ТОП 10:

Національна революція середини 17 століття



Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу.

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский".

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — "Статут про устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виникнув у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої було зобов'язано утримувати цей полк на свій кошт. Проте, починаючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 юлків та 272 сотні. У 165U р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їх майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

Сміливий і волелюбний народ України розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могла стати Росія, єдиновірний російський народ.

За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 p. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 p. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Земський собор 1 жовтня 1653 p. прийняв рішення про розірвання договору з нею і про те, що "гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...". Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

8 січня 1654 p. у день Богоявления у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: "...собралось великое множество всяких чинов людей". На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом завершився процес зближення України і Росії у 1648—1654 pp.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б.Хмельницького, що готові "со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха".

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І.Богун, Уманський та Брацлавський полки.

Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб "выконання прысяги изъ обоихъ сторонъ было".

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмельницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б.Хмельницького, прохальні пункти. Переяславський чи московський договір. По суті в ньому йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 p. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 p. посли одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про передачу Чигиринського староства "на гетьманську булаву".

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила "під високу руку" російського монарха, оскільки складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлуатації*.

Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Як такий, він, перш за все, був важливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і, насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 p. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 p. створюється Острозький полк, потім Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ратушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Ро^ія не повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як з самостійною державою. У документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 p. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з Росією.

В 1656 p. цар порушив свій союзницький обов'язок, уклавши у жовтні перемир'я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України. Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на ненадійність укладеного перемир'я, почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Причини Національно-визвольної війни.Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

2. Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

3. Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

4. Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp.

Німе́цько-радя́нська війна́— збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни (рос. Великая Отечественная война). У конфілікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями, тощо. Близько третина усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі залежних від нього низки комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду.

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн. громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн. осіб.[Джерело?]) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, складають 8-10 млн., демографічні — 10-13 млн. осіб

Німеччина вторглась на територію СРСР 22 червня 1941 р., до кінця 1942 року Червона армія відступала.

У своїй промові перед німецьким Рейхстагом на його 7 сесії, 11 грудня 1941 року А. Гітлер пояснив причину превентивного нападу на радянську Росію — значна концентрація військової техніки та частин Радянської армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 року радянської Росії на Європу[2].

Союзники СРСР (США та Велика Британія) підтримували Радянський Союз технікою та продуктами харчування через порти Мурманськ і Архангельськ,[3] незважаючи на всі спроби німецького флоту блокувати морські шляхи сполучення та порти.

Оперативна карта розташування сил сторін у смузі ПЗФ і напрямки запланованих ударів військ вермахту, станом на ніч 22 червня 1941 року

Наступ Німеччини: 22.6.1941 — 5.12.1941:

· до 9 липня 1941

· до 1 вересня 1941

· до 9 вересня 1941

· до 5 грудня 1941

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався[4].

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

· 22 червня — Нота міністерства закордонних справ Німеччини Радянському Уряду від 21 червня 1941, напад Німеччини на СРСР.

· 27 червня — Німеччина здобула Расейняй (Литовська РСР).

· 29 червня — Німеччина здобула Мінськ (БРСР).

· 30 червня — Німеччина здобула Берестя (БРСР); Волинь і Галичину(УРСР).

· 24 липня — Німеччина і Румунія захопили Бесарабію.

· 5 серпня — Німеччина здобула Смоленськ (РСФСР).

· 8 серпня — Німеччина здобула Умань і захопила Правобережну Україну.

· 31 серпня — Німеччина і Фінляндія здобули Таллінн (ЕРСР) і захопили Естонію.

· 8 вересня — Німеччина приступила до облоги Ленінграда (РСФСР).

· 19 вересня — Німеччина здобула Київ (УРСР).

· 16 жовтня — Німеччина і Румунія здобули Одесу (УРСР).

· 24 жовтня — Німеччина здобула Харків (УРСР) і захопила Лівобережжя та Слобожанщину.

· 2 жовтня — Німеччина розпочала наступ на Москву.

· 30 жовтня — Німеччина і Румунія розпочали облогу Севастополя.

· 27 листопада — Німеччина здобула Ростов-на-Дону (РСФСР).

Територіальні здобутки: 5.12.1941 — 7.5.1942:

· здобутки СРСР

· здобутки Німеччини

Наступ Німеччини: 7.5.1942 — 18.11.1942:

· до 7 липня 1942

· до 22 липня 1942

· до 1 серпня 1942

· до 18 листопада 1942

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контр-наступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

· 7 січня — СРСР відбив наступ Німеччини на Москву.

· 8 січня — СРСР розпочав Ржевську битва.

· 6 лютого — СРСР здобув Торопець і Холм.

· 21 квітня — СРСР здобув Дем'янськ (РРФСР).

· 28 травня — Німеччина відбила наступ СРСР в районі Харкова.

· 28 червня — Німеччина розпочала наступ на Донщину, Кубань і Кавказ.

· 4 липня — Німеччина здобула Севастополь (РРФСР).

· 6 липня — Німеччина здобула Воронеж (РРФСР).

· 17 липня — Німеччина розпочала битву за Сталінград.

· 21 серпня — Німеччина здобула Ельбрус і захопила Кубань і Кавказ.

· 19 листопада — СРСР розпочав наступ в районі Сталінграда.

· 18 грудня — радянські війська ввівйшли до першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Міловського району Ворошиловградської області. Розпочався набір "чорнопіджачників" до лав Червоної армії.

· 23 грудня — Німеччина втратила армію під Сталінградом.

1943 рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. У районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

· 16 січня — СРСР здобув Великі Луки (РРФСР).

· 2 лютого — СРСР розбив Німеччину під Сталінградом. Перелом у війні на користь СРСР.

· 15 березня — Німеччина відбила наступ СРСР під Харковом.

· 31 березня — СРСР здобув Ржев (РРФСР).

· 4 липня — СРСР розпочав наступ на Курській дузі.

· 5 серпня — СРСР здобув Орел та Білгород (РРФСР).

· 23 серпня — СРСР розбив Німеччину на Курській дузі, здобув Харків, УРСР і захопив Слобожанщину.

· 24 серпня — СРСР розпочав битву за Дніпро.

· 2 жовтня — СРСР здобув Смоленськ.

· 6 листопада — СРСР здобув Київ.

· 24 грудня — СРСР розпочав Дніпровсько-карпатську операцію.

· 31 грудня — СРСР здобув Житомир (УРСР).

1944 рік позначився масштабним наступом СРСР на всьому фронті. Радянські війська захопили всю Білорусь, Україну, Крим, Прибалтику, Східну Польщу, вивели з війни Фінляндію та Румунію і почали облогу Будапешту.

· 5 січня — СРСР здобув Кіровоград (УРСР).

· 27 січня — СРСР зняв блокаду з Ленінграду.

· 11 лютого — СРСР здобув Рівне, Луцьк, Волинь (окуповану ним до цього у 1939)

· 17 лютого — СРСР завершив Корсунь-Шевченківську операцію.

· 17 квітня— СРСР здобув Лівобережну Україну та північну Бесарабію.

· 12 травня — СРСР здобув Крим.

· 22 червня — СРСР ропочав Білоруську операцію.

· 4 липня — СРСР здобув Мінськ.

· 20 липня — СРСР здобув Вільнюс (Литва).

· 27 липня — СРСР здобув Львів (окупований ним до цього у 1939)

· 2 серпня — СРСР здобув Люблін (Польща).

· 9 серпня — СРСР здобув Карелію. Фінляндія вийшла з війни.

· 10 серпня — СРСР здобув Естонію.

· 29 серпня — СРСР здобув Галичину, південну Бесарабію та Східну Румунію.

· 29 жовтня — СРСР здобув більшу частину Угорщини і розпочав наступ на Будапешт.

· 24 листопада — СРСР здобув країни Прибалтики (окуповані ним до цього у 1940).

1945 рік позначився приходом військ СРСР до країн Східної Європи та насильним встановленням комуністичних урядів в цих країнах. Радянські війська окупували Східну Пруссію, Західну Польщу, Східну Австрію, Словаччину, Чехію та Бранденбург. Після падіння Берліна Німеччина підписала капітуляцію, яка завершила німецько-радянську війну та поклала край Другій світовій війні на європейському театрі бойових дій.

· 13 січня — СРСР розпочав наступ у Східну Пруссію.

· 17 січня — СРСР здобув Варшаву (Польща).

· 19 січня — СРСР здобув Краків (Польща).

· 28 березня — СРСР здобув Данциг (Пруссія, Німеччина).

· 9 квітня — СРСР здобув Кьонігсберг (Пруссія, Німеччина).

· 4 квітня — СРСР здобув Братіславу (Словаччина).

· 15 квітня — СРСР здобув Відень (Австрія).

· 16 квітня — СРСР розпочав битву за Берлін.

· 2 травня — СРСР здобув Берлін (Пруссія, Німеччина).

· 8 травня — Німеччина підписала капітуляцію.

· 9 травня — СРСР здобув Прагу (Чехія).

О 22 годині 43 хвилини за центрально-європейськім часом 8 травня 1945 року війна в Європі завершилася беззастережною капітуляцією збройних сил Німеччини. Бойові дії цієї війни тривали 1418 днів. Проте, прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав миру з Німеччиною, тобто формально залишився з нею у стані війни. Війна з Німеччиною була формально закінчена 25 січня 1955 року виданням Президією Верховної Ради СРСР Указу "Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною".

Перемогу у війні святкують 9 травня 1945, який був днем підпису капітуляції Німеччини за московським часом (в Європі ще був день 8 травня). Проте інколи в радянській історіографії закінчення цієї війни відносять на 2 вересня 1945 — дату капітуляції Японії.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.243.226 (0.036 с.)