Причини та характер визвольної війни

Причини визвольної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути.

Як відомо, Київська Русь втратила свою державність через татаромонгольську навалу. Але північні території, такі як Новгород та Прибалтика залишились поза цим лихом. Незабаром внаслідок значної еміграції в Прибалтику, там утворюється могутня Литовська держава. Так як Литва раніше не належала до Київської Русі і внаслідок еміграції там мешкало дуже багато українців, то тут не виникало питання “панівної нації”

Узагальнюючи все вищевказане приходимо до висновку що українці почували себе в Литві дуже комфортно.

Але обставини склалися несприятливо для нашого народу. Саме в той час могутня Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчям такої загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою. Якщо не враховувати, що перед цим Польща та Литва довго воювали між собою, то можна тільки здогадуватись про настрої в суспільстві.

Спочатку польська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.

Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”

Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем “незайманих” земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права українців.

Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або продавались євреям під склади та корчми. Польський король роздавав українські землі своїй шляхті “за просто так”.

Українці були фактично зведені до статусу рабів. Українська шляхта та значна частина литовської виступали на захист своїх прав.

Невдовзі польське дворянство отримало значні привілеї. Після унії 1596 року, яку уклали між собою католики та частина православних владик вийшов указ короля, який урівнював в правах з поляками тих українців які приймали католицьку або уніатську віру. До того ж католицька церква через поширення мережі своїх навчальних закладів на території України дістала змогу прищеплювати молодим українським шляхтичам потрібний світогляд і таким чином підкоряти собі нові українські землі.

Внаслідок цього більша частина нашої шляхти “сполячилась”, згадати хоча б за нащадка Байди – Вишневецького – Ярему Вишневецького, ренегата, який своєю жорстокістю по відношенню до власного народу вразив навіть поляків, які ж і підбили його на цю справу.

“У 1505 р. контрольований шляхтою сейм схвалив закон “Nihil novi”, за яким королю заборонялось видавати нові укази без згоди ставників шляхти. А у 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася “Pacta conventa”

Дехто може запитати, а для чого я навів цю цитату. А навів її для того, щоб показати як зростала сила і неконтрольованість шляхти в Речі Посполитій.

Суть справи в тому, що справжнім господарем в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвольної війни. Шляхта обмежила короля в усіх правах і нема кому було навести лад у державі, забезпечити всім так необхідний спокій...

Шляхта почала вважати всі інші версти населення “бидлом”, позбавили більшість міст Речі Посполитої Магдебурського права, обклали своїх купців величезними податками, а самих себе позбавили цих податків (тобто створили всі умови для занепаду міст та розвитку їхніх маєтків). Для розквіту своїх маєтків шляхта захоплювала необжиті землі, оголошували на них “слободу” (звільнення від податків на кілька років) для заохочення населення до переїзду в ці землі, а коли минав строк цієї “слободи” селян обкладали нечуваними податками.

“Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по 34 дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податків за хату та худобу. Магнати часто здавали свої володіння в оренду, згідно з якою орендар отримував усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад у величезних володіннях роду Острозьких було 4 тис. орендарів – євреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два – три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість – сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки, солі та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високоціновані продукти. Немає доводити, що це все не додавало євреям – орендарям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько – єврейської спілкою “була єдиною найважливішою причиною тієї страшної відплати, що не раз упаде на них у майбутньому”

Гніт з боку Польщі та близкість Дикого Поля зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвольної війни.

Попервах козацтво займалось лише захистом України від татар. Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті, та й узяв їх на службу в державне військо.

Але шляхта, побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Криштофа Косинського в 1591 р. та Северина Наливайка в 1596 р. Певний час протиріччя між козацтвом та шляхтою вдавалося розвязувати видатковому гетьману Петру Сагайдачному, але із його смертю в 1622 р. ці проблеми повстали з небаченим досі розмахом. До того ж долучилось повідомлення короля Сигизмунди ІІІ козацькими походами на Крим і в турецькі причорноморські міста (через усі рейди козацтва, Турція почала загрожувати королю війною, а Польща була незміримо слабша за свого ймовірного суперника...) Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясила в 1630 р. В наслідок виступу Трясила та смерті фанатичного короля Сигізмунди ІІІ, козацтво отримало значні поступки.

До того ж новим королем став прокозацько настроєний Владислав. Зокрема, він визнав рівність обох церков України, реєстровим козакам знов надали право самоврядування.

Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком. Після розгрому цього виступу гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. І в цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.

“Польський уряд порішив відібрати козацькому війську всі його дотеперешні “вольності” і привілеї. Козаки мусили передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем.

Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тільки тих, що не брали участь в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років”

Повстання

“ Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький”.

Богдан Хмельницький народився у 1595 р. в сімї дрібного шляхтича. Брав участь в битві під Цецорою 1620 р. і попав у полон. Через два роки повернувся додому. Служив в реєстровому козацькому війську. Дослужився до головного військового писаря. Для тих, хто не знає ця посада у козацькому війську дорівнює нинішній посаді начальника штабу, тобто Хмельницький був другою людиною у війську, після гетьмана.

Після ординації 1638 р – сотник в Чигирині. Все б так і залишилося в житті Хмельницького, якщо не втрутився би безглуздий випадок: Чигиринський підстароста Данієль Чаплинський захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника.

Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла подався на Січ.

“Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запоріжців, виганяє із січі польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. “

Хмельницький добре розумів всі вади козацького війська – козаки були добрими піхотинцями та поганими кіннотниками. А татари в той час були дуже невдоволені політикою польського уряду. Тому Хмельницький зробив хід “конем” – заключив угоду з татарами про спільні дії проти польського війська.

“Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував “усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати”

Бойові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунєм, а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська до яких ще мали приєднатись реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.

Хмельницький вдало використав розєднаність польських військ. Війська в нього було всього 3000 козаків, не враховуючи татар більша частина яких мала приєднатися згодом. Тому Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок чого ті приєднались до повстанців.

“Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати “Чернецьку раду”. Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табір, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберга – всі попереходили до повстанців”

А передісторія цього така: 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його війська в облогу під Жовтими Водами. Поляки, після “зради” реєстрових козаків почали переговори з Хмельницьким про капітуляцію – тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зброєю для самозахисту (пістолі та шаблі). Хмельницький на це згодився, бо не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.

Таким чином польський загін був повністю знищений, а Стефан Потоцький помер в татарському полоні від поранень.

Це був перший дзвіночок про те, що Хмельницький не повністю керує ситуацією. Гетьман дозволив полякам відступити, намагаючись показати їм, що він не якийсь там бандит, а просто хоче довести права свого народу та без крайньої потреби не проливати кров, як керівники попередніх повстань.

Але кримінальні елементи серед козацтва та неконтрольовані татари зробили свою чорну справу. І тепер Хмельницький мав воювати до повної перемоги без всякого компромісу, бо горді шляхтичі так і не вибачили йому вбивства своїх майже беззбройних вояків. Навіть король Владислав IV, прихильний до козацтва, не подарував би козакам цього.

Ніхто ж не буде заперечувати, що козацтво складалося виключно з янголів та патріотів.

Як в усякій анархічній організації більша частина них складалася з, мяко кажучи, людей з темним минулим та і сучасністю. Згадати хоча б те, що Польща та Росія за козаків вважали лише тих, хто жив не нас Січі, а мешканців Січі поголовно вважалися не безпідставно цими державами за бандитів. Навіть городові козаки вважали лише себе козацтвом, а низових – пройдисвітами. Задля спільної мети вони ясна річ, обєднувались, а в інший час між ними існувала прихована ворожнеча та недовіра.

І на ось такий кримінальний елемент вкупі з татарами довелось сприяти Хмельницькому на початку своєї боротьби.

Лише за часів Івана Сірка (гетьманом був Іван Виговський) низове козацтво кинуло грабувати Туреччину та почало систематично винищувати агресивні татарські орди.

Після цієї перемоги війська Хмельницького зросли до 15 тисяч козаків та велику кількість татарської кінноти. Командуючий Микола Потоцький зрозумівши, що навряд чи зможе перемогти в чистому полі своєю 20ті тисячною армією обєднане козацькотатарське військо і почав організовувати відступ.

Але 26 травня під Корсунєм польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і потерпіли повну поразку.

“Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польськошляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів, 41 гармата”

Окрім цього за шість днів до битви під Корсунєм вмирає король Владислав IV, який міг би ще піти на переговори з козаками. Після перших перемог Хмельницького вибухнуло всенародне повстання, роками зібрана ненависть вирвалася назовні і залила все навколо кровю...

“Сам Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розвивати воєнні дії. В липні козацьке посольство на чолі з Вешняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими 12 червня) до короля, коронного маршалка, князя Заславського.

Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12ті тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков.”

Отже, як ми бачимо, Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а сподівався на казочку про доброго короля.

Хоча в принципі король Владислав IV міг би на ці умови погодитися, але він помер, а новий, як Казимір, не збирався йти на поступки козакам, хоч і став королем завдяки їхнім домаганням.

Причини появи козацтва

Нові явища в соціально-економічному житті України, передусім зародження і розвиток фільваркової системи, мали серйозні наслідки: дедалі більше посилювався феодально-кріпосницький гніт, доповнений обмеженням національних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство викликав хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої стали втечі селян.

На нових місцях втікачі називали себе козаками — вільними людьми. Пізніше (XVII ст.) С. Грондський так писав про це: «Ті з руського (українського) народу, котрі... не хотіли терпіти далі ярмо і владу місцевих панів, відходили в далекі краї, на цей час ще незалюднені, і привласнювали собі право на свободу... засновували нові колонії і, щоб відрізнятися від підданих руських панів, стали називатися козаками».

У другій половині XV — на початку XVI ст. у верхоріччі Південного Бугу, на Собі й Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — вздовж Трубежа, Сули, Псла з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі — від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Сучасники (XVI ст.), описуючи заселення пограничних українських земель, підкреслювали: тоді як багатолюдні колись містечка й села центральних місцевостей країни пустіли, безлюдні раніше простори на окраїнах залюднювались.

Аналогічний в основному процес відбувався і в Росії. У другій половині XV—XVI ст. в результаті зростання феодально-кріпосницького гніту в центральних районах держави посилилися втечі селян у малозаселені й пустинні північні, східні та південно-східні окраїни. На Дону, Яїку, Тереку з'явилися козацькі поселення й утворилися цілі козацькі області. Козацтво відіграло значну історичну роль: воно сприяло господарському освоєнню нових земель, брало активну участь в антифеодальних виступах народних мас у країні й охороняло південно-східні кордони держави.

Про козаків на Поділлі є відомості вже від 80-х років XV ст. М. Бєльський, описуючи похід 1489 р. Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля (Брацлавщина) на татар, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. На Київщині найраніші відомості про козаків припадають на 1492 p., а потім, виразніші, — на 1499 р. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 p., де йдеться про стягнення мита київським воєводою, читаємо: «Которые козаки з верху Днепра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што там здобудут, с того со всего воеводе киевскому десятое мают давати».

Малолюдні, а подекуди й безлюдні степи, які заселяло козацтво, були багаті на природні дари. Про наддніпрянські землі, наприклад, Михайло Литвин писав, що грунт тут до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний раз парою волів, дає багатий врожай. Навіть необроблене поле вкривають рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Багато різних птахів, річки переповнені осетрами й іншою рибою.

З таким же захопленням описав багатства українських степів й інший сучасник, француз Блез де Віженер. Про Поділля він, зокрема, говорить: грунт у цім краї такий добрий і родючий, що коли залишити в полі плуг, то за два або три дні він так заросте травою, що його важко знайти. У країні повно меду і воску. Трави її могли б прогодувати велику кількість овець, коли б була можливість їх розводити. Але й цей край, зазначає Блез де Віженер, і Галичина були б ще багатші, якби не часті татарські напади. Та й природа віддавала свої скарби лише ціною тяжкої праці.

Козаки відродили землеробство в тих місцях, де воно було давно забуте, і поклали початок там, де його ніколи не знали, просунули культуру землеробства далеко на схід і південь. Поряд із землеробством вони займалися скотарством і промислами: рибальством, мисливством, селітроварінням, степовим бджільництвом. Пізніше (XVII ст.) Боплан так писав про наслідки козацької колонізації: «Місцеве населення (козаки)... так далеко відсунуло її (країни) кордони і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель..., що тепер їх надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави».

Одним із перших результатів господарського відродження південно-східних окраїн було поступове зростання економічних зв'язків між ними та центральними районами України. Черкаські й канівські козаки, наприклад, возили в Київ на продаж мед, віск, шкіри, сало, сіль, солод. Чимале місце в торгівлі належало рибі в'яленій та солоній.

Козацькі слободи й хутори відзначалися певним добробутом порівняно з убогими селищами панських підданих: вільна людина була незрівнянно більше заінтересована в розвитку свого господарства. Все це посилювало потяг селянства до козацтва. Тим часом вирватися з панського ярма ставало дедалі важче.

Насправді ж козацьке життя було далеке від того, яким малювала його уява кріпака. По-перше, козацтво ніколи не було однорідною верствою. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла разом з його появою, бо в козаки тікали різні за своїм майновим станом елементи. В масі селян і ремісників, які могли на нових місцях одразу заснувати невелике господарство, тобто дрібних власників, були й заможні люди. Саме до них відносяться слова С. Грондського: «Найзаможніші з селян, навіть батьки сімей, нагромадивши певне майно, забирають його і, не спитавши дозволу в своїх панів, прямують у козаки, звідки їх неможливо повернути». Заможні господарі забирали з собою і своїх наймитів. У строкатій масі втікачів-переселенців було чимало й таких бідняків, що поєднували працю у своєму господарстві з заробітками в чужих людей.

На нових місцях соціальна нерівність поглиблювалася. Не кожен переселенець, наприклад, міг заснувати самостійне господарство. Щоб зорати, скажімо, цілину, потрібно було мати не одну пару волів. Отже, бідна людина мусила або «спрягатися», або йти у найми до заможного сусіда. Заможному ж козакові наявність вільної землі й відсутність обмежень, пов'язаних з феодальною залежністю, відкривали великий простір для експлуатації козацької бідноти. Уже в першій половині XVI ст. документи згадують козацьких наймитів. Так, в грамоті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні мита з козаків та їхніх наймитів.

Вільні поселенці-козаки створили на нових місцях і нову суспільну організацію — козацьку громаду. Кожний прибулий на козацькі землі втікач вважався вільним від кріпацтва, одержував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах старшини — отаманів, суддів, писарів. Разом з тим кожен мав зі зброєю в руках охороняти селище, виправлятися в похід тощо. Зрозуміло, що як при користуванні земельними угіддями, так і в інших випадках усі вигоди були на боці заможних господарів, у тому числі при виборах старшини багатії завжди брали гору. Заможні козаки, спираючись на свою економічну перевагу і вплив, з самого початку захопили старшинські посади й використовували громадське самоврядування в своїх інтересах. Однак, незважаючи на панування заможних козаків як у господарському житті, так і в самоврядуванні, та на експлуатацію ними бідноти, козацька громада зберігала певні риси селянського демократизму.

Така організація, де не визнавалося кріпосництво, відразу протиставила себе феодальній державі й перетворилася на притягальну силу для маси пригнобленого селянства та міської бідноти — вона будила в них прагнення до свободи.

Заснування Запорізької Січі

Успіхи колонізації козаками запорізьких просторів розпалювали апетит феодалів, насамперед найближчих — з Черкаського й Канівського староств. Після Яна Пенька (кінець 30-х років XVI ст.) старостою тут став князь Михайло Олександрович Вишневецький, один з найбільших українських магнатів. У цей час наступ феодалів на Запоріжжя посилився, зокрема кілька разів вдирався туди сам Вишневецький із загонами шляхти та козаків-служебників. Але запорожці успішно відбивали всі такі наїзди. Тоді Вишневенький в 1540 р. звернувся до них з королівською грамотою. Король закликав козаків, «которые нижей замков наших Черкас и Канева на Днепре суть», добровільно повернутися в староства. Тих, хто послухається і повернеться, він обіцяв звільнити від кар, передбачених для збіглих у «Московскую землю». Та козаків не так легко було ошукати — вони дуже добре розуміли справжні цілі уряду і його представників. Населення на Запоріжжі зростало дедалі швидше.

Крім загрози від литовських, українських і польських феодалів, на козаків щохвилини чекала інша страшна небезпека — напади татар і турків. На південно-східному пограниччі ніколи не припинялися збройні сутички.

Повсякденна загроза з боку ворогів примусила козаків перш за все дбати про оборону. В районі уходів з'явилися, за тодішньою офіційною назвою, «городцы», тобто дерев'яні укріплення, або січі. Такі городки будувалися козаками як у місцях, котрі литовська влада вважала державною територією, так і за порогами, тим більше, що на волості великокнязівські намісники забороняли їм будувати укріплення. З цього приводу на початку 40-х років XVI ст. черкасці скаржилися великому князеві на його намісника Андрія Пронського. Останній, писали вони, «городцов в тые входы их (в тих їхніх уходах) ставити недозволяет [йдеться про уходи на р. Орелі, лівій притоці Дніпра, і на обох Тясминах]».

Постають питання, де і коли з'явилися городки-січі й скільки їх було за порогами. Першу згадку про козацький городок за Дніпровськими порогами знаходимо у Бєльського. «Ці люди, — пише він, — постійно ловлять рибу на Низу, там же сушать її на сонці без солі». Проживши тут літо, козаки «розходяться на зиму по найближчих містах, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (korzeniu), як вони говорять, при стрільбі, бо мають у себе і гармати, здобуті у турецьких фортецях і відбиті у татар». Так могло бути лише до повстання 1536 р. в Черкасах: після повстання в Черкаському й Канівському староствах були запроваджені порядки, за яких козаки не могли вільно повертатися туди з Запоріжжя. Можна припустити, отже, що кіш за порогами з'явився до 1536 p., десь у четвертому десятилітті XVI ст.; в усякому разі до згаданого повстання за порогами вже існувала козацька організація, репрезентована кошем. Козаки, що залишалися там (з гарматами, човнами), становили її залогу.

Кіш за порогами — це не що інше, як Запорізька Січ, тобто козацька організація, в яку об'єдналися окремі, самостійні доти, дрібні січі, або городки. Тільки об'єднання в одну козацьку громаду—«товариство» з одним кошем, центральним органом управління, могло забезпечити козацтву існування за порогами і створити грізну для ворогів силу.

Бєльський не тільки розповів нам про кіш за порогами, але й про місце його перебування. На південь від Хортиці, розповідає він далі, лежить другий острів — «Томаківка, на якому найчастіше проживають низові козаки і який править їм, по суті, за найсильнішу фортецю на Дніпрі». Острів Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.) являв собою прекрасне природне укріплення і панував над околицею.

Поява козаків за порогами, а тим більше побудова там міцної фортеці, були грізною пересторогою для урядів Литви й Польщі. Стривожений активністю козацтва, черкаський староста О. Дашкевич на Піотрковському сеймі 1533 р. подав проект негайного спорудження на дніпровських островах фортець із залогами та річковою флотилією. «Ця порада, — каже Бєльський, — усім дуже подобалась, але з неї нічого не вийшло». Через брак коштів у державній скарбниці ініціативу побудови фортеці — форпоста для наступу на запорізьке козацтво і його землі — взяли до своїх рук окремі магнати.

Влітку 1556 р. за порогами із загоном служебників з'явився черкаський і канівський староста Дмитро Вишневецький і побудував замок на о. Мала Хортиця, але негайно розпочати боротьбу з запорожцями не зважився. Він звернувся до короля Сигізмунда II Августа з проханням прислати йому військо і гармати. Король схвально поставився до появи замку на Хортиці. Фортеця в такому місці мала відіграти свою роль як у боротьбі з татарами, так, і це в першу чергу, із Запорізькою Січчю. «И што ся дотычет того замку, через тебе збудованого, и послуги твое нам, — писав король у своїй відповіді, — такая послуга твоя приемна есть, кгды (тому що) еси... на так потребному местцу замок забудувал, а звлаща (особливо), где би мала быть беспечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей з убеспеченьем панств наших».

У листі до хана Сигізмунд II Август ще ясніше висловився про призначення замку на Хортиці. 2 травня 1557 р. він писав: «...и потому, брат наш, познаете, же оной (Хортицький) замок ку нашей руце есть, кгды Вишнивецки престрогу и службу свою вам оказывать будет, и козаков, которые при нем, шкод вашим людям чинить не допустит». Це саме король повторив і в своїх пізніших листах до хана того ж року. Він пояснив, що замок на Хортиці треба розглядати як опорний пункт на випадок, «кгды каковы и выступ от лихих людей злодейским обычаем станется». За словами Сигізмунда II Августа, завдання Вишневецького полягало саме в тому, щоб він «козаков гамовал, а шкодити не допустил», а також наглядав, щоб через Запоріжжя у Крим не проходили росіяни і не будували замків на Дніпрі.

Схвалюючи побудову замку на Хортиці, король, проте, відхилив прохання Вишневецького прислати гармати й людей як через брак коштів у державному скарбі, так і тому, що вбачав у діях останнього бажання придбати для себе нові володіння. Вишневецький, писав король, «на нашей же земле себе крепости для, городок был доспел».

Тоді Вишневецький вирішив укріпити Хортицький замок за рахунок татар. 1 жовтня 1556 р. його служебники напали на Іслам-Кермен (невідомо, чи брав сам Вишневецький участь у цьому поході), де стояла тоді невелика залога. Здобувши фортецю, вони вивезли звідти на Хортицю кілька гармат.

У відповідь на ці дії хан Девлет-Гірей з військом у січні 1557 р. прийшов на Хортицю і обложив замок. Проте, після 24-денної облоги йому довелося відступити.

Становище Вишневецького, однак, було скрутне. Його служебники почали розходитись, а тим часом, влітку того ж року, хан знову з'явився на Хортиці. Вишневецькому не лишалося нічого іншого, як повернутися в Черкаси. Татари зруйнували Хортицький замок.

Козацтву за Дніпровськими порогами вдалось об'єднатися в суспільно-політичну організацію і відбитись від феодалів, тоді як козацькі громади на Середньому Дніпрі (й на Східному Поділлі) стали їх жертвою. Запорізька Січ виникла в жорстокій боротьбі із феодально-кріпосницькими порядками і національним гнітом, в умовах такої економічної бази, як річкові й степові промисли та екстенсивне скотарство, до того ж в сусідстві з войовничими татарськими феодалами, підтримуваними Туреччиною. Все це відбилося на її соціально-політичному устрої. Вона являла собою організацію, де панівна верства складалася із володільців різних промислів та багатих скотарів, котрим протистояла, як висловився Е. Ляссота, «чернь», тобто трудове козацтво, в першу чергу голота, експлуатована ними шляхом найму. Найвищим органом влади у Січі була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Вона обирала правлячу верхівку — військову старшину на чолі з кошовим отаманом. Запорізька Січ була своєрідною козацькою республікою. Утворення її мало велике історичне значення.

Пригноблені маси вбачали в ній підпору в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту й чужоземних загарбників. Героїчна боротьба запорізького козацтва будила і підтримувала дух протесту проти гнобителів.

Гадяцький договір 1658 р.

Гадяцький договір 1658 р. - угода, укладена між гетьманом України І. Виговським та польським урядом 16.9.1658 у м.Гадячі. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич, якого вважають автором Г.д., і П.Тетеря, а польську - К.Беньовський та К.Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів. За умовами Г.д., Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення - Речі Посполитої. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися ви усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства - козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гд. трактував питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія (див. - Києво-Могилянська Колегія) отримує такі ж права, як і Краківський ун-т. Другу академію або університет мали заснувати в ін. місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, “скільки буде потрібно”.

В ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких ін. питаннях польська сторона виявляла негоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гд. не задовольняли жодної з сторін, насамперед, прихильників повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

Гетьманування І. Мазепи

Гетьманство Івана Мазепи

Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. У 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.