Людина як особистість. Соціальна роль особистості.

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина і людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями І т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного для всіх людей. Людство в цілому складається з окремих людей, кожна окрема людина є членом людської спільноти.

Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини — специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, “татеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний “контекст” Особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.

Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.

Соціальна роль - відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин. Засвоєння соціальних ролей - це важлива складова процесу соціалізації особистості, обов'язкова умова вростання в суспільство людей собі подібних. Засвоюючи соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти поведінки, вчиться оцінювати себе збоку та здійснювати самоконтроль.

18.

Джерела, рушійні сили і суб’єкти історичного процесу у філософії історії.

Важливим для соціальної філософії є визначення джерел, рушійних сил та суб'єктів історичного процесу.

Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.

Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу — фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що Історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.

Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ.

Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.

Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.

79.

Сучасні наукові уявлення про будову і властивості матерії, її зміст і методологічне значення.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.

Сьогодні відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціальна організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому).

80.

Принципи, категорії і законидіалектики.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки 19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного мислення виділяються такі:

1. сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність неповторність.

2. галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю відірване і незалежне від природи.

3. це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так що природа стає чимось невловимим і одночасно простим відбитком соц. відносин.

4. це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучаснихконцепціяхнайбільшвагома роль належить принципу зв’язку і принципирозвитку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

 

 

81.

Зміст і гносеологічна обмеженість теорій які абсолютизують природний і демографічний чинник в суспільному житті.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.

 

82.

Сучасназахіднафілософія: основнінапрямки.

Якщо спробувати визначити основні напрямки сучасної західної філософії, то варто назвати антропологізм, сцієнтизм, повернення до ідей містико-релігійного спрямування. Виникають нові стилі мислення і принципово інші погляди на картину світу. Приблизно з середини XX століття, у зв’язку з науково-технічною революцією, глобальні проблеми розвитку людського суспільства почали розроблятися вже більш масштабно. Сучасна західна філософія, ведена страхом за майбутнє людства, виділяє три основні питання, вирішення яких не терпить зволікань:

· Чи існує між людством і природою руйнівний катастрофічне протиріччя?

· У тому випадку, якщо воно існує, чи можна сказати, що таке протиріччя породжується науково-технічним прогресом?

· І, нарешті, чи реально сьогодні зупинити загибель людства і природи, і як це зробити?

Сучасна західна філософія, загальна характеристика якої достатньо неоднозначна, пропонує різні вирішення цих питань, але все ж мислителі сучасності бачать вихід із ситуації, що склалася в розвитку загальної культури і формуванні нових людських якостей. У ці нові людські якості входять любов до справедливості, глобальність мислення і відраза до будь-якого виду насильства. Сучасна західна філософія намагається підкріплювати свої ідеї принципами гуманізму, ставлячи на перше місце самої людини, а не якісь безликі сіли.Оказалось, що людська свідомість, повністю орієнтоване на рішення інструментальних завдань, насправді проходить повз головного — життя людини і її сенсу.

Основні напрямки сучасної західної філософії: позитивізм,екзистенціалізм, релігійна філософія.Позитивізм - філософський напрям, що грунтується на принципі, що справжнє«позитивний» знання може бути отримано лише як результат окремих конкретних наук та їх синтетичного об'єднання і що філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Екзистенціалі́зм або філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Релігійна філософія - філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це, зокрема, ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ та людину і володарює над ними, хоча не кожна релігія є теїстичною.

 

83.

Структура знання. Діалектикачуттєвогго і раціонального в пізнанні.

Як і кожна розвинена наука, філософія має власну внутрішню спеціалізацію. Класичними розділами філософії вважаються онтологія, гносеологія, логіка, етика, естетика й історія філософії.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).
Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.
Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.
Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

 

84.