Становленням «Я»-ідентичності

Початок дослідженню «Я»-ідентичності поклали робота Е. Еріксона «Ідентичність: юність і криза» і робота К. Леві-Строса «Ідентичність».

В отроцтві відновлюються всі дитячі ідентифікації, включаючись у нову структуру ідентичності, що дозволяє вирішувати дорослі завдання. «Я»-ідентичність забезпечує цілісність поведінки, підтримує внутрішню єдність особистості, забезпечує зв'язок зовнішніх і внутрішніх подій і дозволяє солідаризуватися із соціальними ідеалами й груповими прагненнями. Дж. Марсіа визначає підліткову ідентичність як внутрішню структуру потягів, звичок, вірувань і попередніх ідентифікацій. Вона охоплює статеву ідентифікацію, становлення певної світоглядної позиції й вибір тієї або іншої професійної орієнтації.

Дж. Марсіа описує 4 «статуси» ідентичності, можливих в отроцтві:

1) реалізована ідентичність: до неї він відніс підлітків, які пережили критичний період, почали професійну підготовку й мають власний світогляд; вони переходять до періоду активної постановки смисложиттєвих питань, серйозно оцінюючи свої майбутні вибори й рішення, виходячи із власних уявлень; вони вже переглянули свої дитячі переконання й відійшли від установок батьків; вони емоційно включені в ідеологічні, професійні й сексуальні сторони життя; у цьому статусі підлітки мають стабільні уявлення про батьківські ролі і переживають позитивні почуття до батьків;

2) мораторій: підліток перебуває в кризі й намагається «виявити себе в ідеях»; його питання до життя широкі й суперечливі; тут проявляється важлива якість підлітка — вираження активної конфронтації з різними соціальними можливостями; класичні проблеми отроцтва багато в чому складаються компромісів між власними бажаннями, волею батьків і соціальними вимогами; здається, що підліток в утрудненні, життєві проблеми здаються йому нерозв'язними; у ситуації мораторію в підлітків високий рівень тривожності й болісно чутливе ставлення до себе, а також амбівалентне ставлення до батьків;

3) дифузія: підліток у стані дифузії ідентичності може проявляти симптоми кризи, але може й не проявляти; дифузію характеризують мала заклопотаність проблемою вибору, низький рівень самостійності й самоконтролю (вони більше «екстернальні»), відсутність яких-небудь ідеологічних, професійних і статевих моделей; відмінною рисою даної ситуації є відсутність афективного й когнітивного внеску в різні зони ідентичності; підлітки цього статусу частіше почувають себе самотніми, занедбаними, нікому не потрібними, незрозумілими;

4) вирішення (цей статус особливо помітний у родинах з авторитарними, домінуючими батьками, які роблять підлітків конформними стосовно батьківських цінностей): підліток ще не відчув кризи; він не може визначити період ухвалення рішення, але вже зосереджений на своєму майбутньому, на світогляді й своїй статевій ролі; він стає тим, ким хочуть його бачити навколишні; досвід отроцтва служить лише підтвердженням його інфантильних установок: у цьому статусі підліток дотримується авторитарних цінностей і проявляє себе більше жорстоким, ніж в інші.

Питання для саморпервірки

1. Який вік прийнято в психології називати отрочним, або підлітковим?

2. Як відбувається процес формування новоутворень?

3. Що вважав Л. С. Виготський центральним і специфічним новоутворенням отроцтва?

4. Які дві провідні діяльності є у підлітковому віці? Дайте їм характеристику.

5. Як перебудовується мотиваційна сфера підлітків?

6. Як формується «Я»-ідентичність у цьому віці?

 

Тема 15. Юнацький вік

 

1. Юність у контексті життєвого шляху особистості.

У якому віці людина з підлітка перетворюється в юнака? Які рушійні сили й етапи цього переходу? Що робить людину дорослою? Відповісти на ці питання досить складно.

Юність не так давно виділилася в самостійний період життя людини. Якщо у тварин настання дорослості досить тісно пов'язане з можливістю самостійного існування й народження потомства, то в людському суспільстві критерієм дорослішання стає не просто фізичне змужніння, а оволодіння культурою, системою знань, цінностей, норм, соціальних традицій, підготовленість до здійснення різних видів праці.

Усередині переходу від дитинства до дорослості границі між підлітковим й юнацьким віком умовні й часто перетинаються. Ніхто не назве 11-13-літнього хлопчика юнаком, а 18-19-річного - підлітком, але вік між 14-15 й 16-17 роками не має такої визначеності й в одних випадках відноситься до юності, а в іншому - до кінця отроцтва.

У сучасній психологічній схемі періодизації онтогенезу границі юнацького віку позначені між 17-21 роком для юнаків й 16-20 роками для дівчат. Однак у фізіології його верхню границю часто відсувають до 22-23 років у юнаків й 19-20 рокам у дівчат. В. Даль визначав «юнака» як «молодого», «малого», «хлопця від 15 до 20 років»; у трилогії Л. М. Толстого юнацтво пов'язується з віком 15 років, а героєві роману Ф. М. Достоєвського «Підліток» уже 20 років.

Жоден дослідник розвитку не пройшов повз проблеми підліткового і юнацького віку. З відомим спрощенням можна виділити три головні підходи до юнацького віку: біогенетичний, соціогенетичний і психогенетичний.

I. Біогенетичний підхід. Не розділяючи підлітковий й юнацький вік, С. Холл співвідніс період від 12-13 до 22-25 років з історичним періодом романтизму, «бурі й натиску». Інший варіант біогенетичної концепції представлений роботами Е. Кречмера й Е. Йенша, ідеї яких розвивав Е. Конрад. Останній припустив, що виділені Е. Кречмером характеристики можуть бути застосовні до вікових стадій: перед підлітковий вік з його бурхливими спалахами є переважно «циклоїдним», а юність із її тягою до самоаналізу - типово «шизоїдним» періодом. Наскільки важкою і хворобливою буде юність, залежить від ступеня збігу біологічно заданих особистісних властивостей і властивостей відповідної фази розвитку. Юність щизоїдної особистості проходить складно й болісно, оскільки вікові властивості її збільшуються індивідуально-типологічними, а циклоїдна особистість переживає юнацькі тривоги в м'якій, ослабленій формі; властивості віку врівноважуються її типологічними властивостями. У більшості теорій «чистий» біогенетичний підхід поєднується з деякими іншими положеннями. Так, А. Гезелл вважав, що в 16 років наступає рівновага: бунтівливість поступається місцем життєрадісності; значно збільшуються внутрішня самостійність, емоційна врівноваженість, товариськість, спрямованість у майбутнє.

II. Соціогенетичний підхід акцентує увагу на соціальних факторах розвитку, процесах соціалізації. Так, наприклад, теорія К. Левіна пов'язує проблеми юнацтва з факторами навколишнього середовища, вважаючи поведінку людини одночасно функцією особистості і її середовища. Новими процесами віку К. Левін вважає розширення життєвого світу особистості, кола її спілкування, групової приналежності й типу людей, на яких вона орієнтується. Поведінка юнака відрізняється маргінальністю: він уже не дитина, але ще й не дорослий, що створює внутрішні протиріччя, невизначеність внутрішніх домагань, підвищену сором'язливість й одночасно агресивність, схильність приймати крайні позиції й точки зору,

III. Психогенетичний підхід пов'язаний з аналізом психологічних процесів, які відбуваються на кожному етапі. У цьому підході можна виділити три різні течії. Концепції, які пояснюють поведінку в термінах емоцій, потягів й інших позараціональних компонентів психіки, називають психодинамічними, концепції, які пояснюють зміни в психіці за допомогою когнітивних структур, прийнято називати когнітивістськими або когнітивно-генетичними; концепції, які виходять із самої особистості, називають персонологічними. Нам уже знайомі представники всіх трьох течій: зокрема, психодинамічний напрямок представляють теорії 3. Фрейда й Е. Еріксона; персонологічний напрямок пов'язаний з роботами Е. Шпрангера, Ш. Бюлер; когнітивістську орієнтацію втілюють праці школи Ж. Піаже, Л. Кольберга.

Основи комплексного вивчення юності, як й інших етапів життєвого шляху людини, пов'язані з ім'ям Л. С. Виготського. Становлення людини як індивіда й особистості припускає діалектичну взаємодію натурального й соціального рядів розвитку. Натуральний ряд представляють процеси фізичного дозрівання, соціальний - процеси соціалізації.

Процеси натурального ряду відбуваються вкрай нерівномірно й неодночасно, і ця гетерохронність проявляється на міжіндивідуальному рівні в тому, що, приміром, хлопчик 14-15 років може бути постпубертатним юнаком, інший — пуберататним підлітком, а третій — допубертатною дитиною; на внутршньоііндивідуальному рівні — у тому, що різні біологічні системи дозрівають неодночасно.

Процеси соціального ряду описують соціалізацію індивіда, етапи його залучення до культури, оволодіння суспільно необхідними нормами, знаннями, цінностями й включення в суспільно-виробничу діяльність. Сучасний етап історичного розвитку відсуває цю можливість досить далеко: якщо в 1906 р. до 16 років майже третина представників юнацького віку вже працювала, а до 20 років трудилися практично всі, то в наш час молоді люди до 22-25 років тільки закінчують освіту. Це пов’язано як з ускладненням самого характеру сучасної праці, так і з розширенням сфери індивідуального самовизначення. Більша свобода вибору й менша соціальна скутість сприяють формуванню більш гнучкого соціального характеру й забезпечують велику розмаїтість індивідуальних варіантів розвитку.

Але зворотною стороною цього процесу є психологічне ускладнення процесу самовизначення. Продовження періоду «примірювання» соціальних ролей означає подовження первинної соціалізації. Чим вищий рівень освіти, тим пізніше особистість знаходить почуття соціальної дорослості. Бьянка Заззо, яка вивчала групу дорослих французів, виявила, що робітники й середні службовці вважають закінчення юності в 18 років, інженерно-технічні працівники відносять її кінець до 19 рокам, а підприємці й особи вільних професій - до 20 рокам.

Намагаючись задати єдиний критерій зрілості, багато дослідників співвідносять його з початком трудової діяльності, економічною самостійністю, придбанням стабільної професії й т.д. Але ці процеси досить варіативні. Так, раніше починає трудитися сільська молодь, потім - робітнича, а потім – студенти, які, навіть почавши трудитися, не знаходять фінансової й матеріальної самостійності.

 

2. Провідна діяльність у юнацькому віці

У психологічних періодизаціях О. М. Леонтьєва, Д. Б. Ельконіна акцент поставлений на зміні провідного типу діяльності, яка у юнацькому віці стає навчально-професійною діяльністю. Л. І. Божович визначає старший шкільний вік відносно розвитку мотиваційної сфери: юнацтво вона пов'язує з визначенням свого місця в житті й внутрішній позиції, формуванням світогляду, моральною свідомістю й самосвідомістю.

У соціології юнацький вік пов'язується зі зміною суспільного становища й соціальної діяльності особистості, причому акцент ставиться на властивостях юнацтва як соціально-демографічної групи.

Це змушує вважати, що соціальна зрілість припускає кілька критеріїв: завершення освіти, надбання стабільної професії, початок самостійної трудової діяльності, матеріальну незалежність від батьків, політичне й громадське повноліття, служба в армії (для чоловіків), вступ у шлюб, народження першої дитини й т.д. І тут також спостерігається гетерохронність: юнак може мати освіту й професію, бути досить зрілим у професійному плані й при цьому залишатися на підлітковому рівні в міжособистісних відносинах, у сфері культурних запитів і т.д.

 

3. Соціалізація і спілкування

Перехід до юнацтва пов'язаний з розширенням діапазону фактично доступних людині або нормативно обов'язкових соціальних ролей, з розширенням сфери життєдіяльності. Соціальні ролі існують не ізольовано, а утворюють системи: наприклад, одружившись і прийнявши роль чоловіка, людина повинна освоювати ролі годувальника, опікуна, батька й т.д., що перебудовує всю структуру особистості. Крім того, істотно змінюється суб'єктивна значимість і співвідношення різних ролей і пов'язаних з ними відносин: наприклад, підліток може бути вдоволений своїм положенням у компанії однолітків, юнак же на перше місце висуває інші відносини - професійні, виробничі, трудові.

В одній із найзнаменитіших книг про юність Л. Коула й Дж. Холла «Психологія юності» перераховані проблеми, які повинні вирішити юнацтво, перш ніж потрапить в «рай дорослого буття». Мова йде про наступні дев'ять пунктів: 1) загальна емоційна зрілість; 2) пробудження гетеросексуального інтересу; 3) загальна соціальна зрілість; 4) емансипація від рідного дому; 5) інтелектуальна зрілість; б) вибір професії; 7) навички поведінки з вільним часом; 8) побудова життя, заснованого на поведінці, що базується на совісті й свідомості обов’язку; 9) ідентифікація «Я». Досягнення дорослого буття і є кінцевою метою юності.

 

4. Розвиток когнітивної сфери

Першою особливістю інтелектуального розвитку в юнацькому віці стає розвиток теоретичного мислення. Старшокласники й студенти молодших курсів частіше задаються питанням «чому?», їх розумова діяльність більш активна й самостійна; вони більш критично ставляться як до викладачів, так і до змісту одержуваних знань. Змінюється уявлення про цікавість предмету: якщо молодші підлітки цінують цікавість предмета і його фактологічну й описову сторону, то старшокласник цікавиться тим, що неоднозначне, що не вивчене, що вимагає самостійного обмірковування. Вони дуже цінують нестандартну форму подачі матеріалу, ерудицію викладача.

Другою особливістю інтелектуального розвитку в юнацтві варто вважати виражену тягу до узагальнень, пошуку загальних закономірностей і принципів, які стоять за частковими фактами. Ніхто так, як старшокласники, не любить «великих» теорій і не тяжіє до глобальних, «космічних» узагальнень. Однак широта інтересів, як правило, поєднується в юнацькому віці з відсутністю системи й методу в одержанні знань і навичок — інтелектуальним дилетантизмом.

Третьою характерною рисою є юнацька схильність перебільшувати свої інтелектуальні здібності й силу свого інтелекту, рівень знань і самостійності, тяга до показної, вигаданої інтелектуальності. Майже у всіх старших класах з'являється байдужі, нудьгуючі школярі, які всім своїм видом виражають утому й презирство до буденних шкільних знань; навчання здається їм прозаїчним й примітивним порівняно з можливостями реального життя; вони поводяться так, немов усе, що розповідає вчитель, нудне, аксіоматичне, прозаїчне, давно всім знайоме. Вони люблять ставити вчителям «каверзні питання», але, навіть одержавши відповідь скорботно погойдують головою, знизують плечима, розводять руками й т.д.

Важливо й те, що в юнацтві збільшується ступінь індивідуалізації в інтересах і здібностях, причому часто різниця доповнюється, компенсується негативними поведінковими реакціями. Тому в старших класах учитель легко виділяє групу інтелектуалів-відмінників, групу здібних, але безладних учнів, групу «хронічних трієчників» і т.д.

Юнацький інтелект більше швидкий, рухливий, ефективний, ніж інтелект підлітка. Якісні зміни — це зрушення в самій структурі розумових процесів: важливо не те, з якими завданнями може впоратися юнацький інтелект, а те, яким чином він це робить.

До 15 років складаються основи до формулювання альтернативних гіпотез, інтелектуальна рефлексія.

Одночасно при вирішенні конкретних життєвих завдань старшокласники проявляють неабияку кмітливість, спритність.

Розвиток інтелекту тісно пов'язаний з розвитком творчих здібностей, які припускають не просте засвоєння інформації, а прояв інтелектуальної ініціативи, продуктивності, оригінальності.

Розкид індивідуальних варіантів розумового розвитку в юнацькому віці великий, тому можна зустріти старшокласників з абстрактним, теоретичним мисленням і школярів, які можуть впоратися з завданнями тільки на конкретному рівні.

Цей вік стимулює й актуалізує творчі потенції. Найважливіший інтелектуальний компонент творчості — перевага дивергентного мислення, з яким пов'язують те, що на одне питання може бути дана безліч однакових правильних і рівноправних відповідей (на відміну від конвергентного мислення, яке припускає однозначне рішення і знімає проблему як таку). Юність психологічно схильна до поліваріантності, неоднозначності в інтелектуальній діяльності, готова звільнитися від повсякденних і традиційних уявлень, шукати нові асоціації, будувати нові зв'язки.

Конкретні особистісні властивості інтелектуально розвинених юнаків можуть бути різними, але всі вони поєднуються з розвиненим інтелектуальним самоконтролем, вираженою мотивацією інтелектуального досягнення, надання високої особистісної цінності якостям інтелекту, схильністю до самоосвіти й т.д. Оскільки шкільна навчальна програма, як правило, регламентована, юнацька творчість іноді повніше і яскравіше проявляється поза навчальними заняттями — на курсах, факультативах, у гуртках, секціях, заочних школах, і т.д., де творчість може зберігати ігрові форми й одночасно професійно орієнтувати старшокласників.

Розумовий розвиток у юнацькому віці полягає не стільки в накопиченні знань і навичок, зміні властивостей і структури інтелекту, скільки у формуванні індивідуального стилю розумової діяльності — індивідуально-своєрідної системи психологічних засобів, які свідомо або стихійно людина використовує з метою найкращого зрівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності із предметними, зовнішніми умовами діяльності.

У пізнавальних процесах це виступає як стиль мислення, який тісно пов'язаний з типом нервової діяльності юнака, умовами виховання й навичками самовиховання. Так, за даними українського психолога М. Є. Малкова, старшокласники з інертною нервовою системою в умовах шкільних перевантажень вчаться гірше, ніж володарі рухливого типу нервовою системою, тому що не встигають за швидким темпом викладання. Однак недоліки цього типу нервової системи можуть компенсуватися іншими її властивостями: так, школярі з інертною нервовою системою краще планують свою діяльність, контролюють її, наполегливіше домагаються необхідного результату, вони більш скрупульозно заглиблюються у досліджуваний матеріал, мають інтелектуальну дисципліну й волю.

Розвиток мислення створює всі передумови для формування світогляду, а просування в особистісному плані забезпечує його стійкість й умотивованість.

Але світогляд — це не тільки система знань і досвіду, але ще й система переконань, переживання яких супроводжується почуттям їх істинності, правильності. Тому світогляд тісно пов'язаний з вирішенням смисложиттєвих проблем, усвідомленням й осмисленням свого життя не як ланцюжка випадкових розрізнених подій, а як цілісного спрямованого процесу, який має наступність і зміст.

 

5. Розвиток особистості

Юнацьке ставлення до світу має здебільшого особистісне забарвлення. Явища дійсності цікавлять юнака не самі по собі, а у зв'язку з його власним ставленням до них. Читаючи книги, багато старшокласників виписують думки, які сподобалися їм, роблять на полях позначки типу «От це правильно», «Я так і думав» і т.д. Світоглядний пошук включає соціальну орієнтацію особистості, усвідомлення себе як елемента соціальної спільноти (соціальної групи, нації й т.д.), вибір свого майбутнього соціального стану й способів його досягнення.

Фокусом всіх світоглядних проблем стає проблема сенсу життя («Для чого я живу?», «Чи правильно я живу?», «Навіщо мені дане життя?», «Як жити?»), причому юнацтво шукає якесь загальне, глобальне й універсальне формулювання («служити людям», «світити завжди, світити скрізь», «приносити користь»). Крім того, юнака цікавить не стільки питання, «ким бути?», скільки питання «яким бути?», і в цей час багатьох з них цікавлять гуманістичні цінності (вони готові працювати в хоспісах і системі соціального захисту), суспільна спрямованість особистого життя («Грінпіс», боротьба з наркоманією й т.п.), широка соціальна добродійність, ідеал служіння.

Цьому віку значною мірою властиві рефлексія й самоаналіз, причому їм важко поєднати ближню й далеку перспективу життя. Їх захоплюють далекі перспективи, глобальні цілі, що з'являються як результат розширення часової перспективи в юнацтві, а поточне життя здається «прелюдією», «увертюрою» до життя.

Характерною рисою юнацтва є формування життєвих планів і самовизначення, які виникають як результат узагальнення й укрупнення цілей, які ставить перед собою юнак, як результат інтеграції й диференціації мотивів і ціннісних орієнтації.

Розвиток емоційної сфери

Деякі особливості емоційних реакцій юнацького віку кореняться в гормональних і фізіологічних процесах. Зокрема, юність характеризується підвищеною емоційною збудливістю, реактивністю. Це проявляється в неврівноваженості, дратівливості, спалахах то гарного, то поганого настрою й т.п. Фізіологи пов'язують юнацьку неврівноваженість, різкі зміни настрою, часті депресії й екзальтації, конфліктність і загальну негнучкість емоційних реакцій з наростанням у цьому віці загального збудження й ослабленням всіх видів умовного гальмування.

Але оскільки пік емоційної напруженості, тривожності більшість психологів відносять до 12-14 років, то частіше емоційні зрушення юнацтва пояснюють соціальними факторами, причому індивідуально-типологічними. Зокрема, це - суперечливість рівня домагань і самооцінки, суперечливість образу «Я», суперечливість внутрішнього світу й т.д.

Виявлено, що по цілому ряду психологічних тестів норми психічного здоров'я для юнаків значно відрізняються від тих же норм для дорослих. Цілком нормальні юнаки й дівчата дають більш високі показники по шкалах «психопатія», «шизофренія» й «гіпоманія», ніж дорослі (за MMPI). Це значить, що емоційні реакції, які в дорослих вважалися б відхиленням від норми, ознаками хвороби, у юнаків є статистичною нормою. Проективні методики (тест Роршаха й ТАТ) показують зростання рівня тривожності до юнацького віку. Дуже часто в цей час зустрічається синдром дисморфофобії (приписування фізичної вади) і зростає число особистісних розладів, зокрема випадків деперсоналізації.

Максимум емоційних реакцій (у тому числі й тривожності) юнакі проявляють відносно своїх однолітків, близьких, друзів і мінімум — у відносинах зі сторонніми дорослими й викладачами.

Вік до 18 років є критичним для появи психопатій. Крім того, у юнацькому віці особливо гостро акцентуються деякі властивості характеру (зокрема, підвищена активність, збудливість, підозрілість, педантичність, замкнутість і т.д.), які можуть закріпитися й підвищувати можливість виникнення психічних травм і девіантної поведінки. Наприклад, підвищена активність і збудливість нерідко роблять юнаків нерозбірливими у виборі знайомих, спонукують брати участь у ризикованих авантюрах і сумнівних заходах групового характеру), штовхають до алкоголю, наркотиків, провокують демонстративні реакції. Таким способом юнаки розраховують самоствердитися й позбутися гнітючого відчуття власної особистісної меншовартості. А замкнутість у ранній юності часто переростає у хворобливу самоізоляцію, формує комплекс неповноцінності.

У юнацькому віці значно розширюється коло факторів, здатних викликати емоційний відгук; способи вираження емоцій стають більше гнучкими і різноманітними; збільшується тривалість емоційних реакцій і т.д. У юнацтві закінчується формування механізмів внутрішнього емоційного гальмування й вибіркового реагування на зовнішні впливи. Чим старше юнак, тим краще виражені ці процеси.

Але потрібно мати на увазі, що низький рівень емоційного реагування в юнацтві - ознака психологічно несприятлива. Зовні це виглядає як підвищене занепокоєння, дратівливість, нестійкість, однотипність або неадекватність емоційного реагування. Юнаки в цьому випадку неспритні, нерішучі, нетовариські, емоційно скуті й часто неадекватні, до 30 років після важкої адаптації до середовища, роботи, професії вони частіше проявляють невротичні симптоми.

У цілому ж, чим старше юнак, тим сильніше виражене поліпшення комунікативності й загального емоційного самопочуття.

Ми знаємо, що до підліткового віку закінчують формування основні структури темпераменту; юнацький вік підсилює здатність управляти власними емоційними реакціями. І, починаючи з 17 років, поліпшуються такі показники (за тестом Кеттелла), як товариськість, контактність, домінантність, а загальна збудливість із віком знижується. У юнаків знижуються показники по факторах чутливості, м'якості характеру, почуття залежності, потреби в опіці; зменшуються непевність у собі, внутрішнє занепокоєння й тривога, тобто в цілому розвиток іде убік більшої врівноваженості.

У цілому юнацький вік характеризується більшою, порівняно з підлітковим, диференційованістю емоційних реакцій і способів вираження емоційних станів, а також підвищенням самоконтролю й саморегуляції. Юнацькі настрої й емоційні відносини більше стійкі й усвідомлені, ніж у підлітків, і співвідносяться з більш широким колом соціальних умов.

Центральне новоутворення особистості юнацького віку — становлення стійкої самосвідомості й стабільного образу «Я». Це пов'язано з посиленням особистісного контролю, самоврядування, новою стадією розвитку інтелекту. Відбувається відкриття свого внутрішнього світу, його емансипація від дорослих. Юнаки особливо чутливі до своїх внутрішніх психологічних проблем, схильні переоцінювати їх значимість. Це легко підтверджується результатами стандартних особистісних тестів. Наприклад, при пропозиції дописати незакінчену розповідь діти й підлітки частіше описують дії, вчинки, події, а старші підлітки і юнаки - частіше думки, почуття, внутрішні проблеми персонажів.

Дослідження соціальної перцепції показують, що в юнацькому віці посилюється увага до особистісних, внутрішніх, власне психологічних якостей людей, а увага до зовнішності, одягу, манер, що так властиво підліткам, знижується.

У цей же час формуються стійкі прагнення прогнозувати інтелектуальні й вольові якості інших, властивості їх характеру, життєві плани й мрії з опорою на зразок, ідеал. Багато юнаків вважають себе досить проникливими в цьому плані й схильні до висновків на основі лише власних вражень, атрибуції.

У цей час відзначається тенденція підкреслити власну індивідуальність, несхожість на інших. У юнаків формується власна модель особистості, за допомогою якої вони визначають своє ставлення до себе й інших.

Відкриття «Я», свого унікального внутрішнього світу пов’язане частіше з психодраматичними переживаннями. Так, наприклад, разом з усвідомленням цінності власної особистості, її неповторності, несхожості на інших приходить усвідомлення почуття самотності.

Юнацьке «Я» ще нестабільне, дифузне, піддане різним впливам. Бажане часто приймається за дійсне, придумане сприймається як реальне. Психологічно становлення «Я» переживається як неясне занепокоєння, відчуття внутрішньої порожнечі, невизначеного очікування. Звідси — сильне наростання потреби в спілкуванні з одночасним підвищенням вибірковості спілкування, тому що юнак далеко не кожному може довірити свій внутрішній світ. У той же час часто проявляється бажання побути наодинці з самим собою.

Як ми знаємо, «Я» дитини зводиться до суми ідентифікацій з іншими — значимими дорослими людьми. У юнацькому віці ситуація формування «Я» змінюється: орієнтація одночасно на декількох значимих інших робить психологічну ситуацію невизначеною, суперечливою, часто внутрішньо конфліктною. Несвідоме бажання позбутися дитячих або нав'язаних дорослими ідентифікацій активізує рефлексію й почуття власної неповторності. Саме тому для юності так характерне почуття самотності й страх самотності.

З іншого боку, уявлення про себе в юнацькому віці обумовлено й груповим образом «Ми» — образом типового однолітка своєї статі. Причому типовий одноліток існує у свідомості юнака як набір загальних, психологічно менш диференційованих рис, ніж образ власного «Я», яке тонше, детальніше й м'якше за групове. Це підтверджено наступним експериментом. Юнакам і дівчатам пропонувалося описати, які психологічні якості типові для середніх юнаків і дівчат їх віку, а потім - для них самих. Виявилося, що юнаки вважають себе менш сміливими, менш товариськими і життєрадісними, зате більш добрими й здатними зрозуміти іншу людину. Дівчата приписують собі меншу товариськість, але більшу щирість, справедливість, вірність.

Властиве юнацьким групам вибірковість у спілкуванні й жорстокість до «чужинців», які відрізняються кольором шкіри, соціальним походженням, смаками, здібностями, манерами й т.д., - це захист почуття власної ідентичності від знеособлювання й змішання. Саме тому деталі костюма, жаргон або жести стають знаками, які відрізняють «своїх» від «чужих». Створюючи замкнуті групи й підкреслюючи власну поведінку, ідеали й «ворогів», юнаки не тільки допомагають один одному впоратися з ідентифікацією, але й (перекрученим способом!) перевіряють один одного на здатність зберігати вірність. Готовність до такої перевірки, до речі, пояснює й той відгук, який тоталітарні секти й концепції знаходять у молоді тих країн і класів, які втратили або гублять свою групову ідентичність (феодальну, аграрну, племінну, національну).

Юнацькому віку властиво перебільшувати власну унікальність, але чим старше вони стають, тим більше розходжень виявляють між собою й «типовим» однолітком. Звідси - напружена потреба в психологічній інтимності, яка допомагає не тільки зрозуміти внутрішній світ іншого, але й усвідомити себе самого.

У юнацькому віці вперше в самосвідомість усвідомлено входить фактор часу. Насамперед з віком помітно прискорюється суб'єктивне сприймання швидкості перебігу часу. Ця тенденція, почавшись у юнацтві, потім триває й у дорослому, і в літньому віці. Розвиток часових уявлень пов'язаний з розумовим розвитком і зміною загальної життєвої перспективи. Якщо дитина живе переважно сьогоденням, то юнак - майбутнім. Підлітки ще сприймають час дискретно, воно обмежене для них безпосереднім минулим і сьогоденням, а майбутнє здається буквальним, безпосереднім продовженням сьогодення. Замолоду ж, часовий обрій розширюється як углиб, охоплюючи віддалене минуле й майбутнє, так і вшир, включаючи вже не тільки особисті, але й соціальні перспективи. Це пов'язане з переорієнтацією юнацької свідомості із зовнішнього контролю на внутрішній самоконтроль і з ростом потреби в досягненні.

Розширення часової перспективи означає також зближення особистого й історичного часу. У дитини й підлітка вони не пов'язані. Історичний час ними сприймається як щось безособове, об'єктивне. Діти можуть знати хронологічну послідовність подій і тривалість епох, проте вони здаються їм однаково далекими й не пов'язаними з їх власним життям. Те, що було 30-40 років тому, для 12-річного підлітка майже така ж стародавність, як і початок нашої ери, а 30-літня людина йому здається старою. Для юнака ж головним виміром часу стає майбутнє.

Ми вже говорили, що переживання власної унікальності приводить до відкриття самотності, тому почуття плинності й необоротності часу зіштовхує юнацтво із проблемою кінця свого існування й темою смерті. Вона займає багато місця в щоденниках, міркуваннях, читанні й інтимних бесідах, що свідчить про формування ще одного елемента юнацької самосвідомості — філософської рефлексії.

Формування нової часової перспективи не всім дається легко. Деякі йдуть від страхаючих переживань у повсякденність, в інших справа зводиться до відродження ірраціональних дитячих страхів, яких юнаки зазвичай соромляться. Загострене почуття необерненості часу нерідко поєднується в юнацькій свідомості з небажанням зважати на його плин. Почуття зупинки часу психологічно означає повернення до дитячого стану, коли часу для свідомості ще не існувало. Тому іноді юнаки поперемінно почувають себе то дуже маленькими, опікуваними, то, навпаки, старими, які багато що пережили, навченими, зневіреними в деяких сторонах життя.

Юнацькі уявлення про можливості різних етапів людського життя вкрай суб'єктивні. Шістнадцятирічному здається, що в 25 років життя прожите, воно кінчається, дорослість ототожнюється з нерухомістю й щоденністю. Тому в юнака конфліктно існують жагуча спрага до нового, дорослого досвіду й страх перед життям, бажання не дорослішати.

Становлення особистості містить у собі й становлення щодо стійкого образа «Я», тобто цілісного уявлення про себе. Образ «Я» з віком помітно змінюється: деякі якості усвідомлюються легше, чіткіше, інакше; міняються рівень і критерії самооцінки; змінюється ступінь складності уявлень про себе; зростають цілісність особистості, стабільність і цінність її, а також рівень самоповаги. Це добре помітно, якщо спостерігати за людиною протягом усього періоду юнацтва.

Особливістю «Я»-концепції юнацького віку є підвищена чутливість до особливостей свого тіла й зовнішності, У юнаків і дівчат виробляються певні стандарти, ідеали, зразки «мужності» й «жіночності», яким вони прагнуть слідувати в одязі, манерах, жаргоні. Часто ці еталони завищені або суперечливі, що породжує безліч внутрішніх конфліктів - варіації синдрому дисморфофобії, підвищену тривожність, зниження рівня домагань, труднощі в спілкуванні, сором'язливість.

У молодих людей джерелом занепокоєння можуть служити недостатній ріст, нездорова шкіра, надлишкова вага, розмір грудей, талії, статевих органів і т.п. Бажаючи відповідати ідеалам віку, соціуму, юнацької субкультури, вони компенсують реальні або вигадані недоліки екстравагантністю в одязі, зачісках, надлишку косметики, жаргоном. Це часто робить юнаків схожими один на одного, що суперечить їх прагненню до підкресленої демонстрації своєї індивідуальності. Тому вони часто внутрішньо нестабільні, конфліктні, недовірливі й тривожні.

Але чим старше юнаки й дівчата, тим менше значення вони надають зовнішності (своєї й інших). Людина звикає до особливостей своєї зовнішності, починає приймати себе такою, якою є, і відповідно стабілізує рівень домагань у цій області.

На перший план в образі «Я» поступово виходять розумові здібності, вольові й моральні якості. Самооцінка до старшого юнацького віку стає більш адекватною (вона «впускає» у себе й деякі негативні оцінки своїх здібностей і можливостей, приймаючи їх як даність, як таку ж невід'ємну частину себе, як й оцінки позитивні) і продовжує виконувати функцію психологічного захисту. Чим важливіше для особистості якась властивість (інтелект, комунікабельність і т.п.), тим імовірніше особистість готова виявити її в собі, тим частіше в процесі самооцінки включається механізм психологічного захисту. Особливістю юнацького віку в цьому плані є специфічний егоцентризм. Їм часто здається, що навколишні обов'язково звернтають на них увагу, негативно думають про них. Саме тому часто їх перша реакція на інших - захист.

Крім того, оскільки змінюється часова перспектива, юнаки гостро стурбовані своїм майбутнім і болісно переживають реальні або уявлювані зазіхання на їх самостійність, особистісне самовизначення, соціальне ствердження. Тому вони часто справляють враження агресивних, неадекватних, грубих, недоступних, неадаптованих.

Потрібно відзначити, що диференційно-психологічні характеристики, які встановлюють розходження в психічному житті юнаків і дівчат і типологічні розходження в силі «Я», не дуже великі. Розходження існують в емоційних реакціях і самосвідомості: дівчата більше чутливі до думок про них, більш вразливі, скоріше відгукуються на критику, глузування. Дівчата більше схильні до рефлексії, вони більш суб'єктивні у своїх оцінках, ніж хлопці. Юнаки більш об'єктивно ставляться до неприємностей, менш тривожні, рідше відчувають страх.

Значно складніше встановити розходження в рівні особистісної активн<