Християнство в західній європі в епоху середньовіччя і ренесансу. Гуманізм і його вплив на релігійну ситуацію хiv—хvi ст.

Релігія та церква в житті середньовічного суспільства

У середньовіччі християнська церква мата абсолютний вплив на духовне життя європейського суспільства. Вона формувала його релігійну свідомість, сприяла розвитку культури й зміцненню єдності Європи, проповідуючи її народам нові етичні цінності. Середньовічна людина вірила, що служителі церкви мають забезпечити прихильність небес як до кожного християнина, так і до суспільства в цілому.

Відносини церкви та світської влади не були однозначними. З одного боку, церква й держава не могли існувати одне без одного. Церква потребувала підтримки світських можновладців і своїм авторитетом освячувала владу правителів. Вона була частиною феодального суспільства, великим землевласником, Єпископи та абати були васалами королів і служили їм за отримані землі. З іншого боку, церква й держава зверталися до різних сфер буття людини. Церква — до духовного, а монархи — до матеріального. Невизначеність впливу світської й духовної влади приховувала в собі небезпеку конфлікту.

Християнство на початку епохи Середньовіччя

На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню.

Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та па Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками: по-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповідницької діяльності та мученицької смерті апостолів Петраі Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі.

Саме апостол Петро був першим римським епископом. Уже в V ст. римські єпископи присвоїли собі титул глави церкви і їх почали називати панами (з грец. — батько).

Пани успадкували авторитет й апостольську благодать святого Петра. Це дозволило їм домагатися верховенства над світськими правителями. В утвердженні такої думки велике значення мало вчення єпископа Августина Аврелія (354-430). Це був видатний філоеоф-богослов, який у своїх працях заклав ідейні основи середньовічного західного християнства. Найпонуляриішою працею Августина є «Сповідь», у якій він аналізує свої вчинки іі бажання з позицій совісті — нового морального християнського поняття, яке було невідоме людині Античності.

Свое бачення проблем держави, співвідношення церкви і світської влади Августин описав у трактаті «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне і земне.

Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ, Єрусалим; град земний — зло і пристрасті, місто диявола, Вавилон. Мета людства — створення на землі граду Божого, царства справедливості, але це стане можливим, коли людина перестане грішити, матиме добро в душі й досконалість у вчинках. Для Августина людина важливіша за державу, бо лише віра й удосконалення людини наближають її до граду Божого. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний.

На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Констаиіиноиольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. Иа Сході тривало фактичне одержавлеиня церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі.

Епоха Відродження

Повішення і спалення Савонароли (1452-98), 1498 рік. Савонарола був монахом домініканцем і закликав до реформи Католицької Церкви в дусі аскези. Після повстання 1494 та повалення влади Медічі став законодавцем і диктатором Флоренції. У 1494 році проголосив Христа королем Флоренції і при підтримці Франції заснував Флорентійську теократичну республіку. У кінці був спалений як єретик.

В епоху Відродження (XIII — XIV ст.) в європейській цивілізації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних. Уперше за весь час із моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, бо людина стала сама себе утверджувати. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій культурний і духовний світ. Християнський спосіб життя був відкинутий. Усі сфери громадського й культурного життя почали розвиватися під гаслом «свободи» і «прав людини», що призвело до деморалізації суспільства.

Релігійний гуманізм

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії

Перейти до: навігація, пошук

Релігійний (ліберально-релігійний) гуманізм (англ. Religious humanism) - один з напрямків сучасної філософії гуманізму.

Прихильники ліберально-релігійного гуманізму відкидають існування надприродного і потойбічного життя, розглядаючи свої погляди як вираз «щирої спрямованості і духовного досвіду», надихаючого на проходження «вищим моральним ідеалам». По суті справи, ними пропонується замінити релігію загальнолюдської етикою, вільної від яких би то не було теологічних, політичних та ідеологічних санкцій. ^[1].

Біля витоків сучасного релігійного гуманізму (з середини 1910-х рр..) Стояв ряд священиків американської унітаріанської церкви.

Ключовими фігурами тут стали преподобні Мері Сеффорд (Mary Safford) і Куртіс В. Ризе (Curtis W. Reese) з унітаріанської церкви в м. Де-Мойн (штат Айова), а також преподобний Джон Х. Дітріх (John H. Dietrich) з унітаріанської церкви в Міннеаполісі (штат Міннесота), які визнали можливим почати кампанію по демократизації релігійних інститутів під прапором релігійного гуманізму. ^[2]

В одній зі своїх проповідей Куртіс В. Ризе заявив: «Теократичний погляд на світ автократічен. Гуманістичний погляд - демократичний... Гуманістичний, або демократичний погляд на світопорядок полягає в тому, що цей світ - світ людини, і саме від людини багато в чому залежить, на що він буде схожий... Революція в області релігії, що складається в переході від теократії до гуманізму, від автократії до демократії, визрівала протягом довгого часу... Демократична релігія приймає форму "посейбічності"... Згідно демократичної релігії, головна мета людини полягає в тому, щоб сприяти людському благополуччю тут і тепер» ^[2].

Згодом Ризе став відомим представником релігійного гуманізму в США, а в 1949-50 рр.. очолював Американську гуманістичну асоціацію.

Першим програмним документом релігійного гуманізму вважається Перший гуманістичний маніфест (англ. A Humanist Manifesto (Humanist Manifesto I)) (1933), головна ідея якого полягала в необхідності створення нової нетрадиційної гуманістичної релігії, що орієнтується виключно на мирські цінності. ^[1]

Основними авторами Маніфесту були філософ Рой Вуд Селларс, член Першого гуманістичного суспільства Нью-Йорка, і унітаріанської священик Реймонд Б. Брегг (Raymond B. Bragg).

Маніфест був опублікований в одному з номерів журналу «Новий гуманіст» за 34 підписами, серед яких були багато лідерів унітаріанської і універсалістських товариств, як, наприклад, Едвін Г. Уїлсон.

У Маніфесті підкреслювалося, що розвиток людського суспільства, нові наукові концепції та досягнення вимагають перегляду ставлення до релігії: «Нинішня епоха породила величезні сумніви в традиційних релігіях, і не менш очевидним є той факт, що будь-яка релігія, що претендує на те, щоб стати об'єднуючою і рушійною силою сучасності, повинна відповідати саме теперішнім потребам. Створення такої релігії - найголовніша необхідність сучасності» ^[1].

Гуманізм таким чином визначався як якесь релігійне рух, покликане перевершити і замінити колишні релігії, що базуються на нібито надприродних одкровеннях. У Маніфесті пропонувалася нова система віри, заснована на 15 тезах. Зокрема:

• затверджувалася ідея нествореним Всесвіту,
• визнавалася фактом гіпотеза еволюції природного і соціального світів без надприродного втручання ззовні,
• визнавалася версія про соціальні коріння релігії та культури,
• відкидався традиційний дуалізм душі і тіла, замість якого пропонувалася органічна точка зору на життя;
• стверджувалося, що нова релігія повинна формулювати свої надії і цілі в світлі наукового духу і наукової методології;
• відкидалося традиційне розходження між священним і мирським, бо ніщо людське релігії не чуже ^[1].

У 1973 р. філософом Полом Куртц і унітаріанської священиком Едвіном Г. Вілсоном був опублікований Другий гуманістичний маніфест (англ. Humanist Manifesto II). Тут автори визнали можливість співіснування різних гуманістичних підходів - як атеїстичного (пов'язаного з науковим матеріалізмом), так і ліберально-релігійного (заперечливого традиційні релігії).

Згідно періодизації розвитку сучасного гуманістичного руху, запропонованої Юрієм Чорним в його роботі «Сучасний гуманізм», виділення світського (секулярного) гуманізму в якості самостійного ідейного руху, його остаточне розмежування з релігійним гуманізмом почалося з 1980-х рр.. і продовжується по теперішній час.