Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.

 

Роль інтуїції в пізнанні.

Загадкова швидкість, з якою діє інтуїція. Досліди показали, що три компоненти мови — ідеаційна (понятійна), вербалізаційна і моторна — локалізуються відносно самостійно. Тому після припинення свідомого аналізу наукової проблеми процес її рішення триває в підсвідомій сфері, що відповідні електрофізіологічні процеси також не припиняються, а перетворюються, продовжують протікати, але лише зі зміненими характеристиками. Причому спостерігається дивне явище: можливість переробки на несвідомому рівні 109 байт інформації за секунду, а на свідомому тільки 102. Все це є важливою передумовою для розгортання швидких розумових процесів, для оперування величезною за обсягом «чистою» інформацією в підсвідомій (несвідомій) сфері. Підсвідомість здатна вести за короткий період величезну роботу, що не під силу свідомості за той же короткий термін. У процесі інтуїтивного рішення бере участь також естетичний фактор. За будь-яких різновидностей інтуїції — ейдетичної чи концептуальної — відбувається немовби дорисовка картини (ситуації) до цілісності. Взаємозв'язок цілого і частини, системи і елемента також впроваджується у свідомість і несвідому сферу людської психіки у формі певної схеми або структури (у самому загальному вигляді), втілюючись у психологічну установку на досягнення гармонійності і досконалості. Прагнення до гармонії та краси, здійснюване на підсвідомому рівні, може стати фактором, що справляє вирішальний вплив на вибір з безлічі варіантів більш досконалого.

До спільних умов формування і прояву інтуїції належать, по-перше, ґрунтовна професійна підготовка людини, глибоке знання проблеми; по-друге, пошукова ситуація, стан проблемності; по-третє, дія у суб'єктів пошукової домінанти на основі безперервних спроб вирішити проблему, напружені зусилля за рішенням проблеми або завдання; по-четверте, наявність «підказки». Значне число відкриттів і винаходів, як показує історія науки і техніки, зв'язано з дією «підказки», що служить «пусковим механізмом» для інтуїції. Такою реалізаторською причиною для Ісака Ньютона, як відомо, стало яблуко, що впало на нього і викликало ідею всесвітнього тяжіння; для інженера — мостовика Стіва Броуна — висяча між гілками павутина наштовхнула його на ідею висячого мосту. Хоча й наявність «підказки» в деяких випадках явно не виявляється. Сприятливі обставини складаються тоді, коли дослідник безплідно вишукує рішення задачі, вичерпує невірні прийоми, але ще не досягає тієї стадії, на якій гасне пошукова домінанта, тобто тоді, коли дослідник втрачає інтерес до задачі, коли вже невдалі спроби, що вживалися і повторюються, коли ситуація задачі перестає змінюватися, і дослідник визнає задачу не вирішуваною. Звідси висновок, що успіх інтуїтивного рішення залежить від того, наскільки досліднику вдалося звільнитися від шаблону, переконатися в непридатності раніше відомих шляхів і разом з тим зберегти захопленість проблемою, не визнати її не вирішуваною. Підказка виявляється вирішальною у звільненні від стандартних, шаблонних напрямків думки. Конкретна форма підказки, ті конкретні предмети і явища, що використовуються, є несуттєвою обставиною. Важливий її загальний сенс.

Сучасна психологія творчості і нейрофізіологія дозволяють з певністю стверджувати, що інтуїція включає в себе ряд певних етапів: по-перше, нагромадження і несвідомий розподіл образів і абстракцій в системі пам'яті; по-друге, несвідоме комбінування і переробка нагромаджених абстракцій, образів і правил з метою розв'язування певної задачі; по-третє, чітке усвідомлення задачі; по-четверте, раптове для даної людини знаходження рішення (доказ теореми, створення художнього образу, знаходження конструкторського або військового рішення і т. п), що задовольняє формулювання задачі. Нерідко таке рішення приходить несподівано, коли свідома діяльність мозку орієнтована на вирішення інших завдань, або навіть уві сні. Відомо, що знаменитий французький математик Жюль Анрі Пуанкаре знайшов важливий математичний доказ на прогулянці берегом озера, а Олександр Пушкін придумав потрібний поетичний рядок уві сні.

Імовірність інтуїції означає для людини можливість одержання істинного знання і небезпеки мати помилкове, неістинне знання. Англійський фізик Майкл Фарадей, відомий працями в галузі електрики, магнетизму і електрохімії, писав, що ніхто не підозрює, скільки загадок і теорій, що виникають в голові дослідника, знищується власною критикою і навряд чи одна десята частина всіх припущень і надій здійснюється. Виникла в голові ученого або конструктора здогадка повинна перевірятися. Перевірка ж гіпотези здійснюється практично науковим дослідженням. Інтуїції буває досить для розсуду істини, але її недостатньо, щоб переконати в істині інших і самого себе. Необхідно мати доказ. Доказ (в широкому розумінні) охоплює звернення до чуттєвих сприйнять деяких фізичних предметів і явищ, а також логічне міркування, аргументи. В дедуктивних науках (логіці, математиці, в деяких розділах теоретичної фізики) докази є ланцюжки умовиводів, провідних від істинних посилок до доведених тез. Без логічних міркувань, що спираються на закон достатньої підстави, неможливо прийти до встановлення істинності положення. В такому випадку звучить як афоризм висловлювання, що належить французькому математику і методологу науки Жюлю Анрі Пуанкаре: «Логіка, що одна може дати вірогідність, є знаряддя доказу; інтуїція є знаряддя винаходу».

Запитується, який же має вигляд процес знання: уривчастий чи невпинний? Якщо брати розвиток науки, то, очевидно, в загальному потоці уривчастості, що позначається на індивідуальному рівні інтуїтивними перегонами, не дають про себе знати; тут свої перегони, що називаються революціями в науці. Але для окремих вчених процес розвитку пізнання в їх галузі наукового дослідження постає по-іншому: знання розвивається стрибкоподібно, з перервами, з «логічними вакуумами», але, з іншого боку, розвивається без стрибків, оскільки наступна за кожним «осяянням» логічна думка методично і спрямовано заповнює «логічний вакуум». З точки зору індивіда, розвиток знання є єдність уривчастості й безперервності, єдність поступовості і стрибка. В такому аспекті творчість виступає як єдність раціонального і ірраціонального. Творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого просто не могло б існувати. Творчість підсвідомо або несвідомо, не підкоряючись певним правилам і стандартам, на рівні результатів може консолідуватися з раціональною діяльністю.

 

 

Поняття знання і його види.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.

 

Поняття істини і фальші.

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей. Гегель вважав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Істина – це категорія епістемології, яка позначає адекватне відтворення об’єкта в науковому знанні і пізнанні.

Фальш (заблудження) – неадекватне відтворення об’єкта.

Не можна зводити істину до її корисності. Бо успіху ми можемо добиватись шляхом фальші, а не істини. Істину не всі мають здатність добувати і розуміти. Вміння добувати істину, яка має значення сутності потребує суб’єктивних зусиль.

Прагматизм – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Істина – це єдність об’єкта і суб’єкта (Гегель).

Вірність правді (істині), а також здатність додержання істини(до пізнання) одні з основних прикмет особи. Істина добувається, вона не лежить на поверхні, а має статус сутності. Щоб пізнати істину, людині треба довго спостерігати. Зміст істини визначається відповідністю знань дійсності.

Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, можливості, засоби, шляхи, умови, пізнання істини. Всі категорії гносеології поєднуються в цілісну систему з допомогою категорії істини (головної категорії гносеології).

Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є. Власна думка завжди суб’єктивна. Підміна критерію істини суб’єктивною впевненістю у безперечності пізнавального результату може призвести до заміни знання вірою. Гадка і віра це теж форми духовного засвоєння результатів пізнання, але з позиції науки вони є хибними.

Оскільки істина – це єдність об’єкта і суб’єкта, специфіка повсякденного знання і пізнання в тому, що ми не маємо чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт пізнання. Ми часто змінюємо свою думку про ті чи інші речі, ми домислюємо. В гносеології та епістемології треба чітко розрізняти суб’єкт та об’єкт пізнання. Істини в науці об’єктивні. Переважна більшість наших знань – це дуже часто видавання бажаного за дійсне. Рідко задумуємось над тим, що йде від явища (є тимчасовим), і що йде від сутності. Судимо поверхово про глибокі речі і навпаки. Тому виходить плутанина. Ми плутаємо, бо на перший план виходить не істина, а власні інтереси, тобто життя є первинним на цьому рівні. Філософське питання «що є істина?» стосується передусім неконкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомісті.

Істина = правда + життєва позиція

Правда = істина + життєва позиція = фальш