Культура й духовне життя в Україні у 1917— 1920 pp. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура й духовне життя в Україні у 1917— 1920 pp.



Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову ідеологію і мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності і гуманізм. Масове деформування свідомості, чисельні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917—1920 pp. в Україні трагічного відтінку.

У 1917—1920 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, більшовики вдавались до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти". Вони були особливо популярними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу гетьманату було створено Українську академію наук. її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повен голос заявили про себе талановиті поети Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Чумак. Ще один з обдарованих поетів— Олександр Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919-1920 pp.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), Василь та Федір Кричевські, О. Мурашко, Г. Нар-бут. Георгій Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції і визвольних змагань в середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії.

Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі у січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Храми і монастирі закривались, віруючі і духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення УАПЦ стала частиною українського національно-визвольного руху.

22 Перехід до форсованої індустріалізації!!!Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано Механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за головними індустріальними показниками європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва. 2) Суцільна колективізація сільського господарства!!!Після так званої "шахтинської справи", процесу СВУ та інших каральних заходів маховик репресій почав набирати нових обертів у зв'язку з припиненням українізації під виглядом боротьби з "націонал-ухильництвом". 1933 р. наклав на себе руки зацькований звинуваченнями в націоналізмі активний діяч українського відродження 20-х років, член політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипник.

23Політика суцільної колективізації та розселянювання УкраїниХлібна криза 1927—1928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни з 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій на селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р.

Щоб уникнути опору села, було прийнято гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога міста селу. 1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».

У країні розпочалася суцільна колективізація — процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 pp.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х pp. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 pp.

Він був спровокований радянським керівництвом І з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації І хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але І труднощі із заготівлею залишилися.

24Розвиток культури в 30 роки 4Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

 

25Грамадсько-полытичне життя в Украъны в 30-хроках До середини 1930-х pp. ціною неймовірних зусиль народу було досягнуто успіхів у розвитку народного господарства. У політичному житті суспільства спостерігався дедалі помітніший відхід від демократичних принципів. Проголошена Й. Сталіним теорія «загострення класової боротьби» на тлі перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все більше коло людей. За цих умов прийняті Конституція СРСР (1936 р.) і Конституція УРСР (1937 р.) не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо). На початку 1930-х pp. українізація почала розглядатися як вияв націоналізму. У країні посилюється політика русифікації.

Необґрунтовані репресії на межі 1920— 1930-х pp. були початком тотального знищення народу в 1935—1937 pp. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військові, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Після організованого процесу над «Спілкою визволення України» у республіці «викрили» безліч «контрреволюційних» організацій: «Український національний центр», «Українська військова організація», «Білогвардійський терористичний центр» у Києві; різноманітні «шнигунсько-троцькістські» організації.

З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та інші. Напередодні Другої світової війни було практично знищено вищий командний склад армії.

1930-ті pp. в історії культури СРСР і УРСР були часом «культурної революції» — складової частини соціалістичних перетворень у радянській державі. Було ліквідовано неписьменність, створювалися нові школи, фабрично-заводські училища (ФЗУ), технікуми й вищі заклади освіти. У 1933 р. було відновлено діяльність університетів. Радянська влада поставила за мету сформувати нову інтелігенцію із середовища робітників і селян. Наукові досягнення і відкриття були необхідними для побудови соціалістичного суспільства. У 1930-ті pp. АН УРСР стала центром науково-дослідної роботи: відбувалося становлення таких галузей знань, як нелінійна механіка, теоретична фізика, теорія зварювання металів, було проведено ядерну реакцію. Створювалися академічні інститути електрозварювання, гірничої механіки, економіки, історії України, української літератури, фольклору.

У цей же період керівний режим прагне підкорити інтелігенцію інтересам партії та держави. Згортається політика українізації, закриваються українські школи і школи національних меншин.

Українська культура стає важелем для зміцнення влади більшовиків, з'являється термін «буржуазний націоналізм».

Політика партійного керівництва СРСР і УРСР, спрямована на знищення української інтелігенції в 1930-ті pp., одержала назву «розстріляного відродження». Відносна свобода й розквіт української культури в 1920-ті pp. змінилися утисками й репресіями. Щоб придушити вільний вияв думок, посилити почуття страху, відсторонити від активної діяльності інтелектуалів, адміністративно-командна система вдавалася до розправ, свавільних арештів, відкритих і закритих судових процесів. Були репресовані вчені-історики М. Слабченко, М. Горбань. У 1933 р. був заарештований і засуджений до поселення на Соловки український філософ П. Демчук (1937 р. був розстріляний). Загинули академіки АН СРСР геолог Н. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семковський. Почалося переслідування М. Грушевського. Звинувачення висувалися проти колишнього президента АН УРСР В. Вернадського та новообраного президента О. Богомольця.

26 Входження УСРР до складу СРСР Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності. 28 грудня 1920 р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що визнавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність.

Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР.

Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В. Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії.

6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік».

Народні комісаріати поділялися на загальносоюзні (злиті), союзно-республіканські (об'єднані) та республіканські (автономні), 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

ЗО грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.

Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права республік, утворення унітарної держави.

Український проект договору про утворення СРСР передбачав забезпечення прав національних республік у складі СРСР (право республік на проведення територіальних і конституційних змін, наявність громадянства республік). Однак український проект було відхилено союзною конституційною комісією, а його авторів X. Раковського та М. Скрипника звинувачено у «конфедералізмі».

31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка затверджувала об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Висновок. Входження УСРР до складу СРСР привело до остаточної втрати нею своєї формальної незалежності. На території СРСР встановлювалося повновладдя комуністичної партії.

Дати: ЗО грудня 1922 р., 31 січня 1924 р.

28 Воззєднання Західної україни з УРСР 23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова— Ріббентропа). Додатково до цього договору було підписано -таємний протокол. Також у вересні цього року було підписано радянсько-німецький «Договір про дружбу та державний кордон». Ці документи визначали розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини в Європі. Так, до Радянського Союзу відходила польська частина західноукраїнських земель. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і всту- пила на територію Західної України. Фактично це був вступ Радянського Союзу в Другу світову війну. На Волині та в Галичині вели наступ війська Українського фронту (С. Тимоіпенко). 22 вересня до Львова ввійшли радянські війська, а згодом усі зазначені в таємному протоколі землі контролювалися Червоною армією.

Додаткова інформація

Наступного дня «Правда» надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн «відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави». 22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошеїн і генерал X. Ґудеріан

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Було утворено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи. — У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація попереднього адміністративного апарату.

— У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.

— У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

— У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування, які були складовими процесу радянізації.

29 Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій "Південь" під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв). З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі "малою кров'ю". Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування і в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальні ний наступ, не рахуючись з об'єктивними причинами бойової обстановки. Такі 5 "пожежні" заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24 – 30 червня на Західній Україні в районі Броди-Дубно-Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі – Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні – Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. – 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941. р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.

Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжя.

Недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України – місто Свердловськ Ворошиловградської області.

30.Нациський Новий порядок 1. Розчленовування території України. Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.

- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.

- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.

- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню.

- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.

Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.

2. Установлення нацистського «нового порядку». Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».

Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь» : сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

Голокост - загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок нацистської політики планомірного й організованого фізичного знищення (геноциду) євреїв у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 pp.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим, що, у розумінні нацистів,





Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 140; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 107.21.85.250 (0.017 с.)