Визначте особливості суспільно-політичного і національного руху на західноукраїнських землях у складі Польської держави в 1920-ті – 1930-ті роки.

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, усе ж залишалася європейською державою, що ґрунтувалася на конституційних засадах. Тому українці тут, попри статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. В західноукраїнському суспільстві нараховувалось 12 партій, які відрізнялись за ідеологічними переконаннями — від украй лівих до вкрай правих. Загалом у визвольному русі західних українців проти польського панування у міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.

"Легальну течію" насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. "Легалісти" прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готуватися. Тому вони зосередили свої зусилля на збереженні та розвитку дотеперішніх здобутків, широко використовуючи для цього парламент, пресу, віча, підтримуючи кооперативний рух та національне шкільництво, сприяючи розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій "легального сектору" було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику "органічного розвитку", яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під її впливом перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю.

Головним виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша серед українських партій — радикальна. Її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі, де після об'єднання з Українською партією соціалістів-революціонерів, була утворена спільна Українська соціалістична радикальна партія. УСРП обстоювала створення незалежної соборної України, закликала до справедливого поділу земель, обмеження приватної власності тощо. Щодо інших партій, то вони були нечисленними й маловпливовими. Серед них Українська католицька партія, Волинське українське об'єднання, Українська соціал-демократична партія та ін.

Важливою ланкою діяльності "легального сектору" були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. Їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство "Просвіта", згуртувавши близько півмільйона членів, підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілу низку курсів. "Союз українок", об'єднуючи 45 тис. українських жінок, проводив широку благодійну, освітню та культурну діяльність. Товариство "Рідна школа", маючи до 100 тис. членів, на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних закладів. Продовжували функціонувати молодіжні організації "Сокіл", "Луг" (колишня "Січ"), "Пласт" та ін., що виховували серед свої членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично.
Певних успіхів удалося домогтися в областях вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до ВНЗ, які існували на території Польщі, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет у Львові (1921—1925). Він мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Діяльність підпільного університет фінансувалася за рахунок студентів і благодійних пожертв.

Упродовж 1922—1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі < технічного відділу таємного університету. У 1928 р. і Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримувало бібліотеку на 200 тис. томів, 3 музеї і 2 дослідницькі інститути.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом "Спирайся на власні сили". Найбільші з кооперативів—"Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля" та інші розгорнули свої філії по всій Галичині. Кооперація дала поштовх впровадженню нових способів господарювання серед українського селянства, І створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому поліпшенню економічного.становища його мешканців. Нараховуючи в Галичині 4000 кооперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польським, а й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався завдяки її главі митрополиту А. Шептицькому. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних студентів, у Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам, був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва.

Отже, "легальний сектор" українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя — від виробництва сільськогосподарської продукції до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки йому вдалося розбудувати, насамперед на східно галицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну "державу в державі". Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, а й до певної міри примножити їх.

Якщо середні й Заможні верстви західноукраїнського суспільства орієнтувалися на "легальний сектор", то певна частина найбіднішого населення пов'язувала свої надії з комуністичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропонував радикальне та швидке "вирішення" наболілих питань. Його головним виразником виступала Комуністична партія Західної України, яка діяла в підпіллі й намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями.

Щоправда, комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою доти, доки в УСРР відбувалася "українізація". З кін. 1920-х років під впливом звісток про придушення "українізації", колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932—1933 рр., почався його занепад.

Невпинне піднесення в міжвоєнні роки переживав український націоналізм. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі домогтися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.

48. Дайте оцінку процесу возз’єднання українських земель у складі УРСР-СРСР, якими були його позитивні і негативні наслідки?
Причини.Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просувалися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв'язані договірними зобов'язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німеччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваючись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими землями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву "дивної війни". Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії вермахту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.
У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українського і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов'язком негайно прийти на допомогу єдинокровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувалася вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.
17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білорусії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: "Більшовики не стріляють, у бій із більшовиками не вступати". Він також наказав своїм частинам відступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські війська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони вступили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що підтверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німецьких військ. Із Польщею було покінчено.
Вступ радянських військ на територію Західної України був неоднозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська "визволителів". Українців приваблювали гасла національного об'єднання і соціальної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.
Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР потурбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були направлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло "випадковостей" у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.
Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 - 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання із Радянською Україною. У декларації також говорилося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 листопада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.
На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідовувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноукраїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжувала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після приєднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націоналізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв'язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного селянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і грубого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгоспів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнівними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об'єднали 204 тис. селянських господарств.
Наслідки.Поспішність, з якою одержавлювалися засоби виробництва і торгівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали м'ясні продукти, білий хліб, сіль, мило і тому подібне. З'явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не додавало авторитету новій владі.
Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров'я. Медичне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля були спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого населення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення російської мови було обов'язковим. У всіх вузах створювалися кафедри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім'я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Одночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.
Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масовий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів керівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддалася репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув'язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшовиками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів "контрреволюційних організацій".
З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з "ворогами народу". Депортували цілими сім'ями тільки за підозрою "у ворожих намірах". Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а таких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччини на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.