Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні

Тепер, коли ми творимо самі своє
вільне життя,...якраз дочасно буде спи­
нитися, озирнутися назад, кинути
оком на той довгий шлях, що його ми пе­
рейшли.
(Іван Огієнко)

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українсько­го народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відіграли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх давня. Початок заснування братств деякі джерело по­в'язують ще із XI століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об'єднуватися зметою взаємодопомоги та згуртуван­ня парафіян. Ґрунт для утворення двох явищ - релігійної полемі­ки і національної школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник конфлікт між православ'ям та католициз­мом. Народна школа, що повстала й поширилась зусиллями релі­гійно-національних організацій - братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвленням. (Д.Чижевський).

Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Ос­трозьку академію. Князь Острозький одним із перших «завів у своєму місті Острозьку вищу школу». Людина з державницьки­ми устремліннями, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огіє­нка, виробив і почав провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв створенню церковних братств у містах Украї­ни, організації при них шкіл, а то й друкарень. В Острозі він зас­нував Острозьку академію. Дата заснування у різних джерелах різна (1576, 1580, 1578).

На сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Маць­ка, який встановив, що Острозька академія була заснована на­прикінці 1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов'ян школою вищого типу.

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, де готували не тільки вчених-богословів, а й, насампе­ред, це була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навчальним закладом? «Вища школа», «вища освіта» - історично зумовлені поняття, їх треба розглядати з ура­хуванням історичного часу (йдеться про останню чверть XVI сто­ліття).

Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких позицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів, коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, причетність викладачів до науково-дослідної робо­ти, оцінка роботи закладу громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою школою.

Перший ректор Острозької академії - Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Ге­расима - Мелентій був автором знаменитої граматики старослов'­янської мови(1618р.). Василь Суразький - відомий вчений, понад 10 років очолював Острозьку друкарню. Дем'ян Наливайко -рідний брат Северина Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - захоплений і страчений в Варшаві. Дем'­ян Наливайко — високоосвічена людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая, автор антиуніатських цер­ковних творів, зокрема «Проповіді про Івана Златоуста».

Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, на­вчальних посібників) були паралельні тексти, написані старосло­в'янською і близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії працював колектив перекладачів, науково-літератур­ний гурток, були підібрані видавці, підготовлені необхідні при­міщення, тобто в технічному і кадровому відношенні налагодже­но видавничий процес.

Серед острозьких стародруків особливий успіх мали «Буквар», виданий у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року, «Новий заповіт» із «Псалтирем», «Книжка собрание вещей нуж-нейших» (1580), «Хронологія Андрія«, «Листівка» церковносло­в'янською, староєврейською і українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581), «Біблія» (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася видавнича діяльність, опублікували «Буквар», «Часослов», «Псалтир». Ака­демія, завдяки відповідній організації, була пов'язана із культур­ними закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Акаде­мія проіснувала 60 років. Після смерті кияни К.Острозького (1608р.) розпочався занепад Академії. Під ід тиском польсько-като­лицьких сил Острозька академія в 1636р. припинили своє існу­вання.

Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянсь-ка академія (1615-1817). Київська академія як вища школа фор­мувалася упродовж кількох десятиліть. 15 жовтня 1615 року шляхтянка Галшка Гулевичівна, дружина мозирського маршал­ка Лозки, подарувала Київському братству садибу на Подолі під монастир та школу дітям шляхетським, як і міським «.Того ж року при Богоявленській церкві на її кошти була заснована братська школа «наук елліно-слав'янського і латино-польського письма», що стала родоначальницею майбутньої славетної Академії. У 1631р. Митрополит Київський Петро Могила заснував у Києво-Печерській лаврі школу за зразком західноєвропейських шкіл, викладання в якій велося польською та латинською мовами.

У1632 році київська громада домоглася об'єднання Лаврської та Братської шкіл. Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво-Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університе­том, який виховав «сотні представників української інтелігенції за зразком західної культури».

Опікуном-проректором новоствореного закладу стає Петро Могила(1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав молдавський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з фран­цузьким філософом Рене Декартом. Петро Могила порвав зі світським життям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він віддав на справи освіти в Україні. Під про­текторатом П.Могили, незважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відомим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом навчальних предметів вона відпо­відала вимогам Європейської вищої школи.

На початку ХУЛІ ст. у Київський академії навчались понад дві тисячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.

Київська академія була справді демократичним і водночас елі­тним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені люди. Шість гетьманів України здобули ос­віту в Києво-Могилянській колегії-академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній. Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, ОлександрБезбородь-ко, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березовський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький - перший рек­тор Київської братської школи Митрополит Київський.

Дослідники засвідчують, що з початку ХУІІІ ст. латинська мова поступово витіснялася в школах українською. Такі відомі профе­сори Академії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Ко-сов, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літературно-публіцистичних творах, про­мовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами. Слід також пам'ятати, що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської академії були україн­цями і щоденною мовою їх була розмовна українська мова.

Навчання «спудеїв» Києво-Могилянської академії організову­валось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали про­тягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання становив 12 років. Навчальний рік розбивався натри семестри, кожний семестр закінчувався екзаменами. Тричі протягом року встановлювалися короткі перепочинки-рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен не складала. В кінці кожного се­местру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен стільки, скільки бажав.

Після закінчення повного навчального курсу чи будь-якого стар­шого класу студент отримував атестат за підписом ректора чи пре­фекта, завірених печаткою Академії. До послуг студентів була лікарня, бурса, книжна лавка.

З 1701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. З 1710 року ректором Академії став Феофан Прокопович - випус­кник Київської Академії, професор риторики. Кисво-Могилянсь-ка Академія проіснувала з 1632-1817рік. На зорі становлення Ро­сійської Академії з двадцяти академіків - тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії.

У ХУІІ-ХУШ століттях розвиток вищої школи в Україні галь­мувався, головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій частині, що входила до складу Росії, відбува­лось в жорстких умовах абсолютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Австро-Угорщини та Румунії, здійсню­валися відповідно полонізація, онімечення та румунізація насе­лення.

Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських зем­лях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українсь­кого населення.

Львівський університет - найдавніший з класичних універси­тетів України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зору, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся та­кими ж правами, як і інші університети Австрійської держави. Спеціальним декретом 1787р. при університеті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум), в якому окремі навчальні предмети богослов'я та філософії викладалися українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки освічених свяще­ників з числа молодих людей, що не володіли латинською мовою.

Історична доля Львівського університету склалася так, що вик­ладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи на той час в університеті були малопомітними. Тільки з 1848р. - з початком «Весни народів» - розгорнулася боротьба за введення української і польської мов навчання. Після відомих подій 1848-1849 р. в уні­верситеті створено чотири українські кафедри на богословському відділі і кафедру української мови і літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям її першого професора Якова Головацького (1814-188Я) визначного літератора, історика, етнографа і поета. Майже 20 років (1848 -1867) Я. Головацький був професором ук­раїнської мови і літератури університету. Фактично ж до 1867р. Львівський університет був німецьким за своїм характером.

До 60-х років XIX століття українці і поляки виступали спільно проти онімечення університету. З кінця 60-х років розпочалася тривала боротьба за його українське національне обличчя. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було скасовано всі обмежен­ня щодо викладання українською та польською мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полонізовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього управ­ління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в універси­теті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, скла­далися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було створено кафедру історії, а в 1900р. - другу кафедру української літератури. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і чотири доцентури.

Визначну роль у розвитку української науки відіграло науко­ве товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке очолював М.Грушевсь-кий. Публікації ж Львівського університету виходили польською мовою. До першої світової війни Львівський університет мав чо­тири факультети: богословський, філософський (у 20-х роках пе­ретворений на гуманітарний і математико-природничий), право­вий і медичний. З кінця XIX століття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого українського університету.

У 1901р. в університеті відбулася одна із найбільш масових сту­дентських акцій. Власті закликали українське студенство до по­громів, відбувалися арешти активістів. Урешті-решт австрійський уряд погодився заснувати український університет, та на пере­шкоді стала перша світова війна. Після окупації Львова польські власті скасували в університеті всі українські кафедри й доцентури.

Правом вступу до університету користувались лише ті, хто слу­жив у польській армії або ж був польським громадянином.

В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський - славетний про­фесор української історії, який очолював наукове товариство ім. Т.Шевченка.

Харківський університет - перший на території України, що входив до складу Російської імперії - був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політик», здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Університет засновано;) ініціативи відомого вченого-винахід­ника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням -Василя Каразіна. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, лю­диною широких поглядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розпиткові на­уки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов'язана діяльність Петра Гулака-Ар-темовського, Григорія Квітки-Основ'яненки, вихованцем Харківсь­кого університету був Микола Костомаров.

Університетські вчені видавали українські альманахи, етног­рафічні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв університетський статут (1863р.), згідно з яким універси­тетам Росії надавалася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра II з лібералізмом було покінче­но. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих на­вчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністер­ству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університетами став чиновник - куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій у Росії був підготовле­ний новий університетський статут. На цей час Харківський уні­верситет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ради університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання.

Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака­демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім'я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була використана матеріально база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв'язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у на­вчальному закладі функціонував усього один факультет - філо­софський. Він мав два відділення - історичне і фізико-матема­тичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки - викладачі Кременецько­го ліцею. Ректором Київського університету було призначено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-приро­дознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ­ситету. Водночас він був Істориком, фольклористом і письмен­ником. Його збірки «Малоросійські пісні»(1827р.), «Українські народні пісні» (1834р.),»Збірник українських пісень»(1849р.) -поклали початок українській фольклористиці. У 1835р. в універ­ситеті було відкрито юридичний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віденської медичної академії - медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським універ­ситетом нерозривно пов'язане ім'я геніального українського по­ета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевчен­ко-студент Петербурзької Академії мистецтва, автор «Кобзаря» (1840) — вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, «козач­ком пана Енгельгарда». Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, по­знайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р. - січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затверджений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув'яз­нили в казематі III відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому неодноразово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду ви­датних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) - історик, ар­хеолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Ба­талій (1857-1932) - видатний історик XX століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) -публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, еко­номіст, філософ, громадський і культурний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Старицький (1840 1804) український письменник і культурно-громадський діяч. В уні­верситеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С.Тургенєв, Д.І.Мен-делєєв, М.Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З початку свого існування університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціа­тором відкриття Одеського університету був відомий вчений-пе­дагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губер­натор П.Строганов. Ім'я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одеського університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) - видатний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Да­нило Заболотний (1866-1929)- видатний український мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епі­деміології; Олександр Богомолець (1881-1946) - видатний украї­нський патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського універ­ситету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) -видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський уні­верситет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Ук­раїнський інститут фізичної хімії (тепер інститут фізхімії ім. Пи-саржевського). З цим університетом пов'язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євге­на Щепкіна, Володимира Філатова (офтальмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури. В 1918-1920р. універси­тет перетворено на румунський, скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навча­лись Іван Франко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР в 1940р. університет був реорганізований. Кількість фа­культетів зросла до семи, а з 1995р. - до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку прой­шла наступні етапи: 1804-1917рр. - становлення педагогічної ос­віти; 1917-1920рр. - активні пошуки змісту, форм і методів будів­ництва нової вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр, - формування ти Інтенсивна підготовка на­ціональних педагогічних кадрів; 1935-1985рр. утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; наступний етап - розбудова нової націо­нальної вищої школи на демократичних засадах. Проблема педа­гогічних кадрів в Росії була вперше поставлена в 1803-1804рр. у зв'язку зі шкільною реформою. Не зважаючи на вимоги духовен­ства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педа­гогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні­верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слу­хали певний цикл предметів, після чого переходили в «головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану». Ті, хто готу­вав себе до педагогічної діяльності вступали до педагогічного інсти­туту. Студентів готували до викладання всіх предметів у гімназі­ях. Професори університету мали присвячувати одну годину на тиждень для «особливого наставлення учительських кадрів». Рек­тор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інсти­тути були організовані в 1811р. при Харківському університеті, а в 1834р. - при Київському. В інституті було визначено, що досвід­чених учителів можна підготувати лише за допомогою універсаль­них лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступальний роз­виток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички самостійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливо викладати уч­ням навчальний предмет. Тому особлива увага в інститутах при­ділялась прищепленню студентам навичок викладання. Професо­ри університету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності. В кожному інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов'язані були пропрацювати в учительському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педагогічні Інститути готували добре підго­товлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні зак­лади лише до кінця 50-х років XIX століття.

Педагогічні інститути замінили курсами. В листопаді 1858р. при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту і виявляють бажання при­святити себе педагогічній діяльності.

Київський університет готував на курсах учителів фізики, ма­тематики, історії, географії, російської мови для середніх навчаль­них закладів. Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов'язковим було вивчення логіки, психології, історії пе­дагогіки і основ дидактики. Кожний, хто закінчив курси, пови­нен був написати і захистити твір на задану тему, а також прочи­тати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в університеті; тих, хто мав середні ус­піхи, призначали до середніх навчальних закладів; хто виявляв задовільні успіхи - вчителями повітових училищ. Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою. Учителів і вихователів вищої кваліфікації готу­вали на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних інститу­тах. У Києві для жінок з середовища інтелігенції «Товариство друзів юного дитинства» створило Фребелівський дворічний пе­дагогічний університет (вересень 1907р.). До інституту приймали жінок від 16 до 40 років. Першим його директором став професор І.О.Сікорський. Слухачки опановували в інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методи­кою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію

Фребелівської системи і огляд дитячої літератури, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьмя за Фребелівською системою. Слід зазначити, що в в інституті працювали курси крою та шиття, рукоділля і домоводства. Навчання було платне - 60 карбованців на рік. При інституті пра­цювала річна «школа нянь». В педагогічних інститутах на Вищих курсах велику увагу приділяли психології, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах. Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних зак­ладах, була незначною. Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу. Навчання було платним - 20 кар бованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінарії. 58 студентів навчали 14 фахівців; викладання в університеті велося російською мовою.

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологі­чний університет князя Безбородька, створений у 1875р. на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в на­ступні роки - 40-42 студенти. Строк навчання складав чотири роки: два роки теоретичного навчання, і два - практичного. На на­вчання приймались особи, які закінчили гімназію чи духовну се­мінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали мо­ральних і тілесних вад. З 1877р. абітурієнтів з оцінкою «4» з мов звільняли від вступних екзаменів. В інституті працювали: доктор філології Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філо­софію; професор П.В.Тихомиров - викладач психології пізнання і курсу морального виховання. Практичні заняття проводили в інститутській гімназії на IV курсі. Спочатку студенти відвідували уроки наставників, а потім шість пробних уроків давали само­стійно.

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної фор­ми навчання; проте екстернат був присутній. У системі педагогіч­ної освіти в 1872р. з'явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р. - для вищих початко­вих училищ. В Україні у 1880р. було їх два: у Глухові (1874) та Фе­одосії (1872). Вони вели підготовку вчителів широкого профілю.

Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань. Студенти вивчали Закон Божий, російську мову, арифме­тику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидак­тикою, співи, гімнастику. Чіткої спеціалізації не було, психоло­гія не була включена до навчальних планів, на педагогіку і дидактику відводилось лише по дві години на тиждень. Учи­тельські інститути не давали вищої освіти і права вступу до уні­верситету. В Україні станом на 1 січня 1917р. підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів; Київський, створений 1 червня 1909р.; Вінницький, створений 1 липня 1912р.; Чернігі­вський, створений 1 липня 1910р.; Глухівський, створений у 1874р.; Катеринославський, створений у 1910р.; Миколаївський, створений у 1913р.; Полтавський, створений у 1914р. Проте кон­тингент студентів цих навчальних закладів був невеликим.

1917-1920рр. вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України. Я.П. Ряппо, аналізуючи стан педаго­гічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періодів: першої радянської влади (січень-березень 1918р.); Центральної Ради (березень-грудень 1918р.); Директорії (грудень1918-січень 1919р.); Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р.); денікі­вщини (вересень-грудень 1919р.).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютне­вої революції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережи­ла кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада в Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прий­нятий «Закон про національно-персональну автономію«, в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє національне життя через відповідні національні органи. Управління національною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відповідних національних радах осв­іти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секрета­ріату на чолі з І.М.Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр породної освіти УНР), в якій визначалася основна програ­ма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови життя, в ці часи було два Всеукраїнських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та орган­ізації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науковим това­риством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-матема-тичного і правового, в також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганиць-кий. Лекції проводилися в університеті св.Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Український державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Ук­раїнське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф.Русова); крім того, товариство «Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до універ­ситетів України; у всіх університетах створено кафедри українсь­кої мови та літератури, історії України та права. Російські універ­ситети св. Володимира, Харківський і Новоросійський 30 липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Ве­лася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію української університету з двома факультетами (юридичним та історико-філо­логічним). У Ніжині було розроблено проекті статут Академії кня­зя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магістра з своєї спеціальності. Ек­замен на ступінь магістра педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповід­ної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інсти­тути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вив­чали обов„язкові предмети: російську мову і літературу, украї­нську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма­лювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факуль­теті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичномуі природничо-гео­графічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути украї­нська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев„ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створен­ня вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нар­ком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реоргані­зацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститу­тах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення руч­ної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; оз­найомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продук­тивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі. 21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогі­чних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф.Му-зиченка, директора Київського учительського інституту К.М.Щербини. В основі роботи педагогічних вузів були покладені матеріали

Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-се-лянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з насту­пом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибин»шою і серйознішою мала бути педагогіч­на підготовка.

Повне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднар­кому України «Про деякі зміни в складі побудови державних ус­танов і вищих навчальних закладів УРСР», що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і звання­ми привілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викла­дачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2 млн. українців, у той час проживали 5 млн. представників інших національностей; через те з перших днів Ра­дянська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П.Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У своїй роботі Рада керу­валася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий пе­дагогічний заклад має організовуватися за функціональною озна­кою (соцвих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій ство­рено нову форму вищого навчального закладу - інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала працівників освіти для всіх галузей освітньо-ви­ховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець­Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Мико­лаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педа­гогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії -у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти - підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професій­них шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих пе­дагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Фа­культет професійної освіти складався з трьох відділень: сільсько­господарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівники) профшкіл, шкіл ФЗН і частково -технікумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з га­лузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували фа­культети так: на перший курс основного відділення прийм