Західноукраїнські землі в 1921—1939 pp.

Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави.

Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість.

Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова.

Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу.

Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці.

Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому залишалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів. Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації.

У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув'язнення. "Пацифікація" (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки.

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво, у якому урядові кола вбачали засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів. З цією метою повсюдно закривалися школи з українською мовою навчання, навіть початкові. Із більш ніж 2400 початкових українських шкіл, що функціонували в Східній Галичині 1912 р. (у часи імперії Габсбургів), у 1937 р. залишилося 352. На Волині протягом того часу кількість українських шкіл зменшилась із 440 до 8. У 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська — аж на 230 тис. українців. Ще гірше було в Румунії, уряд якої взагалі закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців за окрему національність. Повної румунізації зазнав і Чернівецький університет. Дуже незначним був тут і прошарок студентів-українців.

Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині в 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою.

Та попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них тривалий час було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 p., контролювала багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації.

На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова, українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський, Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.

У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців. Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками С. Бандерою, Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні, висуваючи натомість гасло національного солідаризму.

Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не підлягає сумніву одне -* це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення здобути волю, незалежність України, участь у лавах ОУН молодих, енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її найпотужнішою силою в політичному житті Західної України.

У 30-х роках націоналістичний рух розгорнувся і на Буковині. Будителем національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який редагував С. Никорович (водночас він обіймав посаду зв'язкового ОУН від Буковини). Невдовзі тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та Мармарощині став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила опір окупаційній владі. її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p., після встановлення у Румунії військової диктатури, політичні партії та інші організації було розігнано. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичного обрію.

Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура.

Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана.

Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн віруючих і близько З тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську католицьку національну партію. Ця церква, як суто українська установа, берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми, монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму грошей А. Шептицький пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українцями Галичини.

Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо.

Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість.

У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди жадали одного — мирного, спокійного життя, відвернення загрози нової війни. Та події в Європі та світі розвивалися не так, як вони сподівалися і як їм бажалося. Усе найважче було попереду.

Соціально-економічний стан західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII- на початку XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття наприкінці XVIII - на початку XIX ст. були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвитку промисловості та сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті й Східній Галичині. На Буковині ж за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30%).

Входячи до складу багатонаціональної Австрійської імперії, західноукраїнські землі, у свою чергу, були багатонаціональними. Поряд із представниками корінної нації - українцями, тут в різні часи оселилося чимало поляків, євреїв, угорців, німців, румунів тощо. Але українці переважали: на кінець XVIII ст. їх було 2,2 млн з 3,5 млн загального населення

Хоча ці українські території існували окремим життям, та їхня доля мала багато спільного: українське населення зазнавало постійного соціального і національно-релігійного гноблення: у Східній Галичині - з боку польської шляхти, на Буковині - румунських бояр, на Закарпатті - угорських панів. Австрійська влада проводила політику онімечування українців, польські пани намагались ополячити українське населення Східної Галичини, румунські бояри прагнули румунізувати українців Буковини, а угорські-вели політику мадяризації на Закарпатті. Усі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову й українську культуру, розірвати зв'язок українського населення Західної України з Україною Наддніпрянською. У цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа II. У 70-х - 80-х pp. XVIII ст., за часів правління імператриці Марії-Терезії (1740-1780 pp.) та її сина Йосифа II (1780-1790 pp.), в Австрійській імперії були здійснені реформи. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя зміцнити імперію, модернізувати її та залучити до нових історичних процесів, забезпечити міцне становище імперії на міжнародній арені.

Австрійська влада продовжила політику державного протекціонізму, що сприяло розвитку виробництва і торгівлі. У ході аграрної реформи селян було звільнено від особистої залежності та визначено розмір панщини (до 30 днів на рік). Наслідком релігійної реформи стало зрівняння в правах католицької, протестантської та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалася дорога до університетів, державної служби, було дозволено продавати і купувати землю тощо, a священики дістали статус державних службовців. При здійсненні адміністративної реформи дворянське самоврядування (особливо розвинуте на колишніх землях Речі Посполитої) було замінено бюрократично-чиновницьким управлянням, що підпорядкувався безпосередньо імператорському двору. Створювалася постійна армія на основі обов'язкової військової повинності, централізованого рекрутського набору і стягування постійного військового податку, що різко обмежило роль дворянського ополчення. В Австрійській імперії було здійснено освітню реформу: проголошувалася загальна середня освіта, створювалася широка межа державних навчальних закладів, у початковій школі навчання здійснювалося рідною мовою, греко-католицькі семінарії було відкрито у Львові й Ужгороді.

У цілому реформи позитивно вплинули на життя західних українців і сприяли насамперед політичній модернізації краю, але після смерті Йосифа II аристократія почала чинити опір реформам і вони були припинені.

Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.