ТОП 10:

Зовнішня сфера німецької моделі корпоративного регулювання.



В Німеччині зовнішня сфера корпоративного регулювання формувалася поступово, і на неї певний вплив мали міцні федеральні традиції. Важливим є те, що статути акціонерних товариств і фондової біржі, комерційні правила, а також перелічені вище правила, в яких обговорюється склад спостережної ради, становлять компетенцію федерального законодавства. Проте регулювання бірж є прерогативою місцевої влади. Федеральне агентство, що регулює ринок цінних паперів, було засновано в 1995 році[36].

Фондовий ринок Німеччини один із провідних у Європі. Найбільшою фондового біржею ФРН є Франкфуртська фондова біржа.

В Німеччині значну роль у корпоративному регулюванні відіграє громадськість країни. Преса та телебачення — активні учасники корпоративного регулювання які безпосередньо на нього впливають.

У Німеччині законодавство щодо інформації в акціонерних товариствах вважається менш суворим, ніж, наприклад, у США.

Вимоги до розкриття інформації в німецькій моделі полягають у тому, що корпорації повинні повідомляти36:

- фінансову інформацію (кожні півроку);

- дані про структуру капіталу;

- інформацію про кожного кандидата у члени спостережної ради (в тому числі адресу і місце роботи);

- сукупну інформацію про винагороду чле­нам виконавчої та спостережної рад;

- дані про акціонерів, що володіють понад 5 % акцій корпорації;

- інформацію про можливе злиття чи реорганізацію;

- поправки до статуту, що пропонуються, а також прізвища осіб чи назви компаній, яких запрошують для аудиторської перевірки.

Правила розкриття інформації у Німеччині вимагають, на відміну від США, повідомляти фінансову інформацію раз на півроку, а не щоквартально. На відміну від США, подаються сукупні дані про винагороду директорів і менеджерів. Крім того, є помітні відмінності між німецькими і американськими (СААР) стандартами фінансової звітності.

Основні характеристики зовнішньої сфери німецької сфери:

1. Законодавство – статути акціонерних товариств і фондові біржі, комерційні правила становлять компетенцію федерального законодавства.

2. Федеральне агентство, яке регулює ринок цінних паперів. Фондовий ринок Німеччини є найбільш розвинутим в Європі, а найбільша фондова біржа Франкфуртська.

Законодавство щодо надання інформації вимагає наступне:

- фінансову інформацію кожні півроку;

- дані про структуру капіталу;

- інформація про кожного кандидата у члени Спостережної ради;

- сукупна інформація про винагороду члена Виконавчої та спостережної ради;

- дані про акціонерів, які володіють часткою принаймні 5% та більше від акціонерного капіталу;

- інформація про можливі злиття, реорганізацію, внесення поправок до статуту;

- інформація про осіб та компанії, які запрошуються до аудиторських перевірок.

3. Громадськість – преса, телебачення, дії громадських організацій.

Внутрішня сфера корпоративного управління. Внутрішня сфера німецької моделі корпоративного управління значно відрізняється від англо-американської і японської моделей. Що правда, деякі фахівці вважають, що вона має певну схожість з японською моделлю.

Особливість складу акціонерів у німецькій моделі — велика роль банків. Банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються до ради директорів.

Проте на відміну від японської моделі, де часто представників банків обирають до ради тільки в період спаду, в Німеччиніпредставництво банків у раді постійне. Три найбільших універсальних німецьких банки (банки, що надають різноманітні послуги) відіграють у корпораціях основну роль, а в деяких регіонах країни державні банки — це ключові акціонери.

У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банки, які є депозитаріями і мають право голосувати. Акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати в період до 15 місяців. Якщо акціонер не дає спеціальних доручень з голосування, банк має право голосувати так, як він вважає за потрібне. Досить часто це призводить до конфлікту інтересів між банком і акціонером.

Таким чином, німецькі власники та фінансові інститути, що керують їх капіталами, мають більш тісні ділові зв’язки зі своїми компаніями, ніж, наприклад, у в США. I, як результат, вони більше зацікавлені в тому, щоб активно користуватися правами власності та брати участь у здійсненні контролю за діяльністю корпорацій.

Німецька модель має й унікальні особливості, що відрізняють її від інших моделей:

1. двопалатне правління, що складається з виконавчої (менеджмент корпорації) і наглядової (працівники компанії і акціонери) рад;

2. узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування, тобто статут підприємства обмежує число голосів, які акціонер має на зборах, і може не збігатися з числом акцій, якими він володіє.

Ключові учасники німецької моделі корпоративного управління — банки і корпоративні акціонери. Як і в японській моделі, банк одночасно виступає і акціонером, і кредитором, і емітентом цінних паперів (у тому числі боргових зобов'язань), і агентом, що голосує на річних загальних зборах.

Корпорації також є акціонерами німецьких компаній і можуть мати довгострокові вклади в інших неафілійованих корпораціях, тобто не належати до певної групи пов'язаних між собою компаній. Це дещо подібне до японської моделі, але цілком відрізняється від англо-американської моделі, де ні банки, ні корпорації не можуть бути ключовими інституціональними інвесторами. Включення представників працівників до наглядової ради є додатковою відмінністю німецької моделі від японської і американської.

Щодо ролі загальних зборів акціонерів у німецькій моделі управління, то діями корпорації, що вимагають схвалення ак­ціонерів, у німецькій моделі є:

1. розподіл чистого прибутку (виплата дивідендів, використання коштів);

2. ратифікація рішень спостережної і виконавчої рад за минулий фінансовий рік;

3. вибори наглядової ради;

4. призначення аудиторів.

На відміну від англо-американської і японської моделей у німецькій моделі корпоративного управління без згоди акціо­нерів не можна вирішувати важливі питання, що стосуються капіталу корпорації; не можна приймати рішення про співробітництво з філіями; приймати поправки до статуту (наприклад, зміна виду діяльності), а також підвищувати верхню межу винагороди членам спостережної ради. Злиття з іншими корпораціями, придбання контрольного пакета і питання реорганізації не можна вирішувати без згоди акціонерів.

У Німеччині пропозиції акціонерів — це звичайна справа. Після оголошення порядку денного річних зборів акціонери можуть подати в письмовій формі пропозиції двох видів[37]:

1. ту, що суперечить пропозиції виконавчої і спостережної рад, яка включена в порядок денний річних зборів, тобто контрпропозицію;

2. пропозицію щодо включення питання в порядок денний зборів.

Якщо ці пропозиції задовольняють вимогам законодавства, корпорація повинна опублікувати ці пропозиції акціонерів у зміненому порядку денному і надіслати їх акціонерам до почат­ку зборів.

Взаємовідносини між учасниками в німецькій моделі. Діючі в Німеччині законодавча та громадська структури розроблені таким чином, щоб враховувати інтереси службовців, корпорацій, банків і акціонерів у системі корпоративного управління. Про значну і багатогранну роль банків уже йшлося вище. І хоч у цілому система зорієнтована на ключових учасників, багато уваги приділяється і дрібним акціонерам, наприклад, діє положення про пропозиції акціонерів до порядку денного загальних зборів.

Але є деякі обставини, що перешкоджають повноправній участі акціонерів. Більшість акцій — це акції на пред’явника і корпорації, що випускають такі акції, повинні оголошувати в урядових виданнях про проведення річних зборів і направляти свої річні звіти і порядок денний у банк-депозитарій, який в свою чергу направляв їх тим акціонерам, в яких він зацікавлений. Це часто ускладнює одержання зазначених відомостей іноземними акціонерами.

Унікальна ознака німецької моделі — двопалатне правління, де спостережна і виконавча ради управляють німецькими корпораціями. Наглядова рада повністю складається з незалеж-1 них директорів, а виконавча — з менеджменту корпорацій.

У німецькій моделі існує чіткий розподіл наглядових та виконавчих функцій, а самі дві ради мають чітко диференційовану юридичну відповідальність та повноваження. Німецькі закони проводять чітку межу між безпосереднім управлінням та) наглядом. Виконавча рада в рамках цієї моделі підпорядкована спостережній раді.

Так, спостережна рада призначає і розпускає виконавчу раду, затверджує її рішення та надає консультативні послуги.

У статуті обумовлюється перелік фінансових документів, що вимагають обов'язкового затвердження спостережною радою. Членами спостережної ради можуть бути тільки незалежні директори.

Як і в США, в Німеччині незалежні директори суміщають свою посаду з іншою діяльністю. Структура та розміри спостережної ради великою мірою визначаються законами, а не власними статутами компаній. Дві основні групи, що представлені у спостережній раді, — акціонери та службовці компанії. Можливість виникнення конфліктів між ними знімається правом вето, яке кожна група має щодо обрання представників іншої групи.

Наприклад, у компаніях з кількістю службовців більше 500 останнім гарантовано представництво в наглядовій раді. Вимоги відносно представництва службовців змінюються залежно від галузі промисловості та розмірів компанії. У великих компаніях службовці та акціонери представлені майже в рівних пропорціях.

Значна норма представництва службовців у складі спостережної ради — відмітна ознака формування ради директорів Німецької компанії. Однак, оскільки спостережна рада не має управлінських функцій та повноважень, представництво службовців вводиться до визнання їх права на інформацію та роз'яснення найважливіших рішень, що визначають життєдіяльність компанії.

Виконавча рада в німецьких компаніях є значною мірою колегіальним органом. Склад ради обирає свого голову (головного Керуючого), але, як правило, всі члени виконавчої ради мають рівні права. Члени виконавчої ради підзвітні всьому складу правління, а не окремій особі в її складі (винятком з цього правила може бути випадок, коли головою ради є засновник компанії). Члени виконавчої ради повинні діяти спільно, намагаючись дійти консенсусу в процесі прийняття рішень. Коли справа доходить до конфлікту (що трапляється досить рідко), рішення приймається голосуванням, де кожен член правління має один голос.

Виконавча рада відповідає за повсякденне управління компанією. Вона складається виключно з працівників корпорації. Критерії оцінки діяльності виконавчої ради в німецьких компаніях відрізняються від американських. Стан компанії на фондовому ринку не є для німецьких рад предметом головної уваги, а інформація про короткострокові результати діяльності компанії на ньому викликає обмежений інтерес.

Сьогодні вдосконалення корпоративного управління на національному рівні стало важливим напрямом зусиль багатьох країн.

Одним із інструментів, який використовується для досягнення цієї мети, є запровадження національних принципів (кодексів) корпоративного управління. Приводом до появи цих документів стало:

- по-перше, усвідомлення неможливості вирішення всіх проблем, які існують у сфері корпоративного управління, виключно на рівні національного законодавства та необхідності їх врегулювання через запровадження етичних норм у практику корпоративного управління;

- по-друге, сприйняття корпоративного управління як важливого фактору національного розвитку та необхідна вимога існування в умовах міжнародного конкурентного середовища. Сьогодні багато країн розглядають корпоративне управління як невід'ємну складову ринкової економіки, умови для розвитку приватного підприємництва, засіб підвищення конкурентоспроможності на міжнародних ринках та поліпшення показників економічної діяльності у цілому.

Основні характеристики внутрішньої сфери німецької моделі[38]:

1) Банки є довгостроковими акціонерами німецького корпорацій і тому представники банків входять до ради директорів. Це можуть бути як державні так і комерційні банки.

2) Банк одночасно виступає акціонером, кредитором, емітентом цінних паперів, агентом, який голосує на різних загальних зборах і депозитарієм.

Особливості моделі:

1. Двопалатне правління, що складається з виконавчої ради (менеджмент корпорації) і наглядової ради (працівники компанії).

2. Узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування. Статут підприємства обмежує число голосів акціонера, що може не збігатися з числом акцій, яким він володіє.

3. До функцій загальних зборів належать:

- розподіл чистого прибутку (формування певної дивідендної політики, або можливість несплати по привілейованим акціям);

- ратифікація рішень спостережної та виконавчої рад за минулий рік;

- вибори наглядової ради і призначення аудиторів.

4. На відміну від американської і японської моделей без згоди акціонерів не можуть вирішуватися питання:

- прийняття рішення про співробітництво з філіями;

- підвищення верхньої межі винагороди членам спостережної ради;

- злиття з іншими компаніями, придбання контрольного пакету та питання реорганізації.

Виконавча рада в рамках цієї моделі підпорядкована спостережній раді. Спостережна рада призначає і розпускає виконавчу раду, затверджує її рішення та надає консультативні послуги. Акціонери та службові компанії – дві основні групи, що представлені у спостережній раді. Виконавча рада є значною мірою колегіальним органом.

В таблиці 3.2. представлені загальні і відмінні риси моделей корпоративного управління[39]

Таблиця 3.2.

Загальні і відмінні риси моделей корпоративного управління

Загальні і відміНні риси моделей корпоративного управління  
  США Німеччина Японія Україна
Вибори директорів   х   -   х   х
Вибори членів спостережної ради   -   х   -   х
Зміна складу Ради директорів   х   -   х   -
Затвердження винагороди членам Ради директорів   х   -   х   -
Призначення Аудиторів   х   х   х   -
Затвердження Дивідендів   -   х   х   х
Реєстрація акцій на пред'явника на пред'явника реєстрація реєстрація реєстрація на пред'явника
Фінансова звітність поквартально шість місяців шість місяців щорічно
Повідомлення про щорічні збори акціонерів   30 днів   30 днів   30 днів   45 днів
Крупні акціонери до 5% більш 5% більш 5% більш 10%
Володіння акціями індивідуально спільно індивідуально -
  Зведення даних про осіб, призначених у Раду ім'я, вид діяльності, кількість акцій, інші обов’язки ім'я, вид діяльності, інші обов’язки ім'я, вид діяльності, кількість акцій   ім'я, вид діяльності
Права акціонерів, що не мають контрольного пакета акцій
Скликати позачергові збори   10%   10%   10%   10%
Подавати на розгляд пропозиції   1 акція   5% 1 акція чи акції =DM1млн.   1 акція

3.3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛЕЙ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ У КРАЇНАХ З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

В країнах Центральної та Східної Європи були схожі умови: приватизація, недостатній досвід корпоративного управління, низький рівень ринкових відносин.

Зараз в більшості країн пострадянського простору мають місце намагання до утворення національних моделей корпоративного управління.

Для таких країн характерна відсутність відповідного законодавства що є основою для відокремлення двох підходів до формування корпоративного управління в країнах з перехідною економікою:

1 підхід – передбачає чітко розмежоване і детальне корпоративне законодавство у міру розвитку практики корпоративного управління передбачається формування прямих норм корпоративного контролю (Росія, Литва, Польща, Угорщина).

2 підхід – передбачає самоусунення держави від проблем корпоративного управління України.

Корпоративний сектор в Україні регулюєтьсяпередусім Цивільним Кодексом України та Господарським Кодексом України, законами "Про господарські товариства", "Про цінні папери та фондову біржу".

Українська модель не передбачає відповідальність засновників у процесі створення акціонерних товариств. Засновники не розробляють бізнес-плани перед створенням акціонерного товариства і стратегію його діяльності, не володіють інформацією про ринки продукції і про можливості майбутніх споживачів у придбанні їхньої продукції. Запропоновано розробляти бізнес-плани для корпоративних структур, які створюються.

На відміну від розвинутих моделей корпоративного управління, в Україні законодавчо не закріплена провідна роль у корпоративному управлінні спостережної ради. Ведучим у корпоративному управлінні акціонерного товариства на практиці є правління, а не спостережна рада, що створює основу для зловживання з боку правління своїми повноваженнями.

Напрямами розвитку корпоративного управління в Україні є[40]:

- удосконалення системи захисту прав та законних інтересів акціонерів та забезпечення рівноправності акціонерів;

- удосконалення системи розкриття інформації та забезпечення прозорості діяльності товариств;

- розмежування повноважень між органами управління товариства;

- урахування законних інтересів зацікавлених осіб;

- формування та розвиток культури корпоративного управління.

Основна проблема корпоративного управління в Україні зумовлена недосконалістю інститутів власності та структури управління, відсутністю ефективних механізмів саморегулювання, а також браком практики ефективного впровадження загальних принципів корпоративного управління, які базуються на міжнародному досвіді.

Ні в одній країні з перехідною економікою не існує чіткого законодавства з корпоративного управління в широкому розумінні. Це законодавство відображає не стільки те, що вже є, скільки те, що повинно бути або в кращому випадку перебуває на стадії становлення. Щодо ролі акціонерів, то процедурними вимогами, які мають бути погоджені акціонерами, є питання реорганізації та ліквідації.

У цих країнах менш поширені вимоги до схвалення акціонерами великих випусків акцій і укладання угод за наявності конфлікту інтересів між компаніями і їх директорами та іншими посадовими особами.

До найбільш слабких місць корпоративного управління у цих країнах є недосконале законодавче забезпечення, слабкість фондових ринків, фіктивні засновництва, порушення права акціонера на участь у загальних зборах, порушення вимог розкриття інформації, здійснення фіктивних банкрутств із наступним скуповуванням активів, що продаються.

В розвинутих країнах світу чітко визначені засади системи взаємовідносин між головними діючими особами корпорацій: акціонерами, менеджерами, директорами, кредиторами, співробітниками, постачальниками, покупцями, державою, суспільством. Ця система має вирішувати три основних задачі, які стоять перед корпорацією:

1. забезпечення максимальної ефективності діяльності;

2. залучення інвестицій;

3. виконання юридичних та соціальних зобов’язань.

Саме на вирішення цих задач орієнтоване корпоративне управління.

Проблеми корпоративного управління займають все більше увагу економістів різних країн світу. І хоча у світі існує велика кількість стандартів (принципів, рекомендацій, кодексів) у площині корпоративного управління як на міжнародному, так і національному рівнях, все більшою мірою намагаються уніфікувати підходи до корпоративного управління, визначити основні підходи та характеристики корпоративного управління, які сприятимуть підвищенню його ефективності.

На сьогодні понад 60 країн світу, які мають різний рівень розвитку економіки, різний ступінь розвитку корпорацій мають національні кодекси корпоративного управління, серед яких Велика Британія, Канада, Німеччина, Нідерланди, Японія, Корея, Бразилія, Мексика, Греція, Російська Федерація.

Поява загальноприйнятих стандартів корпоративного управління обумовлена, передусім, зростанням уваги до питань корпоративного управління в умовах глобалізації фінансових ринків, лібералізації руху капіталу. Це спроба встановлення загальноприйнятих, прозорих та зрозумілих правил гри на фінансових ринках. Крім того розроблення та впровадження принципів корпоративного управління є відповіддю суспільства на світові фінансові кризи та прагненням до стабільності фінансових ринків.

Вдосконалення корпоративного управління на національному рівні стало важливим напрямом зусиль багатьох країн.

Одним із інструментів, який використовується для досягнення цієї мети, є запровадження національних принципів(кодексів) корпоративного управління. Поява цих документів, зумовлена таким:

1) По-перше, усвідомлення неможливості вирішення всіх проблем, які існують у сфері корпоративного управління, виключно на рівні національного законодавства та необхідності їх врегулювання через запровадження етичних норм у практику корпоративного управління.

2) По-друге, сприйняття корпоративного управління як важливого фактору національного розвитку та необхідна вимога існування в умовах міжнародного конкурентного середовища.

Сьогодні багато країн розглядають корпоративне управління як невід’ємну складову ринкової економіки, умови для розвитку приватного підприємництва, засіб підвищення конкурентоспроможності на міжнародних ринках та поліпшення показників економічної діяльності в цілому.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.213 (0.014 с.)