Українська держава у 18 столітті

У 18 ст. Гетьманщина і Запоріжжя мусили брати участь у війнах Росії з Туреччиною 1735—39, 1768—74, 1787—91, які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі Дніпро—Буг, а Кримське ханство здобуло незалежність від Туреччини. Кучук-Кайнарджийський мирний договір. Після знищення Запорізької Січі 1775 частина запорожців подалася до Туреччини в північному Добруджі, де заснувала Задунайську Січ, що як організована військова одиниця проіснувала до 1828 року. У 1783 Росія анексувала Кримське ханство, а 1791 Ханську Україну між долинами Бугу і Дністра Ясський договір. Після ліквідації турецько-татарських володінь на північ від Чорного моря. Туреччина припинила бути сусідом України.

У 1774 Австрія, з нагоди російсько-турецької війни, захопила Буковину, яка доти входила до складу Молдавії і перебувала під зверхністю Туреччини понад два з половиною століття.

 

30. Правобережна україна. Та Галичина Наприкінці XVII-XVIII ст.Занепад Речі Посполитої та доля укр земель ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

На Правобережній Україні розгорталися воєнні події Хмельниччини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі: Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою як там Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися повстання, і вона покладала найбільші надії на звільнення від Польщі. Піднялося селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни,

міщани, дрібна не спольщена шляхта масово приєднувалися до козаків, громили й виганяли польську шляхту, встановлювали українське правління.

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою автономію до початків XVIII ст. Видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «зїздів».

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури, православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд намагався припинити звязки православних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Польщі або приїздити до Польщі з-за кордону. Заборонено мати стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німецькими.

31. Гайдаматський рух.Коліївщина 1768р. З початку 18ст.спочатку на Правобережжі, а потім і на Лівобережжі й у Слобожанщині починається гайдаматський рух.Це був своєрідний вид соц. Протесту, що зявився у відповідь на посилення і поширення кріпосного права.Гайдамаками називали селян,що втекли від своїх поміщиків,створили озброєні загони. Переховуючись у лісах вони нападали на шляхтичів, уніатських священників,орендарів.Метою нападів бул не тільки захоплення грошей чи майна,а й помста за свої і чужі образи.Гайдам. рух був видом опору гнобленню.В зх. Україні опришки, т.зв. «соц.розбійники», робили напади тільки на поміщиків та інших визискувачів. Оскільки козацтва на Правобережжі не було, селяни бачили в опришках своїх єдиних захисників інадавали їм підтримку. Поступово в гайдам. Формуються і пол. цілі, головними з яких були звільнення Правобер. Від влади Речі Посполитої, вигнання католиків та уніатів із краю.ГАЙДАМАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1750р.охопило все Правобер.Головними центрами повстання були райони міст Корсунь,Біла церква,Бердичів.повстанці убивали орендарів,шляхтичів,поділяли землю між селянами.Було спалено багато катол.та уніатських храмів.

32. Історична доля Закарпаття та Буковини На початку XVII ст. в Закарпатті почалася боротьба між католиками та протестантами
Цісар Рудольф П підтримував на Угорщині католицизм у той час, як князь Семигороду, Стефан Бочкай, був кальвініст. Року 1606 Бочкай захопив цісарські землі на Закарпатті аж до Братислави, і тоді перейшли до Семигороду: Берег, Угоч, Токай, Сукмар. Миром було підтверджено право мадяр посідати всі уряди, але на соймах 1608 та 1609 років вони визнали за українцями права автономії в українських землях.
Панщина, всякого роду побори: десятина, кватирування військ, рекрутчина, руйнація внаслідок воєн — доводили населення Закарпаття до розпуки. За прикладом повстання Тараса Трясила 1631 року вибухло повстання над горішньою Тисою. На чолі його став Петро Цісар. Загроза руйнації дідичних маєтків обєднала католиків та протестантів. Також обєдналися магнати і цісар В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького 1648—1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова 1648. У 1650 Б.Хмельницький очолив похід у Молдову, який завершився укладенням союзу з господарем В. Лупулом. Впродовж 16-18 ст. постійними були культурні звязки Буковини з іншими українськими землями. Молдовські господарі були фундаторами багатьох церков в Україні Успенська та Пятницька церкви у Львові та ін.. Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст. У 17-18 ст. на буковинських землях розвивався опришківський та гайдамацький рухи, спрямовані на національне визволення українського народу.
Етнічний склад населення Буковини формувався на словяно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території зявилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

 

33. Слобідська Україна-історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією пяти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії.Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Освоєння цих земель розпочалося у 16 ст. Поселення називалися Слободами. Слободи не платили податки із торгових операцій, із занять промислами і ремеслами. Колонізація--заселення і господарське освоєння вільних земель в середині краінивнутрішня, заснування поселення за межами своєї країнизовнішня.Займанщина-вільні простори родючих земель, які могли обробляти всі, хто бажав і які ставали їхньою приватною власністю. Адміністративно-політичний устрій Слобідської України 1 Цей край1650-1660рр розділявся на 5 слобідських полків. У 1685р З Харківського полку виділився Ізюмський.. 2 Полки поділялися на сотні. Кожен полковник самостійно будував відносини з царським урядом. Влада слобідських полковників була спадковою. 3 1700р царський указ про обов”язкову постійну службу слобідських козаків .4 Царський уряд керував Україною через створену в посольському указі канцелярію з малоросійських справ. Соціальний устрій: 5 станів: козацтво, шляхта, духовенство, міщанство, селянство. Боротьба з нападами татар пронизує майже всю історію Слобідської України в XVII — XVIII ст. Цей край був политий не тільки потом, а й кровю тисяч його оборонців. Російський уряд, політичні відносини якого з Кримським ханством та Татарськими ордами весь час залишалися складними, дотримувався в основному оборонно-наступальної тактики, поволі просуваючи свої кордони в степ шляхом будівництва укріплених ліній фортець — Бєлгородської, Ізюмської, Української та ін.
34.Українська культура доби бароко На західні землі України бароко прийшло рано,в перші роки 17ст. Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко. Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові.

35.. Українське національно-культурне відродження кінця 18-першої половини 19 століття Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років — від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. — почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший — дворянський 1780 — 1840 рр.; другий — народницький 1840 — 1880 рр.; третій — модерністський 1890 — 1914 рр..
Дворянський період
Перший період повязаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. Зявляються праці: “Історія Малої Росії” 1822 р.; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік”.
котляревський Енеїда
Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов створив етнографії: “Історичні пісні малоруського народу”, В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило пєсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр.
Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” 1862 р., музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський 1813 — 1873 ррСвітову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М.В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”.
Модерністський період
На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.
Національно-культурне відродження у Галичині
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

36. Українські землі у складі Російської імперії у першій половині 19 століття: соціально-економічний та політичний розвиток
На початку XIX ст. переважна частина українських земель Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Для сплати податків та забезпечення потреб сімї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. Традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р.
У першій третині XIX ст. почалося зростання ролі вільнонайманої праці. Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння; посилення експлуатації селянства; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста.
Всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємоповязаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

37. Кирило-Мефодіївське братство
Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь словянських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Словянського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила: створення демократичної федерації рівноправних словянських республік; знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма словянськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних словянських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення словянських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності. Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій «До братів українців», «До братів великоросів і поляків», творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах. Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.

38. Українські землі у складі Австрійської імперії у першій половині 19 століття. Початок національно-культурного Відродження З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові.
Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії.
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.
Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко 1856 — 1916 рр. — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу.Творчий талант І.Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: “З вершин і низин”, “Давнє і нове”, “Зівяле листя” та ін. У 1877 — 1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики — “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”, в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості.Поряд з іменами Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка слід назвати М.С.Грушевського 1866 — 1934 рр. — видатну постать української духовної культури. Він є автором понад двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. Понад 15 років М.С.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації 1892 р. фактично виконувало функції Академії наук. Товариство обєднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених.

39. Українські землі у складі Російської імперії у другій половині 19 століття. «Великі реформи» 60-70-х років та їх наслідки Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої
Селянські реформи в Російській імперії1861 мали причини гальмівної ролі феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження. Крім того Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.
Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років.
Земська реформа 1864 передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління — земств.
Судова реформа 1864 базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи у судах зявилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного. Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві.
Військова реформа, що здійснювалася пятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.
Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва. Крім того, російський варіант наздоганяючої модернізації мав серйозні протиріччя:;

41.(40) Національний рух у Східній Україні друга половина 19 ст.(підписано так як у завданні. 40 питання нема)
Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст. на УкраїніМодернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім — соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p., — буржуазний. Національний рух Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» почав виходити з 1861 р. в Петербурзі, навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий звязок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.