ТОП 10:

Політика об’єднання усіх українських земель



Незважаючи на антиукраїнську спрямованість міжнародних угод, на Правобережжі продовжувало існувати козацтво. Під керівництвом білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія воно поступово піднялося на більш високий рівень самоорганізації та змогло відродити державні інститути, знищені тут у 70-х роках ХVІІ ст. Правобережні козацькі полки намагались об'єднатися з Лівобережною Україною у спільний гетьманат. І.Мазепа повинен був враховувати ці прагнення до об'єднання і впливати на царський уряд з метою позитивного вирішення цього питання. Разом з тим, Москва не хотіла порушувати умови Вічного миру 1686 р. з Польщею й погоджувалася на володіння польським королем правобережними землями України.

Після неодноразових звернень С.Палія до Москви та Батурина у 1688, 1690, 1692 та 1694 рр. з проханням прилучити територію його полків до складу лівобережної частини Українського гетьманату І.Мазепа, щоб не порушувати положень “Вічного миру” серед іншого пропонував Петру І поселити паліївців поблизу правобережного придніпровського містечка Трипілля, яке підкорялося лівобережному гетьману. Одночасно Мазепа, продовжуючи лінію І.Самойловича, заборонив козакам з Лівобережжя та Слобожанщини переходити через Дніпро й поселятися на правобережних землях, "а упорних і в тюрму саджати і жорстоко наказувати".

Взимку 1688 р. гетьман І.Мазепа звертався до московських царів, щоб вони вплинули на польського короля у справі заборони правобережному козацькому зверхникові А.Могилі йменуватися “гетьманом Війська Запорозького”. Реагуючи на таке прохання українського підданого, російський уряд 7 березня 1688 р. відправив до свого представника у Речі Посполитій П. Возніцина спеціальну грамоту в якій наказувалося вимагати від польської сторони заборонити Могилі та його наступникам титулуватися запорозькими гетьманами. При цьому нагадувалося, що згідно з положеннями того ж Вічного миру. Польща не може мати претензій до земель, якими вона поступилася Москві, і не повинна “тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеним”.

Слід відзначити, що від початку свого правління І.Мазепа йменувався "гетьманом обох сторін Дніпра". Зокрема, таке його титулування знаходимо в Коломацьких статтях 1687 р., царському указі 1688 р., а також багатьох гетьманських універсалах. 3 вересня 1691 р. польський посол Я.Окраса вимагав від царя: “...І.Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного миру, права сторона Дніпра в Польському володінні, і гетьману так писатися не слід”. Московські представники на переговорах Чаадаєв і Українцев відповідали полякам, що гетьман так “пишеться” цілком справедливо і згідно з царським указом, адже “на тій стороні Дніпра під державою Російських государів знаходиться головне всієї Малоросії місто Київ, з Васильковом, Стайками, Трипіллям і всім Запорожжям”. Цікаво, що в липні того ж року І.Мазепа в листі до Руського воєводи С.Яблоновського просив дозволу вибирати десятинний збір меду в Богуславському й Корсунському королівських староствах. Опираючись на підтримку росіян, Мазепа залишив у титулі дане визначення.

21 квітня 1690 р. І.Мазепа відправляє лист до російського воєводи Л.Неплюєва в якому повідомляв його про звільнення С.Палія з польської в’язниці та прохання правобережного полковника перейти під “високу руку” московських царів. У відповідь на це звернення Москва пропонувала правобережному полковнику перейти на Запорожжя, а вже звідти на територію Лівобережної України. В травні 1690 р. Палій повторив своє прохання у черговому листі до лівобережного гетьмана. Однак Мазепа отримує від московських царів вказівку лише на словах обнадіювати правобережного полковника щодо його прийняття під царську протекцію, але з умовою переходу на Лівобережжя. У червні С.Палій передає до Батурина важливі відомості про постанову сейму Речі Посполитої укласти мирний договір з ханом і організувати військовий похід на лівобережні землі України. З огляду на це І.Мазепа звернувся до Москви із питанням чи розпочинати переміщення своїх військ до українсько-польського кордону.

На початку 1692 р. Мазепа пропонує цареві прийняти під свою протекцію С.Палія й поселити його на Лівобережжі, де “учинити полковником переяславським”. Вирішальну роль у цьому прагненні гетьмана відіграло бажання використати військовий досвід фастівського полковника в боротьбі проти татар. Можливо, в нього була ще одна мета – запобігти втечам лівобережних українців на Правобережжя.

Майбутньому возз’єднанню обох частин України сприяли спільні походи правобережних та лівобережних козацьких полків проти Кримського ханства та його військ, які здійснювали постійні напади на українські землі. Однією з перших таких операцій була битва підрозділів С.Палія та Переяславського полку з татарами, яка відбулася ще у травні 1690 р. поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року І.Мазепа наказав полковнику І.Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на Кизи-Кирмен. Він вислав до лівобережного полковника декілька листів у яких виклав план походу, а правобережцю С.Палію направив гармату з боєприпасами. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбулася з 22 липня до 16 серпня) брали участь компанійські та сердюцькі полки, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя – полки С.Палія. У липні об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула І.Ломиківського атакували Очаків. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями Священної ліги й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І.Мазепи. Вони відбувалися протягом усього останнього десятиліття XVII ст. й сприяли налагодженню тісних зв’язків між українцями з “обох сторін Дніпра”.

28 липня 1692 р. в універсалі до всього населення України з приводу повстання П.Іваненка гетьман І.Мазепа, згідно з словами літописця С.Величка, розкрив своє бачення "руїни" Правобережжя: “...ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою...за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили”. Далі лівобережний гетьман пропонував такий вихід з критичної ситуації: “коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Ц.П.В (царської пресвітлої величності. – Авт.)....певне й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла”.

Коли протягом 1692 - 1693 рр. правобережний полковник С.Палій знову звернувся до Мазепи з проханням прийняти його "під гетьманську булаву", лівобережний гетьман, усвідомлюючи, що від московського царя прийде негативна відповідь, намагався "залякати" Петра І тим, що правобережні козацькі полки піддадуться під протекцію кримського хана: “...коли б йому, Семену Палію, з боку Богохранимої вашої держави не буде подано допомогу й оборону, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до допомоги з бусурманського боку”. Крім того, посилаючись на лист Палія, гетьман сповіщав про небезпеку військового нападу Польщі і можливість народного повстання на Правобережжі, що також мало спонукати російський уряд звернути свою увагу на правобережні землі. Але така тактика гетьманської влади не приносила бажаних результатів.

Хоча, як уже відзначалося, майже про всі міжнародні зносини повідомлялося до Малоросійського приказу в Москву, І.Мазепа в офіційних стосунках з іншими країнами не приховував свого бажання повернути Правобережну Україну. У листі до Белзького воєводи А.Синявського в 1693 році він писав: "...волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (Правобережну - Авт.) під свою dyrekcya". Такі ж наміри Мазепа підтверджував у приватній розмові з посланцем польського короля К.Ісаровичем у грудні 1694 року : “...Кордони я собі ті осаджу, бо читав пакти”, - говорив він послу, маючи на увазі зайняття своїми військами території правобережного Подніпров'я, доля якої за Вічним миром 1686 р. так і не була вирішена.

Підтримуючи тісні стосунки з правобережним полковником С.Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. Тим більше, що міжнародна ситуація дозволяла здійснювати ці зв’язки не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до Священної ліги, передбачала військові походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х років XVII ст. правобережні полки разом з лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І.Мазепа та С.Палій провели декілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо політичного становища правобережних земель. Крім того, гетьман тримав своїх представників у Фастові, виплачував Палію гроші зі своєї скарбниці та передавав жалування за військові походи від царя, а також придбав правобережному полковнику будинок у Києві. Протягом останнього десятиліття століття між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина й Фастова прибували посли з обох сторін Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об'єднання розділеного міжнародними угодами Українського гетьманату.

Зважаючи на великий хлібний неврожай у 1698 р., багато лівобережців переходили на Правобережну Україну. В зв’язку з цим, І.Мазепа звертався до Москви з проханням провести переговори з польським королем задля дозволу лівобережному гетьману посилати на Правобережжя козацькі полки з метою повернення втікачів.

Для відомості про “тамошню поведінку" з Лівобережної України на правобережні землі відсилалися таємні агенти. Так розвідник Мазепи С.Андрющенко йшов через "Київ, Чуднів, Коростишів, Троянів, Миропілля, Полонне, Лабунів, Констянтинів, Межибіж до Бару, вивідуючи у польських урядників різні новини".

Завдяки добрій інформованості про стан справ на Правобережній Україні І.Мазепа мав змогу повідомляти московський уряд про порушення поляками чи турками попередніх мирних домовленостей. На початку 1699 р. він сповіщав, що турки "завели слободу в Мошнах", а наступного року скаржився про те, що "деякі польські пани на тому березі Дніпра почали були осаджувати слободи на порожніх місцях, що було заборонено останніми трактатами". У гетьманських донесеннях Москві у 1701 р. повідомлялося, що “на ту сторону Дніпра всяких чинів жителі йдуть постійно”. У січні-лютому Мазепа дав наказ виставити на правому березі Дніпра біля Чигирина три охотницькі полки, щоб затримувати й повертати втікачів з Лівобережжя. Перехід лівобережних жителів на Правобережну Україну спричинювався також невдоволенням участю козацтва на стороні Росії у Великій Північній війні, яка розпочалася у 1700 р. “І козаки і поселяни, всі озлобилися на мене, всі кричать в одне: пропадати нам до кінця і погублять нас москалі! У всіх одна думка йти за Дніпро...” – писав у цей час І.Мазепа до Малоросійського приказу в Москву.

Добре знаючи міжнародне життя східноєвропейського регіону, український гетьман також повідомляв до Малоросійського приказу про посольство Речі Посполитої на чолі з Р.Лещинським у Стамбулі: "...і хочуть поляки, щоб солтан ту Україну уступив їм, щоб її від Москви відлучити і собі присвоїти". Зі свого боку, бажаючи прилучити Річ Посполиту до союзу проти Швеції, Московська держава погоджувалася на територіальні уступки королю. Однак, коли до Москви прибули польські посли для укладення військового договору, Петро І, зважаючи на авторитет українського гетьмана в міжнародних справах, відправив до нього для консультації дяка Б.Михайлова. 19 квітня 1701 р. останній привіз до Батурина умови польсько-московського договору, за яким поляки вимагали "спірні землі" від Стайок до Чигирина. Згідно із розпорядженням царя, Мазепа мав ознайомитися з ними і висловити свою думку. Гетьман запропонував віддати Польщі Стайки, Трахтемирів і Трипілля, але не погодився на уступлення Чигирина, Канева, Черкас і Крилова.

З початком повстання на Правобережній Україні проти польської влади влітку 1702 р. гетьман Мазепа опинився в скрутному становищі. З одного боку, ватажки визвольного руху просили допомоги (до речі, у попередні роки гетьман надавав посильну військову поміч правобережцям), а з іншого - московський уряд забороняв лівобережному правителю втручатися в події, що відбувалися на тому березі Дніпра. “Допомоги тобі не подам і без царського указу не прийму. Без мого відома ти почав, і закінчуй як знаєш по своїй волі” – відписував Мазепа правобережному гетьману Самусю. Це перекреслювало плани уряду Лівобережної України повернути Правобережну Україну під свою владу. Потрібно було чекати більш сприятливої міжнародної ситуації задля того, щоб оволодіти цими землями. Така можливість настала аж через два роки.

У травні 1704 р. І.Мазепа отримував наказ Петра І про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу ІІ Саксонському проти загрози шведського завоювання Речі Посполитої. Вже 29 травня гетьман доповідав з табору над рікою Стугною, що правобережна старшина “рушила з домівок і йдуть при моєму боці в обозі з своїми людьми”. Через деякий час Мазепа питав у московського царя яким йому утримувати Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, що перед тим були у підпорядкуванні С.Палія. У червні 1704 р., в таборі поблизу Паволочі, правобережний наказний гетьман Самусь передав Мазепі свої клейноди, видані йому перед тим польським королем. Таким чином І.Мазепа, який до того формально титулувався “гетьманом обох сторін Дніпра”, від цього часу став справжнім правителем об¢єднаного Українського гетьманату.

В універсалі від 12 липня 1704 р. гетьман повідомляв, що вступив на Правобережжя не для порушення умов Вічного миру 1686 р., а задля допомоги польській шляхті проти шведів. Невдовзі Мазепа, зважаючи на великий авторитет серед козацтва полковника С.Палія та його приховану зовнішньополітичну орієнтацію на сприяння шведського короля, змушений був усунути його від влади. У листі до командувача російськими військами Головіна він так пояснював свій вчинок: “... якщо так з Палієм не поступити, то скоро Малоросійському краю більшого зла від нього сподіватися, ніж від закордонних неприятелів...”. Палія заарештували в козацькому таборі поблизу Бердичева й згодом відправили до Москви. Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника було призначено М.Омельченка. У червні наступного року 40-тисячне військо під керівництвом І.Мазепи зайняло всю територію Київщини, Волинь, частину Східної Галичини й досягло кордонів Белзького воєводства.

Через два роки гетьман повідомляв російському царю, що у Брацлавському, Київському і Подільському воєводствах Речі Посполитої остаточно був відновлений адміністративно-територіальний устрій Українського гетьманату. Та коли невдовзі Мазепа зрозумів, що московський монарх знову хоче зміцнити своє міжнародне становище за рахунок чергового розділу козацької держави (Петро І віддавав Правобережжя Польщі) й таким чином зраджував попереднім українсько-московським домовленостям, гетьман “обох сторін Дніпра” ропочав вести таємні переговори про здобуття зверхності інших сюзеренів – польського та шведського короля. Міжнародна ситуація сприяли лише частковому здійсненню планів уряду Батурина щодо возз’єднання України, яке відбулося протягом 1704 – 1708 рр. Коли ж Іван Мазепа зрозумів, що може позбутися булави об’єднаного Українського гетьманату, то він спробував відшукати для своєї держави кращого захисника-протектора серед європейських монархів.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.229.89 (0.008 с.)