Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 pp.) 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 pp.)



Ярослав Мудрий, син Володимира Святославича й варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню й внутрішню політику, докладав чималих зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесе Київської держави; із цим князем пов'язують розквіт культури, писемності й наукових знань.

Зовнішня політика. У налагодженні зовнішніх зв'язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам. Щоправда, у 1030-1031 pp. київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави: у Польщі відвоював червенські міста в Забужжі, потім пішов на північ і приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв (тепер Тарту).

1036 року Ярослав завдав нищівного удару кочівникам печенігам, які з'явилися біля Києва.

1043 року відбувся останній, але невдалий похід київської флотилії на Візантію, очолюваний сином Ярослава Володимиром. Після цього походу Ярослав Мудрий, заручившись підтримкою західних союзників, виступив на чолі антивізантійської коаліції, і змусив імператора Костянтина Мономаха піти на мирні переговори. У результаті був укладений дуже важливий для Русі договір, який передбачав службу руських дружин у Константинополі та їхню участь у візантійських війнах з Італією та з печенігами. Щоб остаточно закріпити мир, візантійський імператор видав свою доньку Анастасію (Марію) за князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого (від цього шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах). Конфлікт з Візантією був останнім воєнним зіткненням Київської Русі з сусідами за часів Ярослава Мудрого.

Династичні шлюби. Зростанню політичної та економічної могутності Київської Русі сприяло укладання шлюбів з монархічними династіями Європи. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою — дочкою шведського короля; його донька Єлизавета одружилася з Гаральдом Сміливим, норвезьким королевичем; Анна — з французьким королем Генріхом І; Анастасія — з угорським королем Андрієм. Династичні шлюби Ярославових синів зміцнили союзи Руської держави з німецькими князівствами. Тому не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Місто Ярослава. За Ярослава Мудрого почалося велике будівництво в Києві. Частину міста обнесли високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські, Львівські та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто, як і в Константинополі, з яким змагався Київ, мав назву «Золоті ворота». Це була не тільки головна фортифікаційна споруда міста, а й головний парадний вхід — через нього до Києва врочисто в'їжджали князі, іноземні гості, купці та ін.

За тогочасним звичаєм на честь князя в місті зведено монастирі св. Георгія та Ірини (Георгій та Ірина — хрещені імена Ярослава та Інгігерди). Головним храмом Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого був Софійський собор, присвячений Мудрості Господній, який на сьогодні є найвизначнішою пам'яткою візантійського мистецтва в Україні.

Так поступово виникло «місто Ярослава», яке за площею в кілька разів перевищувало «місто Володимира».

Під час археологічних розкопок на території Верхнього міста й Подолу знайдено чимало високохудожніх предметів із золота та срібла — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети. Усе це свідчить про високий рівень розвитку ювелірного та ужиткового мистецтва в Києві.

Великим досягненням культури Київської Русі XI ст. був монументальний живопис. Софійські фрески й мозаїки не мають рівних серед подібних робіт періоду раннього середньовіччя. Техніка фрески була дуже складною: на сиру штукатурку накладали контури малюнків і фарби. І хоч фрески написані водяними фарбами, давньоруські майстри досягли неабиякої виразності. Серед багатьох фрескових композицій, що збереглися в Київській Софії, найбільшу цінність становить зображення сім'ї Ярослава Мудрого, музикантів і скоморохів. Можна вважати, що ці фрески певною мірою відбивають київську дійсність: артисти й насправді виступали при дворах Ярослава Мудрого, воєвод та бояр. Одним із шедеврів Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в мозаїці, а також мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя). Київський майстер розташував шматочки смальти під кутом, щоб мозаїчне зображення було видно з будь-якого місця. У мозаїчній гамі Софії Київської використано 130 відтінків кольорів, зокрема 25 зеленого, 23 коричневого, 19 синього й золотого.

За наказом Ярослава збудовано Софійські собори в Новгороді та Полоцьку.

Бібліотека Ярослава Мудрого. За часів Ярослава Мудрого на Русі з'явилася перекладна література. Побачили світ руські переклади античних творів Есхіла, Софокла, Сократа, Платона, Демокріта, Демосфена, Піфагора та ін. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола», до якого увійшли уривки оповідань античних авторів.

Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мали оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних птахів, звірів та людей.

Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок. Існують різні версії щодо подальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого: одні історики вважають, що бібліотека пропала під час вторгнення монголо-татарської орди в Київ, інші — що після смерті Ярослава вона розійшлася між різними книжковими зібраннями. Існує також припущення, що книгарню сховано в одному з монастирів під Києвом, де вона могла зберегтися до наших часів. Але найлогічнішою є думка, що це книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва, після чого частина книг загинула під час численних пожеж, а частина й донині зберігається в різних бібліотеках колишнього СРСР.

Руї́на — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Створення та діяльність ОУН

1. Створення ОУН.

2. ОУН на чолі національно-визвольного руху.

3. Розкол в ОУН.

Організація українських націоналістів, створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрямок в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об'єднувала колишніх офіцерів української армії і вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації — "Асоціація української націоналістичної молоді (Львів), "Українська націоналістична молодь" (Прага), "Легіон українських націоналістів" (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань, полковник Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д.Донцовим. Донцов, як і його наступники Д.Андрієвський, М.Сціборський, відкидав демократичні ідеали, стверджуючи, що демократична м'якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917-1921 pp. Він проголошував найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя і народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН — мала забезпечити ідеологічний провід держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) і одночасно готувати населення до повстання.

Цій законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося стати на чолі визвольного руху українців протягом 30-50-х років. Чому саме ця радикальна організація, а не інші партії чи групи, що існували на той час, очолила український рух? Це пояснюється:

1. Жорстокою антиукраїнською політикою як в Польщі, так і в СРСР.

2. Зневірою в демократичні ідеали.

3. Загальноєвропейською тоталітарною тенденцією в національно-визвольних рухах.

А. Привабливим прикладом Італії, Німеччини, що кинули виклик Версальській системі і створювали сильні національні держави. 5. Неможливістю легальної боротьби за відновлення української державності. У 30-ті роки ОУН розгорнула активну діяльність на західно-українських землях. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила ряд замахів, які набули широкого розголосу. Загалом УВО і ОУН вчинили протягом 1921-1939 pp. 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, 1 росіянин та 1 єврей. Ці замахи здійснювалися більше з метою привернути увагу світової та української громадськості до українського питання. Так, вбивство у 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького було, з одного боку, помстою за політику пацифікації, а з іншого, викликом світовій громадськості в зв'язку з порушенням Польщею прав національних меншин. Вбивство радянського дипломата невисокого рангу мало нагадати жахливу трагедію українського народу — голодомор 1932-1933 pp. Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а, в основному, проти "внутрішніх" — проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з існуючою владою. Так, у Львові було вбито директора Української академічної гімназії. Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії з боку польських властей. У 1935-1936 pp. після масових арештів членів ОУН відбулись Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С.Бандера, М.Лебедь та інші були засуджені до страти, яка по амністії була замінена довічним ув'язненням. Сотні членів ОУН опинились у концтаборі Береза Картузька.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 243; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.157.61.194 (0.02 с.)