Поняття віку у віковій психології

 

Центральними поняттями вікової психології є поняття віку і розвитку.

Вік — категорія, яка служить для позначення часових характеристик індивідуального психічного розвитку.

У віковій психології категорія віку виглядає надзвичайно складною і суперечливою. Як указує І. С. Кон, щоб розібратися в змісті категорії віку, насамперед, необхідно розмежувати системи відліку, у яких наука описує людський вік.

По-перше, всі події розвитку відбуваються в часі. У віковій психології розрізняють вік хронологічний - тривалість існування індивіда з моменту зачаття (фактично з моменту утворення яйцеклітини і до кінця життя) і вік психологічний - якісно своєрідна ступінь онтогенетичного розвитку, яка обумовлюється закономірностями формування організму (біологічна обумовленість), умовами життя (соціальна обумовленість).

Психологічний вік визначається шляхом співвіднесення рівня психічного (розумового, емоційного і т.д.) розвитку індивіда з відповідним нормативним середньостатистичним симптомокомплексом. Тут за основу узяті ті психофізіологічні, психологічні і соціально-психологічні зміни, які відбуваються в психіці кожної людини. Для дітей вони більш-менш описані, а для дорослих потрібні додаткові дослідження. Якщо психічні зміни відстають від хронологічного віку, то говорять, що психологічний вік менший за хронологічний, і навпаки, при випередженні хронологічного віку говорять, що психологічний вік перевищує хронологічний.

Але існує ще й суб'єктивний вік особистості, який має внутрішню систему відліку. Мова йде про вікову самосвідомість, яка залежить від напруженості, наповненості життя і суб'єктивного сприймання самореалізації особистості. Тут за основу взяте самовідчуття людини, тобто до якого хронологічного віку вона сама себе приписує, у яку точку на хронологічній осі проектує. Відповідно цього суб'єктивний вік може бути меншим, більшим чи дорівнювати хронологічному віку.

Друга система відліку — соціально-вікові процеси і соціально-вікова структура суспільства, що описуються в таких термінах, як «вікова стратифікація», «віковий поділ праці», «вікові верстви», «вікові групи», «покоління», «когортні розходження» і т.д.

Третя система відліку — віковий символізм, тобто уявлення про вікові процеси в культурі, те, як їх сприймають і символізують представники різних соціально-економічних і етнічних спільнот і груп («вікові обряди», «вікові стереотипи» і т.п.).

Переважна більшість досліджень у віковій психології, починаючись з дитинства, до дорослості, зазвичай, не доходить. І про те, як змінюється людина після досягнення статевої і соціальної зрілості і до початку старіння, психологи знають не так вже багато. Лише в останні роки замість роз'єднаного вивчення, з одного боку, процесів дозрівання і формування особистості (дитинство, отроцтво і юність), а з іншого боку - старіння, вчені поставили своєю метою досліджувати весь простір людського життя від народження до смерті. Але в експерименті охопити такий великий відрізок часу практично неможливо.

Різноманітними є й індикатори психологічного віку. Поряд із загальпсихологічними нормативами психологи використовують безліч часткових індикаторів, наприклад, ступінь моральної зрілості людини, рекреаційний вік (наскільки дозвілля підлітка відповідає тому, що статистично типово для його віку), психосексуальний вік і т.д.

Вікові властивості характеризуються нерівномірністю і гетерохронністю (асинхронією) перебігу вікових процесів.

Нерівномірність виявляє себе в тому, що в зміні психічних функцій є спади і підйоми в розвитку, є сензитивні періоди становлення функцій і т.д.), різні аспекти і критерії зрілості мають для них неоднакове значення.

Гетерохронність (між- і внутрішньо особистісна) проявляється в неузгодженості термінів біологічного, соціального і психічного розвитку, а також у розбіжності темпів дозрівання окремих підсистем самого індивіда, наприклад, темпів фізичного росту і статевого дозрівання, наявності диспропорції між інтелектуальним і моральним розвитком і т.п.

Терміни, у яких психологія розвитку описує вікові процеси (ріст, дозрівання і т.п.), ідуть своїми коренями в біологію і мають на увазі, насамперед, онтогенез. Але реальна біографія, життєвий шлях індивіда значно багатший і ширший за онтогенез — вона включає історію формування і розвитку особистості у суспільстві, сучасника певної епохи й однолітка певного покоління. Тут у наявності взаємодія двох рядів розвитку, які Л. С. Виготський назвав натуральним (розвиток організму) і соціальним (залучення індивіда до культури шляхом навчання, виховання, соціалізації в широкому змісті слова).

Прийнято використовувати три основних терміни для опису індивідуального розвитку в його цілому — час життя, життєвий цикл і життєвий шлях.

Час життя чи життєвий простір (англ. Life time чи life span) позначає часовий інтервал чи довжину між народженням і смертю. Популярне сьогодні поняття «life span developmental psychology» означає вивчення психічного розвитку індивіда протягом усього його життя, опис і пояснення онтогенетичних поведінкових змін від народження до смерті. Такий підхід плідний, оскільки зміст і значення окремих фаз індивідуального розвитку можна зрозуміти лише в зв'язку з цілим. Тривалість часу життя має важливі соціальні і психологічні наслідки: так, від неї багато в чому залежать тривалість співіснування поколінь і тривалість первинної соціалізації дітей.

Поняття життєвого циклу припускає, що хід життя підлеглий відомій закономірності, а його етапи («вік життя» чи «часи життя», подібні до часів року) являють собою постійний круговорот.

Ідея циклічного коловороту людського життя, подібного циклічності природних процесів (чергуванню дня і ночі, зміні часів року і т.п.) — одна з найдавніших ідей людської свідомості.

Багато біологічних і соціальних вікових процесів дійсно є циклічними. Так, організм нормально проходить послідовність народження, росту, дозрівання, старіння і смерті. Особистість спочатку засвоює, потім виконує і, нарешті, поступово залишає певний набір соціальних ролей (трудових, сімейних, батьківських), а потім той же цикл повторюють нащадки. Циклічність характеризує і зміну поколінь у суспільстві, де молодші (діти) спочатку вчаться в старших, потім активно діють поруч з ними, а згодом, у свою чергу, соціалізують молодших.

Опишемо ще одне поняття ” життєвий шлях ”. Уперше поняття „життєвий шлях” особистості висунула Ш. Бюлер. Вона виділила три лінії життєвого шляху. Перша лінія - об'єктивна логіка життя, як послідовність зовнішніх подій. Друга лінія - зміна переживань цих подій. Третя лінія - результати діяльності людини. Ш. Бюлер вважала, що в житті особистістю рухає прагнення до самоздійснення і творчості. Життєвий шлях особистості глибоко розглядався С.Л. Рубінштейном. Він вважав, що поняття „життєвий шлях особистості” відображає сутність людської особистості, яка знаходить своє завершальне вираження в тому, що вона не тільки розвивається як всякий організм, але й має свою історію. Людина лише остільки і є особистістю, оскільки вона має свою історію. В ході цієї індивідуальної історії бувають і свої "події" - вузлові моменти і поворотні етапи життєвого шляху індивіда, коли з прийняттям того чи іншого рішення на більш-менш тривалий період визначається життєвий шлях людини.

Насьогодні ясно, що потрібно вивчати індивіда, який розвивається у постійно мінливому світі. У світлі нової методологічної перспективи вікові розходження — не просто наслідок універсальних етапів онтогенезу, але результат складного переплетення траєкторій індивідуального психічного розвитку, суспільно-виробничої, трудової кар'єри і шлюбно-сімейного циклу.

Знаючи відповідні біологічні і соціальні закони, можна досить точно пророчити, у якому віці індивід даного суспільства зіштовхнеться з тими чи іншими проблемами, як ці проблеми пов'язані, від яких супутніх факторів залежать глибина і тривалість відповідної нормативної кризи і які типові варіанти її вирішення.

Американські вчені Л. Р. Шеррод і О. Г. Брим-мол. Так резюмують сучасні уявлення про життєвий шлях людини.

1. Розвиток є принципово плюралістичним як у процесі, так і в результаті; ні процес, ні кінцевий результат розвитку не можна вважати односпрямованим.

2. Розвиток походить від зачаття до смерті, причому пластичність, здатність до зміни зберігається протягом всього життя. Це значить, що розвиток людини не обмежується окремим періодом життя і пережите в одному періоді не обов'язково важливіше за те, що буде пережито в інші періоди. Різні процеси розвитку можуть починатися, продовжуватися і закінчуватися в різні моменти життя, і розвиток у різних областях не обов'язково має подібні траєкторії чи навіть подібні принципи.

3. Розвиток різних людей проходить вкрай неоднаково. Міжіндивідуальні розходження можуть включати біосоціальні процеси диференціації, що залежать від статевої, соціально-класової й іншої приналежності. Це значить, що міжіндивідуальна мінливість може відбивати мінливість процесу розвитку.

4. Розвиток у різних областях життєдіяльності обумовлений багатьма факторами, що також можуть бути взаємозалежні; воно не зводиться до єдиної системи впливів, наприклад, біології (розвиток не є простим процесом дозрівання, розгортання чогось заздалегідь даного) чи середовища (розвиток не є простим процесом виховання і научіння).

І нарешті, ще один принциповий висновок і постулат екологічної (У. Бронфенбреннер), контекстуальної (Р. Лернер) чи популяційної (Д. Фізерман) теорії — визнання індивідуальної особистості не тільки продуктом, але і суб'єктом, творцем свого власного розвитку.

Вікова стратифікація — таке ж універсальне явище, як життєвий шлях. Кожне суспільство поділяється на якісь верстви (страти) відповідно віку своїх членів, а розвиток суспільства може бути представлений як процес послідовної зміни і наступності цих верств-поколінь (когорт).

Система вікової стратифікації містить у собі: 1) віковий склад і структуру населення (соціально-демографічний аспект); 2) вікову структуру суспільної діяльності (соціально-економічний аспект); 3) вікову структуру громадських організацій і інститутів (соціально-політичний аспект).

Між віковими властивостями індивідів і системою вікової стратифікації існує складний зворотний зв'язок. З одного боку, індивіди різного віку розрізняються по своїй здатності виконувати ті чи інші соціальні ролі: так, терміни біологічного і соціального дозрівання в загальному і цілому детермінують шлюбний вік, соціальне повноліття і т.д. З іншого боку, вікові верстви розрізняються за соціальними ролями, які повинні виконувати члени і з якими асоціюється певний набір прав і обов'язків. Характер закріпленої за даною віковою верствою діяльності і пов'язані з цим нормативні розпорядження визначають фактичне суспільне становище представників даної вікової верстви, їх самосвідомість і рівень домагань.

 

Поняття розвитку

Поняття “розвиток ” вказує на ті закономірні зміни, які відбуваються у психіці у часі. Ці зміни виражені у кількісних, якісних і структурних перетвореннях. Розвиток людини — від моменту появи на світ і до старості проходить як формування її як члена суспільства, як процес становлення її як особистості. Тому ми не можемо зрозуміти ті складні зміни, які відбуваються з людиною протягом її життєвого циклу, у відриві від історичного, культурного і соціального контекстів.

Розвиток відбувається в трьох областях: фізичній, когнітивній і психосоціальній.

До фізичної області відносяться такі фізичні характеристики як розміри тіла і органів, зміни структури мозку, стан здоров’я, сенсорні можливості і моторні навички (ходьба, повзання, навички письма).

Когнітивна область (від лат. “cognitio” – знання, пізнання) охоплює всі розумові здібності і пізнавальні процеси (сприймання, мислення, пам’ять, мовлення, уяву).

У психосоціальну область входять властивості особистості, соціальні навички, притаманний стиль поведінки, емоційне реагування, тобто те, як людина сприймає соціальну дійсність і реагує на неї.

Розвиток людини у цих трьох областях відбувається одночасно і взаємопов’язано.

Таким чином, психічний розвиток являє собою не послідовність змін, а має цілісний, системний характер, у наслідок чого зміни в одній області спричиняють зміни і в інших областях.

Зміни в розвитку, можуть бути:

1) кількісними та якісними,

2) безупинними та дискретними, стрибкоподібними,

3) універсальними та індивідуальними,

4) оберненими та необерненими,

5) цілеспрямованими та ненаправленими,

6) ізольованими та інтегрованими,

7) прогресивними (еволюційними) та регресивними (інволюційними).

Для загальної інтегральної характеристики процесів розвитку використовуються категорії, які відносяться не до окремих ознак, а до розвитку в цілому. Це категорії росту, дозрівання, диференціації, научіння, імпринтингу, соціалізації (культурного соціогенезу).

Ріст. Зміни, які відбуваються в ході розвитку, можуть бути кількісними чи якісними. Ріст являє собою лише окремий аспект ходу розвитку — одномірний кількісний розгляд процесів розвитку. Розглядати розвиток в аспекті росту значить обмежитися дослідженням чисто кількісних змін, коли, наприклад, знання, уміння, пам'ять, зміст почуттів, інтереси і т.п. розглядаються лише з погляду збільшення їх обсягу.

Так, збільшення запасу слів являє собою кількісні зміни. Фізіологічні зміни, які приводять до статевої зрілості, розуміння багатозначності слів у приказках є, навпроти, якісними змінами, тому приводять до появи нових форм поведінки чи нових інтелектуальних структур. Тому в парній категорії «кількість-якість» поняття росту відноситься до кількісного аспекту розвитку.

Дозрівання. Підхід до розвитку з погляду дозрівання панував у психології досить довго. До дозрівання прийнято відносити всі процеси, які спонтанно відбуваються під впливом ендогенно запрограмованих, тобто спадково детермінованих і внутрішньо керованих, імпульсів росту.

До таких процесів відносяться фізичні зміни, важливі для психічного розвитку — дозрівання мозку, нервової і м'язової систем, ендокринних залоз і т.д. Виходячи з психофізичної єдності людини, тобто зв'язку соматичних і психічних процесів, біологічно орієнтовані моделі розвитку описують психічний розвиток за аналогією з анатомо-фізіологічним дозріванням як внутрішньо регульованим процесом дозрівання.

Про дозрівання говорять тоді, коли минулий досвід, научіння чи вправа (екзогенні фактори) не чинять вплив на характер змін. Поряд з обмеженням зовнішніх умов розвитку виділяють ряд ознак, які вказують на наявність процесів дозрівання: 1) аналогічність виникнення і перебігу; 2) виникнення в строго визначеному віці; 3) надолуженість; 4) необерненість.

Диференціація. Автори, які розуміють під розвитком залежні від дозрівання якісні зміни, охоче звертаються до поняття диференціації. У вузькому смислі диференціація означає прогресивне вичленовування різнорідних частин з вихідного нерозчленованого цілого, за прикладом таких соматичних процесів, як поділ клітини й утворення тканин і органів. Диференціація веде, з одного боку, появи структурної складності, а з іншого боку - до варіативності і гнучкості поведінки. Сюди відносяться також зростаюче різноманіття, спеціалізацію й автономізацію окремих психічних структур і функцій. У широкому смислі диференціація означає загальний зміст прогресуючого дроблення, розширення і структурування психічних функцій і способів поведінки.

Научіння — це узагальнена категорія, яка означає безліч процесів, що ведуть до змін поведінки. Научіння розуміють в широкому смислі як здобуття знань, вмінь, запам'ятовування (наприклад, вивчення дієслів, навчання читанню, їзді на велосипеді і т.д.), засвоєння установок, мотивів і т.д. Оскільки джерелом змін при научінні є зовнішнє середовище (екзогенна регуляція розвитку), остільки научіння є поняттям, протилежним дозріванню (ендогенна регуляція розвитку).

Психологічне поняття научіння ширше, ніж у педагогіці: у нього входять більш-менш тривалі зміни поведінки, що відбуваються на основі досвіду, вправи чи спостереження. Научіння містить у собі як освоєння нових форм поведінки, так і зміну набутих форм.

Про научіння ми не говоримо в тих випадках, коли нова поведінка (чи зміна колишньої) викликана: 1) дозріванням функції, що не залежить від досвіду і вправи; 2) минулим психологічним станом (стомленням, сенсорною адаптацією, медикаментозним впливом і т.п.); 3) уродженими тенденціями реагування (безумовні рефлекси).

Імпринтинг. Поняття імпритингу використовується для позначення процесів безпосереднього, не контрольованого свідомістю засвоєння яких-небудь норм, вимог, способів поведінки в результаті короткочасного (рідше — тривалого) впливу конкретного зразка. Саме таким чином, засвоюються батьківські моделі поведінки, успадковані в дитинстві, проблемні риси характеру. У дійсності ж тут важко визначити, яка природа походження тієї чи іншої поведінкової схеми. Вона однаковою мірою може бути пояснена іншими механізмами, які не мають відношення до імпритингу.

Прийнято характеризувати імпритинг наступними ознаками: 1) своєрідне закріплення заданих зразків реакцій зовнішнього середовища; 2) можливість впливу зовнішнього світу обмежується генетично детермінованими віковим відрізком (критичний, чи сенситивний період); 3) перше враження зовні стабільне і навіть необернене, стійке до нових впливів; 4) за допомогою імпритингу «вивчаються» видові, а не індивідуальні ознаки об'єкта-стимулу; 5) зв'язок поведінкового зразка з певним об'єктом-стимулом зовсім не вимагає функціональної дієздатності зовнішніх виражень поведінки; 6) ефекти імпритингу відтворюються не тільки у відповідь на підкріплення чи зменшення мотиву, але і на їжу, тепло, тактильні подразники.

Соціалізація (культурний соціогенез). Очевидно, що кожна людина при нормальних умовах «вростає» у вже існуюче суспільство з певними нормами поведінки і переживання. Починаючи з народження підростаюча дитина вступає у взаємодію зі своїм соціальним оточенням, насамперед з батьками, пізніше — з окремими особами і групами — у школі, на роботі і т.д. У результаті людина здобуває типові для її оточення ціннісні уявлення, норми і ролі. Завдяки цьому досвіду поведінки і переживання поступово засвоюються значимі для суспільства форми поведінки і переживання. Цей загальний процес впливу соціокультурних факторів на розвиток, як вростання в навколишнє суспільство і культуру, описують поняттям соціалізації.

У понятті соціалізації виділяють дві сторони. Перша — це соціальне становлення людини, тобто процес спонтанного вростання її в соціальне оточення. Друга — соціальне формування людини, тобто процес цілеспрямованої адаптації до існуючих цінностей, норм, ідеалів. Поняття соціалізації вперше було запропоновано Ч. Лантухи в терміну «соціалізована свідомість». Залежно від того, у якій науці використовується цей термін, він здобуває відповідне значення. Так, вікову психологію цікавить, насамперед, розвиток особистості, соціальний розвиток різних індивідів і процеси научіння. Найбільш поширеними темами тут є: соціалізація залежності, агресивності, статеворольової поведінки, моральних установок і т.д.

У сучасній психології соціалізація розглядається як загальна назва для гіпотетичного процесу соціального научіння, що характеризується взаємною інтеракцією осіб, що залежать одне від одного чи мають взаємовідношення.