ТОП 10:

Відносини з Семеном Палієм та Самійлом Самусем



Військово-політична діяльність українських гетьманів та поступова колонізація ними правобережних земель у першій половині 80-х рр. XVII ст. зрештою принесли свої результати. За визначенням багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків тут відбувався неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату. Розкриваючи діяльність фастівського (білоцерківського) полковника Семена Палія та його прибічників, науковці головним чином акцентували свою увагу на взаємовідносинах правобережної старшини з урядом Івана Мазепи та московськими царями. Проте об'єктивне прагнення керівників правобережного козацького устрою до об'єднання із Задніпров¢ям не могло здійснюватися лише через стосунки з лівобережним гетьманом і їхніми протекторами. Політичне становище правобережних земель колись єдиного гетьманату примушувало керівників її козацької організації діяти в межах визнання сюзеренітету королів Речі Посполитої. Тим більше, що в попередні роки саме польський монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини.

Слід зазначити, що від часу обрання гетьманом Лівобережної України І.Мазепи Палій розпочав активну переписку з ним. Очевидно, перший такий лист був відправлений правобережним полковником з Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд. Як про перший так і про всі наступні листи Палія гетьман Мазепа повідомляв (а більшість з них пересилав) до Москви.

У тому ж році С.Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. “Писав до мене зі сторони королівської величності охотницький полковник Семен Палій... просить мене, гетьмана, щоб я з людьми, які при ньому прийняв під свій регімент, в богохраниму державу його царської пресвітлої величності, який його лист Палія посилаю...”, – повідомляв І.Мазепа російському князю О.Голіцину. Однак, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою Вічний мир 1686 р., ініціатива фастівського полковника не була підтримана. Мабуть, з огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С.Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, в якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої. У листі від 24 серпня 1688 р. він дякував королеві за надання йому привілею на село Романівку та просив прийняти у Варшаві його посланців.

А вже 16 квітня 1689 р. фастівський полковник звертається до російського воєводи в Києві князя М.Ромодановського: “Я тут, залишаючись на тому прикордонні, був завжди зичливим і вірним пресвітлим православним государям...”. Через декілька днів С. Палій повідомляв лівобережному гетьману про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також вдруге просив І.Мазепу посприяти, щоб "через милість вашу у пресвітлих монархів.., прийнятий був". Одержавши відмову, причиною якої було небажання царського уряду порушувати російсько-польські домовленості, правобережний полковник знову вирішив запевнити короля Яна ІІІ Собеського у своїй відданості. У листі до польського монарха від 30 травня з Фастова Палій писав: "… впавши до ніг В. К. М. (вашої королівської милості. – Т. Ч.) пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку життя мого, як вірний підданий В. К. М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий…" . Крім того, козацький полковник просив свого зверхника позбавити його від "гніву" великого коронного гетьмана С. Яблоновського, який разом з полком П.Апостола-Щуровського не давав розміщуватися Палієвим козакам на "консистенціях", які раніше були визначені їм королівським урядом. Наприкінці листа полковник прохав Яна ІІІ Собеського надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих двох тисяч злотих, які прийшли перед тим з Варшави, не вистачало для утримання полку.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С.Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля відзначалося, що “на Поліссі київськім Палій підданих наших в своїх обертає і так вже кілька років”. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати "ті добра, які Богу і Церкві належать". Одержавши про це звістку з Варшави, київський біскуп А. Залуський дозволив козакам Палія розташуватися в його володіннях за умови, щоб йому не робили "ущербу в орендах". Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С.Яблоновського, комісара С.Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом з декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в¢язниці майже півроку - до квітня 1690 р. – і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського. Очевидно, ув¢язнення було своєрідним застереженням короля щодо стремління правобережного козацтва перейти на бік російського монарха. Але, щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказував повернути полковнику Фастів.

Восени 1691 р., після вдалого походу на Білгород, С.Палій вирішив стратити нобілітованого шляхтича, козацького полковника П. Апостола-Щуровського. "Такого великого утиснення Війська нашого від Апостола не могли витримати", – виправдовувався він перед королівським комісаром С.Друшкевичем. Водночас Палій запевняв польського урядовця, що не має наміру шукати собі з військом "іншого пана", хоча раніше неодноразово звертався до І. Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву та зверхність царя.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Криштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів – короля чи царя. У супроводжувальному документі, наданому королем К.Ласці, відзначалося, що “якщо (Палій. – Т.Ч.) залишається на нашому боці, уродзоним нашим і підданим іншим монархам чинить прислугу і від них більшу прихильність ніж від короля [отримує], через що краще б не було нічого такого, що залишало в єдності з царями проти поган... По-рицарськи його кохаю і два способи йому подаю, щоб один із них собі обрав – пішов або на сторону Московську або панств ЙКМ (його королівської милості. – Т.Ч.) швидше прийняв...; щоб з Києва вивіз двори, щоб язиків більшу частину не відсилав (до Москви. – Т.Ч.), з тамтешніми людьми (тобто з лівобережними полками. – Т.Ч.) в походи не ходив... ”. Однак вся наступна діяльність козацького володаря частини України засвідчувала, що він так і не прислухався до попереджень польського короля й надалі застосовував тактику лавірування між обома монархами, вичікуючи сприятливої міжнародної ситуації для об¢єднання України.

Після надання допомоги військам І.Мазепи у відбитті нападу "ханського" гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизи-Кермен С.Палій намагався повернути захоплені відділами регіментаря Б.Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдався до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня 1693 р. Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням "спільної й нерозривної монаршої Ліги" проти турків. Водночас він прохав прийняти свого сотника Павла з татарським "язиком" і обіцяв для підтвердження вірності королеві знову вступити в боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. "Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої, з полком моїм найпокірніше прошу", – писав Палій наприкінці листа. Разом з тим, його одночасні наполягання бути прийнятим під царську опіку теж не залишалися без уваги – наприкінці 1693 р. у Москві та Батурині розроблявся план таємного підданства фастівського полковника Російській короні.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С.Яблоновським на Фастів. С.Палій послав до короля своїх представників з проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментаря Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир'я з Вільгою і Яблоновським: "…Вимушений з ляхами з'їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали". У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо, в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опосередкованим свідченням цьому є наведені літописцем С.Величком такі слова гетьмана І.Мазепи до Петра І: “Під час того перебування його (С.Палія) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному доброхітті. ...Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме вам, великим государям".

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта "реляцію" з повідомленням про знищення 7 татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон "язиків", яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол

К. Ісарович: "Пане милостивий, відаю, що у В. К. М. (вашої королівської милості. – Т.Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В. К. М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію".

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що "піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. – Т. Ч.), повернеться назад". Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: "… зараз усе Полісся видано на військо козацьке". “Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добр як земських, так і королівських...”,– скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України.

С.Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був "акцентований" представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К.Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то "був прийнятий і трактований мило". Особливі взаємовідносини склалися у Палія також з коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних українсько-польських операціях проти татар. Козацький полковник листувався з белзьким воєводою А.Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф.Замойським. "Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних", – так говорили польські урядовці, які не підтримували зв'язків своїх колег з С.Палієм. Листуючись з представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського й період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен з яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа ІІ Саксонського український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: "… Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов'язки і права публічні". Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді – "відібраний цікавий документ" про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ Саксонський надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував дії своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 р. С. Палій засвідчував, що готовий "велику чинити В. М. (вашій милості. – Т.Ч.) прислугу ". Тим самим він намагався уникати можливих військових заходів польського урядовця.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. ухвалив постанову про заборону утримання "козацької міліції" – саме так іменували українські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р. до короля Августа ІІ Саксонського було відіслано листа за підписом "Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської милості. – Т.Ч.) Запорозького, сотників, отаманів і черні", у якому, зокрема, говорилося: "… аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В. К. М. і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча святого війни затягнені і утверджені листом Й. К. М. великі вольності і в проживанні нашому. З того часу статечно і вірно у великих битвах з неприятелем здоров'є своє втрачаючи, кров проливаючи про достоїнствах В. К. М. і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо". Далі козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції вирушило українське посольство на чолі з полковником З.Іскрою. Рішення ради сенату про наділення "демобілізованого" козацтва визначеними коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С.Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир'я з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Правобережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І.Мазепа, оцінюючи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: "… Палій то на цю (царську. – Т.Ч.), то на ту (королівську. – Т.Ч.) сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити".

Звернення правобережної старшини до московського царя й гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 р. Палій домовився з коронним гетьманом Яблоновським про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. Наполегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманства, зважаючи на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Разом з тим, з огляду на існування польсько-російського миру, С.Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на Правобережжі більшість із державних інститутів Українського гетьманату.

Зважаючи на постійні військові дії, які велися між Польщею й Туреччиною, татарські набіги і спротив польської шляхти, розміри території, яку займала "Палієва держава" в другій половині 80-х рр. XVII ст. – на початку XVIII ст., не були сталими. Козацький устрій охоплював межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського (правобережної частини), Чигиринського, Тарговицького й Могилівського полків. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частини територій зниклих у середині 1670-х рр. Білоцерківського, Паволоцького, Тарговицького та правобережної частини Київського полків. На південно-західних землях Білоцерківського полку виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Наказний гетьман Самусь намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А.Абазином. Його влада розповсюджувалась не лише на територію, яку займав Брацлавський полк у 50 -70-ті рр. XVII ст., а й охоплювала окремі сотні колишніх Уманського, Вінницького й Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З.Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського й Чигиринського полків.

Наприкінці 1680-х рр. починає відновлюватися традиційний західний кордон гетьманату. Те, що полковник Палій "узурпував собі владу" на території по р.Случ, відзначалося ще на сеймі Речі Посполитої у 1688 р. На цьому наголошував і один з депутатів польського сейму 1692 р: "...привласнює (Палій. - Т.Ч.) собі... аж по Случ". У тому ж році королівський комісар С.Друшкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює "удільну провінцію" й претендує зайняти всі українські правобережні землі до межі Київського воєводства з Волинським. Неодноразово відзначав політичне "свавільство" козацької старшини, яка встановлювала власні кордони, коронний гетьман та воєвода Руського воєводства С.Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходились у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полонному й Грицеві, а західна межа українського державного устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів. У 1693 р. наказним гетьманом на Правобережжі стає Самійло Іванович (Самусь).

Північний кордон правобережного гетьманства в даний період постійно зазнавав змін. Спочатку він проходив по річках Прип'яті й Словечній, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилась влада С.Палія, територіально зменшились і почали обмежуватись р.Уж, а згодом р.Тетерів. Слід зазначити, що в окремі роки козацька влада поширювалася на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме поблизу Тетерева, неподалік Іванкова, у 1694 р. відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментаря Б.Вільги й українського полковника С.Палія. У липні 1696 р. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості. "Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве... не переходили", - писав лівобережний гетьман І.Мазепа до Москви в грудні 1699 р., повідомляючи про стремління фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь. У листопаді 1701 р. київська шляхта внесла до інструкції на польський сейм повідомлення про те, що, "зайнявши собі по р.Тетереву якийсь кордон", С.Палій розставляв там своїх козаків.

Західні кордони правобережних адміністративно-територіальних інститутiв відроджуваного гетьманату межували з володіннями Київського полку, який підкорявся лівобережному гетьману І. Мазепі. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької влади Правобережної України даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої й Московської держави. Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялась, головним чином, лише урядом Батурина, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережного гетьманства у цей період. На південному сході вони межували з територією, на яку розповсюджувалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Можливо, південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С.Палій та А.Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів.

Таким чином, на початку XVIII ст. правобережна козацька старшина за мовчазної згоди І. Мазепи “узурпувала” майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Звичайно, адміністративна влада наказного гетьмана Самуся та українських полковників не була доконаною з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та проблеми правових відносин між ними та королівською й шляхетською владами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С.Палію титул dux malorum et scelerum artifex. В інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося , що Палій, “опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію...”.

У зв¢язку з цим в 1701 р. Польща розпочала широкий наступ на українську державність Правобережжя, а Палій припинив усілякі політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння "вільною козацькою областю". На землях Київщини, східної частини Поділля та Волині влітку 1702 р. розпочалося повстання місцевого люду проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з Українською революцією середини XVII ст. С.Палій разом з наказним гетьманом Самусем, правобережними полковниками А. Абазином та З. Іскрою публічно відмовився від протекції польського монарха й заявив про присягу "наймогутнішому Пану Царю Московському і Вельможному Його Милості Пану Гетьманові Мазепі".

Навесні 1702 р. у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших (окрім козацького) станів українського суспільства – від православної шляхти (серед них одну з головних ролей відігравав Д.Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю.Косовський), нижчого духовенства (клеванський священник з Волині Іван). Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С.Палій, З.Іскра та А.Абазин. Були вирішені наступні питання: 1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; 2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква; 3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести об¢єднавчу козацьку раду.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний Речі Посполитої (очевидно не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав “відібрати у нього Самуся військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат”. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчувало джерело, “… тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунію скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив”. Свої жорстокі дії по відношенню до місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно “чув відчай”, а тому мусив боротися за їхні права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої.

Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів - до гетьмана І.Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, “Гетьмана Українського” (саме так він був підписаний) до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. відзначалося: “…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув … служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…”.

Заява про підданство Петру І й І.Мазепі свідчила ні про що інше, як про бажання сполучити право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його підданий Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним гетьманством, з огляду на укладений Вічний мир 1686 р. між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня 1702 р. Палій і Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи допомоги, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об’єднати Україну, але на той час сподівався це зробити іншим шляхом - за допомогою міжнародних домовленостей російського царя Петра І й польського короля Августа ІІ Саксонського.

Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь та полковник Палій зібрали 5-тисячне військо й вирішили самостійно атакувати Білу Церкву - 4 вересня вони вже були біля її мурів. 12 вересня 1702 р. відбувся перший штурм, який завершився невдало, зважаючи на нестачу в козацького війська боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звернувся до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. “… Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути”, - вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на “ляхів”, то вони швидко опиняться за давньою польсько-українською межею (“по р. Случ”) і скрізь запанують “вольності козацькі”, - агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи його міщанам та польському гарнізону певний час на роздуми. Залишивши декілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з Палієм вирушив у напрямку Вінниччини для сполучення з брацлавським полковником А.Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності інших подільських міст і містечок.

14 жовтня 1702 р. Самусь звернувся до великого коронного гетьман Є.Любомирського з листом, в якому говорив, що “вольностей згідно права нашого не маємо в Україні”, а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я.Потоцького й Д.Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи Самуся, А.Абазина, С.Палія, М.Омельченка, З.Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та ін. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю.Хмельницького, С.Куницького, А.Могили, Гришка містечко Немирів було атаковане з двох боків: самусеві козаки штурмували з півночі, абазинцеві - з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був опанований Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв польського короля і змусив його видати універсал до Самуся й “усього козацького війська” з наказом не “узурпувати” Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Окрім того пропонував направити українську войовничість проти спільного ворога - шведів, які на чолі з Карлом ХІІ Густавом увійшли до Польщі. Також Август ІІ Саксонський обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили (?) завдані українцям “кривди”. Начебто король не був ознайомлений з політикою утисків козаччини і взагалі всього українського люду в попередні роки! Саме тому Самусь вже не довіряв своєму колишньому патрону, який тим паче перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.

А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх - російський цар Петро І ? У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся (якого називав “Самусь Іванов”) та С.Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною. На початку наступного року в листі до Августа ІІ Саксонського цар писав: “Також що і не належало було нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали”. Отже, сподівання Палія та Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.

Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в “доброго православного царя” танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня, завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо. Того ж дня Самусь відсилає листа до І.Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці “українською зброєю” й пропонує останньому направити до Білої Церкви “якусь знатну надійну людину” на посаду коменданта та “людей з сотню - другу, які б перебували в місті на правах залоги”. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада 1702 р. звертається за дозволом до Петра І, але натомість не отримує від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вже на початку наступного, 1703 р., сюди увійшла 15-титисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А.Синявським. Вона відвоювала в Самуся та Палія Бар, Хмільник, Немирів і почала підготовку до штурму Білої Церкви. Правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звертається за військовою допомогою до Мазепи, але не одержує її в повному обсязі - лівобережний правитель надіслав йому лише незначну кількість боєприпасів та грошей.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Але більш чисельні сили противника під керівництвом Й.Потоцького та Я.Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь “в силі своїй став слабий”. У січні-лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відходить до Білої Церкви, де разом з С.Палієм вирішує боротися до останнього. “Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати”, - повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.

Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня 1703 р. Август ІІ Саксонський звертається до Петра І з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже взяв участь у повстанні. Російський цар відразу ж реагує на це звернення короля і 25 лютого відсилає до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: “… а тобі, кінному Охотницькому Полковникові (Палію. - Т.Ч.) і кінному Охотницькому Полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри перестали …”.

Крім того, між Польщею та Росією розпочинається переговорний процес, метою якого було укладання військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. 30 серпня 1704 р. польські та російські дипломати уклали т. зв. Нарвський трактат, згідно якого “українське замішання” й “узурпація” влади козацькою старшиною мали бути придушені спільними зусиллями обох сторін, а цар отримує право ввести свої війська на Правобережжя.

Незадовго до цього, 1 січня 1704 р., Самусь спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І.Мазепою. Метою цього “посольства” була передача Самусем лівобережному гетьманові своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного володаря булави з “обох боків Дніпра”. Також “тогобічні” полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали, які б узаконювали їхню владу над полками Правобережжя.

Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І.Мировичем. Потому він рушив у напрямку Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх взяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського Вічного миру 1686 р. Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.

Але невдовзі проблема об’єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв’язку з шведською загрозою, Август ІІ Саксонський запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного гетьманства вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. У травні 1704 р. здійснилася давня мрія І.Мазепи та Самуся про злучення “обох боків Дніпра” - лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з С.Палієм та З.Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 р в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже “обобічному” гетьману свої клейноди - булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Цю подію занотував у своєму літописі гадяцький полковник Григорій Граб’янка.

Гетьман І. Мазепа залишив Саму







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.229.89 (0.016 с.)