Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: Маланюк.

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.

Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:

а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об'єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю, оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних об'єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.

Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. Донаціональне соціально-культурне життя, наприклад, в аграрному суспільстві було різноманітним, не було ні спонуки, ні засобів для виникнення ширших культурно однорідних спільнот. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини, племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об'єднувала навіть культурно споріднені племена в культурну спільноту.

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості.

Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-яку націю. У гуманітарних науках часто застосовують «сімейне» визначення, яке ґрунтується на ідеях філософа і логіка Людвіга Вітгенштейна (1889—1951). Суть його полягає у врахуванні певного набору ознак для нації — компактне проживання на певній території; спільна, бажано власна (спільна лише для громадян цієї нації) мова; спільна, іноді власна, релігія; власна держава; наявність національної самосвідомості. При цьому нація може володіти лише деякими із цих ознак. Іноді їх об'єднує лише одна ознака — національна свідомість — усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності. Усі ознаки поділяють на об'єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб'єктивні (недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної свідомості).

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.

Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого декоративно етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його “отрутою хохлаччини”. Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не етнографічного!/ стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики” є одним із найважливіших чинників плекання національного інстинкту.

Маланюку належить думка, яка має стати керівництвом до дії сучасного українця у сфері самопізнання, усвідомлення своєї особовості: “Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо страшної хвороби нашого народу, і, що найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона “мала виконувати ролю мозкового центру нації, - малоросійства. Маланюк називає його “національним гермафродитизмом”, тобто національною неповноцінністю, зламаністю, скаліченістю. Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена механічною сумішшю народів і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не визнавала жодної особистості: ні особистої, ні суспільної, ні національної чи територіальної. “Анатомуючи ментальні вади земляків, Маланюк писав: “ Саме усвідомлення комплексу малоросійства – було б уже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування”. Це намагання будь що поставити діагноз, вскрити рану, порушити сонний спокій українців деякі дослідники виводять з феномену національної самокритики, яка “для Маланюка – засіб очищення як від українофільських, так і москвофільських міфів, рішучого заперечення хуторянства й утвердження ідеї державної, правної, духовної суверенності України”, - констатує Юрій Барабаш. Щоб яскравіше окреслити малоросійський комплекс, Маланюк, як зазначає Оксана Прохоренко, “називає ще одну умову, що коріниться в нас самих і сприяє появі та вільному розростанню так званого “простацтва”, яке плекає і доповнює малоросійство, в чому, власне, і полягає трагедія українського культурного процесу. Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у мистецтві прямує до декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до теоретизування, від якого далеко до справжніх творів мистецтва, глибше і глибше спускаючись у сферу механізованої творчості, де на перший план виступає осамітнений інтелект”. Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба, многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати”. Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш яскравих прикладів вияву цієї хвороби є сучасна йому радянська історіографія, яку він називав “лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство... одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів”. Як наслідок, «єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Держава».