Організація виховної роботи у вищому навчальному закладі

«Виіховання може рухатись вперед
тільки з рухом усього суспільства».

(К.Д.Ушинський)

 

Термін «виховання» є похідним від слова «ховати», «вирощу­вати». В українській народній педагогіці воно вживалося у зна­ченні «оберігати», ховати від зла, шкідливого впливу. Поняття «виховувати» і «навчати» у сучасних умовах - це два самостійних поняття, хоча і взаємопов'язаних між собою. Навчання - частина вихований.

К.Д. Ушинський підкреслював: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, -її тіло, душу, розум». Ототожнювати ці поняття не можна. Ото­тожнення свого часу привело до дублювання понять «освіченість» і «вихованість».

В.М. Бехтєрєв писав: «Якщо освіта спрямована на примножен­ня людських знань і, отже, по збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слу­гує облагородженню душевних почуттів і зміцненню волі». Тому і методика виховання - це окрема галузь, яка має свою логіку.

Призначенням виховання як соціально-особистісного феноме­на є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння станов­ленню індивідуума суб'єктом конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію підростаючих по­колінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.

Тому інтенсивні процеси державотворення в умовах соціаль­ної трансформації суспільних відносин неможливі без теоретич­ного обґрунтування і реалізації в освітньо-виховних закладах нової та удосконалення існуючих парадигм виховання. При всій різноманітності пошуків, що ведуться в світі, нині, на нашу думку, слід зупинитися на чотирьох напрямах у дослід­женнях.

Перший із них визначається як раціоналістичний. Він може мати авторитарний чи ліберальний характер, але обов'язково з наданням переваги науковій раціональності. Сутність цього напря­му в абсолютизації наукових знань («знаннєцентризм»). Нині він характеризується як прогресивними, так і реакційними тенденці­ями. Біля витоків цього напряму стояли К.Д.Ушинський та М.І.Пирогов, які підкреслювали важливу роль виховання у фор­муванні людської особистості. У педагогічній творчості цих та інших педагогів подальше обгрунтування знайшов принцип єдності навчання і виховання.

Другий напрям досліджень визначається як культуроцент­ричний, де культура розглядається як підґрунтя виховання й осві­ти. Це більш сучасний погляд на виховання, який розвивається в руслі процесів демократизації. Він не обмежується школою, пе­редбачає гуманний соціум, який здатний гармонізувати відноси­ни людини і суспільства.

На особливу увагу, на наш погляд, у культуротворчому на­прямі заслуговує культуротрадицієзнавчий аспект.

Педагогічна теорія і шкільна практика виховання нині харак­теризуються етнізацією змісту педагогічного процесу, основним чинником якої виступають національна культура, система тра­дицій українського народу. Традиції мають національно-культур­ний, високоморальний характер.

М.Грушевський першим обгрунтував концепцію світового зна­чення національних традицій. За його висновком, національна творчість і надбання українського народу «не має суперників се­ред народів Європи». У багатотомній фундаментальній «Історії України-Руси» М.Грушевський стверджував, що український народ «у творах свого духу заложив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя». У наукових колах формується і третій напрям у новій парадигмі виховання, однак його сутність і зміст чітко ще не визначені. Деякі вчені, зокрема А.П. Валецька, розглядають його як «культурот­ворчий», висхідним принципом якого вважають «цілісність кар­тини світу і людини в ній». На наш погляд, культуротворчий на­прям є лише аспектом більш широкого культуроцентричного.

Базуючись на вченні В.І. Вернадського і сучасних світових тен­денціях, визначають нову виховну парадигму як планетарно-осо­бистісну, глобально-історичну засвоїм значенням, в основі якої -освічена людина, озброєна науковими знаннями і найновішими культурними досягненнями людства. Найважливішим чинником формування нового біосоціального буття людства В.І.Вернадський вважав наукову думку, що розглядається ним як упорядковане сприйняття дійсності. Видатний учений першим зрозумів завдан­ня, що постило перед людством: це розумна організація суспіль­ства, гармонія взаємовідносин як єдиного цілого природи і суспіль­ства. В.І.Вернадський писав: «Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Людство, взяте у цілому, стає могутньою геологічною силою, і перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого».

Сучасна, розроблена Бойко Л.М., нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання має антропоцентричний ха­рактер. Вона об'єктивно прийшла на зміну знаннєцентричної і культуроцентричної парадигм, її системоутворюючим фактором виступає не культура, не освіта, а дитина як унікальна непов­торність і найвища цінність. Для практичної реалізації особистіс-но-гуманістичної парадигми необхідне забезпечення суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних взаємин дітей і дорослих на рівні співробітництва і співтворчості. Нова парадигма грунтується на ідеях вітчизняної філософської традиції.

Визначаючи, що виховання і навчання детермінуються сучас­ними соціальними процесами, в особистісно-гуманістичній пара­дигмі доводиться необхідність перенесення акцентів із потреб і запитів суспільства на інтереси і потреби людини. Бо не людина існує для суспільства, а суспільство - для неї. Усвідомлення цього потребує піднесення культурного рівня, етико-естетичної, гумані­стичної спрямованості школи, орієнтованої на можливості й по­треби дитини.

Особистісно-гуманістична парадигма виховання теоретично обгрунтована в науково-методичному посібнику. Вона викорис­товується в практиці педагогічних закладів освіти всіх рівнів ак­редитації і загальноосвітніх шкіл, що підтверджує її перспектив­ний характер. Інтеграцію України у світовий культурно-освітній простір може забезпечити передусім система виховання, адекват­на меті держави і конкретної особистості. Тому в сфері виховання відбувається інтенсивний пошук більш досконалої моделі. Вона повинна базуватися на кращих національних, культурних і вихов­них традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати духовну і професійну творчість педагогічної громадськості.

Якщо наука є спільною для всіх народів, то всезагальної систе­ми виховання не існує ні в теорії, ні па практиці. Кожен народ тво­рить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності.

Національне виховання - це виховання молоді на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обря­дах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історич­ним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхі­дний і невід'ємний складник їх соціалізації.

«Виховання створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих сис­темах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях, чи запозичені в іншо­го народу»2.

Національне виховання духовно відтворює в молоді народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Виховання є складовою частиною ідеології та культури суспіль­ства. Це категорія загальна, об'єктивна, історична і вічна.

К.Д.Ушинський стверджував, що всі європейські народи ма­ють багато спільних педагогічних форм, але кожний народ має свою мету виховання.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національ­ним за своєю сутністю, змістом, характером. Софія Русова писала, що національне виховання забезпечує кожній нації найширшу де­мократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні і самобутні скарби задля вселюдсь­кого поступу. Тоді виховання через пошану до свого народу вихо­вує в дітях пошану до інших народів.

Виховний процес, що організується в кожній виховній системі (великій, середній) малій) є дуже складним явищем. Кожен ко­лектив вихователів завжди відповідальний за його організацію перед суспільством, майбутніми поколіннями.

За словами А.С.Макаренка, перед вихователями завжди стоїть подвійний об'єкт: особистість і суспільство. Змінюючи особистість, змінюємо суспільство; зміна суспільства впливає на формування особистості кожної людини.

Процес виховання завжди спрямований на зміну поглядів, пе­реконань, ідеалів, звичок, поведінки. Сутність виховання з точ­ки зору філософії визначається ЯК перетворення культури люд­ства в індивідуальну форму існування. Сутність виховання з точки зору педагогіки полягає у привласненні соціального досвіду. Зміст цього процесу полягає в тому, щоб те зовнішнє, об'єктивне, най­краще, що є в соціальному досвіді, стало суб'єктивним, тобто пе­ретворилося на погляди і переконання, вчинки і поведінку осо­бистості.

У формуванні людської особистості, поряд з природними особ­ливостями, провідна роль належить виховуючим відносинам.

Ідеалом виховання в нашому суспільстві є гармонійно розви­нена, високоосвічена, соціально активна й національне свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними по­чуттями, є носієм кращих надбань національної та світової куль­тури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення. Головна мета національного виховання: набуття молодим поко­лінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань украї­нського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взає­мин, формування у молоді рис громадянина української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Мета національного виховання кон­кретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а для всього суспільства загалом.

Стрижневим завданням всієї системи виховання в Україні є виховання громадянина. Тому у ВНЗ суттєвим є використання теоретичної парадигми національного виховання, запропонова­ної В.Гнатюком, через тріаду рис особистості «громадянин - патр­іот - гуманіст» (рис. 5).

 

Ідеал, мета, завдання національного виховання загалом по­ширюється і на виховання студентської молоді у вищих навчаль­них закладах України. Вищі навчальні заклади мають здійсню­вати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який за­безпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Це може бути досягнуто через:

• виховання майбутніх спеціалістів авторитетними, високоос­віченими людьми, носіями високої загальної світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціаль­но-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та еколо­гічної культури;

• створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента», його мислення і нагальної культури, шляхом залу­чення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідної, технічної, культурно-просвітницької, правоохо­ронної та ін.);

• збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культур­них к традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

• формування «Я» концепції людини творця на основі само­освіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної самозавершеності;

• пропаганду здорового способу життя, запобігання вживан­ню студентами алкоголю, наркотиків, викорінення шкідли­вих звичок.

Цілеспрямоване формування готовності до педагогічної діяль­ності передбачає систематичне і комплексне використання прин­ципів, засобів, форм, методів професійного виховання.

Результативність виховного процесу залежить від певних пе­дагогічних умов, серед яких особливо значущим є співвідношен­ня позиції особистості і системи педагогічних впливів.

Процес становлення студента як спеціаліста складається з де­кількох етапів: усвідомлення соціальної ролі праці педагога, сприйняття вимог педагогічної професії, усвідомленого пред'яв­лення цих вимог до себе, самовиховання необхідних якостей, мо­делюючих особистість вчителя, реалізації творчої діяльності. Ці етапи професійного становлення майбутнього спеціаліста скла­дають основу професійно-педагогічного виховання у ВНЗ; процес якого включає в себе навчальну, наукову, позааудиторну та гро­мадську роботу.

Велика увага має приділятися використанню виховного потен­ціалу навчальних предметів, які формують філософсько-світогляд­ну позицію, науковий досвід, пізнавальну активність і культуру розумової праці, навички самоврядування, соціальної активності і соціальної відповідальності, політичну культуру студентів; роз­вивають почуття любові до Батьківщини і свого народу, право­свідомість; сприяють виробленню свідомого ставлення до праці, естетичної культури і фізичного вдосконалення.

Активне засвоєння суспільно-історичного досвіду майбутніми вчителями забезпечує діяльнісний підхід.

Цілісність цього досвіду забезпечує системний підхід в органі­зації виховного процесу у вищих педагогічних навчальний зак­ладах.

В умовах розбудови української державності і подальшого роз­витку незалежності України реальною методологічною основою виховання як соціального явища є ідеологія державотворення зо­рієнтована на загальнолюдські та національно-культурні цінності.

Теоретичною основою виховної діяльності в наш час є новий національно-культурний зміст, звернення до коренів етнопедаго­гіки, знайомство з іменами забутих предків.

Студент педагогічного навчального закладу готує себе не лише до навчання дітей, а й до їх виховання. І перш ніж вчити дітей са­моствердженню у суспільстві, він має сам навчитися цьому.

Тому головне завдання педагогічного вузу - це виховання гро­мадянина не для того, щоб примусово нав'язувати йому зовнішні демократичні ритуали, залучати до споживацьких ідеалів, а вчи­ти тим особистим якостям, котрі на засадах традиційно-зберіга­ючих та творчо-оновлюючих начал зроблять наше суспільство життєспроможним і дійсно громадянським, дійсно демократич­ним.

Специфіка виховного процесу у вищих педагогічних закладах полягає в тому, що він включає в себе формування педагогічної спрямованості майбутніх педагогів і основ професійної етики. При організації виховного процесу важливо пам'ятати про умови його результативності, а саме:

• формування морального обличчя особистості відбувається на основі діяльності людини і її спілкування із оточуючими;

• співвіднесення зовнішніх впливів з індивідуальними особ­ливостями особистості;

• знання джерел і рушійних сил її самовизначення. Педагогічний навчальний заклад має сформувати культуру

самовизначення у кожного студента.- Життєве самовизначення більш широке поняття, ніж тільки професійне і навіть громадянсь­ке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і влас­ного щастя, яка самореалізує спої сили і здібності. Необхідно у майбутніх вчителів сформувати базову культуру. Базова культу­ра є деякою цінністю, що містить у собі оптимальну наявність властивостей, якостей, що дозволяють людині розвиватися в гар­монії з суспільною культурою. Сьогодні варто звертати увагу на формування у майбутніх вчителів таких якостей, як-от: професій­на гідність, вірність обов'язкам, діловитість, уміння вести диску­еію, відповідальність.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, форми, методи і засоби виховання, його результат. Компонентами процесу виховання є: свідомість особистості студента, її емоційно-чуттєва сфера, звички поведінки.

Таксономія цілей в афективній (емоційно-цінністній) сфері включає цілі формування емоційно-оообистісного ставлення до явищ навколишнього світу на рівні:

•сприймання (моральних норм суспільства);

• інтересу (сформованості інтересу до моральних норм суспіль­ства);

• готовності (реагувати певним чином на події, вчинки людей);

• засвоєння ціннісних орієнтацій;

• активного їх вияву.

Створення чіткої таксономії цілей у виховній роботі дає мож­ливість професорсько-викладацькому складу концентрувати зу­силля на головних завданнях, забезпечувати ясність і гласність спільної роботи викладачів і студентів, створювати еталони резуль­татів роботи.

Підвищенню ефективності виховної роботи у педагогічних зак­ладах освіти, на нашу думку, могли б сприяти перспективні пла­ни виховання студентів, які б координували організацію виховної роботи на рівні ректорату, факультетів, деканатів, кафедр, кура­торів груп відповідно кожного року навчання, забезпечуючи єдність вимог і дій, наступність і перспективність виховного про­цесу протягом усіх років навчання студента. Виховний процес у вищому навчальному педагогічному закладі реалізує принципи виховання, що визначені Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти і склалися історично (єдність націо­нального і загальнолюдського; природовідповідність; культурові­дповідність; активність, самодіяльність і творча ініціатива студен­тської молоді; демократизація виховання; гуманізація виховання; безперервність і наступність виховання; єдність на­вчання і виховання; цілеспрямованість; диференціація та індив­ідуалізація виховного процесу; етнізація; комплексний підхід; опора на позитивне).

Основні напрями виховання реалізуються у педагогічних на­вчальних закладах у процесі навчання та позааудиторної діяль­ності студента.

Позааудиторна виховна робота у вищому навчальному закладі проводиться на основі студентського самоврядування, активності і самостійності студентів за умови керівної ролі студентського акти­ву і педагогічної допомоги викладачів. Позааудиторна робота сти­мулює формування особистості майбутнього педагога у контексті професіоналізації всіх виховних впливів на студентів.

Професіоналізація позааудиторної роботи вміщує, з одного боку, «спеціалізацію», тобто урахування специфіки факультету, а з іншого - «педагогізацію», яка враховує загальну професіогра­му вчителя, надаючи всій системі навчально виховної роботи у вищій школи педагогічної спрямованості, широко застосовуючи в практиці виховання прикладів із професіональної діяльності.

Позааудиторна виховна робота дозволяє надати процесу набут­тя професії особистісного забарвлення. Вона містить форми, які забезпечують вдосконалення загальної педагогічної підготовки студентів. Основними напрямами професіоналізації позааудитор­ної виховної роботи можна вважати врахування специфіки факультету при організації і прове­денні виховної роботи із студентами;

• широке використання форм, що відображають специфіку професійної діяльності майбутніх педагогів;

• моделювання і розв'язання педагогічних ситуацій;

• вдосконалення умінь і особистісних якостей майбутніх ви­хователів у процесі включення їх до активної позааудитор­ної виховної діяльності;

• психолого-педагогічне обґрунтування методів і форм позаа­удиторної роботи студентів.

Основними напрямами виховної роботи у вищому навчально­му закладі є: формування наукового світогляду; громадянське та патріотичне виховання; правове виховання; моральне виховання; художньо-естетичне, трудове, фізичне виховання; екологічне ви­хованняя; професійно-педагогічне виховання.

Основними засобами і формами реалізації цих напрямів робо­ти у вищих навчальних закладах є: диспути, вечори, читацькі кон­ференції, бесіди, свята, лекції, зустрічі та інше.

Наприклад, серед основних заходів громадянського та патріо­тичного виховання можна назвати:

• Бесіди та лекції з патріотичної тематики про історію, куль­туру, літературу і мистецтво різних народів і країн, про їх культурні взаємозв'язки;

• Екскурсії історичними та літературно-мистецькими місця­ми Житомирщини, України;

• Диспути про культуру міжетнічних відносин;

• Вечори і зустрічі поколінь;

• Відзначення ювілею просвітників, письменників, діячів літе­ратури, науки, культури, мистецтва;

• Відзначення українських народних свят, обрядів;

• Ознайомлення з традиціями і побутом народів України;

• Роз'яснення основних засад Конституції України;

• Лекції та бесіди з питань правового виховання;

• Зустрічі з працівниками правоохоронних органів;

• Дискусії на тему «Молодь і закон».

Серед форм позааудиторної виховної роботи з педагогіки мо­жуть бути: педагогічні інформації; диспути на педагогічні теми; читацькі конференції; усні журнали (можливі такі назви жур­налів: «Педагогічний кругозір», «Хочу все знати», «Серце віддаю дітям», «Сторінки життя видатних педагогів», «У нас в гостях пе­дагоги-новатори» та інші); бесіди за круглим столом; вечори на педагогічні теми; конкурси «Шукаємо педагогічні таланти»; пе­дагогічні тижні; педагогічні гуртки; студентський клуб «Вчитель».

Історично склалося, що реалізація виховної роботи у студен­тських групах здійснюється через інститут кураторів. Це уп­равлінська ланка, яка взаємодіє з іншими у системі позааудитор­ної виховної роботи і забезпечує її організацію на рівні студентської академічної групи. Результатом діяльності курато­ра є набуття молодою людиною соціального досвіду поведінки, формування національної самосвідомості, ціннісних орієнтацій і розвиток індивідуальних якостей особистості.

Куратор призначається адміністрацією університету на підставі подання декана факультету, а також з урахуванням поба­жань студентів для роботи а академічними групами І V курсів.

На посаду куратора академічної групи призначається про­відний спеціаліст, досвідчений педагог. Враховується також профіль підготовки фахівців та специфіка діяльності факультету. Строк перебування на посаді куратора - один навчальний рік (згідно з наказом ректора університету). Термін дії наказу щодо призначення на посаду може щорічно продовжуватись. Обов'яз­ковими умовами призначення на посаду є: стаж викладацької ро­боти у вищому закладі освіти (не менше ніж два роки, з них у даному університеті - не менше одного року); обов'язкове викла­дання одного з лекційних курсів чи проведення семінарсько-прак­тичних занять в академічній групі. Куратор, як правило, працює із конкретною академічною групою протягом трьох-п'яти років. Діяльність куратора академічної групи здійснюється на підставі Статуту університету, Концепції виховної роботи з урахуванням особливостей і традицій університету. Зміст його діяльності виз­начається такими основними документами: Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта. Ук­раїна XXI сторіччя»; «Концепцією виховання дітей та молоді у на­ціональній системі освіти», «Національною доктриною розвитку освіти України у XXI столітті», відповідними інструктивно-методичними документами Міністерства освіти і науки України, а та­кож положеннями, розробленими структурними ланками універ­ситету. Згідно зі своїм соціальним статусом та функціональними обов'язками куратор академічної групи у своїй діяльності реалі­зує конкретні виховні функції.

На кураторів академічних груп розповсюджується система матеріального заохочення, прийнята в університеті та за подан­ням даного факультету чи проректора. Результати діяльності ку­ратора обговорюються систематично на засіданні кафедр, радах факультетів, ректоратів та вченій раді згідно з планом роботи уні­верситету.

Документація, яку веде куратор, визначається відповідно до основних нормативних документів щодо організації навчально-виховної роботи у нищих накладах освіти. Діяльність куратора академічної групи здійснюється на підставі плану виховної робо­ти, розробленого на навчальний семестр, рік, згідно з перспектив­ним та річним плануванням університету за формою, затвердже­ною вченою радою. Адміністративно куратор академічної групи підпорядкований заступнику декана факультету і погоджує свою діяльність з деканом та завідуючими кафедрами.

Організаційно-методична допомога кураторам надається адм­іністрацією університету згідно з їх посадовими обов'язками та рівнем професійної компетентності. Методична підготовка кура­тора забезпечується різноманітними формами методичної роботи.

Функції куратора академічної групи: аналітична, організа­торська, комунікативна та соціальна. Аналітична функція перед­бачає планування та організацію виховної роботи студентською групою на підставі урахування куратором: міжособистісних сто­сунків у колективі мотивів навчальної та пізнавальної діяльності студентів, рівня їх інтелектуального розвитку, індивідуальних особливостей, соціально-побутових умов життя (останнє дослід­жується куратором спільно з профоргом групи), стану здоров'я, результатів навчання тощо. Організаторська функція забезпечує надання необхідної допомоги студентському самоврядуванню, творчим групам, радам тощо. Функція соціалізації реалізується у гуманістично-орієнтованій взаємодії «педагог - студент». Куратор академічної групи допомагає вихованцю в особистісному розвитку, засвоєнні та прийнятті суспільних норм, цінностей, дотриманні засад духовно повноцінного буття. Він бере на себе місію старшого колеги в оволодінні студентом позитивними соціальними ролями, використовуючи позааудиторну виховну роботу як «ситуації соц­іального досвіду поведінки». Але і сам куратор виступає суб'єктом соціалізації, тому що теж приймає та переробляє соціальний досвід, носієм якого є студентство. Отже, педагогічним засобом соціалізації є множинність стосунків, які виникають не тільки у навчальному процесі, а й в організації виховної позааудиторної роботи.

Керівник академічної групи: спільно з активом групи складає проект плану виховної роботи на навчальний рік, який затверд­жується на зборах академгрупи; стежить за виконанням плану, в процесі якого аналізує ефективність виховної роботи, розвиток твор­чої ініціативи студентів самоврядування; веде індивідуальну робо­ту зі студентами; виявляє нахили і здібності студентів і сприяє їх участі в роботі наукових гуртків, творчих студій, культурних това­риств, клубів за інтересами, спортивних секцій, В художній само­діяльності; тримає в полі зору успішність студентів, встановлює контакти з відповідними кафедрами з метою створення належних умов для навчання, надання їм необхідної допомоги, здійснення заходів для роботи з обдарованими студентами; висловлює свої ре­комендації академічній групі щодо проведення виховних годин, присутній на них, сприяє залученню студентів до факультетських та загально-університетських заходів; піклується про житлово-по­бутові умови студентів, про їх культурний відпочинок, бере участь у розподілі місць у гуртожитку, періодично відвідує його; вносить пропозиції щодо відзначення і заохочення кращих студентів, бере участь у складанні характеристик студентів академічної групи; несе відповідальність за свою роботу перед деканатом і кафедрою.

Планування значною мірою визначає результати та перспек­тивність системи виховної роботи. Цілеспрямоване і чітке плану­вання допомагає кураторам уникнути багатьох помилок та нега­тивних явищ у студентський групі. Обґрунтований план дозволяє намітити загальні перспективи та конкретні шляхи розв'язання поставлених виховних завдань. Основні вимоги до плану:

• цілеспрямованість плану, тобто зміст та форми виховної ро­боти, що плануються, передбачають реалізацію конкретних цілей та задач. Кожна справа має сприяти розв'язанню по­ставлених завдань. Залежно від мети кожна форма роботи має свою специфіку у її використанні;

• врахування потреб та інтересів, індивідуальних особливос­тей кожного студента;

• співтворчість педагогів та студентів в організації виховної роботи;

• зв'язок з життям суспільства, майбутньою професійною діяльністю студентів;

• комплексний характер планів;

• цілісний підхід до процесу планування;

• наступність змісту та форм виховної роботи;

• конкретність, доцільність плану, обґрунтованість виховної роботи, врахування особливостей студентського колективу, рівня його розвитку, традицій, що склалися;

• розумна насиченість плану.

Серед основних засобів виховної роботи кураторів є: щотиж­неві виховні години, які включаються до розкладу академічних занять, а викладачеві до індивідуального плану роботи; бесіди «За круглим столом», дискусійні клуби, інші заходи виховного впли­ву в студентських аудиторіях і гуртожитках (із залученням фахівців різного профілю); культпоходи історичними місцями рідного краю, до музеїв, картинних галерей, на виставки, до те­атрів; колективний перегляд кінофільмів та вистав з їх наступним обговоренням; індивідуальна виховна робота зі студентами з ура­хуванням їх Індивідуальних особливостей. Кураторам академіч­них та керівникам творчих груп належить ініціатива у виборі форм, методів, прийомів, засобів та напрямів виховної роботи; їх роботу на факультетах координують деканати, а кафедри забезпе­чують проведення конкретних заходів виховного впливу.

Критерії оцінки рівнів ефективності виховного процесу

Критеріями ефективності управління системою виховної робо­ти на рівні куратора академічної групи є: рівень вихованості майбутніх педагогів;

• активність, згуртованість групи, суспільно-корисний харак­тер діяльності групи;

• стабільний режим роботи академічної групи, відсутність серйозних випадків порушень трудової та навчальної дисцип­ліни студентами;

• позитивна мотивація навчально-виховної діяльності сту­дентів, що виявляється у навчально-пізнавальній, науково-дослідній, інших видах діяльності;

• мікроклімат у групі, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;

• різноманітність форм виховної позааудиторної роботи, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;

• діяльність студентського самоврядування у групі;

• участь групи у загальноуніверситетських заходах;

• сприятливі умови проходження адаптаційного періоду сту­дентами 1-го курсу;

• оволодіння студентами досвідом соціальної поведінки.

Результатом виховної діяльності куратора має бути достатній рівень вихованості студентів. Під вихованістю в педагогічному розумінні мають на увазі комплексну властивість особистості, яка характеризується наявністю і рівнем сформованості в неї суспіль­но значущих якостей, що відображають мету виховання.

Ефективність виховання - це відношення досягнутих резуль­татів до передбаченої мети (цілей) у процесі формування духовно­го обличчя, суспільно значущих якостей особистості.

Запитання для самоконтролю

1. Обґрунтувати виховання як соціально-особистісне явище.

2. Розкрити зміст і структуру виховної діяльності у вищому навчальному закладі.

3. Показати роль і значення куратора академічної групи.

4. Охарактеризувати основні напрями роботи куратора акаде­мічної групи.

5. Назвати основні форми позааудиторної роботи з професійно-педагогічного виховання.