Поняття, структура та функції світогляду.

Поняття, структура та функції світогляду.

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення:

Дає людині не просто закони, знання реальності, а знання з певною оцінкою та відношенням;

Предмет світогляду – відносини людини зі світом;

Звідси випливає, що світогляд включає та синтезує низку інтелектуальних утворень: цінності, переконання, знання, бажання, погляди, принципи, життєві орієнтири.

Світогляд становить основне ядро особистості, бо він формує підґрунтя для намірів та планів людини. Він формує важливі життєві цінності, з яких ми утворюємо норми поведінки та життєву позицію. Світогляд дозволяє самоутвердитись особі в навколишньому середовищі. Щоб мати чітку орієнтацію в світі людині не потрібні докази істинності знання про світ. Це вона отримує через вибір, зумовлений не стільки знаннями про світ, скільки оцінкою певних ситуацій.

Цінності – мета, яка виступає для людини сталою та бажаною формою сприйняття.

Завдяки цінностям світогляд набуває духовно-практичного характеру, тобто будь які вияви реального світу формують духовний світ людини, підлягаючи певним оцінкам. Цінності розділяють світ, надають йому смисловий лад і полегшують орієнтацію людини у світі.

Переконання – головний компонент світогляду, який характеризує його як форму самосвідомості. Це є суб’єктивний набуток людини, що несе в собі мотив ставлення людини до світу.

За Імануілом Кантом Існує 4 основні питання світогляду:

Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?

Класифікація світогляду:

За носієм: Індивідуальний; Колективний; Національний;

За рівнем світобачення: Усвідомлений; Неусвідомлений; Буденний;Філософський;

За історичними епохами: Античний; Середньовічний (теоцентричний); Гуманістський (епоха ренесансу(відродження)); Новий (епоха нового часу); Новітній (новітній час);

За морально-ціннісними орієнтирами: Егоїстичний; Гуманістичний; Антигуманний; Шовіністичний;

Функції світогляду: Вписати людину у світ; Надати життєвих орієнтирів; Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Структура світогляду: Світовідчуття; Світосприйняття; Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

 

 

Світогляд і філософія.

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: «світогляд – це форма суспільної відомості; «світогляд – це форма самоусвідомлення особистості»; «світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі»; «світогляд – це система принципів діяльності людини»; «світогляд – це погляд людини на світ як ціле»; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу».

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття «світогляд» – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення «людина – світ»; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття «світогляд» більш широке за обсягом ніж поняття «філософія». Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття «загальна картина світу», «світовідчуття», «світосприйняття», «світоуявлення», «світорозуміння» тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є «світорозуміння».

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

 

Категоріальна структура світогляду.

- За змістом: знання, досвід, переконання, цілі (ідеали), істина.

- За рівнями: пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння), емоційно-психологічний (світовідчуття).

- За ступенем загальності носія: груповий, національний, особистий.

- Історичного характеру: античний, середньовічний, модереністичний, постмодерний.

- Вираження: науковий, художній, символічний.

- Обґрунтування за сприйняття: наукового чи філософського доведення, житейський, шляхом наслідування авторитетів зрілості, стихійно-повсякденний, теоретичний.

- За історичним типом: міфологічні, філософський, релігійний, науковий.

- За національними ознаками: український, польський, німецький, російський.

 

Міфологія і філософія.

Міфологія є найбільш ранньою, притаманною будь-якому суспільству (передусім первісному), формою світосприйняття, розуміння людиною світу і самої себе. Міфологія — це первісна форма духовної культури людства. Адже те чи інше конкретне усвідомлення якого-небудь явища приро­ди або суспільства спочатку залежало (залежить і сьогодні) від конкретних природних, господарських та історичних умов і рівня соціального розвитку, за якого жили (живуть і сьогодні) народи — носії даної міфології.

Міфологія — це історичний тип світогляду, в якому творення людиною цілісної картини світу ґрунтується на абсолютизації ролі, значення природного стосовно людського. Міфологія — фантастичне уявлення про природу і соціальну дійсність навколо людини, яке ґрунтується на визнанні органічної єдності людини і світу.

Міфологічний світогляд є там і тоді, коли, по-перше, людина ще не виділяє себе з навколишнього середовища — природного і соціального; по-друге, існують елементи логічної неподільності мислення, яке ще не здатне чітко відокремитися від емоційної сфери життя людини. Наслідком цього є наївне олюднення навколишнього природного середовища, загальна персоніфікація у міфах та широке «метафоричне» порівняння природних і соціальних об'єктів.

У міфології не розмежовується природний і надприродний світ, вона байдужа до суперечностей, має невисокий рівень абстракції, їй притаманні чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність. Ці та інші особливості міфології перетворюють її на досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої сприймається і описується весь світ. Міфологія органічно пов'язана з релігією, наукою і філософією.

Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної цивілізації, відомі людині. Міфологічна світоглядна культура виявилась одночасно і через ряд сильних, потужних сторін, і через ряд слабких.

Сила, позитивно-прогресивна роль міфології полягає насамперед у тому, що цей світогляд завжди орієнтує людину на мрію. Без мрії людина ніколи ні в що не зможе повірити і назавжди втратить надію. Без мрій неможливо нікого і нічого полюбити. У міфології зароджується бачення одвічного прагнення людини до свободи і щастя. Визнаючи факт одвічної єдності людини і природи, міфологія підкреслює потребу людини в самостійній думці і дії. А це і є перший крок до свободи. Визнаючи факт досконалості природи та нерозривної єдності людини і природи, міфологія прагне звеличити гармонійність відношення людини і світу як взірець щастя.

Слабкості міфологічного світогляду — це передусім сліпе поклоніння силі природи, декларування пасивного характеру відношення людини до світу.

Отже, міфологічний світогляд був, є і залишається надбанням світоглядної культури людини, бо, втративши його, людина втратить головного героя, героя, якого вона вибрала сама і яким вона є сама.

 

 

Філософія і наука.

Філософія є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки, інші це категорично заперечують.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто дослідним шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів. З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничо-науковими зразками. Вона має своє «поле» дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?

Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості.

Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення.

Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею.

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

 

Основні терміни онтології.

Абсолютний ідеалізм Гегеля

Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Г це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття

Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб’єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої люднім і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".

Так що ж таке абсолютна ідея? Ідея, як єдність об'єктивної і суб'єктивної ідеї, є поняття ідеї, для якої ідея як така є предмет, осяжний собою всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютна і повна істина, мисляча себе саму. Тобто абсолютна ідея є істина як тотожність буття і мислення, тотожність об'єктивного і суб'єктивного. Це істина, існуюча сама по собі.

За Гегелем, абсолютна ідея намагається пізнати саму себе. Вона для цього розвиває здібності мислення у своєму інобуття - спочатку в речах, потім у живому (чутливість, подразливість, психіка) і, нарешті, в людині (свідомість). Цей процес складний, суперечливий. Змінюється багато поколінь і форм пізнання абсолютної ідеї - від міфології до самої вершини - філософії. У філософії теж був довгий шлях пізнання абсолютної ідеї. Кожен філософ лише потроху дізнавався окремі сторони абсолютної ідеї. Але ось перед Гегелем вона постала в її дійсному світі - розвивається по спіралі за законами діалектики. На думку Гегеля, його філософія - вершина філософської думки. Далі нічого робити ні абсолютної ідеї (вона домоглася своєї мети - пізнала саму себе), ні Гегелем (він пізнав максимум того, на що здатна людина).

Абсолютна ідея розглядається Гегелем у книзі «Наука логіки». У «Філософії духу» можна побачити ставлення до релігії Гегеля. Говорить про те чи є логіка Гегеля пантеїзму складно, т. к. пантеїзм Гегель розуміє по-іншому: «... Під пантеїзму не обов'язково треба розуміти ототожнення бога і емпіричних речей або людини і каменю, - під пантеїзму, кажучи точніше, слід розуміти саме вчення про перебування бога в світі в якості сутності речей, а не як просто речей...». У принципі, можна сказати, що позиція Гегеля близька до пантеїзму.

 

Поняття і прикмети особи.

Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов. її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, - перебуває у світі марно-ти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці.

Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також творчість видатного французького вченого і філософа П'єра Тейяр де Шардена, який дістав блискучу філософську освіту.Людину розглядав як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега. Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність. На думку філософа, в людському бутті еволюції виникають фундаментальні суперечності між безсмертям життя та смертністю конкретної людини. Всі соціальні інститути, окрім релігії, не можуть вирішити суперечність. Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розуміння пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток еволюції, єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія людства - це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий» та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх засадами гуманізму. З такою метою мислитель пропонує поєднати зусилля науки та релігії і вбачає панацею від всіх лих сучасності.

Філософську концепцію особистості Хосе Ортега-і-Гассет починає формулювати, виходячи з факту існування масового суспільства і масової культури. На думку філософа, саме масове суспільство і перетворює особу на знеособленого (усередненого) індивіда, світосприйняття та поведінка якого повністю визначаються зовнішніми факторами. Людина масового суспільства одночасно є і «все», і «ніщо». Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та технологія дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособленою істотою, людина творить не знаючи що. В ХХст. ці передумови надзвичайно сприятливі для тоталітарних режимів, звідки беруть витоки всі соціальні колізії. Загрозу масовізації суспільства й особи може відвести духовна еліта, а засіб здобуття суспільної єдності та ліквідації відчуження філософ вбачає в культурних цінностях.

 

Роль інтуїції в пізнанні.

Загадкова швидкість, з якою діє інтуїція. Досліди показали, що три компоненти мови — ідеаційна (понятійна), вербалізаційна і моторна — локалізуються відносно самостійно. Тому після припинення свідомого аналізу наукової проблеми процес її рішення триває в підсвідомій сфері, що відповідні електрофізіологічні процеси також не припиняються, а перетворюються, продовжують протікати, але лише зі зміненими характеристиками. Причому спостерігається дивне явище: можливість переробки на несвідомому рівні 109 байт інформації за секунду, а на свідомому тільки 102. Все це є важливою передумовою для розгортання швидких розумових процесів, для оперування величезною за обсягом «чистою» інформацією в підсвідомій (несвідомій) сфері. Підсвідомість здатна вести за короткий період величезну роботу, що не під силу свідомості за той же короткий термін. У процесі інтуїтивного рішення бере участь також естетичний фактор. За будь-яких різновидностей інтуїції — ейдетичної чи концептуальної — відбувається немовби дорисовка картини (ситуації) до цілісності. Взаємозв'язок цілого і частини, системи і елемента також впроваджується у свідомість і несвідому сферу людської психіки у формі певної схеми або структури (у самому загальному вигляді), втілюючись у психологічну установку на досягнення гармонійності і досконалості. Прагнення до гармонії та краси, здійснюване на підсвідомому рівні, може стати фактором, що справляє вирішальний вплив на вибір з безлічі варіантів більш досконалого.

До спільних умов формування і прояву інтуїції належать, по-перше, ґрунтовна професійна підготовка людини, глибоке знання проблеми; по-друге, пошукова ситуація, стан проблемності; по-третє, дія у суб'єктів пошукової домінанти на основі безперервних спроб вирішити проблему, напружені зусилля за рішенням проблеми або завдання; по-четверте, наявність «підказки». Значне число відкриттів і винаходів, як показує історія науки і техніки, зв'язано з дією «підказки», що служить «пусковим механізмом» для інтуїції. Такою реалізаторською причиною для Ісака Ньютона, як відомо, стало яблуко, що впало на нього і викликало ідею всесвітнього тяжіння; для інженера — мостовика Стіва Броуна — висяча між гілками павутина наштовхнула його на ідею висячого мосту. Хоча й наявність «підказки» в деяких випадках явно не виявляється. Сприятливі обставини складаються тоді, коли дослідник безплідно вишукує рішення задачі, вичерпує невірні прийоми, але ще не досягає тієї стадії, на якій гасне пошукова домінанта, тобто тоді, коли дослідник втрачає інтерес до задачі, коли вже невдалі спроби, що вживалися і повторюються, коли ситуація задачі перестає змінюватися, і дослідник визнає задачу не вирішуваною. Звідси висновок, що успіх інтуїтивного рішення залежить від того, наскільки досліднику вдалося звільнитися від шаблону, переконатися в непридатності раніше відомих шляхів і разом з тим зберегти захопленість проблемою, не визнати її не вирішуваною. Підказка виявляється вирішальною у звільненні від стандартних, шаблонних напрямків думки. Конкретна форма підказки, ті конкретні предмети і явища, що використовуються, є несуттєвою обставиною. Важливий її загальний сенс.

Сучасна психологія творчості і нейрофізіологія дозволяють з певністю стверджувати, що інтуїція включає в себе ряд певних етапів: по-перше, нагромадження і несвідомий розподіл образів і абстракцій в системі пам'яті; по-друге, несвідоме комбінування і переробка нагромаджених абстракцій, образів і правил з метою розв'язування певної задачі; по-третє, чітке усвідомлення задачі; по-четверте, раптове для даної людини знаходження рішення (доказ теореми, створення художнього образу, знаходження конструкторського або військового рішення і т. п), що задовольняє формулювання задачі. Нерідко таке рішення приходить несподівано, коли свідома діяльність мозку орієнтована на вирішення інших завдань, або навіть уві сні. Відомо, що знаменитий французький математик Жюль Анрі Пуанкаре знайшов важливий математичний доказ на прогулянці берегом озера, а Олександр Пушкін придумав потрібний поетичний рядок уві сні.

Імовірність інтуїції означає для людини можливість одержання істинного знання і небезпеки мати помилкове, неістинне знання. Англійський фізик Майкл Фарадей, відомий працями в галузі електрики, магнетизму і електрохімії, писав, що ніхто не підозрює, скільки загадок і теорій, що виникають в голові дослідника, знищується власною критикою і навряд чи одна десята частина всіх припущень і надій здійснюється. Виникла в голові ученого або конструктора здогадка повинна перевірятися. Перевірка ж гіпотези здійснюється практично науковим дослідженням. Інтуїції буває досить для розсуду істини, але її недостатньо, щоб переконати в істині інших і самого себе. Необхідно мати доказ. Доказ (в широкому розумінні) охоплює звернення до чуттєвих сприйнять деяких фізичних предметів і явищ, а також логічне міркування, аргументи. В дедуктивних науках (логіці, математиці, в деяких розділах теоретичної фізики) докази є ланцюжки умовиводів, провідних від істинних посилок до доведених тез. Без логічних міркувань, що спираються на закон достатньої підстави, неможливо прийти до встановлення істинності положення. В такому випадку звучить як афоризм висловлювання, що належить французькому математику і методологу науки Жюлю Анрі Пуанкаре: «Логіка, що одна може дати вірогідність, є знаряддя доказу; інтуїція є знаряддя винаходу».

Запитується, який же має вигляд процес знання: уривчастий чи невпинний? Якщо брати розвиток науки, то, очевидно, в загальному потоці уривчастості, що позначається на індивідуальному рівні інтуїтивними перегонами, не дають про себе знати; тут свої перегони, що називаються революціями в науці. Але для окремих вчених процес розвитку пізнання в їх галузі наукового дослідження постає по-іншому: знання розвивається стрибкоподібно, з перервами, з «логічними вакуумами», але, з іншого боку, розвивається без стрибків, оскільки наступна за кожним «осяянням» логічна думка методично і спрямовано заповнює «логічний вакуум». З точки зору індивіда, розвиток знання є єдність уривчастості й безперервності, єдність поступовості і стрибка. В такому аспекті творчість виступає як єдність раціонального і ірраціонального. Творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого просто не могло б існувати. Творчість підсвідомо або несвідомо, не підкоряючись певним правилам і стандартам, на рівні результатів може консолідуватися з раціональною діяльністю.

 

 

Поняття знання і його види.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.

 

Поняття істини і фальші.

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей. Гегель вважав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Істина – це категорія епістемології, яка позначає адекватне відтворення об’єкта в науковому знанні і пізнанні.

Фальш (заблудження) – неадекватне відтворення об’єкта.

Не можна зводити істину до її корисності. Бо успіху ми можемо добиватись шляхом фальші, а не істини. Істину не всі мають здатність добувати і розуміти. Вміння добувати істину, яка має значення сутності потребує суб’єктивних зусиль.

Прагматизм – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Істина – це єдність об’єкта і суб’єкта (Гегель).

Вірність правді (істині), а також здатність додержання істини(до пізнання) одні з основних прикмет особи. Істина добувається, вона не лежить на поверхні, а має статус сутності. Щоб пізнати істину, людині треба довго спостерігати. Зміст істини визначається відповідністю знань дійсності.

Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, можливості, засоби, шляхи, умови, пізнання істини. Всі категорії гносеології поєднуються в цілісну систему з допомогою категорії істини (головної категорії гносеології).

Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є. Власна думка завжди суб’єктивна. Підміна критерію істини суб’єктивною впевненістю у безперечності пізнавального результату може призвести до заміни знання вірою. Гадка і віра це теж форми духовного засвоєння результатів пізнання, але з позиції науки вони є хибними.

Оскільки істина – це єдність об’єкта і суб’єкта, специфіка повсякденного знання і пізнання в тому, що ми не маємо чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт пізнання. Ми часто змінюємо свою думку про ті чи інші речі, ми домислюємо. В гносеології та епістемології треба чітко розрізняти суб’єкт та об’єкт пізнання. Істини в науці об’єктивні. Переважна більшість наших знань – це дуже часто видавання бажаного за дійсне. Рідко задумуємось над тим, що йде від явища (є тимчасовим), і що йде від сутності. Судимо поверхово про глибокі речі і навпаки. Тому виходить плутанина. Ми плутаємо, бо на перший план виходить не істина, а власні інтереси, тобто життя є первинним на цьому рівні. Філософське питання «що є істина?» стосується передусім неконкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомісті.

Істина = правда + життєва позиція

Правда = істина + життєва позиція = фальш

 

Форми наукового пізнання.

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове - знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах. Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти.

Фактом (від лат.: factum - здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт - це речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій.

Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані. Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв'язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов'язане з формулюванням закону збереження енергії).

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Термін "ідеї" (від грец.jdйа - вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно з якими "Я" творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція".

Концепція - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза. Гіпотеза (від грец. - основа, припущення) - це науково обгрунтоване пр