Тема 17. Дорослість (зрілість)




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 17. Дорослість (зрілість)



1. Загально-психологічна характеристика дорослості. Границі віку. Акмеологія.

Сучасна вікова психологія дорослість розглядає як протяжний стаціонарний стан, який характеризується більш-менш повною стабілізацією функцій і властивостей сформованої особистості, інтелекту, ціннісних орієнтації й картини світу.

Таке ставлення до дорослості сформувалося історично. Наприклад, Е. Клапаред характеризував зрілість як стан психічної «скам'янілості», коли процес розвитку «припиняється». Яскравим проявом такого ставлення до дорослості можна вважати й вислів В. Джемса, що після 25 років дорослі не можуть набути нових ідей: безкорислива допитливість проходить, розумові «зв'язки встановлені, здатність до асиміляції вичерпана». Зрозуміло, що такі установки не дозволяли підійти до дорослості, як до періоду розвитку й появи вікових новоутворень. Але цілісна картина розвитку не може бути побудована без врахування періоду зрілості.

Завдяки накопиченню знань про дитячий вік і старість виявлена важлива онтогенетична обставина: прискорення процесів дозрівання й уповільнення процесів старіння, особливо в сфері інтелекту й особистості сучасної людини. Головним наслідком цих онтогенетичних змін є розширення вікового діапазону періоду дорослості, його потенціалів працездатності, пізнавального й особистісного розвитку. Саме тому одним із фундаментальних розділів сучасної вікової психології стає вивчення розвитку людини на етапі від 30 до 60-65 років. Уперше це завдання було поставлено в 1928 р. І. О. Рибніковим, який запропонував називати цей розділ вікової психології «акмеологією» (від грецьк. «акме», що означає - апогей розвитку, точка його найвищого росту, розквіту) - наукою про період розквіту всіх життєвих сил людини.

Накопичені дані дозволили певною мірою відмежувати період дорослості від юності й молодості, з одного боку, і старості — з іншого, а також у самій дорослості виділити окремі макроперіоди — ранню дорослість, середню дорослість вік, літній вік. Але чіткі хронологічні рамки дорослості задати досить важко: у характеристиках і часових границях дорослості багато невизначеності.

Так, приміром, ранню дорослість багато авторів співвідносять із періодом юності (її хронологічні рамки — 22 - 25 років); середній вік — з періодом молодості (від 20—35 років, за Д. Векслером) або «зрілості» (36—60 років за міжнародною класифікацією віку); літній вік — зі старістю (від 55 років і старше).

До того ж залишаються відкритими питання про те, чи існують критичні моменти й перехідні стани, які розділяють ранню й середню дорослість, який взагалі характер психофізіологічного розвитку в ці періоди: чи повністю стабілізований функціональний рівень всіх психофізіологічних структур, якими є ранні прояви інволюції, які оптимуми психічних функцій у цьому віці й т.д.

2. Проблеми переходів від віку до віку. Криза дорослості.

Яку людину можна вважати дорослою?

По-перше, дорослість визначається фізіологічно, з погляду оптимального функціонування всіх систем організму. Зовні дорослі люди продовжують рости, фізіологічно змінюватися - досягає оптимуму й змінюється функціонування кісткової, м'язової, серцево-судинної, травної, гормональної й інших систем. Скажімо, сексуальні функції в жінок досягають оптимуму до 26-30 років і тримаються на цьому рівні до 60 років; чоловіки переживають їх поступовий спад після 30 років.

По-друге, дорослість визначається соціально і юридично — з погляду можливості дотримуватися норм і правил соціального життя, займати певні статусні позиції, демонструвати рівень своїх соціальних досягнень (освіти, професії, укорінення в соціальних співтовариствах і т.д.), відповідати за власні рішення й вчинки.

По-третє, дорослість — категорія психологічна, яка враховує власне ставлення людини до віку, переживання себе стосовно до певної вікової когорти. Для останнього дуже важливі наявність родини й досвід батьківства.

Поняття дорослої (зрілої) особистості багато в чому зобов'язане філософському аналізу таких явищ, як втеча від свободи, соціальний й індивідуальний характер (Е. Фромм), екзистенціальний вакуум, смисл життя (В. Франкл) і пов'язане з дослідженням ставлення людини до власного життя серед людей; до контексту здійснення життя, можливості вплинути на світ і змінити його.

Е. Еріксон, аналізуючи зрілість як сьому стадію людського життя, вважав її центральною на всьому життєвому шляху людини. Розвиток особистості в цей час триває завдяки впливу з боку дітей, що підтверджує суб'єктивне відчуття своєї потреби іншим.

Продуктивність як головна характеристика особистості на цій стадії peaлізується в турботі про виховання нового покоління, у продуктивній трудовій діяльності й в індивідуальній творчості.

Згідно Е. Ериксону, зріла людина має потребу в тому, щоб бути потрібною. При цьому, природно, мова йде не тільки про власних дітей. Генеративність як одна з важливих характеристик дорослості — це насамперед зацікавленість у влаштуванні життя й наставлянні нового покоління. І досить часто у випадку життєвих невдач або наявності певної обдарованості люди направляють цей драйв не тільки (і не стільки) на своє потомство Тому поняття генеративності включає також продуктивність і креативність, що робить цю стадію життя ще більш важливою.

Якщо ситуація розвитку несприятлива, має місце регресія до обсессивної потреби в псевдоблизості: з'являється надмірна зосередженість на собі, що приводить до відсталості й застою, особистісного спустошення. У психології така ситуація описується як криза зрілості, коли, здавалася б, об'єктивно людина повна сил, має міцний соціальний стан, професію й т.д., але особистісно не почуває себе потрібним, а своє життя — наповненим змістами. У цьому випадку, як пише Е. Еріксон, людина розглядає себе як своє власне і єдине дитя (а якщо є фізичне або психологічне неблагополуччя, то вони цьому сприяють). Якщо умови сприятливі такій тенденції, то відбувається фізична й психологічна інвалідизація особистості, підготовлена всіма попередніми стадіями, якщо співвідношення сил складалися на користь неуспішного вибору. Прагнення до турботи про іншого, творчий потенціал, бажання творити допомагають переборювати можливу самопоглибленість й особистісне збідніння.

3. Розвиток особистості

Із дорослістю прийнято пов'язувати такі нові особистісні характеристики, як:

1) уміння брати на себе відповідальність;

2) прагнення до влади й організаторські здібності;

3) здатність до емоційної й інтелектуальної підтримки інших;

4) упевненість у собі й цілеспрямованість;

5) схильність до філософських узагальнень;

6) захист системи власних принципів і життєвих цінностей; здатність боротися з проблемами реальності;

7) формування індивідуального життєвого стилю;

8) прагнення впливати на світ й «віддавати» індивідуальний досвід молодому поколінню;

9) реалізм, тверезість в оцінках і почуття «виконаності» завдань життя;

10) стабілізація системи соціальних ролей й ін.

Більшість дорослих людей знаходять до 40 років стійкість у житті й упевненість у собі. Але одночасно в цей, здавалося б, надійний і спланований дорослий світ прокрадається сумнів, пов'язаний із оцінкою пройденого життєвого шляху, з розумінням стабілізації, переживаннями відсутності очікувань новизни й свіжості, спонтанності життя й можливості в ній щось змінити (що властиве дитинству і юності), переживанням стислості життя для здійснення всього бажаного й необхідності відмовитися від явно недосяжних цілей.

Дорослість, незважаючи на гадану стійкість, такий же суперечливий період, як й інший. Доросла людина одночасно переживає й почуття стабільності, і сумніву з приводу того, чи реалізований смисл свого життя. Особливо гострим стає це протиріччя у випадку негативних оцінок, даних особистістю своему попередньому життю, і необхідності виробити нову життєву стратегію. Дорослість дає можливість людині «зробити життя» за власним розсудом, розгорнути його в той бік, який людина вважає доцільним.

Одночасно вона переборює переживання того, що життя не у всьому реалізувалося так, як мріялося в попередніх вікових періодах, і створює філософське ставлення й можливість терпимості до прорахунків і життєвих невдач, прийняття свого життя таким, як воно складається. Якщо молодість багато в чому живе орієнтацією на майбутнє, очікуванням життя, яке почнеться, як тільки... (виростуть діти, закінчу інститут, захищу дисертацію, одержу квартиру, розрахуюся з боргами за машину, досягну посади й т.д.), то дорослість більшою мірою ставитьцілі, що стосуються саме сьогодення особистості, її самореалізації, її віддачі тут і тепер. Саме тому багато хто, вступаючи в середину дорослості, прагне почати життя спочатку, знайти нові шляхи й засоби самоактуалізації.

Доросла людина добре розуміє, що від себе й свого минулого не втечеш: не можна ще раз стати 20-літнім, не можна позбутися вантажу зроблених помилок, не можна змінити свої цінності на інші, не можна миттєво стати іншим. Але дорослість дає можливість вносити нові змісти в те, що стабільно цікавить, у те, що вже вмієш робити добре. У дорослому віці чітко видно, як досягнутий рівень розвитку може стати джерелом, своєрідним трампліном для нових витків розвитку, нових сомозмін.

Дорослу людину починає цікавити «життя саме по собі» у всіх його різноманітних проявах; у дорослості з'являється «смак до життя» як такого, навіть «смакування життя».

Важливо й те, що зрілість збільшує частку самостійності й відповідальності в прийнятті життєвих рішень, визначенні життєвих стратегій. Тепер не інші люди вирішують, що добре або погано для людини, а вона сама вбудовується в ряди тих, у кого шукають поради. Доросла людина одержує можливість реалізуватися не тільки своїм власним життям, але й життям інших (дітей, учнів, послідовників). Знайдені цінності осмислюються, узагальнюються, перевіряються практикою власного життя й тим самим здобувають екзистенціального характеру.

Ці процеси пов'язані зі знаходженням нового почуття часу. Майбутнє, що здається необмеженим у молодості, здобуває границю, «лінію обрію». На відрізку між 35 й 50 роками час помітно прискорює свій хід, а минуле стає з кожним роком тривалішим. У зв'язку із цим до 50 років людина менш активно прагне до змін у житті; навпаки, більше цікавлять види діяльності, у яких можна використати накопичені знання, життєвий досвід, професійну й життєву компетентність.

Але поява лінії життєвого обрію не означає, що доросла особистість починає готуватися до кінця життя. Навпаки, дорослість розсовує життєві обрії в силу того, що багато чого з пізнаного й освоєного на попередніх вікових етапах знаходить усвідомлення, глибину, перспективу, об'ємність.

К. Г. Юнг уважає, що доросла людина поступово вивільняється з полону власного «Я» і починає орієнтуватися на вирішення духовних завдань, досягнення внутрішнього почуття спільності з іншими людьми, світом, космосом. Саме люди з універсальними духовними запитами (особливо художники, релігійні й політичні діячі й ті, хто за родом своєї діяльності працює з молоддю) можуть переживати ці роки життя як підйом, як творчу фазу.

Той, хто не справляється із власною кризою й залишається «дорослим інфантилом», той програє в очах молодого покоління, у першу чергу власних дітей. Іноді інтерес до молоді, властивий дорослому віку, здобуває своєрідну форму наслідування молодим - в одязі, жаргоні, стилі життя й формах спілкування.

4. Професійна саморелізація

Доросла особистість багато в чому ідентифікується зі своєю професією. Потрібно відзначити, що повсюдно розповсюджена орієнтація тільки на заробіток у професії має низьку психологічну насиченість, і тому веде або до постійного росту цієї потреби й зусиль особистості по її задоволенню, або до психологічного регресу особистості, виникненню нудьги й апатії.

Якщо на попередньому етапі професійний вибір зроблений випадково, то доросла особистість напевно зіштовхнеться з необхідністю міняти професію. Життєва перспектива для дорослої особистості може виступати як постійне (або тимчасове) заняття даною професією, як кар'єру, як професійний й особистісний ріст, як творчість.

Дослідження, проведені французькими психологами, показали, що людина, яка правильно зробила професійний вибір і вдоволена професійною працею, утомлюється на роботі не від виконання професійних дій, а від факторів, що заважають їх здійснювати: наприклад, медсестра втомлюється за день не від того, що вона робить уколи й т.д., а від того, що хворі відволікають її різними проханнями.

Відзначено, що дорослі люди, які з якихось причин не реалізувалися у своїй професії або неадекватно почувають себе в професійних ролях, всіма способами намагаються уникнути продуктивної професійної праці. Вони демонструють або «відхід у хворобу» (надмірне, необґрунтоване занепокоєння про своє здоров'я: «головне - здоров'я, все інше - неважливе»), або «феномен зеленого винограду» (оголошується, що робота - не головне в житті, і людина йде в сферу непрофесійних інтересів - турботу про родину й дітей, будівництво дачі, ремонт квартири, хобі й т.д.), або відхід у суспільну або політичну діяльність («зараз не час гнутися над книгами...», «тепер кожна людина як патріот повинна...»). Люди, що реалізуються у своїй професії, значно менш зацікавлені в таких компенсаторних формах активності.

У будь-якій професійній діяльності для дорослої людини важливо її безперервне здійснення; особливо це важливо для творчих професій. Збої й зриви, неуспіх, тривалі паузи знижують мотивацію, і людина може навіть взагалі «відучитися» працювати (так, приміром, відбувається з людьми, змушеними довго залишатися на положенні безробітних, або з молодими жінками, що звикають бути просто хатніми господарками). Доросла особистість злита зі своєю працею, а професійна мотивація, постійний інтерес до роботи не дозволяють відключатися від її ні на хвилину.

Професійна й соціальна самореалізація припускає такі форми, як ініціатива й відповідальність. Ініціатива являє собою вільну активність суб'єкта у реалізації в інтелектуальній або практичній сферах: у починаннях, пропозиціях, з якими виступає людина, у наднормативній активності. Саме тому ініціативу часто пов’язують із творчими інтенціями особистості.. Відповідальність - це добровільне, тобто внутрішньо прийняте, здійснення необхідності, правил, вимог і т.д. у границях і формах, обумовлених самим суб'єктом.

Для дорослої особистості характерне прагнення втілити себе в житті, у чомусь суспільно значимому (зовсім невипадково російське прислів'я рекомендує в якості обов'язкового для дорослої людини — «посадити дерево, побудувати будинок і виростити сина»). Це проявляється в потребі розширити границі свого індивідуального буття, втілити, об'єктивувати себе у формах, непідвласних перебігу часу, зробити своє життя більш інтенсивним у сьогоденні.

Особистісна перспектива, що відкривається дорослій людині, веде до формування індивідуального життєвого стилю: людина тепер сама вирішує, як і на що витратить життя, як буде реалізовувати в ній себе, і поведінка здобуває унікальність і своєрідність.

 

Питання для самоконтролю

1. Із яким часовим періодом співвідносять дорослість (зрілість). Що таке акмеологія.

2. Як відбувається функціонування фізіологічних систем організму?

3. Які основні психологічні зміни у період дорослості?

4. Що писав Е. Еріксон про дорослість?

5. Які основні новоутворення віку?

6. Якщо ситуація розвитку в дорослості несприятлива, то які відбуваються зміни особистості?

7. Які особистісні характеристики прийнято пов'язувати з дорослістю?

 


Тема 17. Старіння й старість

1. Загальна характеристика періоду старіння й старості. Границі й стадії віку.

Старість - один із найпарадоксальніших і суперечливих періодів життя, пов'язаний з тим, що «останні питання буття» (М. М. Бахтин) постають перед людиною на весь зріст, вимагаючи вирішення нерозв'язуваного - поєднати можливості старої людини в розумінні світу і її життєвий досвід з фізичною неміччю й неможливістю активно втілити в життя все, що розуміє.

Але на противагу песимізму повсякденних уявлень про старість психологи говорять про такі своєрідні новоутворення старечого віку, як:

1) почуття приналежності до групи або груп;

2) почуття особистісного комфорту у взаємодії з людьми;

3) почуття спільності з іншими людьми, переживання подібності на них;

4) віра в інші - почуття, що в кожній людині є щось гарне; 5) мужність бути недосконалим - відчуття того, що помилки робити природно, що зовсім не обов'язково бути завжди й у всьому «першим» й «правильним», «кращим» й «непогрішним»;

6) відчуття себе людиною - почуття, що ти частина людства;

7) оптимізм - почуття, що світ можна зробити кращим місцем для життя.

2. Біологічні аспекти геронтогенезу. Психологічне переживання старіння й старості.

Починаючи з міфологічної архаїки, людство цікавиться порівняннями світу дитинства й світу старості. Але хоча аналогії між дитинством і старістю формальні й поверхневі, вони не позбавлені інтересу. Насамперед впадає в око «дзеркальність» старості й дитинства: якщо дитинство - початок життя, «зоря», то старість - кінець, «захід»; якщо дитячий організм гранично пластичний, то старечий - найвищою мірою ригідний. Але головне, що ріднить дитинство й старість, - це те, що дитина і стара людина міняють усвідомлення свого положення в соціумі, порівнюючи себе з дорослою, зрілою людиною; обоє вони у відділені від суспільства своєрідними інститутами соціалізації: дитина - піклуванням, вихованням, шкільним навчанням і т.д., а стара людина - інститутом соціального забезпечення старості (пенсією), опікунства й т.д.

Проте сучасна старість інша, не така, якою була, скажімо, в середні століття, і усвідомлення сучасною людиною старіння й старості - інше. Середня тривалість життя в бронзовому столітті, очевидно, не перевищувала 18-20 років, а в часи Римської імперії - 23 роки; у середні століття 35 років, у XIX ст. досягала 44 років, а вже в 70-і рр. XX ст. - 68-72 років.

У той же час старіння реально створює багато психологічних труднощів: адже це роки «змушеного ледарства», часто проведені у відриві від роботи з відчуттям контрасту «того» й «цього» життя, що багатьма сприймається як принизливий. Змушене неробство часто стає патогенним фактором у соматичному і психічному відношенні, тому багато хто намагаються залишитися працездатними, трудитися й приносити посильну користь.

Виділення періоду старіння й старості (геронтогенезу) пов'язане із цілим комплексом соціально-економічних, біологічних і психологічних причин, тому період пізнього онтогенезу вивчається різними дисциплінами - біологією, нейрофізіологією, демографією, психологією й т.д. Загальне постаріння населення є сучасним демографічним феноменом: частка груп людей старше 60-65 років становить понад 20% загальної чисельності населення в багатьох країнах світу (шоста або восьма частина всієї світової популяції!).

Процес старіння неоднорідний. Традиційно виділяють три градації періоду геронтогенезу: літній вік (для чоловіків — 60—74 роки, для жінок — 55— 74 роки), старечий вік (75—90 років) і довгожителі (90 років і більше). Але сучасні дослідження показують, що в останні десятиліття процес старіння сповільнюється (людина 55-60 років може зовсім не відчувати себе старим і по соціальних функціях може перебувати в когорті дорослих - зрілих - людей), та й саме старіння усередині зазначених фаз не є однорідним (хтось утомлюється від життя вже до 50 років, а хтось й в 70 може бути повним сил і життєвих планів). Як говорив Б. Спіноза, ніхто не знає, «до чого здатне тіло».

З фізіологічної й психологічної точок зору, старість менш жорстко пов'язана із хронологічним віком, ніж інші періоди життя.

Складність процесу старіння виражається в посиленні й спеціалізації чинності закону гетерохронії, у результаті чого мають місце тривала збереженість і навіть поліпшення функціонування одних систем і прискорена інволюція інших. Довше зберігаються в організмі ті структури (і функції), які тісно пов'язані зі здійсненням основного життєвого процесу в його найбільш загальних проявах.

4. Зміни у функціонуванні психічних функцій

На молекулярному рівні відбуваються зміни біохімічної структури організму, зниження інтенсивності вуглецевого, жирового й білкового обміну речовин, зменшення здібності клітин здійснювати окислювально-відновні процеси, що в цілому приводить до накопичення в організмі продуктів неповного розпаду. На рівні функціональних систем також відзначаються зміни. Так, у клітково-тихорєцькій системі спостерігаються збільшення, розростання сполучної тканини в судинах, кістякових м'язах, нирках й інших органах. Негативні зрушення відбуваються також у серцево-судинній, ендокринній, імунній, нервовій й іншій системах у процесі інволюції організму. Особливе значення мають процеси, що відбуваються в період старіння в нервовій системі.

5. Зміна структури соціальної активності в старості.

 

Розвиток людини триває й у старості, але якщо дотепер вона дивилася на світ через призму себе й своїх досягнень у світі, то в старості людина бачить себе очами світу й знову повертається всередину, до свого життєвого досвіду, реалізованих цілей і можливостей з погляду їх аналізу й оцінки. Типовими міркуваннями цього часу вважаються такі: «як летить час», «як швидко пройшло життя», «незрозуміло, на що було витрачено так багато часу», «якби попереду було багато часу, то я б...».

Дослідники цього періоду життя особливо відзначають вік близько 56 років, коли люди, що перебувають на порозі старіння, переживають почуття, що можна й потрібно ще раз перебороти важкий час, спробувати, якщо треба, щось змінити у власному житті. Більшість старіючих людей переживають цю криза як останню можливість реалізувати в житті те, що вони вважали змістом або метою свого життя, хоча деякі, починаючи із цього віку, починають просто «відсиджувати» час життя до смерті, «чекати своєї години», вважаючи, що вік не дає шансів серйозно щось змінити в долі. Вибір тієї або іншої стратегії залежить від особистісних якостей і тих оцінок, які особистість дає власному життю.

Е. Еріксон вважав старість стадією розвитку особистості, на якій можливо або знаходження такої якості, як інтегративність — цілісність особистості (ego-integrity), або переживання розпачу від того, що життя майже кінчене, але прожите воне не так, як хотілося й планувалося.

Е. Еріксон виділяє кілька характеристик переживання почуття інтегративністі: 1) це зростаюча особистісна впевненість у своїй схильності до порядку й свідомості; 2) це пост-нарцистична любов людської особистості (а не особи) як переживання, що виражає якийсь світовий порядок і духовний зміст, незалежно від того, якою ціною вони дістаються; 3) це прийняття свого єдиного життєвого шляху як єдино належного й не потребуючого заміни; 4) це нова, відмінна від колишньої, любов до своїх батьків; 5) це товариське, причетне, приєднувальне ставлення до принципів віддалених часів і різних занять у тому виді, як вони виражалися в словах і результатах цих занять.

Носій такої особистісної цілісності, хоча й розуміє відносність всіх можливих життєвих шляхів, що надають зміст людським зусиллям, проте, готовий захищати достоїнство свого власного шляху від всіх фізичних й економічних загроз. На цій стадії розвитку до людини приходить мудрість, яку Е. Еріксон визначає як відсторонений інтерес до життя перед особою смерті.

Мудрість за Е. Еріксоном характеризується зрілістю розуму, ретельною обдуманістю суджень, глибоким всеосяжним розумінням. Для більшості людей суть її становить культурна традиція.

Втрата або відсутність его-інтеграції приводить до розладу нервової системи, почуттю безвихідності, розпачу, страху смерті. Тут реально пройдений людиною життєвий шлях не приймається як межа життя. Розпач виражає почуття, що часу вже залишилося занадто мало для спроби почати життя спочатку, улаштувати його по-іншому й спробувати досягти особистісної цілісності іншим шляхом. Розпач маскується відразою, мізантропією або хронічним презирливим невдоволенням певними соціальними інститутами й окремими людьми.

6. Проблема самотності. Особистісні новоутворення в старості. Зміни в структурі мотивації. Зміни часової перспективи.

У ряді робіт відзначається, що принципово будь-яка людина стариться поодинці, тому що в силу похилого віку вона поступово віддаляється від інших людей. Відсутність контактів із суспільством здатне викликати в старих емоційні зміни, занепад духу, песимізм, стурбованість і страх перед майбутнім. Людей похилого віку майже завжди супроводжує думка про смерть, особливо у випадках втрати близьких і знайомих. Стара людина швидше утомлюється від напружених соціальних контактів, багато хто з яких не здаються актуально значимими. Літній людині частіше хочеться побути на самоті, «відпочити від людей». Коло спілкування літньої людини найчастіше буває обмежене найближчими родичами і їх знайомими. Це загострює проблему самітності. Однак жінки в середньому зберігають більше соціальних контактів у силу того, що в них більше соціальних ролей; частіше вони мають більше друзів, чим чоловіки. Проте саме жінки похилого віку частіше скаржаться на самотність і дефіцит соціальних контактів.

Після 60 років поступово приходить усвідомлення соціального відчуження старих від наступних поколінь, що переживається болісно, особливо в суспільствах, де немає необхідної соціальної підтримки старості. Багато старих часто живуть із відчуттям непотрібності. Це означає, що в старості відзначається не тільки звуження міжособистісних контактів, але й порушення самої якості людських взаємин. Емоційно неврівноважені люди похилого віку, гостро почуваючи це, часто віддають перевагу деморалізуючому добровільному самітництву. Ці переживання можуть стати основою старечих суїцидів поряд з матеріальною незабезпеченістю, страхом умерти на самоті.

Дотепер ми розглядали як би «вертикаль» старечого віку, його положення в структурі цілісного життя людини. Тепер звернемося до його «горизонталі», тобто до змістовної довжини віку, до психічного складу психологічного портрету старості. От, приміром, як характеризується стара людина в роботі Е. Авербуха:

«У старих людей знижені самопочуття, самооцінки, підсилюється почуття малоцінності, непевності в собі, невдоволення собою. Настрій, як правило, знижений, переважають різні тривожні побоювання: самотності, безпорадності, зубожіння, смерті. Старі стають похмурими, дратівливими, мізантропами, песимістами. Здатність радуватися знижується, від життя вони нічого гарного вже не чекають. Інтерес до зовнішнього світу, до нового знижується. Все їм не подобається, звідси - бурчання, буркотливість. Вони стають егоїстичними й егоцентричними, коло інтересів звужується, з'являється підвищений інтерес до переживань минулого, до переоцінки цього минулого. Поряд із цим підвищується інтерес до свого тіла, до різних неприємних відчуттів, що часто спостерігається в старості, відбувається іпохондризаіия. Непевність у собі й у завтрашньому дні робить старих більше дріб'язковими, скупими, педантичними, консервативними, малоініціативними й т.п. Послабляється контроль над своїми реакціями, вони недостатньо добре володіють собою. Всі ці зміни у взаємодії зі зниженням гостроти сприйняття, пам'яті, інтелектуальній діяльності створюють своєрідний вигляд старого й роблять всіх старих схожими один з одним».

У людей похилого віку поступово змінюється мотиваційна сфера, і немаловажливим фактором тут є відсутність необхідності щодня трудитися, виконувати прийняті на себе зобов'язання. Згідно А. Маслоу, що провідними потребами в літньому й старечому віці стають тілесні потреби, потреба в безпеці й надійності.

Багато старих людей починають жити «одним дгнем», наповнюючи кожен такий день простими турботами про здоров'я й підтримку життєдіяльності й мінімального комфорту. Навіть проста домашня турбота й нескладні проблеми стають значимими для збереження відчуття зайнятості, необхідності щось робити, бути потрібним собі й іншим.

Як правило, старі не будують довгострокових планів - це пов'язане із загальною зміною часової життєвої перспективи. Психологічний час змінюється в старості, і більшого значення тепер має життя в сьогоденні й спогади про минуле, хоча певні «нитки» у недалеке, доступне для огляду майбутнє все-таки протягнені.

Більшість найважливіших подій і здійснень свого життя старі, як правило, відносять до минулого. Завдяки причинним і цільовим зв'язкам колишні й майбутні події людського життя утворять складну систему уявлень про неї, що у повсякденній мові йменується «долею», а в психології — «суб'єктивною картиною життєвого шляху».

Старим властиве виховання на власному узагальненому досвіді, на прикладі особистого життя. Це прагнення «залишити слід» у житті реалізується у вихованні дітей й онуків або в прагненні мати учнів і послідовників (старих часто тягне до молодих людей), здатних урахувати помилки й досягнення вже прожитого життя. Стара людина витягає із власного життєвого досвіду одну з реалізованих зв'язків між подіями («Я став гарним фахівцем, тому що старанно вчився в школі й університеті») і показує її результативність або нерезультативність.

Минуле не тільки психологічно наближається в старості, але й здається зрозумілішим. Проте в старості зберігається орієнтація на певну часову спрямованість, яка описана А. Бергсоном і К. Юнгом: є старі, що живуть тільки минулим (емоційні, депресивні); є ті, хто живе в сьогоденні (імпульсивні), але є й ті, хто поміщає свої перспективи в майбутнє (ініціативні). Орієнтація на майбутнє пов'язана також з більшою впевненістю у власних силах, відчуттям себе «хазяїном своєї долі». Не випадково одним з досягнень психотерапії старечого віку є зміна орієнтації - з минулого на майбутнє.

Експерименти О. О. Кроніка показали, що у всіх вікових когортах приблизно 47% досліджуваних схильні жити сьогоденням, 25% — минулим й 28% — майбутнім. Чоловіки частіше відносили своє «Я» у майбутнє, жінки — у минуле (картина майже відповідає смакам Оскара Уайльда: «Я люблю чоловіків з майбутнім, а жінок з минулим»).

Якщо раптово «забути» свій хронологічний вік, то, як показали експерименти О. О. Кроніка, лише кожен четвертий почуває себе «на свої» 20, 30 і т.д.; 55% почувають себе молодше, а кожен п'ятий - старше. Цікаво, що у віці до 30 років молодше почуває себе кожен другий, у середньому віці - на 4 роки. А серед тих, кому за 40, «молодшими» стали вже 73%, причому й «омолодилися» вони в середньому на 8 років.

Людина може вважати себе молодше з багатьох причин. Найпростіша з них - кокетство, яким легко користуються в рекламі: приміром, варто оголосити якийсь товар «молодіжним» (одяг, взуття, автомобілі), як його купівельна спроможність виростає майже вдвічі, тому що його купують усі, хто відносить себе до молоді, тобто люди практично всіх віків.

Чи вірно, що старим знову хочеться бути молодими? Виявляється, ні. «Вічно молодими» хочуть залишитися, як правило ті, хто не реалізувався й незрілі особистості, люди з нестійкою самооцінкою. А для більшості старих більше цінним виявляється почуття «реалізованості» віку, власного життя: багато старих людей говорять про те, що якби життя було вдруге, то вони прожили б його майже так само. У дослідах О. О. Кроніка досліджувані, прийнявши весь зміст свого життя за 100%, повинні були оцінити його реалізованість. Середня цифра була 41%, але розкид був від 10 до 90%. Знаючи, як людина оцінює зроблене і прожите, можна встановити її психологічний вік. Для цього досить помножити особистий «показник реалізованості» на те число років, які сама людина розраховує прожити. Психологічний вік тим вище, чим більше людина очікує прожите й чим більше вона встигла зробити.

Зміни ходу розвитку в геронтогенезе багато в чому залежать від ступеня зрілості людини як особистості й суб'єкта діяльності. Величезну роль тут грають знання і освіта, отримані на попередніх вікових етапах, тому що вони сприяють збереженню вербальних, розумових і мнемічних функцій до глибокої старості, і рід занять. Так, у людей, зайнятих інтелектуальною працею, не змінюються запас слів і загальна ерудиція; у літніх інженерів зберігаються багато невербальних функцій; старі бухгалтери виконують тести на швидкість і точність арифметичних дій так само добре, як і молоді. Цікаво, що водії, моряки, льотчики до старості зберігають гостроту й поле зору, інтенсивність відчуття кольору, нічний зір, глибинний окомір, а ті, у кого основу професійної діяльності становило сприйняття не далекого, а ближнього простору (механіки, креслярі, швачки), прогресивно губили зір до старості. Це порозумівається підсумком акумуляції колишнього досвіду зорово-моторної координації.

Особливе значення має здійснення людьми похилого віку творчої діяльності. Результати вивчення біографій творчих особистостей показують, що їх продуктивність і працездатність не знижуються в пізньому онтогенезі в різних сферах науки й мистецтва. Після 70 років успішно працювали такі вчені, як П. Ламарк, К. Лаплас, Г. Галілей, І. Кант, І. П. Павлов (його «Двадцятилітній досвід» написаний в 73 роки, а «Лекції про роботу великих півкуль головного мозку» - в 77 років), письменники В. Гюго, С. Вольтер, Б. Шоу, В. Ґете (друга частина «Фауста» написана, коли йому було вже 80, і саме до цієї фази життя ставиться його знамените висловлення: «Дитина - реаліст, юнак - ідеаліст, чоловік - скептик, а старий - містик»), Л. М. Толстой (у період написання «Воскресіння» йому було 71 рік, «Живого трупа» - 72, а «Хаджи-Мурата» - 76), художники Мікеланджело (писав до 79 років), К. Мане (до 86), О. Ренуар (до 78), Ель Греко (до 73). Тиціан створив свої самі захоплюючі полотна майже у віці ста років. Верді, Ріхард Штраус, Сибеліус і багато інших композиторів працювали до 80 років і створювали в цьому віці най хвилюючу музику.

До числа характерних рис творчих людей відноситься широта й різноманітність їх інтересів - активність творчої особистості виходить за межі сімейних й професійних інтересів і виражається в участі в суспільній і педагогічній діяльності.

Ще одна істотна риса творчих Особистостей складається в специфіці мотивації їх діяльності. Американські дослідники Д. Пельц і Ф. Ендрюс відзначають, що спад продуктивності праці виражений слабкіше в тих науковців, яким властиві внутрішня вмотивованість, великий інтерес безпосередньо до самої роботи, до процесу творчості. Важливою рисою творчих людей є цілеспрямованість, спрямованість на реалізацію своїх творчих планів і нових ідей, бажання досягти поставленої мети часом навіть на шкоду здоров'ю. Їх спрямованість на втілення своїх задумів відрізняється величезною спонукальною силою, що втягує в діяльність інших людей. Саме тому наукові й творчі школи створюються й очолюються по більшій частині людьми похилого віку.

Творчим людям властива також високорозвинена самоорганізація, що навіть підсилюється в пізні періоди життя у зв'язку з виразним усвідомленням кінцівки й швидкоплинності відпущеного людині часу життя. У розумовій діяльності саморегуляція виражена насамперед у критичності стосовно результатів своєї роботи, в адекватній самооцінці й у той же час у гнучкості розуму, відсутності відсталості мислення.

Одним із цікавих феноменів старості є несподівані спалахи творчих здібностей. Так, в 50-х рр. XX в. газети всього світу обійшла сенсація: 80-літня Грандма Мозес почала писати оригінальні художні полотна, і її виставки мали величезний успіх у публіки.

У старості важливі не тільки зміни, що відбуваються з людиною, але й ставлення людини до цих змін. У типології Ф. Гізі виділяються 3 типи старих і старості:

1) старик-негативіст, який заперечує в себе які-небудь ознаки старості;

2) старик-екстраверт (у типології К. Г. Юнга), що визнає настання старості, але до ц





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.205.144 (0.025 с.)