніші держави світу. Деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря і майже не пов'язані з зовнішнім світом. Система освіти та охорони здоров'я в цих країнах на найнижчому рівні в світі, переважають доіндустріальні форми праці. До таких держав належать Афганістан, Нігер, Сомалі, Чад, ЦАР та ін.

На політичній карті світу є низка дуже багатих країн. Своєрідну групу серед них становлять так звані нафто-експортні країни. Високий рівень життя своїх громадян вони забезпечили нещадно експлуатуючи багаті на нафту родовища. До таких держав належать Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн, ОАЕ та деякі інші невеликі країни Середнього Сходу. Казково багатою за рахунок видобутку місцевих фосфатів стала і колишня злиденна країна Океанії Науру. Інші в недалекому минулому дуже бідні країни стали багатими завдяки правильно обраним спеціалізації й моделі розвитку. Це "країни-готелі", які експлуатують свій чудовий клімат і блакитне море. Деякі країни обрали для збагачення не лише туризм, а й плантаційне господарство чи надзвичайно сприятливе географічне положення, стали офшорними зонами і "країнами-банками" (Ямайка, Барбадос, Тринідад і Тобаго та ін.).

Транспорт

 

Країни регіону та їх райони з'єднані між собою (крім Ісландії) усіма видами транспорту, які утворюють складну транспортну мережу.

Морський транспорт — основний в регіоні. За тоннажем явний лідер — Норвегія (38,3 млн т), яка посідає 1-ше місце в Європі і 3-4-те у світі за величиною торгового флоту. Основні порти регіону: Ґетеборг, Гельсінборг (Швеція), Копенгаген, Фредерисія (Данія), Шелдвік, Гельсінкі (Фінляндія), Нарвік, Осло, Берген (Норвегія). Судноплавство у Фінській і Ботнічній затоках узимку здійснюється за допомогою криголамів.

Фінляндія має один із наймогутніших у світі криголамних флотів, рибальський флот Ісландії налічує понад 1000 суден загальним тоннажем 130 000 бр.-реєстр. т.

Залізничний транспорт за значенням вантажообігу посідає 2-ге місце і відіграє головну роль у внутрішніх перевезеннях на великі відстані у Швеції та Фінляндії. Найбільша довжина залізниць — у Швеції (12543 км із 25426 км у всьому регіоні). В Ісландії через природні умови залізничного транспорту немає зовсім.

Озерний транспорт розвинутий у Швеції та Фінляндії, де озера з'єднані каналами і мають вихід у море. У Фінляндії знаходиться Сайменський канал (58 км), побудований у середині XIX ст., який дає вихід у Фінську затоку через територію Росії.

Автотранспорт створює значну конкуренцію залізничному транспорту. Стан автошляхів у Північній Європі — один із найкращих у світі. Загальна довжина їх — 463669 км, з них із твердим покриттям — 386660 км. Автопарк регіону нараховує 9 млн пасажирських і 1,3 млн вантажних автомобілів.

Повітряний транспорт розвинутий, у міжнародних повітряних перевезеннях важливу роль відіграє САС — об'єднання авіакомпаній скандинавських країн. Понад 95 % усіх авіаперевезень в Ісландії здійснює компанія «Флюглейір». У регіоні побудовано 157 аеропортів, із яких найбільші в Стокгольмі та Копенгагені.

Безпосередньо з морських платформ Північного моря підводними трубопроводами нафта транспортується у Велику Британію, а природний газ — у Німеччину. У Данії в 1998 р. побудований найдовший у Європі міст (6,8 км) між островами Фюн і Зеландією, який з'єднав столицю Данії з рештою країни. Ведеться також будівництво моста і тунелю між Данією та Швецією.

У заполярних районах регіону місцеві мешканці — саамі замість традиційних запрягів із північних оленів дедалі більше віддають перевагу пересуванню на снігоходах.

 

Зовнішньоекономічні зв'язки

 

Країни регіону є досить активними суб'єктами зовнішньоекономічних зв'язків. Вони виробляють 2 % продукції промисловості розвинутих країн і дають5 % їх експорту.

Експорт Швеції становить 95,5 млрд дол. (85 % — готові вироби: папір, картон, целюлоза, продукція машинобудування, а також залізна руда, деревина, пиломатеріали), імпорт — 80 млрд дол. (паливо, продовольство, устаткування, метали, споживчі товари). В експорті Фінляндії (44,4 млрд дол.) також значний обсяг готової продукції — 83 % (деревообробної, целюлозно-паперової, металообробної та металургійної промисловості), в імпорті (32,7 млрд дол.) переважають пальне, продовольство і машини. Норвегія експортує (на 59,2 млрд дол.) нафту й нафтопродукти, природний газ, продукцію лісообробної, електротехнічної, електрометалургійної промисловості, продовольство, а імпортує (на 35,2 млрд дол.) продовольство і споживчі товари. Данія вивозить на 50,8 млрд дол. продукцію машинобудування і металообробки, медикаменти, сільськогосподарські продукти і продукцію харчової промисловості (один із лідерів у світі з вивозу свинини, масла, сиру, яловичини, консервів, яблук тощо). В імпорті Данії (43,6 млрд дол.) переважають пальне, корми, устаткування і транспортні засоби. Ісландія експортує на 2,0 млрд дол. рибопродукти, метали, шкіру, а імпортує продукцію на 2,2 млрд дол. (продовольство, машини). Основні торгові партнери — країни Європейського Союзу та США.

Зовнішньоекономічні інтереси країн регіону сягають й України: значні обсяги її експорту надходять у Фінляндію, Швецію, Норвегію та Данію, а найбільша кількість імпорту в Україну — з Фінляндії, Данії, Швеції.

Рекреація і туризм. Країни Північної Європи мають значні ресурси для розвитку туристсько-рекреаційної діяльності. Сприятливими умовами є: гірські ландшафти, фіорди, умови для зимових видів спорту, прибережні острови, озерні ландшафти Фінляндії, заполярне літо, культурна спадщина (памятки епохи вікінгів), архітектурні споруди, культурні установи. Лахті (Фінляндія) - “столиця” лижного спорту.

Незважаючи на суворий клімат регіону, чисте повітря, незаймана природа, затишні мальовничі озера приваблюють туристів (передусім любителів рибної ловлі, відпочинку в сільській місцевості), кількість яких щороку зростає.

Загальні прибутки від туризму становлять 9,73 млрд дол., а загальна кількість туристів, які щорічно відвідують регіон, - до 4,5 млн осіб.

До списку рекреаційних світових обєктів з регіону зараховано24:

· у Данії (3) – Еллінг із рунічним камінням і церквою, церква 11 ст. В Роскіллі, замок Кронборг;

· у Норвегії (4) – деревяна церква в Урнесі (11ст.), Берген часів Ганзи, неолітичні наскельні зображення в Альті;

· у Фінляндії (5) – Стара Раума, фортеця в Суоменлінні (Свеаборг), старовинна церква Патаявесі, ділянкі лісу і лісопилка у Верлі;

· у Швеції (12) – королівський палац Дротнігхольм, поселення вікінгів Бірка і Навгарден, наскельний живопис Танума, залізні заводи Енгельсберга, Вісб”ю – місто Ганзи, Лапландська зона, сільська церква біля Лулео, мідні копальні Фалуна.

Туристи, які приїжджають у регіон із пізнавальною метою, здебільшого відвідують одразу декілька північноєвропейських країн.

 

 

ТУРИЗМ У ПІВНІЧНІЙ ЄВРОПІ

Країни Північної Європи мають значні ресурси для розвитку туристсько-рекреаційної діяльності. Сприятливими для цього умовами є: гірські ландшафти, фіорди, умови для зимових видів спорту, прибережні острови, озерні ландшафти Фенноскандії, гарячі джерела Ісландії, заполярне літо, культурна спадщина (пам’ятки епохи вікінгів), архітектурні споруди і культові установи. Лахті (Фінляндія) – „столиця” лижного спорту.

Незважаючи на суворий клімат регіону, чисте повітря, незаймана природа, затишні мальовничі озера приваблюють туристів (передусім любителів рибної ловлі, відпочинку в сільській місцевості), кількість яких щорічно зростає.

Загальна кількість туристів, які щорічно відвідують регіон, – до 13,5 млн. осіб, з них до Норвегії приїжджають 3,6 млн., Данії – 3,4 млн., Швеції – понад 3 млн. осіб.

До списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з регіону зараховано 33 об’єкти:

- у Данії (4) – Еллінг із ручним камінням і церквою, церква ХІ ст. в Роскіллі, замок Кронборг, льодовик Ілуліссат (Гренландія);

- в Ісландії (1) – національний парк Тінгвеллір, острів Суртсей (утворився в 1963 (!!!) році);

-у Норвегії (7) - дерев’яна церква (ставкірка) в Урнесі (ХІ ст.), верф (суднобудівний завод) в Бергені, місто Рьорус – старовинний центр видобутку міді, неолітичні наскельні зображення в Альті тощо;

- у Фінляндії (7) – Стара Раума, фортеця Суоменлінна (Свеаборг) в околицях Гельсінкі, старовинна церква в Питаявесі, ділянка лісу й лісопилка у Верлі тощо, цвинтарний комплекс мідного віку в Саммаллахденмейні, геодезична дуга Струве (6 пунктів), „Високий берег” архіпелагу Кваркен у Ботнічній затоці;

- у Швеції (14) – королівський палац Дротнінгхольм (околиці Стокгольма), поселення вікінгів Бірка і Ховгорден, наскельний живопис в Танумі, залізообробні заводи Енгельсберга, ганзейське місто Вісб’ю, Лапонія – національні парки Лапландії, церковне місто Гаммельштад поблизу Лулео, Велика Мідна гора поблизу Фалуна, лісове кладовище Скугсчуркогорден в Стокгольмі, військово-морський порт міста Карлскруна, ландшафти півдня острова Еланд, „Високий берег” архіпелагу Кваркен у Ботнічній затоці, Радіостанція у Варбензі, геодезична дуга Струве (4 пункти).

Туристи, які приїжджають в регіон із пізнавальною метою, здебільшого відвідують одразу декілька північноєвропейських країн.

Транспорт

Здавна середземноморський регіон склавсяяк значний район судноплавства, чому сприяла велика кількість зручних бухт, мисів, островів. Проте значних портів світового масштабу мало, більшість із них — середні за вантажообігом: Генуя (понад 50 млн т), Аугуста (Сицилія), Таранто, Трієст, Пірей та ін. У регіоні є значна кількість поромних переправ (наприклад, ті, що з'єднують материкову Італію із Сицилією, Сардинією, Грецією, Мальтою тощо).

Тут розташовані дві держави з групи країн зі «зручним прапором» (які мають велику кількість приписаних до свого флоту іноземних суден через низькі транспортні податки, дешеву робочу силу, що обслуговує судна, і незначні вимоги до техніки безпеки та умов праці транспортного персоналу): Греція (3-тє місце у світі за тоннажем торгового флоту — 29 млн бр.-реєстр, т) і Мальта (13 млн бр.-реєстр, т.). Торговий флот Греції нараховує 3356 суден (9 % всього світового флоту), Італії — 1,5 тис. суден, Іспанії — 400 суден загальним тоннажем 3200 тис. бр. -реєстр, т.

У внутрірегіональних перевезеннях велике значення має автомобільний транспорт. Італія здавна славиться добротними дорогами, густо помережена вона й сучасними автострадами. Загальна довжина автомобільних шляхів — 1,18 млн км, серед яких із твердим покриттям — понад 1 млн км. Сучасний автопарк регіону складається з 49,1 млн легкових і 7,7 млн вантажних автомобілів.

Залізничний транспорт має менше значення. Загальна довжина залізниць у регіоні становить 38 596 км, з яких на Італію припадає 18,8 тис. км (49 %). Багато тут давніх і складних перевалів і тунелів (Альпи).

Авіаційний транспорт найбільшого розвитку набув в останні 10—20 років внаслідок активного поширення туризму і збільшення пасажиропотоку туристів. Найкрупніші авіакомпанії регіону: «Іберія» (Іспанія) та «Аль Італія» (Італія). Нараховується 107 аеропортів, з яких найбільші — в Афінах, Барселоні, Мадриді, Римі, Мілані, Валлетті та ін.

У 60-70-ті роки XX ст. у регіоні споруджено магістральні нафто- і газопроводи. Нафтопроводи простягаються через Італію, Грецію, Іспанію та Португалію, загальною довжиною майже 2016 км, газопроводи (крім Греції) — 21 766 км.

Розташування на півдні Європи, поблизу Північної Африки та Південно-Західної Азії зумовлює важливість транспортної системи регіону, яка є поєднуючою ланкою трансрегіонального значення — своєрідним «мостом» між континентами Європа — Африка та Європа — Азія.

 

Зовнішньоекономічні зв'язки

 

Країни регіону є важливими суб'єктами світової торгівлі. Їх головні торгові партнери — країни ЄС, США, багато країн, що розвиваються.

Експорт становить 405,6 млрд дол. Головні статті експорту:

— Андорра — сіль, кераміка, деревина, овчина;

— Греція — боксити, нікель, тютюнові вироби, виноград, оливки та оливкова олія, цитрусові, бавовна тощо;

— Іспанія — продукція машинобудування (автомобілі, судна), хімічні продукти, пластмаси, папір, картон, меблі, взуття, текстильні вироби, електроустаткування, залізна, мідна та уранова сировина, ртуть, вольфрам, цитрусові, рослинні консерви, вина, оливкова олія тощо;

— Італія — транспортні засоби, побутова техніка, сільськогосподарські та продовольчі товари, вина, продукція легкої промисловості, хімічні продукти, меблі тощо;

— Мальта — електронна продукція, швейні вироби, шкіряне взуття, вина, овочі, фрукти, квіти;

— Португалія — текстиль, швейні вироби, одяг, взуття, продукція деревообробної промисловості, пробка, рибні консерви, вина;

— Сан-Марино (переважно в Італію) — вина, вовняні вироби, шкіра, кераміка, будівельне каміння.

В імпорті (462,9 млрд дол.) переважають нафта й нафтопродукти, значними є ввезення машин та устаткування, хімічних добрив, споживчих товарів, продовольства, зброї.

Україна найбільше експортує своїх товарів у Італію, Грецію та Іспанію, найбільше імпортує — з Італії, Іспанії, Греції.

ТУРИЗМ В ПІВДЕННІЙ ЄВРОПІ

Країни Південної Європи – один із найбільших у світі районів туризму, який став важливою високоприбутковою галуззю господарства. Головними передумовами розвитку рекреаційної галузі є: рекреаційні можливості Альп, морських узбереж і островів; культурна спадщина, яка охоплює античну, візантійську, римську, мавританську епохи, середньовіччя і сучасність.

Тут розташовані відомі у всьому світі курорти Коста-Брава, Коста-Бланка, Коста-дель-Соль, Балеарські та Канарські острови (Іспанія), Лігурійська Рів’єра з центром у Сан-Ремо, узбережжя Адріатики (Італія), остови Егейського моря (Греція), Мальта – курортні зони світового значення.

Італійські Альпи – один з основних міжнародних районів зимових видів спорту. Всесвітньої слави набули архітектурні пам’ятки, скульптура і живопис, музичні твори, театр і кіномистецтво.

Найвідомішими культурними центрами є Рим, Мілан, Флоренція, Венеція, Неаполь, Генуя, Мадрид, Барселона, Толедо, Саламанка, Севілья, Гранада, Афіни, Дельфи, Олімпія, Коринф тощо.

Середземномор’я – головний район туристсько-рекреаційної діяльності не тільки в Європі, а й у всьому світі. Кількість іноземних туристів, які щороку прибувають сюди досягає 118 млн. осіб. За цим показником третє місце (дані станом на 2009 р.) у світі посідає Іспанія – 52,2 млн. осіб туристів щорічно, серед яких 95% - з країн ЄС (перше місце у Франції – 74,2 млн. осіб, друге – у США – 54,9 млн. осіб), а 5-те – Італія (43,2 млн. туристів). Дещо відстають від них Греція (13,2 млн.) і Мальта (1,1 млн.), а останнім часом активно включилась в туристичний бізнес Португалія (особливо південна провінція Алгарві) – 12 млн. туристів. За рахунок туризму живе й країна-карлик Андорра, яку щорічно відвідує 3 млн. туристів.

 

До списку ЮНЕСКО занесено 122 об’єкти:

- в Андоррі (1) – льодовикова долина Мадріу Перафіта-Кларор;

- у Ватикані (2) – історичний центр міста Рим (спільно з Італією), папське місто Ватикан;

- у Греції (17) – Церква Аполлона Епікурейського в Бассах, руїни міста Дельфи, Афінський Акрополь, духовний центр православ’я гора Афон, монастирі Метеори, ранні християнські й візантійські пам’ятники міста Салоники, Археологічні пам’ятники Епідавра, Середньовічне місто Родос, давнє місто Містра, археологічні пам’ятники Олімпії, острів Делос, візантійські монастирі Дафні, Осіос Лукас і Неа Моні; Піфагорея і храм Гери (Герайон) на острові Самос, археологічні пам’ятники Вергіни, Мікен і Тірінфа, історичний центр (хора) з монастирем Іоана Богослова і пещерою Апокаліпсиса на острові Патмос, старе місто Корфу;

- в Іспанії (41) – Альгамбра, Хенераліфе і Альбайсін в Гранаді, Бургоський собор, історичний центр міста Кордова, монастир в Ескоріалі, роботи Антоніо Гауді, наскельні малюнки в печері Альтаміра, пам’ятники міста Ов’єдо і королівства Астурія, старовинне міста Авіла, старовинне місто Сеговея з римським акведуком, стара частина міста Сантьяго-де-Компостела, національний парк Гарахонай на острові Ла-Гомера, історична частина міста Толедо, архітектура в стилі мудехар, стара частина міста Касерес, Севільський собор, Севільський Алькасар і Архів Індій, стара частина міста Саламанка, монастир Поблет, археологічний ансамбль міста Мерида, Шлях святого Якова або Шлях в Сантьяго-де-Компостела, королівський монастир Санта-Марія-де-Гуадалупе, національний парк Донья на, історичне місто Куенка, комплекс Лонха-де-ла-Седа у Валенсії, римські золоті копальні в Лас-Медулас, район гори Монте-Пердідо в Піренеях, Монастирі Юсо і Сузо в Сан-Мілан-де-ла-Когола, Палау-де-ла-Музіка-Каталана і госпіталь Сант-Пау в Барселоні, наскельні малюнки на Середземноморському узбережжі Іспанії, Алькала-де-Енарес, острів і місто Ібиця, місто Сан-Кристобаль-де-ла-Лагуна, археологічний комплекс Таррако в місті Таррагона, печери в горах атапуерка, романські церкви в Валь-де-Бой, пальмовий ліс в Ельчі, римські стіни міста Луго, королівський палац в Аранхуесі, пам’ятники ренесансу в містах Ябеда і Баеса, Біскайській міст, національний парк Те йде, маяк Вежа Геркулеса;