Предмет соціології культури, її структура та функції

Складність предмета соціології культури полягає в тому, що сам об'єкт (культура) майже такий широкий, як саме суспільство, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і впродовж всієї історії людства. Внаслідок такої широти предмета культури й обов'язкової присутності культурної компоненти у всіх сферах суспільства предметні ділянки соціології культури є надзвичайно різноманітними і строкатими. Поряд із спеціалізованими сферами соціології культури (соціологія мистецтва, освіти тощо) культурні аспекти характерні для інших сфер соціуму і навіть для галузевих соціологій (культурно-політична соціологія тощо).

Другою особливістю культурології і відповідно соціології культури в силу глобальності предмета і найтіснішою її пов'язаністю з долею людини і людства є зв'язок з філософією, певний її цілісно-світоглядний характер. Однак і тепер, на відміну від інших галузей соціології, соціологія культури більше орієнтована на розробки теоретичних моделей суспільного функціонування культури як цілого.

Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини смислових комплексів - цінностей, що здатні виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки. У цілісній формі кристалізується і передається в поколіннях історичний досвід соціальних суб'єктів.

«Суспільство існує лише там, де існує спільна загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкове визнають більшість громадян. Колективні уявлення набувають найповнішого втілення в моральних відносинах». Е.Дюркгейм

Подальше обгрунтування такого підходу знаходимо в традиціях французької школи структуралістської культурології К.Леві-Строса.

З кінця XIX - початку XX ст. в німецькій соціологічній теорії розробляється інша, відмінна традиція, в якій на перший план виступає аналіз індивідуальної соціальної дії та її цілісно-нормативних орієнтирів з особливим акцентом на визначенні смислу, який соціальна дія має для тих, хто її здійснює (типологія форм соціальної дії М.Вебера). Особливу увагу М.Вебер звертає на цілісну раціоналізацію соціальної дії, тобто здійснення важливих вчинків відповідно до певних ціннісних орієнтацій особистості, які він простежує шляхом порівняльно-історичного аналізу в державі, праві, релігії, господарстві. Особливо він наголошує на етичних вченнях релігії, що формують зразки поведінки в усіх сферах суспільства (наприклад, роль протестантської етики в розвитку капіталізму).

Етико-нормативну орієнтацію веберівської соціології культури розвинув американський соціолог Т.Парсонс та його школа.

«Культура є однією із систем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія, а сама культура виступає в ній певним комплексом ідеальних зразків (цінностей, норм, традицій тощо), які обмежують і спрямовують вибір, надають йому смислу». Т.Парсонс

Культурні зразки кристалізують історичний досвід, який як цінність може стати шляхом освоєння здобутком духовного світу особистості і спрямовувати її соціальні дії. Інші елементи суспільної системи мають особистісно нормативований і об'єктивно-примусовий характер. Культура, хоч і є складовою соціальної і персональної системи дій, однак як система має свою неосмислену, буттєву сферу, що має специфічні закономірності. Водночас, культура має регулятивну силу та вплив на всі соціальні процеси і від неї залежать темпи динаміки та ефективність суспільних змін, а тому предмет соціології культури перетинається з багатьма іншими дисциплінами, у тому числі й галузевими соціологіями. (Так, сучасний французький соціолог Б.Баді, вважаючи, що культурний фактор відіграє визначну роль у розвитку соціально-політичних систем, говорить про специфіку політичної соціології культури).

Поряд з теоретичною соціологією в соціології культури (або як її іноді називають на Заході - культуросоціологією) розвиваються такі її рівні, як емпірична соціологія культури та різновиди соціології середнього рівня, які охоплюють певну ділянку соціології культури (соціологія мистецтва, етносоціологія, соціокультурологія та ін.). У західній соціології все біль­ше визначається тенденція (Р.Мюнх, Д.Александер, Ю.Хабермас) до інтегралізму, розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікросоціологічна проблематика.

В сучасній українській соціології культури відбуваються певні зрушення в предметі дослідження шляхом синтезу того позитивного, що має західна соціологія культури та вітчизняна, з урахуванням досвіду радянського часу. Акцентування уваги на дослідженні проблеми національної культури породжує нові її відгалуження типу "етносоціології", національної художньої культури тощо.

Отже, відбувається історична еволюція предмета соціології культури відповідно до потреб того соціального контексту епохи, який складається. Свої особливості має еволюція підпредметів галузей соціології культури (соціологія мистецтва, соціологія вільного часу тощо). Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури виростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта). Таким чином, соціологія культури структурується ніби по "вертикалі" та "горизонталі" і відповідно до місця в них входить різними своїми рівнями в міжпредметні зв'язки. Центральною віссю вертикалі є такі рівні соціології культури:

> теоре­тична загальна соціологія культури (макрорівень);

>соціологічна теорія культури "середнього рівня " (теоретичні основи соціології мистецтва, соціології дозвілля і вільного часу, етнокультуросоціологія та ін.);

> емпіричний рівень для збагачення загального та середнього рівня соціології культури.

Якщо теоретична (загальна) соціологія культури використовує скарбницю ідей філософії культури, культурології, теоретичної загальної соціології, теорії систем, синергетики (теорія самоорганізації в системах різноманітної природи), то відповідні соціологічні теорії середнього рівня входять у продуктивний зв'язок з близьким їм колом наук (так, наука соціологія мистецтва та художньої культури має постійний взаємозв'язок з естетикою, загальним мистецтвознавством, художньою евристикою, соціальною психологією мистецтва тощо).

Емпіричний рівень, інтегруючи здобутки методики конкретно-соціологічних досліджень, статистики, синергетики, соціолінгвістики, теорії інформації тощо, спрямована на фіксацію специфіки культурних явищ та їх дифузію, динаміку в кількісних та якісних показниках та індикаторах.

Водночас в останні два десятиріччя в соціологію культури активно проникають кібернетичні методи дослідження, які виявились близькими меті культури (найбільш цілісно соціокібернетичний аспект культури розглядався у книзі А.Моля "Соціодинаміка культури", 1973). В сучасних соціокультурних дослідженнях використовується широке коло знань різних наук як допоміжних до традиційних соціологічних методів (семіотика, соціолінгвістика та ін.).

Оскільки поле культури безмежне й охоплює весь соціум, то і вивчення буття культури в окремих сферах суспільства вимагає врахування їх специфіки, що породжує не тільки особливі методологічні підходи (навіть теорії), але й методику та техніку дослідження (етносоціокультурологія, соціологія культури, соціологія засобів масової комунікації).

Зростаючі широкі потреби різного типу суспільств у культурі стимулюють розширення поля соціологічних досліджень і все більшої диференціації їх дисциплін, яких налічується вже десятки (так, від "соціології художньої культури " та " соціології виховання " відокремилась особлива галузь "соціологія естетичного виховання"). Тому структура соціології культури має свої особливості як в історичному часі, так і в окремих країнах. Оскільки сама соціологія та методика її досліджень формувались у другій половині XIX ст. на основі етнографічних досліджень, то слід вказати на особливе значення соціології культури у вивченні народної культури, джерел розвитку і поступу національної культури.

Предметна сфера соціології культури помітно змінюється не тільки залежно від її історичного становлення, але й вихідних теоретичних засад, бо соціолог, який у побудові своєї системи виходить з розуміння культури як технології діяль­ності, матиме дещо відмінний предмет методики вивчення, ніж той, що дотримується ціннісної теорії культури. Виходячи з розуміння культури як способу людського існування, утвердження та олюднення людини (концепція української школи культурологів В.П.Іванова), культура розглядається як вті­лення її буття. Культура (певні її рівні, спеціалізовані і неспеціалізовані сфери) знаходиться в певному соціально-історичному просторі, середовищі і контексті, і сама ж організує їх у певну специфічну цілісність, яка набуває змісту "куль­турної реальності"

Предметом соціології культури (у першому визначенні) є вивчення
структури та динаміки розвитку "культурної реальності". Ядро останньої
становить ціннісно-нормативне за своєю природою культурне життя суспільства, його функціонування та розвиток. Свої особливості має еволюція підпредметів галузей соціології культури (соціологія мистецтва, соціологія вільного часу та ін).

Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури ви­ростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта).

Вміщеність культурних феноменів у суспільстві вивчається шляхом прояснення системи відносин як специфічних ("естетичних", "моральних" та ін.), так і неспецифічних ("екологічних", "політичних" тощо) та інститутів, які складаються й забезпечують їх функціонування, визначаючи зміст певного "способу життя".

Слід також зазначити, що в умовах становлення української державності набувають першочерговості соціологічні дослідження стану та перспектив розвитку національної культури.

Вирішення загальної соціокультурної проблематики свідчить про формування соціології національної (української) культури.

Універсальність і широта предмета культури дозволяє актуалізувати в певні епохи ті чи інші її складові, що позначається і на характері розвитку певної національної школи соціології культури (якщо французька школа з часів Е.Дюркгейма основну увагу приділяла колективним уявленням, то німецька - ціннісним орієнтаціям особистості в системі соціальної дії - традиція М.Вебера).

Соціології культури притаманні загальні, вищевизначені функції. Специфічність її функцій випливає з об'єктивної ролі культури в суспільстві з урахуванням місця і значення соціологічних знань у культурознавстві в цілому. Соціологія культури (і в цьому полягає її важлива функція) визначає (в тому числі і в кількісних показниках) якісне становище суспільства, узагальнюючи діагностику місця даної країни в світовій та сучасній культурі.

Водночас внаслідок універсальної ролі культури в житті суспільства особливого значення набувають і соціологічні знання, соціологічні виміри культури, які дозволяють не тільки визначити "вбудованість" сфер культури в соціумі, реальні межі її існування, але й ефективність впливу культурного фак тора на всі складові суспільства.

Цим самим соціологія культури сама стає додатковим засобом, який сприяє всебічному та ефективному її використанню. На підставі використання даних соціологічних досліджень культури в Україні відбувається реальне програмування соціально-культурних процесів.

На базі соціологічних даних були створені державні програми "Молодь і дозвілля", "Комплексна програма естетичного виховання населення України (до 2000 р.)", "Модернізація культурно-дозвільної мережі" (до 2010 р.).

Соціологія культури в цих умовах, очевидно, виконує управлінсько-регулятивну і певною мірою культурно-спонукаючу, якщо не культурно-творчу функції. Стає більш виразною функція соціокультурологічних досліджень щодо усвідомлення суспільством рівня національно-культурної самосвідомості, пробудження культурно-історичної пам'яті.