ТОП 10:

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина.



У найбільш тяжкому становищі знаходилися мешканці приватновласницьких міст. Міщани міст, які були власністю світських і духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника чисельні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки - в'їзні, весільну куницю і т.п. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто, чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, забезпечували замкову і польову варту.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою.

Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських землях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування серед міського населення. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: аристократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс.

Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. — Початковій монгольській хроніці 1240 р. — і походить з тюркських мов. Означає він "одинокий", "схильний до розбою, завоювання".

Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами.

Вільні поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне становище, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюка-ми". Узяті разом, вони складали одне військо.

Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрові козаки". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалася за його межами.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець.

Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іноземного гноблення.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Особливості господарського життя

Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язане угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалася в господарствах феодалів. У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини застосовувалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині - вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними. З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, вончосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV — XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль і в селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.

У XV ст. — першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.

Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликало попит на український хліб і промислову сировину.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.

Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя — та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався перелог. Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, коноплі, хміль. Розвивалося городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибальство, помітно зросло тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах — овець, у степових ширилося конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли.

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами - привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць.

Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Україна торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо важливу роль в експорті українських товарів (хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний експорт.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV — першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.007 с.)