Релігії Стародавньої Месопотамії. Пантеон, міфологія і культ шумерів, вавілонян і ассірійців?

У Месопотамії, як загалом на Стародавньому Сході, релігія і міфологія були панівною формою осмислення людиною зовнішнього світу та свого місця в ньому. Однак набожність населення була порівняно невисокою, люди жили в долині річок-близнюків у надзвичайно помірному релігійному кліматі, який визначався радше соціално-економічними, ніж культовими координатами. Пересічний мешканець займався в буденному житті культовою практикою мало. Цей обов'язок покладався на жерців та царя. До того ж у ІІ тис. до н.е. месопотамська релігія втратила свій яскраво виражений общинний характер і набула явних ознак ідеології, спрямованої на освячення монархії та касти жерців.

Населення Месопотамії не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Усе, що можна відчути, виразити чи просто уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити і діяти. В його уявленні світ був переповнений найрізноманітнішими богами та духами. Кожне місто чи село, кожна сім'я, кожна людина мали своїх богів-покровителів - великих, могутніх і мудрих, проте не позбавлених людських пороків, здатних навіть на аморальні вчинки.

Релігія та міфологія відображали зміни в суспільному житті. Так, перехід від кочового скотарства до землеробства знайшов відображення в релігійному міфі про сварку між богом тваринництва Лахаром і богинею землеробства Ашнан, з якої переможцем вийшла Ашнан. Утім, жіноче божество зарано святкувало перемогу. Зі зміцненням царських династій Вавілону владу в царстві богів здобуває бог-чоловік Мардук.

Згідно з міфом про нього до світоутворення існував первісний хаос у вигляді чудовиськ Апсу, Мумму і Тіамат. Із хаосу народилися боги, які заходилися впорядковувати його. Коли про ці наміри довідалася Тіамат, вона вирішила знищити суперників. Виступивши проти них кількох страховиськ та переманивши на свій бік одного з богів - Кінгу. Боги звернулися за підтримкою до найсильнішого з них - Мардука. Той зажадав, щоб боги визнали його за старшого в разі його перемоги над Тіамат. Безвихідь змусила богів пристати на цю зухвалу вимогу. Мардук переміг Тіамат і Кінгу і з їхніх тіл створив Всесвіт, а з глини, замішаної на крові Кінгу, виліпив людину, яка призначена служити богам.

Релігія в Месопотамії була підпорядкована царській владі, проголошувала її та особу царя священними. У Вавилоні на царство коронпація завершувалася "священним шлюбом" царя і верховної жриці, що символізувало шлюб Мардука з богинею Серпанітум. Цей ритуал дістався вавілонянам у спадок від шумерів, чиї царі на новорічне свято задля забезпечення родючості вступали в шлюб із жрицею храму богині Інанни (шумерський прототип богині кохання Іштар).
Найшанованішим у шумерів був місячний культ Нанна (вівілонський Сін), солярний культ Уту (вавілонський Шамаш), бог води і мудрості Енкі (вавілонський Еа), бог творець Енліль (вівілонський Елліль), храм якого височів у сакральному центрі Месопотамії Ніппурі (цей бог упорядкував всесвіт, навчив людей землеробству й тваринництву). Великою популярністю користувався культ богині кохання Інанни (вавілонська Іштар, фінікійська Астарта). Свята на честь богині супроводжувалися сакральною проституцією, ігрищами блазнів, самоспаленням фанатиків тощо.

Всі боги, за уявленнями шумерів, народилися від шлюбу небесного бога Ану та богині землі Кі, які самі вийшли з первісного водяного хаосу. Вавілоняни запозичили шумерський пантеон, окрім того шанували бога бурі та грому Адада, сімку астральних богів (Юпітера-Мардука, Марса-Нергала, Меркурія-Набу, Сатурна-Нінурта, Венеру-Іштар, сонце-Шамаша і Місяць-Сіна). Пантеон ассірійських богів очолював Ашшур, якого вважали царем богів. Характерно, що ассірійці надавали перевагу богу-громовержцеві Ададу перед богом підземних вод Еа. Для їхнього землеробства більш важливими були опади, а не іригація, як для вавілонян.

Також у Месопотамії виникає специфічне божество, яке має стосунок до мудрості, магії та чаклунства. Ним стає божество підземних вод Еа (шумер. Енкі. бібл. Єнох/Єнос).

Епічний герой Адап був сином бога Еа. Відламав південному вітрові крило, коли той перекинув його човен з рибою. Бог Ану покликав Адапа на свій суд. Адапу порадили нічого не їсти і не пити зі столу Ану, бо це частування може бути отруєним. Адап дотримався цієї поради, але цим допустився фатальної помилки, бо Ану не просто пробачив юнака, а так його уподобав, що вирішив пригостити стравою, яка дає безсмертя.

"Епос про Гільгамеша" ("Про того, хто бачив все") - це перший літературний доробок людства, написаний десь 1500 р. до н.е. в Ніневії, столиці Ассірії, проте передає усну традицію, що передувала винаходові писемності. Головною особою є цар-воїн шумерського міста-держави Урук Гільгамеш, який правив у 2500/2300 рр. до н.е. і який зі своїм вірним другом нкіду перемагає чудовисько Хумбабу, яке стереже священні ліванські кедри, та, після смерті друга, безуспішно шукає траву безсмертя. В цьому Гільгамеш протистоїть богині Іштар.

Зміну вегетаційного і мертвого періодів у житті природи мешканці Месопотамії пояснювали за допомогою культу Думузі. Згідно з шумерським міфом богиня родючості Інанна вирішила поширити свою владу й на потойбіччя, але її суперниця богиня Ерешкігаль перемогла і умертвила Інанну. Як наслідок, життя на землі припинилося, нікому стало приносити жертви богам. Боги рішуче зажадали, щоб Ерешкігаль випустила Інанну. Проте за законом підземного царства таке можливе, якщо б її там замінив хтось інший. Ось тоді Інанна віддала до рук демонів свого чоловіка-пастуха Думузі (пор. з біблійним вбивством землеробом Каїном пастуха Авеля), який. Начебто. Відмовмвся повернути їй владу після того, як богиня воскресла. Сестра Думузі, богиня рослин Гештінана, домоглася, щоб Ерешкігаль раз на рік випускала Думузі на певний час на землю, погодившись на цей час замінювати його в царстві мертвих. Отож, коли бог-пастух оживав, богиня рослинності, навпаки, помирала. Кожен візит Думузі на землю супроводжується настанням весни. Один з вавілонських міфів пов'язує чергування пір року зі сходженням у царство мертвих бога Мардука та його визволенням звідти богинею Серпанітум.

Мешканці Месопотамії вірили у потойбічне життя. Але вони не знали ідеї відплати за ділами людини. Єдиною винагородою праведнику була можливість пити чисту воду і раз у рік підійматися на землю з похмірого підземелля богині Ерешкігаль, щоб подихати димом жертовних спалень. Ті ж, про кого забували нащадки, приречені вічно терпіти спрагу і вгамовувати голод глиною та пилюкою. Релігія у Месопотамії не обіцяла нікому безсмертя. Думка про марність сподівання на долю богів виразно проходить у міфах про Адапа та Гільгамеша.

Розвиток сільського господарства та одомашнення тварин дало людям змогу відійти від полювання і розпочати осіле життя на деяких територіх Близького Сходу та Європи, причому відпала потреба робити тривалі і тяжкі переходи, прямуючи слідом за міграціями диких тварин. Відповідно до цих змін культ богів і богинь, як і самі люди, змінювався. Утілення в богах земель, обжитих людьми, допомагало адаптувати божеств до тих місцевостей, де люди випасали свої череди й отари. А близькі до їхнього житла місцевості та природні ландшафти вони перетворювали на святилища, де мешкали боги, які ставали ближчими і, відповідно, "людянішими". Не залишилося жодної місцевості, що нею не керували б боги або демони, і тому необідне було виконання церемоній, щоб умилостивити кожного з них. Боги і демони потребували служіння, постійного страху та пошанування. У ту епоху жерці різноманітних божеств переживали свій "золотий вік" панування. Жодна людська діяльність не могла здійснюватися без їхнього втручання, і цей грандіозний звичай зберігся і досяг очевидних крайнощів до нашого часу. Народи, зустрічаючись, обмінювалися не лише продуктами власної праці, шлюбними партнерами, а й своїми божествами. Вже 7 000 років до н.е. народи Східної Європи та Близького Сходу на величезній території обмінювалися своїми віруваннями та забобонами, змішуючи їх, аж поки не виникла така собі проторелігія, властива цій неосяжній території. Згідно із цією релігією, боги, богині й демони брали участь у поділі світу і створенні людини, постало уявлення про найвище божество, в якому обєдналися всі атрибути (добро і зло, світло і темрва, тепло і холод, волога і посуха), який як андрогін поєднував у собі дві статі (і лише значно пізніше розмежувався за статтю). Поряд з цим звеличився культ богині, яка керувала народженням не тільки людей, а й худоби, урожаєм.

Міфологія та релігія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним з усіх народів, вони сприймали навколишній світ винятково через релігійно-міфологічну призму.

Давньоєгипетська міфологія і релігія - надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, що склалися в різні часи і в різних куточках країни, повсякчас розвиваючись і ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося декілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви). В кожному з них була своя космогонічна версія, що проголошувала творцем світу власного бога, а інших богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Тому в стародавньому Єгипті навряд чи існувала цілісна релігійна доктрина. Таке бачення релігійного життя стародавніх єгиптян істотно зумовлене також станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів.

В уяві єгиптян світ був переповнений найрізноманітнішими богами і духами. Що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в пантеоні понад тисячі богів. Тож можна стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку б не вважали священною.

Єгиптяни обожнювали насамперед представників фауни, які були чимось корисні людям або вражали своєю силою. Зокрема богами стали лев, бики Апіс, Мневіс і Бухіс, крокодил, гіпопотам, павіан, баран, газель, вовк, собака, кішка, корова, свиня, чапля-ібіс, жук-скарабей та ін. Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так. Сонячного бога спершу зображували як лева або сокола, богиню Сохмет - як левицю, місячного бога Тота - як ібіса, бога потойбіччя Анубіса - як шакала. Бога війни віпуата - як вовка, охоронцями царя-фараона вважали сокола, гадюку та бджолу, самого фараона зображали у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких напів олюднили (зображували з тілом людини і головою тварини чи птаха), інших (Осіріса, Пта, Амона, Хонсу, Міна, Атум, Ізіду) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії єгипетских богів відбувалися під впливом більш досконалих іноземних релігій і внаслідок зростання залежності індивіда від суспільства.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам Всесвіт виник з первісного водяного хаосу - божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собек. Річку Ніл пони обожнювали як божество-товстуна Хапі. Який приносить дари. Утім, культ води у Єгипті поступався місцем солярному культові.

Найдавнішим солярним богом у країні був Ра, центральне святилище якого знаходилося у Геліополі. Ра очолив загальноєгипетський пантеон, злившись з аналогічним богом інших єгипетських богів Гором у Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів на столицю Єгипту пантеон очолив фіванський солярний бог Амон, який злився з богом Ра у Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа фараона Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ Атона до ролі єдиного вселенського божества. Але реформа зазнала краху через консерватизм єгипетського суспільства, але її підхопили напівкочові семітські племена стародавніх євреїв, які певний час мешкали у Дельті Нілу і, будучи переслідувані за вірність реформі, емігрували в Палестину, де культ солярного бога ототожнився із семітським культом бога грози і блискавки Адонаєм.

Особливе місце у релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом родючості Осірісом. Його центральне святилище містилося в Абідосі, проте культ вшановувався у всіх єгипетських регіонах.

Міфи про Осіріса заплутані й суперечливі. В них домінують три теми: політична (міф про поєдинок між Осірісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком чого було утворення єдиної єгипетської монархії); землеробська (єгиптяни пов'язували з Осірісом зміну вегетаційного та мертвого періодів у житті природи); есхатологічний (Осіріс творив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників). Міфами про це божество єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішання в царській родині (Ісіда - сестра і дружина Осіріса, а вони - батьки Гора-молодшого).

За одним з міфів, Осіріс начебто був зачатий богом землі Гебом в утробі богині неба Нут, дружини Ра. Коли Ра довідався про це, він розлютився і поклявся, що не буде такого місяця і дня, коли б зрадлива Нут змогла розродитись. Якби Нут могла розраховувати лише на підтримку Геба, їй після цієї клятви Ра було б непереливки, але серед небожителів знайшлися й інші, здатні захистити її від розгнівного Ра. Бог мудрості Тот виграв у місячного бога в кості 1/72 частину доби й склав із цих часток п'ять повних діб, включивши їх до календарного року. Упродовж цих додаткових днів прокляття Ра не діяло, й Нут народила богів Осіріса, Гора-старшого, Сета і богинь Ісіду та Нефтіду. Згодом Ісіда стала дружиною Осіріса, а Нефтіда - дружиною Сета. Злий Сет, пройнятий чорною заздрістю до Осіріса, підступно вбив брата й кинув його понівечене тіло у Ніл. Хвилі прибили останки Осіріса до фінікійського міста Бібл. Де їх знайшла Ісіда. Вдова з допомогою шакалоголового бога Анубіса набальзамувала тіло Осіріса, магічним способом зачала від нього сина Гора-молодшого, якого, потай від Сета, наародила в зарослях Дельти Нілу. Коли Гор підріс, він подав на Сета на "суд богів", виграв справу і оживив батька. Останній проголосив Гора царем усього Єгипту, а сам став володарем Заходу, "полів Іалу" - "царства мертвих". Культ воскреслого Осіріса став основою заупокійного культу, записаного у славнозвісній "Книзі мертвих", й відіграв у релігійному житті населення неабияку роль. У 125-му її розділі йшлося про суд Осіріса над померлим, який зважував небіжчиа на спеціальних терезах і дозволяв блаженствувати, якщо на ній не висіло 42 смерних гріхи, в іншому випадку душу пожирала демонічна потвора Аммат.

Відповідно всі фараони Єгипту як прямі нащадки бога Гора були не просто представниками богів, а самим богом (за життя - Гором, після смерті - Осірісом).

Міфологія та релігія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших народів. Зокрема, фінікійці шанували культ Осіріса, який до нашого часу трансформувався в масонський культ підступно вбитого і воскреслого будівничого храму Соломона фінікійського царя Хірама, символом якого, як і Осіріса, була акація. Також стародавні євреї перейняли єгипетський культ бога ремесел Пта, який творив нові речі за допомогою слова. Культ Ісіди широко шанувався в Римській імперії і зрештою, іконографія Ісіди з немовлям Гором злилася з християнською.

8. Релігія Стародавнього Східного Середземномор'я. Давньоєврейська релігія?

Релігійні подання народів Східного Середземномор'я багато в чому сходять до культів родючості раннеземледельческих громад, у яких більшу роль грав юний бог рослинного миру. У Библе він одержав ім'я Адонай (пан, гречок. Адоніс). Відповідно до відомого міфу, цей бог був коханим верховної богині й загинув на полюванні від іклів вепра, потім ожив. Оплакуючи його, жінки зобов'язані були обстригати собі волосся й носити кошика з родючою землею («сади Адоніса»). Потім наступало радісне весняне свято воскресіння доброго бога

Нерідко об'єктом шанування були гори, а також могутні дерева. У фінікійських храмах, на диво греків і римлян, часто замість статуй божеств стояли камені геометричної форми у вигляді куба, кулі або конуса. Лише поступово, та й то не всюди, вони замінялися зооморфними або антропоморфними зображеннями. В умовах сильного дроблення країни не могли виникнути складні пантеони з богів декількох поколінь із установленням божественної ієрархії, як це було в Єгипті й Двуречье. У кожному місті шанувався місцевий бог-заступник, що називався звичайно просто Баал (владика) або Ел (бог), а іноді Мелек («цар», варіант — Молох), а в Тирі — Мелькарт («цар міста»). Найчастіше ці боги вважалися сонячними. Дружина головного бога також часом іменувалася просто Баалат (володарка), але частіше носила конкретне ім'я Астарта, що відповідало ассиро-вавилонської Иштар, але на відміну від останньої хана-анейская богиня сіяла на небі у вигляді місяця, а не планети Венери

Давньоєврейська релігія спочатку майже не відрізнялася від ханаанейской — те ж поклоніння скелям і деревам, те ж шанування зображень богів з каменю, міді або срібла. Головним загальплемінним богом ізраїльтян і іудеїв уважався Яхве, владика грому й блискавки, що посилає на землю благодатний дощ. Однак існування богів інших народів не заперечувалося. Їм не покладалося поклонятися як чужим, але на практиці ця заборона не дотримувалася

Найважливіший крок у розвитку монотеїстичних ідей був зроблений у період пророчого руху VIII—VI вв. до н.е. Ізраїльські й іудейські пророки, діючи як би по вселянню Яхве, жагуче призивали народ відмовитися від поклоніння іншим, помилковим богам. Поступово складалося відношення до Яхве як до єдиного й всемогутнього Господа, богові-творцеві. Мислився він досить*" абстрактно — із цим і був зв'язаний заборона антропоморфних або зооморфних зображень («не створи собі кумир»). У той же час відношення між Господом і людиною ставало більше емоційним, ніж колись. Відвернене божество не могло мати розвитий міфології, і місце звичайної для западносе-митских религий богині-дружини зайняв сам народ Ізраїлю. Тема взаємної любові й союзу (завіту) між Яхве і його народом є домінуючою в багатьох біблійні книгах

Виконання традиційних культових приписань здавалося недостатнім. Як і в інших релігійних системах I тисячоріччя до н.е.— у буддизмі, у зороастризмі, у навчанні пророків особлива увага приділялася дотриманню моральних норм. Саме із цим зв'язане й різкий осуд пророками поневолювання бідноти, скупки земель і несправедливої наживи багатіїв. Під впливом цього руху в 622 р. до н.е. іудейський цар Иосия провів реформи, оголосивши Яхве єдиним богом і зробивши Ієрусалимський храм винятково місцем його культу (про соціальні аспекти реформ уже було сказано).

Лиха, що обрушилися на Ізраїльське, а впоследствие й на Іудейське царство, сприймалися пророками як кара, накладена Господом, щоб очистити від гріха вибраний їм народ. Поведені Навуходоносором II іудеї мріяли про появу рятівника-месії й прийдешньому своєму торжестві. Але майбутнє всі частіше представлялося їм не як відновлення влади земних царів, але у вигляді правління самого Бога на землі. Закінчення «вавилонського полону» не означало політичної незалежності Іудеї, але під верховною владою перських царів виникла автономна цивільно-храмова громада. Як офіційна її ідеологія й оформляється в V—III вв. до н.е. іудаїзм

Від художньої літератури финикийцев збереглася лише незначна її частина. Тільки в недавній час були виявлені епічні добутки II тисячоріччя до н.е., що відбуваються з Угарита. Особливо чудовий епос про Керете, легендарному герої, що зробив похід на південь Палестини

Давньоєврейська література відома в основному в тім обробленому виді, у якому зберегла її Біблія. Включення різнорідних і різночасних добутків у релігійний звід аж ніяк не означає, що всі вони мають культовий характер. Джерелом багатьох з них була усна народна творчість. Деякі міфи є загальним надбанням декількох народів древнього Близького Сходу, простежуються в Біблії вавилонські і єгипетські впливи. Міф про створення Еви з ребра Адама знаходить паралелі в шумерських текстах, оповідання про Ноевом ковчег близько вавилонському міфу про потоп, що зберігся в «Епосі про Гильгамеше». Деякі епізоди з легенди про прекрасного Йосипа, проданому братами в рабство, нагадують давньоєгипетську «Казку про два братів». Переказ про порятунок дитини Мойсея, що стало прийомним сином дочки фараона, подібно з легендами про дитинство засновників великих держав — Саргона Аккадского, Кира Перського

Міф сплітається з військовим епосом у розповіді про богатиря Самсоні, що боровся з филистимлянами й погубленому підступною красунею Далилой. Як епічний герой, що переміг у єдиноборстві богатиря Голиафа, з'являється й цар Давид. Історія життя й подвигів Давида в «Книгах Царств» місцями здобуває характер майже авантюрного роману. Його молодший син Соломон, хитрою інтригою престол, що захопив, батька, прославлений Біблією за благочестя й мудрість. Саме йому традиція приписує збірники притч, стародавніх любовних і весільних пісень і пізнішу книгу «Екклезиаст», що містить міркування про сенс життя: «Суєта суне й всі — суєта. Що було, то буде... і немає нічого нового під сонцем».