Українська мова – основа культури українського народу.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українська мова – основа культури українського народу.



Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови - це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги «Українська мова і культура мовлення»(1995) О.М.Пазяк та Г.Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова - не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас - продукт цієї діяльності (кожен з нас - мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності»в усьому - від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? - Отак і живемо. Мова - не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності , скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності . Завдяки мові людина мисляча - це насамперед людина фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста»й гоголівського «Вія», а й ... теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації - від простого колеса до комп'ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж - слава Слову! Але ... Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості - це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми стають основою нашої діяльності - вони завдають шкоди.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів різних, часом протилежних культур . У тому числі — мовних впливів. Через Причорномор'я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія розвитку української мови - це основа розвитку всієї культури українського народу.

Автори «Словника-довідника з культури української мови»(1996) Д.Гринчишин, А.Копелюшний, О.Сербенська, 3 .Терлак справедливо підкреслюють, що мова - це неоціненний скарб народу, найголовніший літопис його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження української мови докладали най-огидніших зусиль, аби знищити українську мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.

У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й кожного з нас, українців.
Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага, людинотворча місія, а водночас - і нелегка доля. Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу українського , приректи його на небуття, а разом з ним і сам український народ.
Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу українського , так і його слова.

Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини, промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні, переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова - існує й самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.

Величезної кривди українській мові було завдано російським самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії: створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури - «на всіх язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і полковниками. А далі - ще один «логічний»крок: знищення Запорізької Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської та Чернігівської друкарень), а далі й назви «Україна». Могла існувати тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в Європі «християнську республіку»і Конституцію (Пилипа Орлика), у безмовне, безіменне населення.

«Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, а Вторая доконала Вдову сиротину», - писав Т. Шевченко, докоряючи Б. Хмельницькому, іншим гетьманам за їх неспроможність домогтися самостійності, свободи, щастя народу.

Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу: було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного, соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу руського», «одного язика руського».

У праці «Про українську мову і українську школу» М. Грушевський пише:
«Різні люде українству ворожі часто балакають пусте, ніби то української мови нема, її видумують тільки деякі «сепаратисти», себто такі, мовляв, що хочуть Україну від Росії відділити. Інші знов складають на поляків, немов би то поляки українство на злість руським видумали. Інші кажуть таке на Австрію, що то вона підтримує українців проти Росії; інші на Германію, на прусаків, що то вони спомагають український рух.
Та нехай брешуть: але супроти їх брехень цікаво послухати, що кажуть про українство самі люде руські учені і поважні...

Російська академія, заснована двісті літ тому назад царем Петром, складається з найбільших учених руських ... українців між ними нема...

Признає вона, що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати - великоруської. Каже, що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців, та не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки не справедливо, але й для самого народу руського і Російської держави шкідливо. І тут уже ніхто не може сказати, що се видумують самі або їх приятелі. Члени академії самим російським правительством потверджені і на руській службі стоять, від українства далекі, люде учені й всіма поважні — вони видко не з приязні, не по свойству чи кумовству, а по правді сущій кажуть, так як з діла самого виходить».
Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив (1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і тлумачити українською мовою.

Набагато обурливішою, огиднішою виявилася практика тих, що афішували себе демократами, революціонерами, інтернаціоналістами, а насправді й за радянських умов продовжували вести імперсько-шовіністичну політику.

Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було проголошено курс на злиття мов, народів, культур . Наслідок відомий: до 1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами, наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років - лише 39 мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури . Щоправда, офіційно це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у « нову історичну спільність людей - радянський народ». Але хіба смерть, коли її назвати «славною загибеллю», перестає бути смертю?

Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської культури .
Великий педагог К.Д.Ушинський у праці «Рідна мова» настійно наголошував, що «поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше не створить її, нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу - вимер і народ...».
Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою розвитку, культури , гідності кожної особистості, нації. Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!... Знать од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! - писав з геніальною проникливістю Т. Г. Шевченко.


2 . Формування нової соціокультурної реальності та її риси .

Глибинні зміни в культурі - процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX - початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне спрямованої культури (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба та ін.).
Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень та тенденцій , які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період , званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.

Відбувалось «розхитування»традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності».

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом - напрямами мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури . Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування.

Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури ), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку , особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.
Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов) упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою . Водночас стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури , навіть опозиціями типу «порядок-хаос». Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури , посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне»і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури , пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти»їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу»останніх десятиліть XX ст.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури , яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими українцями»наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру . Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури , бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.
Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється (« нові українці»мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури , нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.
У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури , створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.
Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності, утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в переважно західному напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.
Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.
Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів «перебудови»зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна позначити терміном «деідеологізація культури «. Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної верт