Демогеографічні особливості населення України - реферат українською

План

1.Чисельність населення України. Природний рух

2.Статево-вікова структура населення України

3.Міграції населення України

 

1. Чисельність населення України. Природний рух.

Населення є самовідтворювальною множиною людей, що перебуває постійно у динаміці. Зміни кількості населення, його структури на певній території за певний часовий відрізок характеризують демографічний процес. Залежно від тенденцій кількісних і якісних змін населення впродовж певного періоду, виділяють висхідний, стагнаційний та низхідний типи геодемографічного процесу (О.Топчієв, 2005). Загалом для України тепер характерний низхідний процес, що характеризується показниками зменшення чисельності населення внаслідок природного і механічного скорочення жителів. Демогеографічні параметри на певний момент часу відображають демогеографічну ситуацію. Остання характеризується абсолютними і відносними показниками руху населення: кількість народжених, кількість померлих, природний приріст, сальдо міграції, демографічні коефіцієнти (смертності, народжуваності, природного приросту (скорочення) населення). Ці показники подаються на короткий період, а вже зміни приблизно за 10-12 років характеризують демогеографічний процес.

Залежно від співвідношення між кількістю народжених і померлих та величини природного приросту виділяють різні типи відтворення населення:

І тип - коли показники народжуваності і смертності майже зрівнялися, природний приріст незначний, або спостерігається природне скорочення населення;

ІІ тип - природний приріст значний через високу народжуваність і зниження показників смертності.

Ці типи можуть змінювати один одного не тільки у різних країнах, але й в межах однієї країни впродовж тривалого періоду. Це особливо яскраво прослідкується на прикладі нашої держави, яка впродовж ХХ ст. перетворилася з країни з другим типом відтворення у країну з першим типом відтворення населення, з країни з найвищими темпами збільшення кількості жителів (початок ХХ ст.) у країну з найвищими темпами скорочення населення (початок ХХІ ст.) у Європі. Це скорочення спостерігається вже понад 12 років, а зменшення природного приросту населення вже спостерігається впродовж 50 років. Україна поруч з деякими європейськими державами (Угорщина, Болгарія, Франція, Російська Федерація та ін.) має несприятливу демографічну ситуацію. Але, на відміну від інших країн, в Україні ситуація надзвичайно несприятлива, Ф.Д.Заставний назвав її глибококризовою демографічною депресивністю.

На території України проживає 46.8 млн.осіб (0.8% населення світу, на 1.01.2006 р.). За чисельністю населення Україна займає п’яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Італії, Великобританії і Франції) та 44 місце серед країн світу.

Найбільші зміни в чисельності населення України відбулися у XX ст. На його початку в сучасних межах України (вона була поділена між Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією та Росією) проживало 35.2 млн.осіб (в 1913 р.). Значні втрати населення понесло під час Першої світової і громадянської воєн. В 1922 р. його чисельність становила 26 млн.осіб.

Внаслідок сталінської політики колективізації було визнано куркульськими понад 200 тисяч селянських господарств, а їх власників із родинами вислано в Сибір та в північні райони Росії (понад 1 млн.осіб). Багато з них, особливо діти та старші люди, не витримували холоду, голоду, поневірянь і вмирали по дорозі до нових поселень або в них.

Дуже великі втрати населення в Україні були у 30-40 роки. Штучний голодомор 1932-1933 рр. забрав життя у багатьох мільйонів людей. Цілі села у східній і центральній (найбільш хліборобських) частинах України вимирали, втрати людей за різними даними становили від 6 до 15 млн.осіб. Точнішу цифру могли б дати дані перепису населення 1937 р., але вони були засекречені, а люди, які його проводили, репресовані або знищені. Зараз встановити цю кількість дуже важко, бо працівники сільрад багатьох померлих не реєстрували. У цей же період населення понесло великі втрати внаслідок репресій. Через штучно сфабриковані справи загинув цвіт української інтелігенції - вчені, письменники, митці, духовенство та ін. За даними радянського перепису в Україні проживало у 1939 р. 40.4 млн.осіб. В.Кубійович стверджує, що ці дані набагато перебільшені, воно становило неповних 39 млн.осіб.

22) З П.е. пов'язані найбільші і великі родов. кам. вугілля, нафти, мінеральних солей, фосфоритів, міді, золота. Великі родов. гіпсу, кам'яної і калійної солей укладені в кембрії Сибірської платформи і Індії, в силурі США (Мічіган), девоні Білорусі (Солегірське) і Канади (Саскачеванський калієносний басейн), пермі Приуралля, Донбасу (Слов'янсько-Артемівський соленосний басейн), ФРН (Штасфурт), США (Делаверський калієносний басейн). Пром. скупчення нафти і газу відомі в ниж. палеозої Іркутського амфітеатру і Прибалтики, в США (Канзас, Оклахома). Великі нафтогазоносні області пов'язані з верхньопалеозойськими породами. Найбільші поклади кам. вугілля, приурочені до карбону і пермі — Донецький, Печорський, Підмосковний, Карагандинський, Кузнецький басейни, Екібастуз, Верхньосілезький і Остравсько-Карвінський басейни, Рурський вугільний басейн, Брабант, Валансьєн, Астурія, Південний Уельс, Аппалачський і Пенсильванський басейни, район Хуанхе. Найбільші родов. фосфоритів пов'язані з відкладами ниж. кембрію та пермі. Бокситові родов. приурочені до девону. Осадові і осадово-вулканогенні родов. зал. руд відомі у відкладах ордовика (Уобана, Ньюфаундленд, Канада), силуру (Клінтон, США), девону (Гара-Джебілет, Алжир) та ін. До вулканогенних порід ордовика, силуру, девону, пермі приурочені мідно-колчеданні родов. Норвегії, сх. схилу Уралу, Рудного Алтаю, Казахстану, ФРН. Родов. поліметалічних руд пов'язані з каледонськими і герцинськими кислими інтрузіями. З ультраосновними і основними інтрузіями асоціюють родов. руд міді і нікелю в Норвегії, азбесту в Канаді (Ньюфаундленд, Квебек). Ймовірно, в пермську добу утворилися ртутні родов. Півд.-Сх. України і Сер. Азії. Палеозойські породи широко використовуються як будів. і облицювальний матеріал (вапняки, доломіт, мармури, яшми).

23) Механічний рух населення. Механічний рух населення, або міграція, також впливає на чисельність населення, але не світу в цілому, а окремих країн та регіонів. Міграціями називають переміщення людей із зміною постійного місця проживання.

Із курсу географії 9 класу пригадайте, які причини викликають міграції населення, та види міграцій.

Міграції бувають внутрішніми (переселення в межах однієї країни) або зовнішніми (переселення в іншу країну). У зовнішніх міграціях розрізняють еміграцію — виїзд зі своєї країни до іншої та імміграцію — в'їзд до країни громадян іншої держави.

Особливо великі міграційні потоки населення спостерігалися у XIX ст., коли багато людей переселялися з країн Європи до Північної та Південної Америки, в Австралію. У XX ст. неабиякий вплив на перерозподіл населення між країнами та материками мали Перша та Друга світові війни. У другій половині XX ст. головним «центром» іміграції стали Західна Європа (в'їзд населення з країн Африки, Азії) та США (в'їзд населення з Латинської Америки). Значні міграції викликав у 90-ті роки розпад СРСР (див. рис. 5).

24) Паливно-енергетичний комплекс України складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торфова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил України він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого — з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами держави.

Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, а й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу — основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об'єктів енергетики виникли потужні промислові вузли і центри (наприклад, Запоріжжя), навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Сучасні населені пункти постали в Україні в останні десятиліття фактично там, де будувалися великі гідравлічні, атомні і теплові електростанції.

Значення паливно-енергетичного комплексу в Україні зростає. Постійні проблеми з енергозабезпеченням усіх сфер життєдіяльності перетворили його у важливий чинник національної безпеки. Тому паливно-енергетичний комплекс у нашій країні фактично є основою всього господарства. Проблеми Й кризи в ньому моментально позначаються майже на всіх сферах життя держави.

Нафту і природний газ використовують як високоефективне паливо і цінну сировину для хімічної промисловості. На нафту в структурі видобутку палива у перерахунку на умовне паливо припадає 7,2%, на природний газ—26,1 %.

Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Бурс вугілля невигідно перевозити на далекі відстані, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо.

Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.

Головним районом вуглевидобутку в країн, Донбас. Вугленосні площі на Лівобережжі становлять понад 150 тис. квадратних кілометрі що дорівнює приблизно четвертій части, площі країни. Тут зосереджено близько 92 % запасів кам'яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56 %). Основні його запаси зосереджені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44 % від загальних запасі і залягає переважно в Донецькій області. Ту же зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують я і енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі та Придніпров'ї, Львівсько-Волинський басейн — важлива паливно-енергетична база на заході країни. Площа басейну незначна, близько 10 тис. квадратних кілометрів. Тут виникли міста Червоно-град, Нововолинськ, Соснівка та кілька шахтарських селищ. У цілому собівартість львівсько-волинського вугілля нижча за донецьке. Його використовують переважно як енергетичне паливо, в тому числі і на Добротвірській і Бурштинській теплових електростанціях. Крім того, вугілля басейну є важливою хімічною сировиною, оскільки придатне для одержання кам'яновугільної смоли, напівкоксу.

25) Тектоні́чні ру́хи — механічні рухи земної кори, що викликаються силами, які діють в земній корі і головним чином в мантії Землі, що приводять до деформації гірських порід що її складають. Поняття про рухи земної кори.

Земна кора зазнає переміщень у різні боки в результаті дії сил, що зароджуються в надрах нашої планети. Там, в результаті розпаду радіоактивних елементів відбувається її розігрівання. Розплавлена речовина починає рухатись і з`являються конвекційні течії. Рухи можуть виникати в результаті притягання Землі Сонцем і Місяцем та під впливом дії на земну кору обертальної (ротаційної) сили. Всі названі сили діють постійно, а тому і рух кори відбувається завжди – навіть на тих територіях, які ми звикли ще зі школи називати стійкими, тобто на платформах.

Ці рухи дуже різноманітні, як за швидкістю так і напрямком. Одні ділянки можуть повільно коливатись по вертикалі (на платформах), інші – швидко і навіть різко – рухомих областях під час землетрусів. А величезні літосферні плити повільно рухаються переважно в горизонтальному напрямі, або точніше - по сферичній поверхні астеносфери. Крім того, вони нерідко відбуваються і по діагоналі під різними кутами.

В результаті цих рухів, які почалися з часу утворення зем­ної кори (4,6 млрд. років тому), появились гірські системи, океани і моря, великі западини на континентах. Найкраще результати рухів можна спостерігати в горах, де вони виражені у вигляді різних за формою складок і розривних порушень. Про них, як говорилось в історичному огляді, вже писали вчені середньовіччя. Сьогодні ці рухи і їх наслідки вивчає геотектоніка – одна з галузей геології. Отже, тектонічні рухи - це переміщення мас (порід) земної кори, що ви никають в результаті дії переважно внутрішніх сил 3емлі і які призводять до змін у її будові.

Згідно загальновизнаних положень геотектоніки, рухи поділяються на коливальні, коливально – хвильові, регматичні і дислокаційні. В свою чергу дислокаційні рухи підрозділяються на складкоутворюючі і розривоутворюючі. Розглянемо їх послідовно.

Коливальні рухи земної кори ще називають епейрогенічними (від грец. ηπειροζ – суша і γενοζ – походження). Це рухи, що характеризуються повільним підняттям і опусканням великих територій земної кулі, що призводило в минулі епохи до підняття материків або до їх опускання нижче рівня Світового океану. Ці епохи іноді називають відповідно геократичними і таласократичними. На коливальні рухи накладаються коливально-хвильові, які проявляються частіше і характеризуються тим, що по материках ніби проходять хвилі: в одних місцях земна кора підіймається, в інших – опускається.

Про коливальні і коливально-хвильові рухи земної кори можна дізнатися, проаналізувавши розрізи товщ осадочних порід морського походження. В них нерідко спостерігаються перерви в послідовності осадконагромадження. А послідовність – це значить їх утворення відповідно до геохронологічної шкали, де кожний наступний шар, якщо рахувати знизу-вверх, все молодший і молодший. Ці перерви – не що інше, як неповний або повний розмив шарів, що утворились в морі під час попереднього прогинання території. Верхня товща осадочних порід свідчить про наступне опускання земної кори, під час якого відбувалось нове нагромадження порід на дні басейну.

Про наступ і відступ моря при коливальних і коливально–хвильових рухах свідчить також наявність так званих базальних (нижніх) шарів в осадочній товщі, або уступи давніх берегів далеко від моря (уступи морських терас) про що буде сказано далі при вивченні геологічної діяльності моря.

Проходить багато тисяч і навіть мільйонів років, і ці рухи можуть змінитись на протилежні. На ту територію, яка опуститься – прийде море. Так як воно покриває континент, його називають епіконтинентальним – на відміну від морів, що появляються в геосинклінальних областях. Та частина континенту, яка в цей час була покрита морем, може піднятися і звільнитися від нього. Можуть бути випадки, ко­ли суша не встигне опуститись нижче рівня Світового океану і знову почне підійматись. Прикладом є Скандинавія, яка почала рухатись вверх, так і не опустившись нижче рівня моря.

Підняті території зазнають денудації (лат. denudatio – руйнування) – процесів руйнування гірських порід водними потоками, льодовиками, вітром та іншими факторами і перенесення продуктів руйнування до нижчих ді­лянок земної поверхні.

Коливально-хвильові рухи можуть охоплювати як материки так і дно океанів.

Розпізнаються розглянуті рухи після детального вивчення геологічних розрізів і порівняння їх на великих територіях.

Тиск переміщених мас мантійної речовини та космічні сили призводять до так званих регматичних рухів, які відбуваються разом з коливально-хвильовими, але відрізняються тим, що рухаються великі блоки земної кори по глибинних розломах – тих, що розсікають всю земну кору. 3 ними пов'язано, як уже зазначалось, зональне поширення магматизму і утворення рудних корисних копалин.

Коливально-хвильові і регматичні рухи призводять до утворення в земній корі різноманітних великих структурних форм: щитів і платформних плит, а в їх межах плит – авлакогенів, синекліз, різних за величиною і глибиною западин і піднять. Фундамент платформ і океанічне дно розділяються на великі блоки.

Рухи земної кори відбуваються також в результаті збільшення або зменшення тиску на її поверхню льодовиками, великими водними басейнами (навіть водосховищами), масами гірських порід (великого нагромадження чи вибирання їх в певних місцях. Такі рухи земної кори називають компенсаційними.

Є багато методів вивчення динаміки тектонічних рухів і форм, що появились в результаті цих рухів. Свої методи мають такі розділи геотектоніки як структурна геологія палеотектоніка і неотектоніка. Багато про ці рухи земної кори можуть розповісти результати геофізичних і геоморфологічних досліджень.

Дислокаційні (лат. dislocus – порушене мiсце) рухи кори слід розглядати як кінцевий результат процесів, які почалися ще в мантії. Складкоутворюючі або плікативні (від лат., plicatilis – складаю, згортаю) і розривоутворюючі або диз`юнктивні (від лат. disjunctio – роз'єдную, розрізняю) рухи і форми вивчає структурна геологія.

Прояв рухів земної кори у часі, появу і розвиток різних за формою і величиною структур вивчає історична геотектоніка.

 

Первинні форми залягання шарів гірських порід.

Щоб розібратися з дислокаційними формами потрібно визначитись з деякими поняттями, які стосуються характеристики шарів і їх залягання.

Шар (пласт) - це геологічне тіло плоскої форми, яке складене осадочними породами однорідного складу з чіткими межами знизу і зверху і відносно невеликої товщини (потужності). У вугільній, рудній і нафтовій геології частіше вживають термін "пласт". Верхня межа шару називається покрівлею, а нижня – підошвою. Товщина (потужність) шару визначається найкоротшою відстанню від покрівлі до підошви. В межах шару нерідко простежуються прошарки інших порід. Дуже тонка шаруватість (2-3 мм.) називається мікрошаруватістю.

Якщо шар зменшується в якомусь напрямку і зникає, то говорять про його виклинювання, а зменшення товщини – називають пережимом, розширення – роздувом, виклинювання в обидва боки – лінзою.

В межах шарів можна спостерігати горизонтальну, хвилеподібну, діагональну (косу) і перехресну шаруватістъ.

 

Характеристика складчастих і розривних дислокацій шарів гірських порід.

Термін «дислокація» у геології означає порушення форми первинного залягання гірських порід.

а) Складчасті дислокації

Складчасті дислокації, або деформації – це зім'яті внутрішніми силами Землі шари (або пласти) порід у різні хвилеподібні форми. Величина їx може бути різною – від окремих форм у кілька метрів висотою і шириною до різних угрупувань складок, які орографічно можуть бути виражені гірськими хребтами чи навіть гірськими країнами.

Серед складчастих форм розрізняють дві групи: антиклінальні і синклінальні. В антикліналях шари вигнуті вверх, в синкліналях – вниз. Вони часто бувають сполучені між собою. В централь­ній частині антиклінальної складки (в ядрі) знаходяться найбільш давні шари, а в синклінальній – наймолодші.

В будь-якій антиклінальній чи синклінальній складці виділяють такі елементи: крила, замок, ядро, висоту, ширину, кути падіння крил, шарнір, осьову площину, вісь, кут складки (при вершині).

Дамо коротку характеристику елементів складок.

Крила – це бокові частини складок. Якщо антиклінальні і синклінальні складки розташовані одна за другою, то вони мають спільне крило.

Замок – це місце перегину складки, де одне крило переходить в інше.

Ядро – внутрішня частина складки, яка знаходиться між крилами і замком.

Висота антикліналі – відстань між найвищою її точкою i найнижчою точкою сумісної синкліналі (якщо вона простежується). А висота синкліналі – відстань між найнижчою точкою синкліналі і найвищою точкою сумісної антикліналі (і знову-таки, якщо цю точку можна простежити).

Ширина – відстань між точками перегину крил складки.

Кут складки (або кут при вершині) – це кут, який складений при продовженні поверхонь крил до перетинання.

Кут падіння крил – кут між нахилом крила складки і горизонтальною площиною.

Осьова площина (або осьова поверхня) – це площина, яка ділить (ніби розрізає) шари складки вздовж на дві рівні частини. При цьому кут складки (кут при вершині) теж поділяється пополам.

Вісь або осьова лінія – це та лінія, яка утворюється при перетині осьової площини з горизонтальною поверхнею, що уявно можна провести над антиклінальною чи синклінальною складкою. При польових спостереженнях визначити напрямок осі часто неможливо (наприклад, коли видно тільки поперечний розріз складки). Її проводять лише на картах.

Шарнір складки – це лінія, яка проходить по поверхні перегину шару. Він співпадає з віссю тільки тоді, коли осьова площина стоїть вертикально. Якщо ж осьова площина нахилена – поверхня шарніру на карті може дуже відрізнятись від положення осі на цій же карті.

Довжина складки – відстань вздовж осьової лінії між точками однозначних перегинів шарніру.

Слід мати на увазі, що в природі антиклінальні складки бувають зрізаними ерозійними процесами в верхній частині, а синклінальні не простежуються в замковій частині (занурюються).

В морфологічній класифікації складки поділяються за рядом ознак:

І. За положенням осьової площини:

- прямі (симетричні) – у яких осьова площина має вертикальне положення і крила мають однакові кути падіння;

- нахилені (несиметричні) – з нахиленою від вертикального положення осьовою площиною. Тому крила складки падають під різними кутами;

- перекинуті – коли крила також падають в один бік від вертикалі і молодші шари (верхні) в одному боці загнуті під давніші (внутрішні).

- лежачі – коли осьова площина лежить горизонтально або майже го­ризонтально;

- занурені (або перевернуті) – у яких осьова площина направлена вниз від горизонталі.

ІІ. За співвідношенням між крилами:

- ізоклінальні – з паралельними або майже паралельними крилами, як між собою так і до осьової площини, а кут при вершині дорівнює нулю або близький до нуля. Вони також можуть мати різний нахил.

- віялоподібні складки – характерні тим, що у них стиснуте ядро, а шари мають віялоподібне розташування.

ІІІ. За формою замка розрізняються такі складки:

- гострокутні – у яких кут при вершині менше 900;

- тупокутні – з кутом складки більше 900;

- сундучні (або коробчаті) – з плоскими замками і крутими схилами.

Якщо оконтурити складку в плані (на картосхемі), то вона матиме вигляд замкнутого контуру, в якому можна провести положення довгої і короткої осей.

IV. За відношенням довгої осі до короткої виділяються такі складки;

- лінійні – у яких вісь перевищує коротку більше, як у 3 рази;

- брахіформні (від грец. βραχυζ короткий) – у яких довга вiсь перевищує коротку менше, ніж у 3 рази;

- куполоподібні та чашоподібні – з приблизно однаковими за довжиною осями.

Замикання (сходження) крил у лінійних антиклінальних або у брахіформних складок називається перикліналлю, а у синклінальних – центрикліналлю. Шарнір в периклінальній частині опускається, а в центриклінальній навпаки – підіймається.

До складчастих деформацій відносяться так звані флексури (від лат. flexura – вигин) – коліноподібні або ступінчасті вигини шарів на фоні горизонтального або нахиленого залягання порід. В цій структурній формі теж виділяють верхнє, нижнє та спільне крило.

В межах України (на Керченському і Тарханкутському півостровах, в Закарпатті) можна спостерігати антиклінальні складки, у яких верх­ня частина (склепіння) розірвана і на поверхню виходять породи ядра. Такі складки називаються діапіровими (вiд грец. “діапіро” – протикання). Розрив верхніх шарів виникає тоді, коли у ядрі з'являються пластичні породи (глина, кам'яна сіль, гіпс), які видавлюються на поверхню під великим тиском.

Прояв діапіризму яскраво простежується в межах Дніпровсько-Донецької западини від Чернігова до межі Донецької і Харківської областей в зв’язку з видавлюванням у верхні шари або і на поверхню потужних товщ солей. Діапіри на цій території розвинулись на великій глибині – 3-4 км і більше. Форма їх різноманітна: грибовидна, конусовидна, у вигляді штоків, колон і гребенів. В плані вони здебільшого округлі і овальні, розміром від кількох сотень м2 до 50- 60 км2. Так як надсоляні породи часто мають форму купола, то набуло визнання поняття “соляно-купольна тектоніка”. Ці куполи завжди розбиті концентричними розломами.

Угрупування складок. В гірських системах часто можна спостерігати поєднання великої кількості антикліналей і синкліналей, які всі разом підняті вверх і створюють окремі хребти. Їх називають антикліноріями. А коли така ж група складок створює міжхребетні пониження – то їх називають синкліноріями. Коли ж поєднуються антиклінорії та синклінорії в результаті утворюються гірські системи – то їx називають мегаантикліноріями (Урал, Великий Кавказ, Верхоянський хребет), а коли утворюють великі прогини – то мегасинкліноріями (від грец. μεναζ – величезний).

б). Розривні дислокації.

У земній корі в результаті ендогенних і екзогенних процесів виникає велика кількість розривів, які відповідно відносяться до тектонічних і нетектонічних порушень. Щоб відрізнити їх між собою потрібно добре розуміти їх виникнення на основі теоретичних знань і мати достатній досвід польових спостережень.

Розриви суцільності шарів чи пластів порід можуть бути без зміщення по розривах (це так звані діаклази) і зі зміщенням з різної амплітуди та в різних напрямках (параклази). За ступенем прояву розриви (тріщини) поділяють на 4 групи:

- поперечні – в напрямку падіння шару осадочних, метаморфічних чи магматичних порід;

- поздовжні – направлені паралельно до простягання шарів порід;

- косо направлені – під кутом відносно простягання;

- згідно направлені – що проходять всередині шарів паралельно до нашарування.

Нетектонічні розриви виникають при утворенні зсувів, обвалів, провалів; від великого тиску на породи біля обривів (наприклад, від великих споруд); в результаті фізичного вивітрювання (до глибини 10 - 15 м і більше).

Тектонічні розриви, як правило, простежуються в різних за складом породах, мають певну систему спрямування і кутів падіння. Серед них розрізняють розриви суцільності порід під впливом сил, які діють на розтягування. Вони спостерігаються паралельно до осей складок або на схилах великих прогинів. Їx називають тріщинами відриву. Вони, як правило, вертикальні, або круто нахилені і рівно направлені. Так звані тріщини відколювання утворюються при переміщеннях одної ді­лянки земної кори відносно іншої або в результаті стискання шарів земної кори. Ці тріщини виникають переважно при гороутвореннях або при вертикальних рухах в межах платформ. При цьому нерідко відколюються і щільні осадочні породи, що покривають фундамент.

Розсув – це розрив у земній корі, у якого блоки земної кори розходяться в різні боки від тріщини. Вони часто заповнені магматичними породами у вигляді дайок.

Найбільшими розривними порушеннями земної кори прийнято вважати складну систему грабенів і розсувів, які утворили рифтові долини (від англ. rift – розщілина) в межах найвищих частин Серединно-океанічних хребтів, систему Великих Африканських озер, дно Червоного моря і Байкалу. На території України великий розсув утворився на межі Українського щита і Причорноморської западини (він перекритий осадочним чохлом).

Нерідко в шарах порід виникають паралельні дрібні тріщини. Таке явище називається кліважем. В одних випадках система дрібних тріщин може бути виражена паралельно до нашарування, в інших – пересікати шари під різним кутом.

Розглянуті випадки тектонічних розривів характерні тим, що вздовж тріщин не відбувається переміщень гірських порід або вони незначні. І хоч вони в цілому добре помітні, основна роль у формуванні різних структур належить розривам із зміщенням по площині розриву.

Розглянемо найбільш характерні з них, які можна спостерігати у великих кар’єрах Кривого Рогу, Житомирщини, в каньйонах приток середнього Дністра, в горах Криму і Карпат, на Донецькій височині.

Скид – розривне порушення із зміщенням, у якого поверхня розриву (площина) нахилена в бік опущених порід. В скидах розрізняють лежаче крило (А), опущене або висяче крило (Б), поверхню розриву або зміщувача (В), кут падіння зміщувача, амплітуду по зміщувачу (а1 – б1), амплітуду по вертикалі (а2 – б2). Поверхня зміщувача часто гладенька і блискуча, від того одержала назву “дзеркала сковзання”. У великих розривах в зоні зміщувача породи перетираються і переходять у так звані мілоніти (вiд лат. mile – млин).

По відношенню до простягання порід скиди бувають поздовжні, поперечні і косі.

Підкид – порушення, у якого поверхня розриву нахилена в бік припіднятих порід. В підкидах теж є опущене або лежаче крило і припідняте або висяче крило, а також ті самі характеристики по зміщенню, що і в скиду.

Грабен (від нім. Graben – рів) – геологічна структура, яка утворена скидами або підкидами, в результаті чого центральна частина виявилась, опущеною. Вони часто співпадають з річковими долинами (Рейну, Іордану та ін.)

Горст (від нім. Horst – височина) – структура яка також утворена скидами або підкидами, в результаті чого центральна частина виявилась припіднятою. Вони утворили гори Шварцвальд і Вогези, складають основні масиви Тянь-Шаню, Східних Саян, гір Прибайкалля, Забайкалля та Алтаю.

Як грабен так і горст бувають прості і складні, тобто з кількома ступінчасто-зміщеними вниз чи піднятими блоками

Здвиг – розривне порушення, у якого відбулося переміщення порід в горизонтальному напрямку. Виділяють праве і ліве крило, здвигу, ази­мут простягання, амплітуду зміщення і кут падіння зміщувача. В природі невеликі, доступні для огляду здвиги трапляються рідко. Зате великі, що встановлені геологічними дослідженнями на суші чи на дні океанів відомі досить широко і нерідко добре відображені навіть на оглядових картах (наприклад, Сан-Андреас – в США, з амплітудою до 900 км).

Для визначення правого і лівого крила здвигу потрібно вказати (і позначити, якщо потрібно, на карті чи схемі) точку спостереження. Якщо відносно спостерігача крило здвигу перемістилось по зміщувачу вправо (або по годинниковій стрілці) – то це буде правий здвиг, якщо вліво – (проти годинниковій стрілки) – то лівий.

Насув – розривне порушення, яке виникло в результаті насування нижніх шарів на верхні. Це відбувається, як правило, при складчастих процесах, коли в результаті горизонтального або діагонального тиску розриваються складки.

Тектонічні покриви або шар'яжі (з фр. – нести, везти) – це надвиги складчастих комплексів по слабонахилених або навіть горизонтальних поверхнях. Та частина порід, яка насунулась, називається аллохтоном, а та, що лежить нижче (нерухома) - автохтоном або лежачим крилом. Вони достовірно виявлені в Карпатах, Аппалачах, Альпах, на Кавказі, Тянь-Шані, Кордільєрах та інших горах. Так, наприклад, Східні Карпати насунулись на Східно-Європейську платформу у північно-східному напрямку більше ніж на 100 км. На 150-200 км насунулись давні складчасті споруди Скандинавії на кристалічний фундамент. Ще більше (понад 200 км.) насунулись Аппалачі. В тілi покриву виділяють фронтальну частину і його корінь – місце, звідки почалось переміщення. Якщо фронтальна частина відокремлена ерозійними процесами від тіла покриву – то її називають тектонічним останцем. Покрив у процесі руху може розпадатись на менші частини – дігитації.

Таким чином, розібравшись з причинами і різноманітністю рухів земної кори, ми побачили велику кількість форм порушень первинного залягання шарів гірських порід. Але розглянуто тільки найбільш характерні їх різновиди, які відносяться переважно до локальних структур. Більшість великих структур, що утворились протягом тривалого геологічного часу, розглядаються в історичній геології.

26) Географія - система наук. Географія - наука давня, але не втратила свого значення і тепер. її, як ніяку іншу науку, рівною мірою цікавить вода й суша, рельєф і атмосферні процеси, жива природа і територіальна організація життя, діяльність людей. Давня географія була енциклопедичним зведенням відомостей про природу, населення та господарство різних країн. Сучасна географія - це система природ­ничих і суспільних наук про географічну оболонку, розміщення гос­подарства й населення на Землі.

Географія, як система наук, охоплює самостійні, окремі й галу­зеві науки. Головні складові самостійних наук - фізична та економіч­на географії. На стику географії з іншими науками виникли нові на­прями: історична географія, картографія, військова географія, меди­чна географія, охорона природи, які поєднують вивчення природних і суспільно-економічних явищ. Всі вони є самостійними науками.

Фізична географія - природнича наука, що вивчає будову, склад, властивості і територіальної диференціацію географічної обо­лонки. Економічна географія - суспільна наука в системі географіч­них наук, що вивчає суспільно-територіальні комплекси, фактори і за­кономірності їх формування, структуру, територіальну організацію. Ці науки тісно взаємозв'язані. Економічна географія не може розвива­тися окремо від фізичної, оскільки людське суспільство використовує природу, як своє географічне середовище, впливає на нього, створю­ючи в процесі виробництва антропогенні ландшафти. Цей взаємо­зв'язок потрібно врахування під час вирішення багатьох народно­господарських проблем і насамперед проблеми використання та охо­рони природи.

Як фізична, так і економічна географії поділяються на окремі наукові дисципліни. Складовими фізичної географії є загальне земле­знавство і регіональна фізична географія, а між ними — ландшафто­знавство. Загальне землезнавство вивчає природу поверхні Землі в цілому, використовуючи відомості з регіональної фізичної географії, яка вивчає природу окремих частин Землі: океанів, материків, окре­мих країн.

Із загального землезнавства і регіональної фізичної географії виокремились галузеві науки: географія грунтів, геоморфологія, оке­анологія, гідрологія суходолу, метеорологія, біогеографія, зоогеогра­фія, палеогеографія тощо.

Об'єкт і предмет вивчення географічних наук. Кожна наука має свій об'єкт і предмет вивчення. При цьому предмет вивчення од­нієї науки стає об'єктом вивчення цілої системи наук на нижчому класифікаційному рівні. Таких класифікаційних рівнів чотири: цикл, родина, рід і вид (мал. 1).

Географія, разом з геологією, біологією, геофізикою і геохімією становить цикл наук про Землю. Всі вони мають один об'єкт вивчен­ня - Землю. Проте кожна з них має свій предмет вивчення: біологія -органічний світ, геологія - надра Землі, географія - земну поверхню, як нерозривний природно-соціальний комплекс.

Географія на рівні циклу - це нерозчленована географія, родона­чальниця всіх інших географічних наук. Вона вивчає найбільш зага­льні географічні закономірності, а нерозчленованою вважається тому, що її висновки однаково придатні для всіх географічних наук нижчих рангів.

Родину географічних наук, становлять самостійні науки: фізична та економічна географії, країнознавство, картографія, історія геогра­фії і методологія. Всі вони мають один об'єкт вивчення - земну пове­рхню, проте предмети вивчення їх різні. Для фізичної географії це -географічна оболонка Землі, для економічної - господарство й насе­лення.

Землезнавство, ландшафтознавство та країнознавство, належать до нижчого рангу фізико-географічних наук — родів. Об'єктом ви­вчення їх є географічна оболонка, а предметом кожної з них є окремі сторони географічної оболонки як цілісної системи.