ТОП 10:

Четвертий Універсал Центральної Ради



Зовнішньополітичне та внутрішнє становище України вимагало негайного проголошення незалежності. У Четвертому Універсалі, датованому 22 січня 1918 p., Центральна Рада заявила: «Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Поряд із проголошенням незалежності УНР зазначалося, що Українські установчі збори, які мали скликати як найшвидше, повинні розв'язати питання про федеративний зв'язок України з колишньою Російською державою. Четвертий Універсал перейменував Генеральний секретаріат у Раду народних міністрів, намітив після підписання миру замінити постійну армію народною міліцією, встановив монополію внутрішньої та зовнішньої і. торгівлі, контроль над банками, постановив провести |і вибори волосних, повітових і міських народних рад, щоб у них мали голос демобілізовані солдати, та при значив на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів.

Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «большевиків і інших напасників, які розграблюють і руйнують наш край». Перед урядом республіки було поставлено завдання піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. На залізо, шкіри, тютюн та інші товари держава встановлювала монополію. Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народові без викупу. Підтверджено декларовані раніше права і свободи особи.

Через тиждень після проголошення Четвертого Універсалу уряд, який очолював В.Винниченко, склав повноваження. 30 січня 1918 р. головою Ради міністрів УНР став український есер Всеволод Голубович.

Усі міністри новосформованого уряду, крім двох соціал-демократів, належали до Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі та 8-годинний робочий день. Згодом Мала Рада ухвалила закони про Державний герб (ним став тризуб — родовий знак київських князів), про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему (грошовою одиницею УНР стала гривня).

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. Горбачов, О. Яковлев; філософи О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори масмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багато інших.

Ю́рій Хмельни́цький або Ю́рій Хмельниче́нко(1641—1685) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657, 1659—1663). Гетьман Правобережної України (1678-1681, 1685). Представник козацького роду Хмельницьких. Другий син Богдана Хмельницького.

Волею свого батька намічений на гетьмана й обраний Козацькою радою у Чигирині 27 серпня 1657, але через молодість тимчасово передав владу у руки козацтва, яке обрало на гетьмана Івана Виговського (1657—1659).

Після відходу Виговського на Козацькій раді в Германівці на Київщині 11 вересня 1659 гетьманом України обрано Хмельницького. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік, московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом.

Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Козацькою радою в Корсуні) за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки. Хмельницький ходив на лівобережну Україну з військом з метою об'єднання України. Але був розбитий переважаючими кількістю військами Григорія Ромадановського і після цього він не міг згуртувати достатньо війська. За підтримкою Москви гетьманом обрано Івана Брюховецького. Московити видали полковника Якима Сомка Брюховецькому, який його стратив.

Хмельницький на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона. Після того як зложив булаву перебував в Корсунському монастирі, під імям Гедеона. 1663 він зложив гетьманство і прийняв монаший чин в Трахтемирівському (Зарубинецькому) монастирі.

Реформи в Російській імперії Олександром ІІ

Олександр II 1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І. Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року

Олександр ІІ дав амністію членам Кирило-Мефодіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні члени його - П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко - зібралися в Петербурзі

1856 року цар Олександер II офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу”.

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в Петербурзі. Членами головного комітету були представники від губерніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, Василь Терновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком, обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян, хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській та Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів. Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотіли звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян названо “тимчасово зобов'язаними”, а самий стан - переходовим. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року. “Положення про звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуже неясно. Насамперед - не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежно від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській - 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали “Бібіковські інвентарі” 1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося.

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, на Південній Україні- 27,6%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий “мировим посередникам”, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова - до введення “уставних грамот”, що встановлювали відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії, вдосконалено постачання, управління - вади, що їх виявила з такою силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: “Земське - самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.” Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з “самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів, -акушерок. Медична допомога була безплатною : для всієї людносте, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства організували школи: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм завданням - повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.139.100 (0.006 с.)