Філософія у 20 ст. Головні проблеми і тенденції.

Зовсім мало часу відділяє людство від третього тисячоліт­тя, від XXI ст. XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, за­грози самому існуванню людства. З точки зору соціально-еко­номічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.
Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-техніч­ний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та суб­атомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про похо­дження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, неза­лежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філо­софських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.
Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити ви­ключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби спра­ви виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас май­же всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інте­реси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємо­впливів і зв.язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.
Націоналізація,—писав Потебня,—зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби. до неповного користу­вання наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі. до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості.
до ослаблення зв.язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв.язком з чужими. до де­зорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомов­на школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи сол­датчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з сві­домості учнів щось подібне до палімпсесту (пергаменту, з якого стерто первинний текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий.—Авт.)...»1. При цьому По­тебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів.я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та ши-нелія твоя злодій»2.
Потебня засуджує ідеал слов.янофілів, пов.язаний із денаціоналізацією слов.янських племен росіянами, звер­таючи увагу на те, що останні мислять розвиток цивіліза­ції «за чужий рахунок». «Те, що ви називаєте загаль­нолюдським,— звертається Потебня до подібного роду носіїв «російської ідеї»,— є тільки ваше. воно ще не обо­в.язково для всіх, але ви хочете його зробити таким, отри­мати за це платню, але при цьому зберегти переконаність, що задарма потрудились на благо людству. Ви кажете:
«З нами бог», але цього бога створили ви самі, хоча не без достатньої підстави, не без потреби для вашого влас­ного життя, але без уваги до того, чи годиться цей бог для інших і чи схочуть або зможуть інші увірувати в нього добровільно, або ж віра в нього має бути втиснута си­лою»3. Тим-то для обмеження потягів до русифікації (по­німечення тощо) Потебня пропонує «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток»

 

67. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість» як відображення специфіки біологічного, соціального і духовного в людині.

Для того щоб визначити місце людини в сучасному світі, а також з'ясувати обумовленість у системі "особистість - суспільство", необхідно зупинитися на деяких загальних визначеннях, що характеризують людину з різних боків.

Людина, як вже зазначалося в попередньому розділі, має біосоціальну природу. З одного боку, це жива істота з притаманними ЇЙ загальними рисами, що властиві людському роду. З другого боку, в онтологічному аспекті, людина - істота соціальна, яка розкриває свої сутнісні риси саме в колективі, у процесі спілкування. За допомогою цілеспрямованої діяльності (праця), комунікації (мова), системи оцінки (критика) і самооцінки (самокритика) людина стає "суспільною твариною", унікальним представником біосфери, що створила, на думку Володимира Вернадського, своє власне середовище існування - ноосферу. Таким чином, людина - жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе.

Однак, з'ясувавши багатоаспектність природи людини, не можна відповісти на запитання, чому люди, які належать до єдиної етнічної спільноти, відрізняються один від одного, чому одні люди - відомі всій країні, а про існування інших знає тільки обмежене коло. Інакше кажучи, для відображення всіх аспектів людської особистості, виходячи з того, що вона є багатогранною, використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Розглянемо ці поняття більш детально. Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість, індивідуальність) є поняття індивід (від лат. individuum - неподільне). Під поняттям "індивід", як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, "індивід" має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.

І хоча вони не дуже відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам тієї самої соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй. Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно, друга - з посмішкою, а третя - з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.

Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.Соціальний тип особистості ґрунтується на установці, відповідно до якої спілкування є формою самовіддачі, розчинення себе в іншому. Любов - основна форма життя соціальної людини. Роблячи висновки, слід зазначити, що в реальному житті поняття "індивід", "індивідуальність" і "особистість" взаємозалежні, внутрішньо єдині. Тому, коли ми говоримо про особистість, маємо на увазі особу-індивідуальність, тобто таку структуру поведінки одиничного учасника, для якої водночас характерні самостійність і самобутність, відповідальність і обдарованість, свідомість і різнобічність

68. Практика і пізнання. Основні форми пізнання.

Поняття "Практика" походить від грецького слова "праксис", що в перекладі означає "діяння", "активність", "діяльність".

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.

Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі.

Категорія "практика" тісно пов'язана з такими категоріями, як "діяльність", "праця", "виробництво" в його різноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об'єктів для задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну діяльність людини як суб'єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукупно-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є таке: практика – це чуттєво-предметна. матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Види пізнання:

· життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

· мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

· наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

· релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

· екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Кожен із означених видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному доповненні одне до одного.

 

69. Суспільство як відносно самостійна сфера буття. Суспільне виробництво як основа суспільного розвитку.

Осмислюючи світ, люди прагнули зрозуміти мету і зміст свого існування, відповісти на питання, що таке суспільство, чому відбуваються зміни, яка роль людини в цьому.
Вже в стародавні часи робилися спроби пізнання суспільства. Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції базувалися на недостатньому рівні знання про специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин.
Суспільне буття людей це та об'єктивна суспільна реальність свого роду соціальна матерія, яка відображається в суспільній свідомості, визначає його і обумовлює в кінцевому рахунку напрямок його руху. Суспільна свідомість являє собою усвідомлення суспільством самого себе, свого суспільного буття і навколишньої дійсності.
Вторинність суспільної свідомості і його відносна самостійність - такі дві найбільші фундаментальні закономірності розвитку суспільної свідомості.
Категорії "суспільне буття" і "суспільна свідомість" граничне абстрактні. В цьому не тільки їхня обмеженість, але і з їх допомогою вдається провести перший логічний розріз суспільного організму, необхідний для його подальшого всестороннього дослідження засобами як філософії, так і інших суспільних наук.

Виробництво - це категорія, що характеризує сутність соціального, оскільки саме виробництво є діяльним родовим життям людини, тим способом, яким вона утверджує себе, як родова істота. Історія розвитку суспільства - це передусім історія розвитку виробничого суспільного життя, як особливого соціального виду життєдіяльності.
Виробництво - це діяльність сукупна, суспільна, це єдність пізнавальної та практичної діяльності. Ці характеристики виробництва передбачають їх розгляд як єдності матеріальних і духовних знарядь виробничої діяльності, матеріального і духовного способів освоєння природного та соціального. Єдність матеріальної та духовної сторони суспільного виробництва характеризує сутність суспільного способу життєдіяльності протягом всієї історії людства.
Однак реалізується ця єдність у специфічних історичних формах структурування суспільного виробництва. Потреби викликають до життя виробництво. Воно виникає і розвивається як процес, спрямований на задоволення матеріальних потреб людини. Потреба примушує людину визначити мету майбутніх дій. Кожна задоволена потреба породжує виникнення іншої. Це веде до удосконалення людиною знарядь праці.
Наслідком зміни знарядь праці є зміна форм зв'язку між людьми в процесі виробництва, сутність їх взаємодії з природою.

Поняття "суспільне виробництво", якому К.Маркс надав велике значення, фіксує той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе, свою власну суспільну сутність.

 

70. Пізнання як предмет філософського осмислення.

 

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявленню про світ як поле дії об´єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов´язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов´язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування філософії є наслідком розв´язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов´язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).