Релігійна політика імператора Константина (306-337 рр.) і еволюція християнства в IV—V ст.?

Константин Флавій Валерій (Константин Великий) був сином Констанція Хлора та Єлени. Він народився 274 або 289 р. Як заручник, Константин провів у Нікомідії при дворі імператора Діоклетіяна близько 10 років. Там він бачив гоніння християн. Вже тоді Константин проявив себе обдарованим юнаком, що став потенціальним суперником Діоклетіяна. Зрештою, він змушений був рятуватися втечею [7:150].
Батько Константина, Констанцій Хлор за імператора Діоклетіяна став цезарем, а з 305 р. - августом у західній частині Римської імперії. (Під час свого правління Діоклетіян розділив імперію на чотири частини: Сходом правив він сам із титулом августа, Заходом - із таким же титулом його друг та соратник Максиміан; кожний імператор (август) мав помічника із титулом цезаря, якому через 20 років мав передати владу) [17:183-184]. Як свідчив перший християнський біограф Константина, вже його батько "присвятив єдиному Богові своїх дітей, дружину, служителів і весь свій палац"[7:150].
Сам Константин християнином не був (однако існують свідчення, що він хрестився перед смертю). Майбутній імператор був вихований у шануванні "непереможного Сонця"[15:175].
Коли під час війни у Британії помер його батько, Констанцій Хлор, воїни проголосили Константина августом. З 306 р. Константин керував західною областю імперії аж до смерті Галерія. Едикт останнього про віротерпимість був також підписаний і Константином [7:150].
Після смерті Галерія Константин зблизився з його співправителем Лікінієм. Але спалахує війна із правителем Риму Максентієм. Останній виступив проти Лікінія і уже здобув перші перемоги над ним.
Константин прийшов на допомогу. Рішуча битва відбулася біля стін Риму, у Мульвійського мосту. Переміг Константин; Максентій, відступаючи, потонув у р.Тибр [13:601].
Саме в цей час, за церковним переказом, сталося чудо, що справило визначальний вплив на перемогу Константина. Найдавніше свідчення належить сучаснику Константина, Лактанцію. Він пише, що уві сні, напередодні битви із Максенцієм Константину було напоумлення, щоб на щитах своїх воїнів він зобразив небесне знамення Бога. Константин так і зробив. Зобразивши на щитах легіонерів знак імені Христа. Це, за думкою Лактанція, і принесло йому перемогу [2:13].
Вже згадуваний вище Євсевій Кесарійський у своєму "Житії Константина" твердить про наступне знамення:"Біля полудня, коли день хилився до вечора, імператор побачив вище сонця знамення хреста із написом: "Цим переможеш". Страх охопив його та супроводжуючих підданих. Уночі явився до нього Христос із хрестом і повелів зробити зображення його і з цим знаменням виступити проти його ворогів. Вранці Константин розповів про свій сон друзям, покликав художників і повелів ім зробити це зображення (labarum)"[2:15; 5:52]. Щоб переконати читача в істиності цих подій, Євсевій додає:"Мені сам імператор передав це і підтвердив клятвою"[19:90].
Перемігши Максентія, Константин повелів звести у Римі статую, що представляла його самого із прапором у руці. На ній було написано: "Цим спасительним знаменом, справжнім доказом мужності, я порятував і звільнив ваше місто від ярма тирана і, по звільненні його, повернув римському сенатові й народові колишній блиск і знаменитість" [7:152; 19:91].
На початку 313 р. у Мілані було укладено шлюб Лікінія із сестрою Константина - Констанцією. Тут же був оприлюднений едикт про становище християн, який і отримав назву Міланського. В едикті зазначалося, що августи Константин і Лікіній вирішили надати "християнам і всім іншим повну свободу слідувати тій релігії, якій хто може і яку вважає для себе найкращою, щоб усяке божество, яке тільки є на небесному престолі, було милостивим... до них та усіх наших підданих" [1:167]. Мова йшлася про загальну свободу віросповідання для усіх підданих. Але, оскільки вирішувалося питання саме про християн, то із особливим наголосом імператори не раз поверталися до думки, що віднині християни не будуть піддаватися жодним утискам, що ім дається повна свобода слідувати своїй вірі. Для всіх інших надавалося повне і відкрите право вибору між існуючими релігіями. Зокрема, зроблено було розпорядження про повернення християнам конфіскованих у них під час гонінь приміщень для молитовних зібрань [1:167].
Таким чином, трьохсотрічна епоха гоніння християн завершилася. Християнство було остаточно визнано релігією дозволеною поряд із усіма іншими культами, що існували у римській імперії.
Однак постає питання - чи стало християнство завдяки едикту Константина державною релігією. Твердження це протирічить тексту документа. Адже останній не визнав жодної релігії у державі як релігії пануючої. Сам Константин до кінця життя залишався "оголошеним", не приймаючи хрещення. Імператор ніби стоїть над релігіями імперії. При цьому він носить титул "верховного понтифіка" (pontifex maximus), тоб то голови язичницької спільноти. Але за словами відомого російського історика XIX ст. В.Болотова: "... для особистості це неможливо. Константин мав дітей і йому необхідно було виховати їх в тому чи іншому дусі. Він дав їм християнське виховання, і хоча вони не були охрещені, однак належали до християнської церкви. Таким чином, рівновага була порушена. Усякому стало ясно, що християнство стало релігією володаря, а для досить багатьох особисті переконання імператора могли мати велике значення" [1:168].
Отже, поступово християнство набуває особливого, привілейованого значення. Запроваджуються різні пільги для громад, кліру та християнських храмів. У 313 р. клір було звільнено від декуріонату. Двома роками пізніше, у 315 р. церкви разом з імператорськими доменами звільняються від повинностей. У цьому ж році була скасована страта через розп'яття. З 319 р. за імператорським указом члени кліру звільнялися від податків; єпископам надавалася юрисдикція у цивільних справах; було заборонено гадання на внутрощах тварин у приватних домах. Отримавши у 321 р. офіційно визнане право успадковувати по заповіту нерухоме майно, церква вступить незабаром у конкуренцію із найбільшими латифундіями того часу

 

21. Християнство в Ромейській (Візантійській) імперії. Іконоборство і іконошанування. Павликіанство. Ісихазм?
Територія Візантійської імперії до початку VIII ст. значно скоротилася: вона перестала бути єдиною, універсальною середземноморською державою, як це було за часів Юстиніана I (527-565). В результаті різних воєн країна зазнала відчутних територіальних втрат, тому першочергове значення набувають її Малоазійські провінції – житниця держави. Іконобо́рство (грец. εἰκονομαχία; також іконокла́зм — від грец. εἰκόνα — «образ» (ікона) + грец. κλάω — «розбивати») — вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті. В сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, іудаїзму і ісламу. Іконоборці у Візантії вважали,що ікона-ідол.Іконоборці мали своє оправдання,свою ідеологію,свій світогляд.Іконоборці говорили:"Зображаючи Христа ви богохульствуєте вдвічі.По-перше,ви намагаєтеся зобразити Божество,що в принципі неможливо.По-друге,якщо ви намагаєтеся зобразити не Божество,а тільки людину - то ви розсікаєте Христа,а це монофізитство,і плоть його плоть людська - виходить,що ви ідолопоклонствуєте.Ви грішите,або так грішите,або сяк грішите".Що говорять на це ортодоксальні християни - Феодор Студит - ортодоксальний монах,преподобний говорить:"Ми зображаєм на іконі ні природу божественну,яка незобразима,ні природу людини,бо це дійсно ідолопоклонство,але особистість.Так ми зображаєм Спасителя".Іконоборці вважали істинним образом Христа Євхаристію,Христос спеціально обрав образом свого втілення хліб,тому що хліб не схожий на людину і тому не може викликати ідолопоклонство.Але для ортодоксальних християн Причастя не є ікона,не є образом Христа,тільки вже тому,що ми причащаємся не образом Христа,а самим Христом.Причастя не є образом Христа - це є сам Христос. коношанування — Догмат Православної і Католицької церков, встановлений на Сьомому Вселенському соборі, а також і сама практика шанування ікон. Згідно з цим догматом «честь, що віддається образу, переходить до Первообразного, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється зображеному на ній»^[1].

Догмат про почитання ікон не підтримується рядом протестантських церков, які вважають іконошанування ідолопоклонством.

Зображення Христа, Богородиці, святих, біблійних сцен відомі в християнстві починаючи з II століття. До IV століття біля стіни християнських храмів вже повсюдно прикрашалися мальовничими зображеннями. Василь Великий у слові, присвяченому пам'яті мученика Варлаама, закликає живописців зобразити подвиги святого, Іоанн Златоуст пише про поширення зображень Мелетія Антіохійського, а Феодорит Кирський повідомляє про портрети Симеона Стовпника, що продаються в Римі. ^[2]Незважаючи на таку підтримку зображення осіб і подій Священної та церковної історії, у цей же період з'являються перші заперечення проти використання ікон. Так,Євсевій Кесарійський негативно висловлюється про бажання сестри імператора мати ікону Христа. Це він пояснює не старозавітним забороною, а тим, що божественна природа незображувана^[3]

До періоду III століття у зв'язку з активними гоніннями євангельські смисли зображувалися дуже завуальовано і символічно. Основним символічним зображенням Христабув Агнець. Після, Соборним рішенням^[4] забороняється використовувати вказівні, зазвичай старозавітні, символи (той же Агнець), і рекомендується зображати Христа і Богородицю явним чином, хоча єдино канонічна ікона Трійці, написана ченцем Андрієм Рубльовим — абсолютно символічне зображення.

Догмат про іконошанування був остаточно сформований на Сьомому Вселенському соборі, що відбувся в період іконоборства

ПАВЛИКІАНСТВО - єретичне вчення, іменоване імовірно за імені апостола Павла. Павлікіанство зародилася в середині VII ст. на сході Візантійської імперії (у Західній Вірменії), засновником руху був вірменин Костянтин, прийняв згодом ім'я Сильван. На початку VIII ст. рух павлікіанства поширилося і в Східній Вірменії, і у візантійській Малій Азії. Основну масу павликиан становили селяни і частково міські низи. У Вірменії рух павликиан до середини VIII ст. стало народно-визвольним рухом проти Арабського халіфату. На формування релігійно-філософського вчення павлікіанства вплинули маніхейство і маздакізм. По своїх філософських поглядах павлікяани - дуалісти. Вони визнавали бога добра (небесний батько) і бога зла (сатана), Христа - як одного з ангелів і сина бога добра. Згідно з ученням павликиан, після того як буде знищений бог зла (творець видимого світу і людей), на землі пошириться влада бога добра. Павлікяани відкидаликульт Богородиці, пророків і святих, Церква і духовенство і особливо чернецтво. Священною книгою вважали лише Новий Завіт (без послань апостола Петра). Віровчення павликиан прийняло оформлений вид в першій половині IX ст. при єресіархи (главі єретиків) Сергії-Тихика. З середини IX ст. павлікяани перейшли до відкритої боротьби, до збройного повстання проти візантійського панування; воєначальниками павликиан в цей період стали Карвеас і Хрісохір. Павлікяани створили в Малій Азії на арабо-візантійської кордоні свою державу зі столицею Тефрика. На чолі з Карвеасом і Хрісохіром вони здійснювали походи у внутрішні області Візантії, доходячи до Ні-КЕІ, Никомедии і Ефеса. У 872 р. у Вафіріака візантійські війська розгромили павликиан, в битві загинув Хрісохір; в 878 р. візантійці зайняли Тефрика. Уцілілі павлікяани знайшли притулок у Вірменії, де їх послідовниками стали тондракийцев (у візантійських джерелах часто звані павлікяани). У VIII-IX ст. павлікяани неодноразово переселялися візантійським урядом на Балкани (головним чином у Філіппополь), де зіграли чималу роль у виникненні богомильства і не раз зраджували імперію, примушуючи кочівників нападати на її землі; підтримували вторгнення хрестоносців і болгар. Ісиха́зм (від грец. ἡσῠχία — спокій, тиша) — містична, аскетична течія східного християнства, про яку часом говорять, що становить один з полюсів православ'я; інший полюс — це вчення про «симфонію». Відома ще з часів Отців Церкви, проте канонічною визнана лише в 14 сторіччі завдяки старанням св. Григорія Палами.

Суттю цієї доктрини є обоження людини — її повне єднання з Богом ще під час земного життя — аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю». Засобом, що дозволяв досягнути такого стану, визнавалась молитва — умна (від ума — екзистенційного центру людини, інстанції, відмінної від розуму і тіла) або ж Ісусова молитва — «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Така молитва, що її аскет повторював без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження на нього благодаті Божої, була знаряддям об'єднання у синергії всіх його інтенцій- енергій, повним преображенням його суті.

ісихазм - це практика розумно-сердечної молитви, поєднана з тверезістю, контролем за усіма помислами,що витікають зсередини,яка очищає розум і серце та готує (але не приводить сама собою) подвижника до богоспоглядання. Зрозуміло, не йдеться про буквальне, фізичне споглядання, а про духовне, "внутрішнє" споглядання. Як писав Св. Іоан Синаїт у Лествіці: "ісихастом є той, хто намагається заключити у своєму тілі безтілесне". Ключова цитатою зі Священного Писання:"Царство Боже є у вас всередині".

Згідно з Новим Заповітом, "Бога не бачив ніхто ніколи", але Палама й услід за ним ісихасти стверджують, що Його благодать пронизує цей світ, тобто ісихасти бачать нестворений і нематеріальний вплив Бога. Утилітарний сенс цих містичних практик важко з'ясувати. З побутового поглуду, вважають, що це приводить людину в стан заспокоєння. Багато ісихастів стверджують, що здатні спілкуватися з ангельськими матеріями. Відомі історії про дивовижні здібності ісихастів; самі ж вони керуються біблійним принципом "скажи цій горі зрушитися, і якщо істинно віруєш - зрушиться". Велика частина цих історій пов'язана з Афонськими монахами.