Полководницький талант під час російсько-турецької війни

Підписання Москвою та Варшавою Вічного миру в травні 1686 р. ознаменувало входження московських царів до Священної Ліги [2], що у свою чергу скасовувало Бахчисарайський мир 1681 р. та розпочинало нову війну Московського царства, а, отже, й залежної від неї лівобережної частини Українського гетьманату з Високою Портою. Вічний мир був укладений у результаті польсько-російських переговорів, які розпочалися у лютому того ж року. Перемовини проходили у дуже напруженій обстановці, зважаючи на те, що обидві держави одночасно направили своїх представників до Стамбулу з метою укладення мирної угоди з Османською імперією.

Текст договору (складався з 33 статей) підтверджував домовленості Андрусівського перемир’я 1667 р., які засвідчували розподіл сфер впливу короля і царя над козацькою Україною. Згідно з положеннями миру вся територія Лівобережної України (в т. ч. Чернігово-Сіверщина) мала залишатися під зверхністю московських царів Івана та Петра. Також Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми землями (від гирла р.Ірпінь вниз по Дніпру до містечок Трипілля і Стайок, а звідти до р. Стугни через Васильків до р.Ірпінь). Владі царів мали також підлягати землі по Дніпру, від містечка Стайок до гирла Тясмину. Міста і селища Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольня, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов та Чигирин, які були спустошені внаслідок військових дій, мали залишатися незаселеними.

Окрім того, над більшістю земель Правобережної України (Волинь, Правобережна Київщина, Східне Поділля) закріплювалася зверхність польсько-литовського короля. Договірні статті 1686 р. гарантували вільне віросповідання православним українцям і білорусам, що проживали у Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському. Обидві держави зобов’язалися не укладати сепаратного миру з Високою Портою. Підписавши Вічний мир Московщина вперше стала членом європейської коаліції - Священної Ліги. Цей договір став актом міжнародно-правового поділу Українського гетьманату на дві частини. Разом з тим, не була вирішена проблема політичного статусу правобережних земель Подніпров’я, які оголошувалися пусткою. Проти угоди рішуче виступив гетьман І.Самойлович, який розпочав активну діяльність, направлену на об’єднання Правобережжя з Лівобережжям. З іншого боку, за Вічним миром козацьке військо стало головною силою українсько-московських походів на Крим та Північне Причорномор’я в останніх десятиліттях XVII ст. Королем Яном ІІІ Собеським Вічний мир був ратифікований в грудні 1686 р. у Львові.

Згідно з 10-м пунктом польсько-російського Вічного миру планувалося, що Московська держава з огляду на плани європейської коаліції розпочне війну з Кримським ханством: «…З братської своєї любові до його королівської величності, і на бажання цісарської величності римського, королівської величності французького, курфюрста бранденбурзького, також і Речі Посполитої Венеційської через настання постановленого вічного миру, їхня царська величність зволили розірвати мир… з турецьким султаном і кримським ханом… Від Різдва Христового 1687 році також і на майбутні літа мають іти в допомогу численними силами з боку їхньої царської величності війська і на самий Крим».

Відразу ж після приєднання до Священної Ліги царівна Софія Олексіївна, залучаючи лівобережного гетьмана Івана Самойловича, розпочала організацію військового походу на кримських татар. У травні 1686 р. до Батурина та Запорожжя надійшла царська грамота з наказом воювати з татарами “у степах, на річках та переправах”. Влітку 1687 р. московська армія під керівництвом великого князя Василія Голіцина разом з 60-тисячним українським військом на чолі з гетьманом І.Самойловичем здійснила виснажливий похід до Перекопу. І хоча з першого разу Кримське ханство завоювати не вдалося, однак, московсько-українські війська на певний час стримали військові апетити Бахчисараю щодо проникнення до Центрально-Східної Європи й тим самим значно ослабили Високу Порту. І саме у серпні 1687 р. турки, не дочекавшись допомоги від татар і ногайців, отримали дошкульну поразку від австрійців під Мохачем. “А та праця наша (походи на Крим. – Т.Ч.) не за однією Їх Ц[арської] П[ресвітлої] В[еличності] Російської монархії..., але й для захисту країн Корони Польської буде...” – відзначав з цього приводу в одному з документів І. Самойлович.

Московська держава розпочала наполегливо виконувати свої зобов’язання як члена Священної Ліги, що, головним чином, лягало великим тягарем на Україну. Протягом вересня-жовтня 1688 р. лівобережний охотницький полк Іллі Новицького разом з козаками Переяславського полку атакував турецьку місто-фортецю Очаків. Українці спалили посад міста й взяли у полон значну кількість татар. Тоді ж за наказом царів Івана та Петра і розпорядженням гетьмана Івана Мазепи у гирлі Самари спорудили Новобогородицьку, а невдовзі й Новосергіївську фортеці, які б не лише обороняли Україну та Московію з півдня, але й слугували військовою базою для підготовки нових походів на Крим. Зведення цих укріплених пунктів було передбачено українсько-московським договором 1687 р. і в якому було наступне положення: «виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра напроти Кодака (сучасний Дніпропетровськ. – Т.Ч.) шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі, і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими (тобто, українськими. – Т. Ч.) жителями».

Протягом березня-червня 1689 р. Москва і Батурин здійснили другий великий похід з метою завоювання Кримського ханства. На той час союзницька армія нараховувала близько 160 тисяч чоловік - 110 тис. московського війська, 40 тисяч козаків Лівобережної України на чолі з Іваном Мазепою та більше 10 тисячі запорожців. Ця грандіозна військова операція, незважаючи на локальні перемоги над окремими татарськими підрозділами, також закінчилися невдачею. Їхня причина полягала, насамперед, у непідготовленості московських військ до війни з кримською кіннотою та довгочасного перебування в умовах степу, де за відсутності спеціальної тилової служби було складно поповнювати запас провіанту і фуражу. Проведення цієї кампанії не дало змоги кримському ханові допомогти турецьким військам на Дністрі, Пруті й Дунаї, а також сприяло успішним діям венеціанського флоту проти кораблів Османської імперії на Середземному та Чорному морях. Адже турки змушені були тримати значні сили свого флоту для оборони причорноморського узбережжя.

Треба особливо відзначити й той факт, що у зв’язку з Кримським походом 1689 р. московсько-українського війська султан відмовився від наступальних дій на Балканах, а також змушений був перекинути частину своєї дунайської армії для посилення фортець у Північному Причорномор’ї та Криму.

Зрозумівши свій військовий потенціал (що, як зазначалося вище, став можливий завдяки спільним виправам більш ніж півторасоттисячного українського та московського війська) хоча і в невдалих загалом Кримських походах 1687 та 1689 рр. царський уряд почав висувати до Османської імперії дипломатичні територіальні претензії на володіння усім Кримом. А кінцевою метою таких прагнень Москви, на думку знаного російського дослідника В. Смірнова, мало бути б завоювання Стамбулу – Константинополя. Такі дії лише підтверджували стремління московської монархії стати не лише імперським «Третім Римом», але й «Другим Константинополем».

З огляду на входження до Священної ліги уряд Речі Посполитої розпочав активно відроджувати на Правобережній Україні інститути Українського гетьманату та допомагати місцевому козацтву сформувати боєздатне військо для війни з Османами. Як відомо, що за наказом польського короля Яна ІІІ Собеського влітку 1683 р. тут було обрано на гетьманську посаду Стефана Куницького, а після нього (з 1684 до початку 1689 рр.) на Правобережжі урядував Андрій Могила. Останній активно запрошував до спільних бойових операцій козаків Запорозької Січі.

Крім того правобережні козаки здійснювали набіги до Північного Причорномор’я, в зв’язку з чим, Ян ІІІ Собеський неодноразово відзначав уміле керівництво наказного гетьмана: “…Відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції”. У жовтні 1690 р. козаки Гришка знову відзначилися у боях з татарами і турками й прислали королеві “язика татарського під Очаковим взятого”. Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими 1690 р. Гришко ще кілька разів присилав важливих полонених до Варшави.

З початком останнього десятиліття буремного ХVІІ ст. було розпочато проведення спільних військових операцій козацьких полків з Лівобережної і Правобережної України, а також Запорозької Січі та Слобожанщини проти татар і ногайців. Адже Кримське ханство та Буджацька орда не лише здійснювали постійні напади на українські землі, але й дієво допомагали туркам воювати з Австрійською імперією та її союзниками у Центральній та Південно-Східній Європі. Однією з перших таких кампаній стала участь підрозділів С.Палія та козаків з Переяславського полку лівобережного гетьманства у битві з татарами, яка відбулася у травні 1690 р. на р. Тікич поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року гетьман Іван Мазепа наказав компанійському полковнику Іллі Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на турецьку фортецю Кази-Кермен у пониззі Дніпра. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбувалася з 22 липня до 16 серпня 1690 р., взяли участь близько 4 тисяч компанійців та сердюків, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя – тисячний підрозділ С.Палія. Крім того, у липні того ж року об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула Івана Ломиковського атакували Очаків. У той же час козаки вінницького полковника Самуся (Самійла Івановича) воювали з татарами поблизу Білгороду і Килії.

Основним методом боротьби з турками і татарами у цей час стали рейди, в ході яких по фортецях, опорних пунктах та місцях зосередження противника наносилися блискавичні удари. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями антитурецької коаліції й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І.Мазепи у Батурині.

З огляду на військові інтереси Священної Ліги та підписані угоди, у березні 1691 р. австрійські та польські дипломати у Москві вимагали від царського уряду розпочати черговий похід на Кримське ханство, щоб відволікти сили Османської імперії з театру бойових дій на Балканах. Поки планувалося організувати третій напад на Крим, майже 3-тисячний загін українського козацтва з “обох берегів” Дніпра здійснив похід до Буджаку й розгромив частину місцевої орди. Навесні 1692 р. відбулася чергова виправа правобережного та лівобережного козацтва до Очакова. “...Весь народ український, особливо запорожці, бажають битися з невірними, сподіваючись на велику користь”, – відзначав у цей час гетьман Іван Мазепа в одному з своїх листів до Москви.

Влітку 1694 р. козаки Київського полку Костянтина Мокієвського, компанійці з полків Григорія Пашковського і Михайла Кузьмовича та правобережне козацтво під керівництвом С.Палія вже вкотре штурмували Очаків й захопили сотню полонених. Через деякий час 20-тисячне українське військо наказного гетьмана і чернігівського полковника Якова Лизогуба (до нього входили й правобережні підрозділи) воювало у буджацьких степах, де за свідченнями Самійла Величка “села спустошили, і багато ясиру набрали, і іншої здобичі, і в цілості повернули...”.

Восени 1694 р. за наказом І. Мазепи козаки лубенського полковника Леонтія Свічки, компанійці Іллі Новицького разом з правобережцями та запорожцями знову здійснили успішний похід до Північного Причорномор’я. Повертаючись з Буджаку до Фастова, С.Палій надіслав до білоцерківського коменданта “реляцію” з повідомленням про знищення 7 татарських поселень, захоплення 23 гармат і наметів самого хана, подарованих тому султаном. Фастівський полковник відправив до польського короля й коронного гетьмана 20 полонених “язиків”. Того ж року загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Запорозької Січі Шарпилом атакував Перекоп і захопив на Сиваші татарську вежу, прапори, 8 гармат та захопив 200 полонених. Як стверджує історик Віктор Заруба, цей напад було здійснено з метою відволікання татар від допомоги туркам в Угорщині.

Протягом 1695 – 1696 рр. Московська держава та Лівобережна Гетьманщина здійснили два великих походи на зайнятий турками Азов та один у пониззя Дніпра. Метою цих операцій було відвоювання в Османської імперії та Кримського ханства виходів до Чорного та Азовського морів[i]. Вже під час проведення першого Азовського походу, який хоча й не завершився взяттям Азову, російсько-українськими військами було завойовано чотири турецькі фортеці у пониззі Дніпра – Кази-Кермен (Газі-Кермен), Мустріт-Кермен (Нусрет-Кермен, Таванськ, Тавань), Мубарек-Кермен (Мубеуре-Кермен) та Іслам-Кермен (Шах-Кермен). Влітку 1695 р. з наказу І.Мазепи було здійснено один з найбільших морських походів українського козацтва того часу. На чолі з кошовим отаманом Я.Морозом 1 тисяча 740 запорожців та лівобережних козаків на 40 човнах атакували турецькі судна в Чорному морі. Під час морських боїв українцями було знищено 3 ворожих корабля та захоплено декілька десятків полонених.

Влітку 1696 р. близько 15 тисяч козаків з Чернігівського, Гадяцького, Лубенського полків, а також компанійці та сердюки з Лівобережжя під керівництвом Я.Лизогуба взяли участь у другому й переможному московсько-українському поході на Азов. У цій виправі також брав участь і «перший бомбардир» московської армії - цар і майбутній імператор Петро Олексійович. Українські козаки відзначилися протягом місячної облоги (з 17 червня до 18 липня 1696 р.), цієї потужної турецької фортеці, під час якої вони втратили загиблими 160 і пораненими 272 чоловік. 19 липня 1696 р. гарнізон Азовської фортеці капітулював, що спричинило велику паніку в Османській імперії та Кримському ханстві, а також велике піднесення у країн-учасниць Священної ліги. Повернення російських військ до Москви було обставлено надзвичайно урочисто й досить незвично для жителів столиці. Згідно з висновками істориків, гучне світське святкування Азовської перемоги над турками означало офіційний початок імперського періоду в історії Московської держави, а проїзд Петра І попід класичною Тріумфальною аркою (яка була зроблена за проектом українського архітектора І.Зарудного[3]) начебто мав символізувати наступність подвигів античних імператорів, а, отже, претензій царської влади на міфічну спадщину Римської імперії. Натомість на честь перемоги над Османами під Азовом у Чернігові на честь полковника Я. Лизогуба та чернігівських козаків (які були основною ударною силою під час взяття турецької фортеці) звели величну церкву св. Катерини.

У жовтні 1696 р. гетьман І.Мазепа писав до Петра І, що вислав козацькі полки на ті шляхи, якими «бусурманські війська ходили на німецьку війну», тобто до Австрії та Угорщини. У листопаді того ж року частини Полтавського полку на чолі з Ф. Шепелем і Миргородського полку під керівництвом І. Мировича разом з охотницькими підрозділами лівобережного гетьманства на чолі з С.Палієм (цьому полковникові з Правобережжя, з огляду на його військовий хист, довірялося командувати об’єднаними військами) атакували татарські поселення поблизу Дубоссар[ii]. Тоді ж для боротьби з турками на морі та нападу на ворожі фортеці в Україні було виготовлено 70 великих та майже тисячу малих морських човнів. Протягом 1697 р. значні сили українського козацтва здійснили т.зв. другий Дніпровський похід, під час якого відбулися важливі бої з турками за утримання стратегічних фортець у пониззі Дніпра. Останньою спробою завоювати Очаків став похід військ гетьмана І.Мазепи та московського воєводи Я.Долгорукова у травні-серпні 1698 р.

11 вересня 1697 р. поблизу місцевості Зента на р. Тиса австрійці на чолі з принцом Євгеном Савойським завдала відчутної поразки 60-тисячному війську Османської імперії[4]. Турки втратили вбитими і пораненими більшу половину своєї армії, а сам султан Мустафа ІІ, який її очолював ледве уник полону. Саме тому Стамбул став схилятися до миру, так само й Відню необхідно було примирення з турками, адже австрійські Габсбурги хотіли продовжувати війну з Францією за іспанський трон. Виснажена довголітньою боротьбою з Османами Річ Посполита також була не проти розпочати переговорний процес з Високою Портою. З огляду на це міжнародна ситуація в Центральній та Східній Європі докорінно змінювалася.

У жовтні 1698 р. в полі неподалік сербського містечка Карловичі (Sremski Karlovci) за 60 км. на північний захід від Белграду зібралися представники держав, які входили до Священної Ліги – Австрійської імперії, Речі Посполитої, Венеціанської республіки та Московського царства. Протилежну сторону на цьому дипломатичному з’їзді представляла Османська імперія. Їй довелося витримати тиск не лише з боку противників у довголітній війні, але й від членів організованого перед тим у Європі т. зв. Великого союзу (“Аугсбургської ліги”) – Англії, Голандії, Іспанії, Португалії, Саксонії, Бранденбурга (за участю Відня). До неї в 1697 р. приєдналася Франція, а отже Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти Бурбонів й кинути основні сили на боротьбу з Портою.

На Карловицькому «конгресі народів» 1698 – 1699 рр. від імені австрійського імператора виступали дипломати Вольфанг Етінген-Валерштейн і Леопольд фон Шлик, польського короля – Станіслав Малаховський, венеціанського дожа – Карло Руцині і Джовані Батиста Ніколозі, московського царя – Прокофій Возніцин. Султан направив на переговори Мегмеда Рамі, а також грека Олександра Маврокордато. Посередниками з боку англійського короля і голандського парламенту виступали Якоб Кольйер та Уільям Паджет. Промовистим з огляду на зростаючі міжнародні амбіції Москви став політичний конфлікт під час відкриття дипломатичного конгресу, коли П. Возніцин почав сваритися з польським послом відносно того, що московський цар «вищий» за польського короля, а отже царський дипломат мав займати друге місце за столом переговорів після представників австрійського імператора.

Кожен з членів Священної Ліги проводив переговори з турками не спільно, а окремо, тобто кожна з держав-учасниць мала укласти з Османами окремий договір. Якщо Річ Посполита добивалася у Карловичах від Османів передачі їй Правобережної України, Молдавії, Волощини і навіть Буджаку, то Московська держава прагнула закріпити за собою Азов, Керч та Нижнє Подніпров’я. Дипломатичний принцип uti possidetis, ita possidete («як володієте, так володійте»), запропонований австрійськими представниками не влаштовував Річ Посполиту, адже Поділля та південно-східні землі Київщини знаходилися в руках Високої Порти. Натомість польська делегація вимагала хоча б повернення до кордонів, які існували між Польсько-Литовською державою й Османською імперією в довоєнний період, тобто до 1672 р. Після напружених 72 днів переговорів були ухвалені компромісні рішення, які начебто влаштовували усі «високі сторони»[5]. Однак інтереси Українського гетьманату (як Правобережжя так і Лівобережжя) не були враховані ні Варшавою, ані Москвою. Лише Стамбул хоча й погодився скасувати посаду українського козацького гетьмана, який «у Волоській землі резидував», однак не зробив цього і лише переніс гетьманську резиденцію Хансько-Придністровської України з Ягорлика до Дубоссар.

Однак, апелювання старшини до своїх нещодавніх військових заслуг не вберегло правобережне козацтво від розпуску. Варшавський уряд вже не зважав на дієву участь козаків у Віденській битві 1683 р., поході до Угорщини і Словаччини, періодичній облозі Кам’янця-Подільського, вибитті турків з багатьох фортець Східного Поділля, військових операціях у Молдові та Буджаку. На думку Польщі, з укладенням у 1699 р. Карловицького миру з султаном, за яким під владу короля поверталися втрачені землі Правобережної України, зникала й мусульманська загроза, а, отже, відпадала необхідність в утриманні найманого козацького війська.

У зв’язку з підписанням перемир’я з Туреччиною війну проти Османської імперії та Кримського ханства припинила й Московська держава, а, отже, й підпорядковане цареві лівобережне гетьманство. Перебуваючи у васальній залежності від московських царів, протягом 80-х – 90-х рр. XVII ст. Батурин продовжував надавати необхідні консультації своєму сюзеренові щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, в т. ч. і щодо російсько-турецьких переговорів, які завершилися укладенням Бахчисарайського миру 1681 р. між Стамбулом і Москвою. Звичайно, що найбільше І. Самойловича, як і його попередників, турбувало питання об’єднання українських земель. Разом з тим, намагання батуринського уряду проводити власну зовнішню політику та військові дії щодо прилучення Правобережжя розходилися з міжнародними планами Варшави і Москви, які були одними з активних членів антитурецької Священної Ліги у цьому регіоні Європи. Та незважаючи на це, 50-тисячне козацьке військо лівобережної частини Українського гетьманату взяло активну участь у російсько-турецькій війні 1686 – 1699 рр., яка була складовою частиною війни країн Священної ліги з Османською імперією та її васалами.

Підводячи підсумки участі козацької України (як Правобережної так і Лівобережної) у війні Respublika Christiana з Pax Orient необхідно зазначити, що у 1680-х – 1690-х рр. керівники правобережного Війська Запорозького С. Куницький, А. Могила, С. Палій, Гришко, Самусь, а також лівобережні гетьманські уряди І. Самойловича й, особливо, І. Мазепи залучили до війни з турками і татарами усі можливі матеріальні та людські ресурси розділеної міждержавними договорами країни. Особливо треба відзначити вагому участь багатотисячного українського війська походах на Кримське ханство у 1687 р. та 1689 р., взятті Азову в 1696 р., а також нижньодніпровських турецьких фортець Кази-Кермену, Мустріт-Кермену, Іслам-Кермену, Мубарек-Кермену протягом 1695 – 1698 рр. Українці неодноразово штурмували й інші опорні пункти Високої Порти у пониззі Дніпра та Бугу, на Дністрі, а також Північному Причорномор’ї та Молдавії.

Узгоджені військові дії українських козацьких полків з Лівобережжя, Правобережжя, а також Запорожжя (в окремих випадках і Слобідської України) проводилися на виконання військових планів держав Священної Ліги, які після Віденської битви 1683 р. продовжували вести запеклу війну з Османською імперією та її васалами у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Разом з тим, дипломатичний і військовий історичний конфлікт між європейською християнською коаліцією та мусульманським табором сприяв розділу унітарної за часів правління Богдана Хмельницького козацької держави між Варшавою, Москвою, Стамбулом і Бахчисараєм й заважав повноцінному утвердженню об’єднаного Українського гетьманату за доби правління Івана Мазепи.

8 лютого 1700 р. московський цар Петро І вручив гетьману І.Мазепі щойно заснований найвищий імперський орден св. Андрія за доблесну участь багатотисячних козацьких полків у російсько-турецькій війні 1686 – 1699 рр. Від імені європейських країн, що входили до Священної ліги, польський король Август ІІ Саксонський у 1703 р. нагородив І.Мазепу за боротьбу проти турок і татар орденом Білого Орла, а австрійський імператор Йосип І Габсбург надав лівобережному гетьману, в т.ч. і за військові заслуги, титул «найсвітлішого князя Священної Римської (Австрійської. – Т.Ч.) імперії». Такі дії європейських монархів переконливо засвідчували значний внесок українців у війну християнських країн з Османською імперією. “Протягом 12 років, від початку свого гетьманування, зробив я 11 літніх і 10 зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія”, - писав з цього приводу сам І. Мазепа