Утворення і розвиток держави Київська Русь



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Утворення і розвиток держави Київська Русь



Найдавніша історія України

Початки історії людства криються в глибинах віків і пов'язані з процесом перетворення людиноподібної мавпи на людину. Найважливішою ознакою цього процесу є випростане ходіння представників родини гомінід -- перших предків людини. Завдяки знахідкам в Ефіопії, Кенії, Танзанії початок історії людства можна датувати 2 -- 2,5 млн років від наших днів.) Саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки й звільнила передні для добування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці. Відтоді починається розумове усвідомлена діяльність наших пращурів, спрямована на задоволення власних потреб через безпосереднє втручання в природу. Перехід до користування знаряддями праці став справжньою революцією в житті людиноподібних мавп. Він спричинив докорінні зміни не тільки в їхньому біологічному, а й у психічному розвиткові. (Усвідомлена праця, а згодом і мова остаточно вивели нашого предка з тваринного стану і зумовили його становлення як гомосапієнса. Залежно від матеріалу знарядь праці вчені розділили найдавнішу історію людства на кілька епох. Першою з них був палеоліт (від грецьких слів «палайос» -- стародавній і «літос» -- камінь). Він тривав від 700 до 10 тис. років тому. В свою чергу, палеоліт умовно ділиться на ранній, середній і пізній етапи. Ранній палеоліт -- це «колиска» людства. У цей час почалося розселення людини зі своєї прабатьківщини в різні кінці ойкумени. З Африки і, можливо, Південно-Східної Азії народи приблизно мільйон років тому стали кочувати на північ у пошуках вільних благодатних місць для життя. Через Гібралтар, Східне Середземномор'я Кавказький перешийок вони почали заселяти Євразійський материк. На території України первісна людина з'явилася приблизно мільйон років тому, її сліди виявлені поблизу Хустських воріт понад р. Тисою та в інших місцях цього регіону. Стоянки первісних людей знайдені також поблизу с. Луки-Врубловецької під Кам'янцем-Подільським, у басейні. Свинолужки на Житомирщині та біля Амвросіївки на Донеччині. Серед знайдених предметів переважали знаряддя ударної та ударно-ріжучої дії -- скребла, рубила, гостроконечники. Всі вони були виготовлені з кременю, андезиту, рбсидіану, різних сланців. Первісні люди користувалися також дерев'яними знаряддями праці, якими добували їжу, ловили й обробляли тварин. Теплий помірний клімат сприяв багаченної флори й фауни. Люди жили невеликими групами, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі. В цей час зароджуються колективи для спільного полювання й спорудження найпростіших жител. Створюються сервісні стада людей, перші форми людських об'єднань за принципом кровнородинних зв'язків. Можливо, вже тоді почали виникати екзогамні порядки, які забороняли шлюби всередині общини. У часи середнього палеоліту первісні люди продовжували заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, а подекуди просунулися й далі. Проте на перешкоді дальшого освоєння українських земель стало періодичне похолодання. Це спонукало людей кочувати поміж зонами холоду та тепла й пристосовуватися до нових кліматичних умов. Вирішальним для дальшого розвитку людини було винайдення близько 100 тис. років тому вогню. Люди почали обігріватися в холодну пору, урізноманітнили харчування смаженням м'яса та інших продуктів, відчули себе більш впевнено в навколишньому середовищі. Змінився антропологічний вигляд людини, відомої нам під іменем неандертальця: невисока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим чолом. Зовні неандерталець був набагато подібнішим до сучасної людини, ніж його попередник пітекантроп. Найдавніші стоянки й рештки неандертальців знайдені у печері Кіїк-Коба, неподалік від Сімферополя, та біля колишнього с. Старосілля (нині у складі Бахчисарая) в Криму, а також поблизу с. Антонівки на Донеччині, смт. Королевого на Закарпатті та в інших місцях. Найбільш заселеним на той час був Крим з його сприятливими для життя умовами. В печерах проживали по дві-чотири сім'ї, що складалися з шести-семи чоловік кожна. Неандертальці вже мали певні навички виготовлення знарядь праці, вміли надавати їм зручнішої форми. Наприкінці середнього палеоліту люди навчилися робити проколюючи знаряддя праці. Змінилася психологія людини. Часте спілкування із собі подібними виробляло в неї почуття колективізму, усвідомлення дій та їх планування. З'явилися елементи абстрактного мислення. Намітився поділ праці між чоловіками й жінками. Чоловіки почали займатися переважно мисливством, а жінки -- веденням домашнього господарства та переробкою роздобичі. Родинні зв'язки велися по материнській лінії. Докорінно змінилося життя на території України під час пізнього палеоліту з наступом льодовика і різким похолоданням. Іншою стала рослинність:зникли теплолюбні рослини, однак зросла кількість холодостійких дерев, а береза поширилась навіть у Криму. Земля України перетворилася на лісотундрову зону. Змінилась і місцева фауна? частина теплолюбних тварин вимерла, інша -- відійшла на південь, натомість розплодилися мамонти, шерстисті носороги, північні олені та вівцебики, з'явилися навіть песці й лемінги. Різке похолодання змінило й саму людину, її основним заняттям стало полювання на різних тварин з метою здобути не лише їжу, а й шкури для одягу. В безперервній борні з силами природи людина удосконалювалася. Вона почала не стільки пристосовуватися до нових умов життя, скільки виборювати право на виживання. Змінився антропологічний вигляд людини. Вона вже мало чим відрізнялась від сучасної та дістала назву гомосапієнса, або кроманьйонця. Щоправда, її середній вік становив лише 20-- 23 роки. Зміцнювалися колективістські тенденції у людській свідомості. Люди дедалі більше осідали, споруджували собі житла, насамперед зимові у вигляді яранг. Як матеріал використовували дерево, кістки, роги великих тварин, шкури. Житла ділилися на окремі приміщення й опалювалися.) Всього в Україні виявлено понад 500 житлових пам'яток пізньопалеолітичного періоду. Найвідоміші з них: Радомишльська стоянка на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Пнцівська на Полтавщині та ін. Людей було небагато, приблизно 20 тис. чол. на всю Україну, або 0,033 чол. на 1 кв. км (зараз цей показник становить у середньому 75,5 чол.). У часи пізнього палеоліту змінилися суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного первісного стада з'являється рід -- об'єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Заборона шлюбних відносин всередині роду змушувала людей встановлювати контакти з представниками інших родів. Відбувалося породичання різних родів і об'єднання їх у племена. Почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння як знаряддями, так і результатами праці. Рід регулював шлюбні, господарські, релігійні та інші відносини своїх членів.) Суттєві зміни сталися на території України в епоху мезоліту (від грецьких слів «мезос» -- середній і «літос» -- камінь), яка датується приблизно X-- VI тис. до н. е. За цей час останній льодовик на території Європи розтанув. Після нього залишився пустельний ландшафт, усіяний камінням, острівцями хвойних дерев і багатьма водоймами. Змінився тваринний світ. Майже зникли мамонти й шерстисті носороги. Основною здобиччю людини стали тварини переважно сучасного вигляду. Поступово формується природний ландшафт, сприятливий для відтворюючих форм господарювання й схожий на теперішній. Люди починають заготовляти про запас різних молюсків і рослинну їжу, ловити рибу, а не тільки полювати на неї, приручати тварин. І, Протягом VII -- VI тис. до н. е. помітно удосконалюються старі знаряддя праці. Ретельна обробка кремінних виробів призвела до зменшення їхніх розмірів (так звані мікроліти), зручніших для використання, продуктивніших за попередні. Люди винайшли метальні знаряддя, що спричинило кардинальні зміни в тогочасному суспільстві. За допомогою лука й стріл давній мисливець міг полювати здобич на відстані ,і вже не в колективі, а самотужки, до того ж у більшій . кількості. У зв'язку з підвищенням продуктивності праці ,та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Поступово уникають великі стійбища і з'являються стоянки нечисленних груп. Відбувається масове переселення мисливців і збирачів (З однієї місцевості в іншу. Водночас поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва. Саме ці ознаки набули дальшого розвитку в наступну епоху й докорінно змінили живий світ України. Поселення мезолітичної людини знайдені на території всієї України: стоянки Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Журавська на Чернігівщині та ін. В епоху неоліту (від грецьких слів «неос» -- новий і «літос» -- камінь), яка охоплювала VI-- III тис. до н. е., відбулася виробнича революція. Колишні елементи культурного господарювання зливаються в систему. На зміну традиційним мисливству, рибальству, збиральництву прийшли відтворюючі форми господарювання -- землеробство й скотарство. Звичайно, цей процес відбувся не водночас, а тривав багато століть із суттєвими особливостями в різних місцевостях. Наприклад, у південно-західних регіонах поступово поширилися переважно відтворюючі форми господарювання, а на північно-східних більше зберігалися традиційні. У цей час наші предки швидко освоюють зернові культури, які вперше з'явилися на Близькому Сході. Можливо, однією з найперших зернових культур в Україні був ячмінь. Принаймні найдавніші його знахідки в передмісті Києва Чапаєвці мають щонайменше 6-- 7 тис. років. Культивувалися також просо, пшениця, жито й вика. Люди одомашнювали різних тварин, почали робити крем'яні сокири, великі ножі, наконечники списів з двобічною обробкою леза га долота, навчилися шліфувати, свердлити й розпилювати вироби. Зі збільшенням продукції виникла потреба її зберігати, і людина винайшла керамічний посуд. Загалом унаслідок усього цього поліпшилося харчування, а відтак і подовжилася тривалість життя людини. В середньому її вік становив уже 30-- 32 роки, середній зріст -- 170 см, а вага -- 75 кг. Люди мали світле волосся. На території України вченими виявлено близько 500 стоянок неолітичної людини, зокрема поблизу смт. Саврані на Одещині, біля сіл "Горського на Тернопільщині, Нізвиська на Івано-Франківщині, Віти-Литовської під Києвом. Серед людей ще не було соціальної нерівності. Можливо, лише основні знаряддя праці перебували у власності окремих індивідів.

Україна на початку 20 ст.

На початку XX століття Україну, як й інші частини Російської імперії, охопила економічна криза, яка тривала з 1900-го по 1903 pp. Надвиробництво продукції, погіршення її збуту зумовили скорочення або повну зупинку діяльності багатьох заводів, фабрик і шахт, 3 56 домен півдня України працювало лише 23, із 79 рудників у Криворіжжі - лише 41. Зупинилося чимало цукрових заводів, на складах яких накопичилося понад 6 млн пудів нереалізованого цукру. Понад 100 тис. робітників стали безробітними. Становище працюючих залишалось нелегким: довгий робочий день (11,5 год), невисока платня, яка до того нерідко видавалася не грішми, а продуктами, штрафи, антисанітарні умови мешкання в заводських будинках. У нестатках жила значна частина селян. Вони сплачували значні податки на користь держави, великі викупні поміщикам за надані відповідно до реформи 1861 р. земельні ділянки, які були маленькими й не могли задовольнити потреб селянської родини. Тривало національне гноблення українства. Все це обумовлювало піднесення революційно-демократичного й національно-визвольного руху. Ще в 90-х роках XIX ст. розгорнулися виступи студентів київських, одеських і харківських освітніх закладів. Молодь вимагала демократизації навчально-виховного процесу, відродження української мови та культури. За участь у масових акціях протесту 183 студенти Київського університету 1900 р. було віддано в солдати. На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності. У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації.

 

1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії України, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. Не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На таких же позиціях стояла Єврейська соціал-демократична робітнича партія "Бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в Україні. Легальну агітацію за демократичну Україну в складі демократичної Росії та відродження української культури проводили Українська демократична партія (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком, а також Українська радикальна партія (УРП), лідерами якої були Б. Грінченко та С. Єфремов. Певний вплив, особливо в Донбасі і Подніпров'ї, мала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка виступала згідно з програмою за повалення самодержавства й заміну його демократичною республікою, рівноправність громадян і право всіх націй на самовизначення. Роботу серед селян вели і російські соціалісти-революціонери (есери). З числа реакційних партій найвпливовішим був "Союз русского народа", який нараховував 190 тис. членів. До нього входило й чимало українських поміщиків та підприємців. У виборах до П Думи ця партія отримала 24,6% мандатів. Вона ставила за мету зміцнення монархії і збереження єдиної неподільної Росії. Мала свої бойові загони ("чорні сотні"), які чинили насильство над неросійським населенням імперії. У цей період на західноукраїнських землях набули поширення визвольні та соціалістичні ідеї. 1890 р. у Східній Галичині з ініціативи І. Франка та М. Павлика виникла Українсько-руська радикальна партія" А 1899 р. було проголошено утворення Соціал-демократичної партії Галичини як федеративної частини Соціал-демократичної партії Австрії. У 1899 р. виникла Національно-демократична партія. Об'єднавши прогресивну інтелігенції0" духівництво й робітників, вона боролася за створення самостійної Української держави на землях, що входили до складу обох імперій. Лідерами партії були М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та інші. На західноукраїнських землях діяла й Руська народна партія, створена "москвофілами". її лідери, пропагуючи "єдину, неподільну російську народність", до якої відносили й усіх українців, вели боротьбу проти національно-визвольного руху. Національному відродженню активно сприяв жіночий рух. Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині, Буковині й Наддніпрянщині виникають жіночі громади, які ведуть просвітницьку діяльність серед молоді міст і сіл. "Клуб русинок" у Львові й жіночі громади Галичини боролися за відкриття навчальних закладів для жінок, за доступ їх до університетської освіти, за організацію дитячих садків. Понад 590 культосвітніх установ діяло на Буковині. Протягом 1907-1911 pp. у Києві діяло Товариство захисту працюючих жінок, очолюване Довнар-Запольською. У роки Першої світової війни українське жіноцтво створило Товариство допомоги біженцям, організовувало притулки для дітей-сиріт, піклувалося про поранених воїнів, борців за волю України, засланих царизмом до Сибіру. Активно домагалися реформування самодержавства земства. . На своїх зборах і з'їздах вони вимагали демократизації суспільно-політичного життя, створення представницьких органів влади, а також умов для відродження й розвитку національної культури. 1904 р. царським указом було розширено права селян і самих земств, запроваджувалося державне страхування робітників на підприємствах. Поразка Росії у війні з Японією 1904-1905 pp., глибока економічна криза, національне гноблення і політична безправність народів призвели до першої в Російській імперії революції. Вона розпочалася з "кривавої неділі" 9 січня 1905 p., коли царські війська розстріляли в Санкт-Петербурзі мирну демонстрацію. Хвиля протестів прокотилася й Україною. Упродовж січня страйкували робітники Горлівки, Житомира, Києва, Катеринослава, Маріуполя, Харкова, Юзівки, Одеси та інших міст. Вони вимагали повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня, скасування штрафів і зниження цін на товари у заводських крамницях. Протягом перших трьох місяців революції страйкувало 170 тис. робітників на 320 заводах і фабриках України. Робітничі виступи підтримали селяни. Вони громили поміщицькі маєтки, цукрові заводи та інші підприємства, самовільно захоплювали землю. До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Сільськогосподарські страйки на той час охопили 1468 сіл. У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці "Потьомкін" (очолили його матроси-українці Г. Вакуленчук та П. Матющенко), а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту, зокрема крейсері "Очаків" (командував П. ІПмідт), "Св. Пантелеймон" та ін. Слідом за ними виступили сапери Києва під проводом підпоручника Б. Жадановського й солдати Харківського гарнізону. Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань. Одним з найбільших став виступ селян с Сорочинці на Полтавщині (грудень 1905 p.), криваву розправу над якими вчинили царські війська ("Сорочинська трагедія"). У грудні 1905 р. основним районом збройної боротьби з царизмом став Донбас. Збройні повстання спалахували один за одним в Харкові, Катеринославі, Олександровську. Революційний рух робітників, селян, солдатів і матросів намагалася очолити РСДРП. На її з'їзді у квітні 1905 р, більшовики взяли курс на повалення царизму шляхом збройного повстання. Інші партії не підтримали цієї тактики і намагалися впливати на хід революції політичними засобами. Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р., в якому в Україні брало участь понад 120 тис. робітників, паралізував економічне й політичне життя імперії, 17 жовтня цар Микола II змушений був підписати маніфест про громадянські права й політичні свободи та скликання законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Це створило умови для переходу до конституційної монархії. Царський маніфест негативно розцінили радикальні партії, зокрема більшовики та реакційні партії Росії. Перші продовжували закликати робітників до збройної боротьби, а другі протягом 1905-1907 pp. організовували вбивства й погроми серед неросійського населення більш як у 100 містах імперії. Представники ліберального руху вважали, що головної мети - проголошення демократичних прав та свобод, обмеження самодержавства, створення парламенту - досягнуто. Революція спонукала широкі маси до участі в національному русі й політичному житті. Формувалися нові партії, господарські й громадські організації. Керівництво страйками очолили ради робітничих депутатів. Першу раду створили пролетарі Катеринослава у жовтні 1905 р. До кінця року ради виникли у восьми великих промислових містах України. Вони боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, покращення умов праці та побуту пролетаріату, організовували допомогу безробітним. На початку жовтня 1905 р. розпочався масовий робітничий рух за створення професійних спілок. В Одесі, Миколаєві, Харкові, Катеринославі, Києві та інших містах утворювалися профспілки залізничників, машинобудівників, металістів, друкарів, кравців та працівників інших галузей виробництва. Профспілки ставали на захист економічних інтересів трудящих і, як правило, не підтримували революційних гасел більшовиків. У багатьох містах України було створено кооперативні товариства. Майже 140 сільських, волосних, повітових і губернських комітетів Української селянської спілки об'єднали десятки тисяч селян. Зусиллями видатних діячів української культури М. Аркаса, Б. Грінченка, Л. Українки, М. Лисенка, М. Коцюбинського, П. Мирного, Д. Яворницького та інших в Україні виникали й розгортали свою діяльність культурно-освітні організації Просвіта . Си видавали і поширювали українські книги, влаштовували бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних акторів. 1905 р. товариства "Просвіти" разом із земствами та студентською молоддю розпочали кампанію за українізацію Київського, Одеського й Харківського університетів, що сприяло запровадженню в цих навчальних закладах курсу української літератури. Україномовними ставали народні школи. На земському з'їзді народної освіти 1911 р. представники Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній поставили перед урядом Росії вимогу про українізацію освіти. Важливу роль у пропагуванні національної ідеї відігравала українська преса. Першою всеукраїнською щоденною стала газета "Хлібороб", яку 1905 р. почали видавати на Полтавщині. У 1905-1907 pp. загалом виходило понад 20 україномовних газет, тижневиків та журналів, таких як "Рада", "Україна", "Українська хата", "Дзвін", "Село", "Рідний край", "Вільна Україна". Українські видавництва працювали в Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові, Житомирі, а також у Петербурзі та Москві. 1911 р. вони видали 600 тис. примірників українських книг і брошур. Згуртуванню наукових сил сприяло заснування 1907 р. Українського наукового товариства в Києві.

 

У квітні 1906 р. розпочала роботу І Державна дума. В її складі від України налічувалося 102 депутати. 44 з них об'єдналися в Українську думську громаду на правах окремої парламентської фракції, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. За участю М. Грушевського громада випускала журнал "Український вісник" і газету "Рідна справа" ("Вісті з Думи ). У II Державній думі українська громада (47 депутатів) продовжувала обстоювати національну ідею. З червня 1907 p. царським указом було скасовано II Думу. Новий виборний закон урізав права трудящих і забезпечував кількісну перевагу представникам урядових партій. Серед депутатів III Думи від України було 64 поміщики, 13 - священиків і 26 - селян. Решта представляла інші стани. Національно-демократичні партії не змогли провести до Думи своїх представників, української фракції не було сформовано. Революційні події на українських землях, що перебували в складі Росії, викликали хвилю страйків, мітингів і демонстрацій протесту у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях та інших містах Західної України. Для керівництва народним рухом з ініціативи Ю. Романчука та К. Левицького було створено в листопаді 1905 р. "Народний комітет". Масові виступи з політичними й економічними вимогами не припинялися протягом 1905-1907 pp. У Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, 211 робітничих страйків і масштабних виступів селян. Внаслідок цих подій уряд Австрійської імперії дещо послабив політичне й національне гноблення, скасувавши обмеження у виборах до парламенту, й надав більші можливості, ніж у Росії, для розвитку української культури. До 1913 р. в Галичині виходило 66 україномовних видань. 1906 р. М. Гру шевський перевів зі Львова до Києва періодичні видання "Літературно-науковий вісник" і "Українська хата". Київ стає визначним центром українського національного руху. Революція 1905-1907 pp. зазнала поразки. Але запровадження загального виборчого права, скасування заборони на українське слово сприяли піднесенню політичної й національної свідомості народу та його боротьби за волю. Розпуск 1907 р. Державної думи увійшов до історії під назвою Третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів П. Столипін заборонив діяльність політичних партій революційно-демократичної орієнтації, мітинги й демонстрації. Каральні загони громили прогресивні організації, закривали профспілки, кооперативи, газети та журнали. Протягом 1907-1909 pp. в імперії за "політичні злочини" було засуджено 26 тис. чоловік, з них близько 2200 - до страти. Царизм ще більше посилив національне гноблення. Уряд заборонив викладання в освітніх закладах України рідною мовою, розпустив українські клуби й більшість товариств "Просвіти", позакривав чимало газет, журналів і видавництв. У публікаціях заборонялося навіть вживати слова "Україна", "український народ", а також створювати в імперії будь-які товариства "інородців", до яких було віднесено й українців. Удари охоронки прискорили розпад Української радикально-демократичної партії. Проте 1908 р. М. Гру шевський та С. Єфремов заснували в Києві нелегальне Товариство українських поступовців (ТУП), яке стало політичною партією, що пропагувала ідею національної автономії України в межах майбутньої демократичної Росії, Його центральним органом була газета "Рада". Головним своїм завданням ТУП вважало продовження боротьби за українізацію освіти, громадських і державних установ, церкви та поширення українського слова. У 1906-1910 pp. було здійснено український переклад і видання "Євангелія" накладом 1,3 млн примірників. Один із лідерів ТУПу Б. Грінченко особисто видав 50 брошур з історії українського народу. Популяризацією наукових знань займалося "Українське наукове товариство". Проте на шляху національно-визвольного руху став, окрім самодержавства, російський великодержавний шовінізм. Реакційна преса розгорнула шалену антиукраїнську й антиєврейську кампанію. Партія "Союз русского народа", організація "Клуб русских националистов" зі своїми чорносотенними дружинами громили організаційні структури національних рухів в Україні. Жорстока політична реакція супроводжувалася тяжким економічним становищем - скорочувалось і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля і безземелля. Щоб припинити сповзання країни в прірву й зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено низку реформ, зокрема аграрну. її ініціатором виступив П. Столипін. Передбачалося здійснити реорганізацію' місцевого самоврядування і судових установ, запровадити трудове законодавство, створити умови для розвитку освіти, удосконалення організації сільськогосподарського виробництва шляхом скасування общинних порядків.

За царським указом від 9 листопада 1906 р. селяни могли закріплювати земельний наділ в особисту власність, вийти з общини або подвірного землеволодіння на хутір чи відруб, продати свою частку землі. Дозволялося також брати кредити в Селянському банку для ведення власного господарства. 29 травня 1911 р. було прийнято закон про землеустрій. До 1916 р. на Правобережжі та Південній Україні вийшли на хутори й відруби близько 50 % господарств, а на Лівобережжі -понад 16 %. Селянами куплено майже 500 тис. десятин землі. Аграрні реформи прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвиткові кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Внаслідок проведених реформ Україна стала основною житницею імперії, яка вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40 %, ячмінь близько 50 % загальноросійського експорту цих культур. З іншого боку, реформи призвели до соціального розшарування всередині селянства, скорочення земельних наділів і навіть до обезземелення певного прошарку селян, посилення соціальних суперечностей. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру й Далекого Сходу. Тому в господарському освоєнні цих регіонів важливе місце належить українським селянам. У другій половині XIX ст. на Далекому Сході проживало близько 24 тис. чоловік. До 1917 р. туди прибуло 276,3 тис. українців. Частка українських новоселів становила 67 %. Загалом з України виїхало до Сибіру й Далекосхідного краю близько 1 млн селян. Через неймовірні матеріальні труднощі й незвичні кліматичні умови третина з лишком переселенців померла, а четверта частина повернулася до України. Значна кількість безземельних селян поповнила ринок робочої сили. З 1910 р. розпочалося нове економічне піднесення. Щорічно промислове виробництво зростало приблизно на 10 %. В Україні з 1910-го по 1913 pp. видобуток вугілля збільшився в 1,5, залізної руди - в 2, марганцевої - в 4 рази. Інтенсивно розвивалися металургійна промисловість і машинобудування. Дещо знизилися темпи будівництва залізниць - з 500 км щорічно у 1900-1904 pp. до 200 км у 1910-1913 pp. Частка України в загальнодержавних перевезеннях залізничним транспортом досягла 31 %. В Україні діяли 72 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила близько 45 відсотків. На західноукраїнських землях промисловість розвивалася дещо повільнішими темпами. Металообробна, шкіряна, паперова та інші галузі мали кустарно-ремісничий характер. У нафтовидобувній галузі іноземний капітал контролював 3)4 видобутку й переробки нафти. На 700 фабрично-заводських підприємствах було зайнято близько 300 тис. робітників. У пошуках роботи щорічно виїжджали до сусідніх країн 20 тис. селян. Тяжкі умови життя, політичне й Національне гноблення спонукали їх до масової міграції. До 1917 р. у країни Європи, до Канади й США емігрувало понад 400 тис. осіб. Напередодні Першої світової війни знову постало українське питання: національні сили, соціал-демократична фракція в IV Державній думі вимагали від царизму ліквідації національного гноблення й створення умов для розвитку української мови та культури. Національну ідею пропагували журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний край", газети "Рада", "Украинская жизнь", "Правда" та ін. З новими радикальними поглядами на українську проблему виступив публіцист Д. Донцов у працях "Модерне москвофільство" (1912) та "Сучасне політичне становище нації і наші завдання" (1913). Відмовившись від ідеї української автономії в складі Росії, він пропонував національно-визвольному рухові стати на шлях боротьби за самостійну незалежну українську державу, за відродження духовного зв'язку України зі Заходом. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, процес реформування монархії і нове піднесення національно-визвольного руху перервала Перша світова війна.

Голод 1921-1923 pp.

 

Наприкінці 1921 року значні терени України (Донецька, Миколаївська, Одеська, Катеринославська, Полтавська губернії) охопив голод. Його причини такі:

• післявоєнна розруха сільського господарства;

• неврожай, спричинений страшною посухою;

• примусове вилучення радянською владою хліба в селян;

• незацікавленість селян у результатах своєї праці;

• скорочення посівних площ.

Потерпілому від голоду українському населенню допомагала неурядова організація Американська адміністрація допомоги (АРА), у Львові Крайовий комітет допомоги голодній Україні, комітети у Відні, Берліні, Празі, єврейська організація «Джойнт», Червоний Хрест Чехословаччини. Надіслані АРА продукти й медикаменти врятували життя сотень тисяч людей в Україні. Чимало європейських доброчинних організацій намагалися надати допомогу Україні, але надіслані гуманітарні вантажі часто сюди не потрапляли. Влада твердила, що голод тільки в Росії, а в Україні неврожай. З республіки й далі вивозили зерно навіть у найскладніші для неї часи. За січень 1923 року в сусідні з УСРР республіки перевезли 9 млн. пудів хліба. Радянський уряд надавав значну допомогу Поволжю, намагаючись голодом розправитися з повстанцями на півдні України. Урожай 1923 року виявився гарним, тому голод удалося побороти, але в Україні він забрав життя майже 1,5 млн. людей.

Політичні партії та рухи

Повоєнний період і доба непу не привели до лібералізації політичного режиму в Україні.

Перемога більшовиків над своїми суперниками призвела до утвердження в усіх радянських республіках тоталітарних порядків, які характеризувалися пануванням однієї ідеології — більшовицької, однієї партії — Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)). Усі інші політичні партії були розгромлені й знищені, а їхні члени переслідувалися.

На початку 20-х pp. у Харкові, Києві та інших містах України відбулися гучні процеси над меншовиками, есерами та членами інших політичних партій. Лояльні до радянської влади громадсько-політичні об'єднання й рухи існували лише доти, доки погоджувалися проводити в життя лінію керівної партії.

Входження України до СРСР

Після завершення громадянської війни УСРР формально була незалежною державою, але фактично суверенітету не мала. Як і всіма радянськими республіками нею керував єдиний центр — ЦК РКП(б), що для повного контролю використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Одним з основних напрямків політики більшовиків було прагнення закріпити командно-адміністративне центральне управління радянськими республіками в кордонах єдиної держави.

Для утворення такої держави існував ряд об'єктивних факторів:

• між радянськими республіками існували тісні економічні зв'язки ще з часів Російської імперії;

• усі радянські республіки мали однакову політичну систему, яка характеризувалася монопольною владою партії більшовиків та її регіональних осередків;

• власними силами подолати господарську кризу, яка виникла після імперіалістичної та громадянської війн, не могла жодна з республік;

• усі радянські республіки, крім РСФРР, не мали необхідної військової сили, щоб забезпечити безпеку радянської влади на місцях.

Процес уходження УСРР до складу нової держави, Радянського Союзу, мав кілька етапів.

I етап (травень 1919 - грудень 1920 pp.).

ВУЦВК прийняв постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік» і звернувся до урядів інших радянських республік з пропозицією створити фронт для боротьби з контрреволюцією. 1 червня 1919 року в Москві відбулося засідання представників Росії, України, Білорусі, Литви, Латвії та Криму, на якому було прийняте рішення про створення військового союзу радянських республік (об'єднання збройних сил, транспорту тощо).

II етап (грудень 1920 - грудень 1922 pp.).

Між РСФРР та УСРР була підписана угода про військовий та господарський союз. Формально Україна вважалася суверенною країною, але Москва поступово брала під контроль політичне та економічне життя республіки.

Після завершення громадянської війни й початку мирного будівництва в керівництві Комуністичної партії точилися постійні дискусії про форми об'єднання нової радянської держави. У цій дискусії обговорювали варіанти:

• створення конфедерації республік без утворення єдиних державних структур;

• повного злиття України з Росією;

• «автоно<



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 228; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.016 с.)