Релігійне життя сучасної України.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.

 

Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

 

Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

 

— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

 

— Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

 

— Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

 

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.

 

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

 

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

 

Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.

 

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

 

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

 

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

 

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

 

— посилення релігійності населення;

 

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

 

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

 

— глибокий розкол у православ'ї;

 

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

 

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

 

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

 

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

 

Діяльність комуністичного і націоналістичного підпілля

 

 

Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

 

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі. Так, у відомій підпільній організації «Молода гвардія» в Краснодоні активно діяли представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), до неї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич.

Олена Теліга (1907—1942) — видатна українська поетеса, публіцист, активна учасниця українського національно-визвольного руху. Народилася в с. Іллінське у Підмосков'ї в сім'ї науковця, її хрещеною матір'ю була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Аитячі роки минули в Петербурзі, потім з батьками емігрувала до Польщі та Чехословаччини. Після закінчення гімназії у Подебрадах (Чехія) О. Теліга у 1923—1929 pp. навчалася на історико-літературному відділі (підвідділ української мови і літератури) Українського педінституту ім. Драгоманова у Празі, потім у 1929—1939 pp. працювала вчителькою в одній з українських шкіл Варшави. З 1932 р. — член ОУН, працювала в культурній референтурі разом з О. Ольжичем. Після розколу ОУН увійшла до ОУН(м). У червні 1941 р. переїхала до Львова, у жовтні того ж року в складі Похідної групи ОУН(м) вирушила до Києва, де брала участь у русі Опору. Організувала тут Спілку українських письменників, видавала журнал «Литаври», працювала в газеті ОУН(м) «Українське слово».

 

У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) — свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем сталінських таборів В. Доленком.

 

 

Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор

 

 

Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.

сійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога.

Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, «За Радянську Україну» — у Запорізькій області, «Партизанська іскра» — на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна — у Сталіно, Якова Батюка

— у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної — у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк — у Полтаві.

Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27

аген тів для диверсійно-розвідувальної діяльності9. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53

автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн райхсмарок10. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв’язкови.

Серед залишених на нелегальному становищі парторганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Хар ківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садовниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію КиївТоварний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом’янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб12.

 

 

Важливою формою руху Опору проти загарбників на території України стала підпільна діяльність. Особливе значення радянське підпілля мало у південних та південно-східних областях, оскільки там зосереджувалися стратегічні промислові об’єкти, великі міста, порти, а також густа мережа автомобільних доріг і залізниць, яку противник використовував для вивезення з України матеріальних цінностей та перекидання на фронт військових вантажів і живої сили. Саме у містах розта шовувалися органи управління, штаби, тилові служби і резерви, склади і перевалочні бази,

автопарки, шпиталі, вузли зв’язку, пропагандистські, контррозвідувальні, каральні, охоронні та інші об’єкти окупантівi.

Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор. У цілому інструментарій підпільної боротьби був вельми різноманітним:

1. Організаційна розбудова. Залучення до підпільної діяльності нових членів, розширення підпільної мережі, встановлення зв’язку з іншими організаціями, партизанськими загонами та «Великою землею», планування операцій, налагодження управління та конспірації, створення матеріальної бази підпілля, облаштування явок і «поштових скриньок», підробка документів, легалізація підпільників, насадження

агентури в установах окупаційної адміністрації.

2. Агітація і пропаганда. Інформаційна війна, поширення правдивих і неправдивих відомостей в усній (чутки, радіопередачі) або друкованій (листівки, газети) формах із метою схилити місцеве населення та (рідше) самого противника на

свій бік. Доведення до населення інформації про успіхи Червоної армії та руху Опору в антифашистській боротьбі. Поширення зведень Радінформбюро, протидія німецькій

пропаганді.

3. Психологічна війна. Дезінформування окупаційних властей, морально-психологічне розкладання адміністрації ворога і його військових формувань, політична робота серед населення окупованих територій. Провокування окупантів на не симетричні репресії проти мирного населення і розширення, таким чином, соціальної бази руху Опору.

4. Саботаж. Свідоме невиконання або недбале виконання певних обов’язків, неспівпраця з окупантами, невихід на роботу, відмова від сплати податків та здачі сільсько гос подарської продукції, пошкодження обладнання, розкрадання майна, прихована протидія військовим, політичним, економічним заходам окупантів. Проникнення в окупаційні органи влади.

5. Диверсії. Вважалися ефективним способом дезорганізації ворожого тилу, заподіяння відчутних втрат окупантам не вступаючи з ними у прямий бойовий контакт. Таким чином, суттєвої шкоди противнику могли завдавати невеликі групи підпільників і навіть одинаки. 6. Розвідка. Збір і передача розвідувальних відомостей для військового і політичного керівництва СРСР, партизанських загонів, інших підпільних організацій.

7. Терор. Знищення живої сили противника.

8. Сприяння партизанським загонам. Постачання партизанам продовольства, зброї та амуніції, розвідданих.

9. Збройне повстання. Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.

сійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога.

Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, «За Радянську Україну» — у Запорізькій області, «Партизанська іскра» — на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна — у Сталіно, Якова Батюка

— у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної — у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк — у Полтаві.

Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27

аген тів для диверсійно-розвідувальної діяльності9. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53

автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн райхсмарок10. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв’язкови.

Серед залишених на нелегальному становищі парторганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Хар ківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садовниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію КиївТоварний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом’янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб12.

Одним із головних завдань окупаційної адміністрації стало З усього залишеного на окупованій території комуністичного підпілля розгорнули роботу лише 13 обкомів, 110 окружних, міських та районних комітетів, близько 1000 організацій і груп21. Упродовж осені 1941 р. — зими 1942 р. нацистам удалося розгромити або паралізувати комуністичне підпілля Києва, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Сталіно, Запоріжжя, Мелітополя, Сум, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Житомира, Чернівців, Ізмаїла, Сімферополя, Феодосії, Ялти та інших міст. До літа 1942 р. продовжувало існувати лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів, 280 партосередків, загалом — близько 10% створенного підпілля, тобто близько 2 тис. осіб22. Схожою виявилась ситуація й у сусідніх з УРСР Молдавії та Білорусії —

залишене партійне підпілля було значною мірою розгромлене

або дезорганізоване.