Поняття про психіку. Види психічних явищ.

Психологія як наука.

Педагогіка як наука.

Поняття про психіку. Види психічних явищ.

Розвиток психіки й поведінки живих істот.

Будова і функціонування нервової системи людини.

Центральна, периферійна та вегетативна нервова система.

Фізіологічні механізми сну.

Психічне здоров’я та його забезпечення.

Свідомість, функції свідомості.

Етапи розвитку самосвідомості.

Концепція З.Фройда, Д.Узнадже, К.Горні, К.Юнга

Несвідоме, передсвідоме та підсвідоме.

Захисні механізми психіки.

Форми прояву несвідомого.

Поняття і класифікація психічних процесів людини.

Поняття, властивості, види уваги.

Поняття, властивості відчуттів.

Поняття, властивості, види сприйняття.

Поняття, процеси, види та розвиток пам’яті.

Мислення, його види, форми та операції.

Поняття і види емоцій.

Воля і вольові якості особистості.

Поняття і класифікація психічних станів.

Стани неспання: когнітивні, афективні, вольові.

Феноменологічні стани: виникнення, прояв, регуляція.

26. Поняття „людина, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”.

Вітчизняні теорії особистості.

Психологічна структура особистості.

Біопсихічні властивості особистості.

Психосоціальні властивості особистості

Зарубіжні теорії особистості.

Поняття і види темпераменту, походження теорії темпераменту.

Поведінкові властивості та регулювання прояву темпераменту.

Прояв темпераменту в навчальній та професійній діяльності.

Задатки та здібності, види здібностей.

Обдарованість, талановитість, геніальність.

Інтелект, функції і структура інтелекту. Характеристики інтелекту.

Коефіцієнт інтелекту (IQ), тести інтелекту.

Креативність, творчі здібності.

Поняття характеру, підходи до розуміння характеру.

Риси і типи особистості.

Акцентуації характеру.

Локус-контроль особистості.

Мотиваційна сфера особистості: поняття, структура.

Потреби, види потреб.

Мотиви і процес мотивації.

Спрямованість особистості та її види.

Мотивація навчання і професійної діяльності.

49. „Я-образ”, „Я-концепція” як ядро особистості.

Самооцінка та рівень домагань.

Розвиток особистості, його ознаки, фактори, умови та напрямки.

Діяльність та її структура.

Види і типи діяльності.

Спільна діяльність. Становлення спільної діяльності в онтогенезі.

Поняття та функції спілкування в життєдіяльності людини

Сторони та види спілкування.

Міжособистісні стосунки та їх оптимізація.

Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.

Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.

Соціальна група: поняття, класифікація, структура.

Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.

Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.

Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.

Конфлікт: сутність, структура, класифікація.

Види конфліктів та шляхи їх розв’язання.

Взаємозв’язок освіти, навчання, виховання і розвитку особистості.

Система освіти в Україні: стан і перспективи.

Парадигми та моделі освіти.

Самоосвіта особистості.

Навчальна діяльність та її особливості.

Процес і структура навчання.

Поняття про спільну діяльність.

Функції управління навчанням.

Особливості самоуправління у навчанні.

Функції сауправління.

Управління спільною діяльністю навчання.

Рівні та функції управління навчанням.

78. Самостійна робота студента: мета, організація, поради для самопідготовки.

Робота на лекціях. практичних і семінарських заняттях: мета, організація, поради для самопідготовки.

80. Часовий контроль як основа планування, проблеми часового контролю.

81. Завчасне планування та облік повсякденної діяльності.

Контроль та зворотній зв’язок в навчанні: поняття, структура, види, форми та методи.

Оцінка та відмітка. Суб’єктивізм в оцінюванні.

Принципи і правила успішного контролю в навчанні.

Модульний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки.

Екзаменаційний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки.

 

Психологія як наука.

Психоло́гія (від грецького ψυχή (psyché) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) — наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення якій знаходимо в цих явищах.

Психологія як наука має особливості, що відрізняють її від інших дисциплін. У науковому вжитку термін “психологія” вперше з'явився у XVI ст. З XIX ст. психологія стає самостійною експериментальною галуззю наукових знань.

предметом вивчення психології є Насамперед психіка людини і тварин, що включає багато суб'єктивних явищ. За допомогою одних, таких, наприклад, як відчуття і сприйняття, увага і пам'ять, уява, мислення і мова, людина пізнає світ. Тому їх часто називають пізнавальними процесами. Інші явища регулюють її спілкування з людьми, безпосередньо керують діями і вчинками. їх називають психічними властивостями і станами особистості; до їх числа включають потреби, мотиви, цілі, інтереси, волю, почуття й емоції, схильності і здібності, знання і свідомість. Крім того, психологія вивчає людське спілкування і поведінку, їхню залежність від психічних явищ і, навпаки, залежність формування і розвитку психічних явищ від спілкування і поведінки.

Основні розділи психології як науки

Загальна психологія Психологія особистості Акмеологія –Геронтопсихологія –Психологія творчості (самотворчості) –Диференціальна психологія –Психофізіологія –Історія психології –Історична психологія –Етнопсихологія – Психологія культури –Соціальна психологія –Психологія праці ––Політична психологія –Юридична психологія –Психологія управління –Педагогічна психологія –Медична психологія Психодіагностика і прогнозування –

 

Педагогіка як наука.

Педаго́гіка ( грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання.

Основними категоріями педагогіки є: формування особи, виховання, освіта, навчання

До XVII ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку.

Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.

Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.

Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. Їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.

Педагогіка вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах, розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.

Фізіологічні механізми сну.

Сон — Фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводиться повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів[1]. Розрізнюють нормальний (фізіологічний) сон і декілька видів патологічного сну (наркотичний, летаргічний і інші).

Основна функція сну — це відновлення фізичних та психічних сил, яке дозволяє максимально адаптуватися до зміни умов зовнішнього і внутрішнього середовищ. Сон становить собою чергування різних функціональних станів головного мозку, а не є «відпочинком» для головного мозку, як вважали раніше. Під час сну перебудовується мозкова діяльність, яка потрібна для переробки і консолідації інформації, що потрапила в період неспання, переведення її із проміжної в довготривалу пам'ять.

Згідно результатів досліджень, проведених вчеными-сомнологами, секрет хорошого сну полягає не стільки в тривалості сну, скільки в моменті просипання. Це зумовлено тим, що людський мозок під час сну послідовно перебуває в різних станах. Це так звані фази сну. У сучасній науці розрізняють дві фази сну: повільний сон і швидкий сон.

Повільний сон 80% характеризується зниженням мозкової активності, значним розслабленням м'язів тіла, зменшенням ритму сердечних скорочень і дихання. Тривалість фази повільного сну коливається від 50 до 60 хвилин. Ця фаза змінюється фазою швидкого сну.

Швидкий сон 18%- сон із сновидіннями. Під час швидкого сну мозкова активність людини підвищується, може бути помітний рух очних яблук під віками. Тривалість фази швидкого сну складає від 10 до 15 хвилин на початку сну і збільшується до 20-30 хвилин ближче до ранку. Таким чином, повний цикл (швидкий - повільний сон) триває близько півтори години. під час швидкого сну мозок продукує бета -ритм

Захисні механізми психіки.

 

Психологічний захист – це система захисних психологічних бар’єрів, які захищають людину від інформації, що травмує. Він проявляється у несвідомому прагненні людини зберегти про себе звичну думку.

Його основна функція – зниження емоційної напруженості, що стає наслідком тривожного стану за здійснення соціально значущих цілей, які конфліктували з потягами, що виникли.

З часом трактування поняття психологічного захисту значно розширилося.

Психологічний захист відіграє суттєву роль у житті людини, оскільки захищає її психіку від травмуючи чинників, що погрожують позитивній самооцінці особистості

Зараз найбільш вивчено близько десяти видів психологічного захисту, які умовно можна поділити на дві групи:

інформаційна – захист від зовнішньої інформації:

заперечення – прагнення запобігти новій інформації, що несумісна з уявленням, яке склалося

придушення – блокування неприємної, небажаної інформації, яке здійснюється при переході цієї інформації в пам’ять

раціоналізація – захист, який пов’язаний із диференціацією та наступною вибірковістю щодо частини інформації, яка сприймається і далі використовується за схемою, відповідно до якої власна поведінка має вигляд контрольованої і такої, що не суперечить об’єктивним умовам;

витіснення – несвідомий психічний акт, коли неприйнятна інформація або мотив не сприймаються ще на порозі свідомості.

стабілізаційна – захист внутрішньої інформації:

сублімація – захист, який здійснює переорієнтацію сексуального або агресивного потенціалу людини на, реалізація яких зумовить конфлікт з особистими і соціальними нормами, у прийнятні і навіть заохочувані суспільством форми творчої активності;

катарсис – вид психологічного захисту, який зумовлює зміну системи цінностей з метою послаблення впливу травмуючого чинника, він може проявлятися лише при значному емоційному напруженні;

проекція – вид психологічного захисту, суть якого – у несвідомому відторгненні власних неприйнятних почуттів, бажань, прагнень та перенесення їх на інших;

ідентифікація – усвідомлене перенесення на себе почуттів і якостей, які властиві іншій людині, але недоступні, хоча і бажані, для себе;

заміщення – психологічний захист, який реалізується перенесенням дії з об’єкта, котрий, як з’ясувалося, є недосяжним, на дію з досяжним об’єктом;

сновидіння – це вид психологічного захисту, вид заміщення, де дії переносяться в інший світ, функція якого полягає у психічному врівноваженні людини.

Форми прояву несвідомого.

Насамперед змісту цієї області не усвідомлюються не тому, що вони слабкі, як у випадку з латентними знаннями. Ні, вони сильні, і сила їх проявляється в тім, що вони впливають на наші дії й стани. Отже,

перша відмітна властивість несвідомих подань - це їхня дієвість.

Друга їхня властивість полягає в тому, що вони із працею пері ходять у свідомість. Пояснюється це роботою двох механізмів, які постулює Фрейд, - механізмів витиснення й опору.На думку 3. Фрейда, психічне життя людини визначається його потягами, головне з яких - сексуальний потяг (лібідо). Воно існує вже в дитини, хоча в дитинстві воно проходить через ряд стадій і форм. Через безліч соціальних заборон сексуальні переживання й пов'язані з ними уявлення витісняються зі свідомості й живуть у сфері несвідомого. Вони мають великий енергетичний заряд, однак у свідомість не пропускаються: свідомість робить їм опір. Проте вони прориваються у свідоме життя людини, приймаючи перекручену або символічну форму.

Фрейд виділив три основні форми прояву несвідомого: це сновидіння, помилкові дії (забування речей, намірів, імен; описки, застереження й т.п.) і невротичні симптоми. Невротичні симптоми були головними проявами, з якими почав працювати Фрейд. Відповідно до подань 3. Фрейда, невротичні симптоми - це сліди витиснутих переживань, що травмують, які утворять у сфері несвідомого сильно заряджене вогнище й звідти роблять руйнівну роботу. Вогнище повинен бути розкритий і виряджений - і тоді невроз втратиться своєї причини.

 

Поняття і види емоцій.

Часто слова «емоції» та «почуття» використовуються як синоні­ми. У вузькому значенні емоція - це безпосереднє, тимчасове пере­живання якогось постійного почуття.

Емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. На­приклад, почуття насолоди, співпереживання на талановито по­ставленому спектаклі та страх як ставлення до певного об'єкта. Від страху людина може заціпеніти, а може у відчаї кинутися назустріч небезпеці.

В одних випадках емоції відрізняються дієвістю. Вони спонука­ють до вчинків, висловлювань, збільшують напруження сил і назива­ються стенічними. Коли людина, приміром, ладна «гору зрушити».

В інших випадках емоції, які називаються астенічними, характе­ризуються пасивністю або спогляданням, переживання почуттів роз­слаблює людину.

Основні емоційні стани ще називають фундаментальними емоціями, кожна із яких має свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Цікавість - позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок і вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Радість - позитивний емоційний стан, пов'язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невелика чи принаймні невизначена.

Здивування - емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об'єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

Страждання - емоційний стан, пов'язаний з отриманням досто­вірної або такої, що здається достовірною, інформації про немож­ливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавалися більш або менш імовірними.

Гнів - емоційний стан, який протікає у формі афекту і викли­кається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдово­лення винятково важливої для суб'єкта потреби. Має стенічний ха­рактер.

Відраза - негативний емоційний стан, що його спричинюють об'­єкти (предмети, люди, обставини), зіткнення з якими заходить у суперечність із моральни­ми або естетичними принципами і установками суб'єкта. Відраза, що поєднується з гнівом, в особистих стосунках може мотивувати агресивну поведінку, бажання позбутися когось або чогось.

Презирство - негативний емоційний стан, що виникає в особис­тих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об'єктом почуттів. Останні сприймаються як жалюгідні, що не відповідають естетичним критеріям і моральним нормам. Один із наслідків презирства - деперсоналізація індивіда або групи, до яких воно (презирство) стосується.

Страх - негативний емоційний стан, що виникає в разі отриман­ня суб'єктом інформації про можливі збитки для його життєвого бла­гополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх бло­кує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогно­зу. Має стенічний (дієвий) чи астенічний (розслаблений) характер. Виявляється у вигляді стресових станів, стійкого настрою пригніче­ності й тривожності або у вигляді афекту (жах).

Сором - негативний емоційний стан, що характеризується усві­домленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про на­лежну поведінку і зовнішній образ.

 

Концепція В. Штерна.

Психічний розвиток особистості в короткій формі відтворює основні ступені історичного розвитку суспільства (Соціологізаторскіе концепція особистості).

Риси і типи особистості.

Особи́стість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Особистість характеризують такі ознаки:

розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

індивідуальність (несхожість на інших). Особистість визначають:

неповторні фізичні якості,

психічні процеси,

темперамент,

риси характеру,

здібності,

її потреби,

інтереси.

Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.

Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту - іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще - що називається “у своїй тарілці”, - коли має справа з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищу. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь-які суб'єктивні запити як егоїстичні.

Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, чи фантазії почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увага суб'єкту, а саме його внутрішнім реакціям і образам. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний мирок” і негайно замикається у великих групах. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний. Розумовий тип у більшому ступені відповідає чоловікам. Ментальне життя даного типу зводиться до створення інтелектуальних формул і наступному припасуванню наявного життєвого досвіду під ці формули. почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Сенсорний (чуттєвий) - тип характеризується пристосованістю до звичайної реальності, до “тут і зараз”. Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових ведень і передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття.

 

Акцентуації характеру.

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого наявні відхилення в психології і поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.

Акцентованість рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентованість рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом інтересів, специфіки контактів у колективі, проте, як свідчать дослідження, засадами стосовно них є своєрідні вроджені індивідуальні особливості, що й створюють ґрунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.

Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».

Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.

До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний, екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.

Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.

Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.

Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.

Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.

Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.

Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.

Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.

Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.

Локус-контроль особистості.

Локус контролю — поняття, яке характеризує суб'єктивне сприйняття локалізації причин поведінки чи керівного початку у себе чи інших. Уведено американським психологом Дж. Роттером. Оцінюється на шкалі інтернальності-екстернальності від високо інтернального до високо екстернального. Приписування відповідальності за результати діяльності

зовнішнім силам — екстернальний, зовнішній локус контролю. Відповідає пошуку причин поведінки зовні, серед оточення. Схильність до зовнішнього локусу контролю виявляється разом з такими рисами, як непевність у своїх можливостях, неврівноваженість, прагненні відкласти реалізацію намірів на невизначений термін, тривожність, підозріливість, конформність та агресивність. За неможливості впливання на перебіг подій, у осіб із зовнішнім локусом контолю переважно формується беспорадність та зниженя пошукової активності, на відміну від осіб із внутрішнім локусом контролю.

власним здібностям та зусиллям — інтернальний, внутрішній локус контролю. Відповідає пошуку причин поведінки в собі. Люди зі внутрішнім локусом контолю впевненіші в собі, послідовні та наполегливі в досягненні поставленої мети, схильні до самоаналізу, врівноважені, товариські, доброзичливі та незалежні. Показано, що внутрішній локус контролю є соціально схвальною цінністю, ідеальному Я приписується внутрішній локус контролю. Особи з внутрішнім локусом контролю частіше досягають творчих та професійних успіхів.

 

Локус контролю не визначає реальність контролю зовнішніми чи внутрішніми причинами, а лише суб'єктивне його сприйняття. Локус контролю — стійка властивість індивіду, яка формується при його соціалізації.

 

 

Потреби, види потреб.

Потре́би — це необхідність для людини таких умов, що забезпечують її існування і самозабезпечення.

Потреби поділяють на групи:

фізіологічні;

екзістенціальні;

престижні;

особистісні;

духовні.

Види потреб:

матеріальні: в їжі, одязі, предметах побуту, житлі (вони вважаються базовими)

духовні: в освіті, в підвищенні кваліфікації, в художній творчості, в розвитку науки та мистецтва

соціальні: в медичному обслуговуванні, в вихованні дітей, у вільному часі, в гідних умовах праці і навчання.

За способом задоволення:

індивідуальні

групові

Виділяють потреби існування (їжа,одяг,безпека)і потреби досягнення цілей життя (влада і слава, знання і творчість, духовне удосконалення).

Потреби людей безмежні.

 

Мотиви і процес мотивації.

Мотивація — внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до дії або певного типу поведінки, пов'язана з її органічними та культурними потребами. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Велике значення, звичайно, має винагорода, але дієвість зовнішньої винагороди залежить від її гласності, справедливості й відстрочки винагороди. Необхідно особливо відзначити роль заключного елемента схеми - загальної задоволеності працею, що залежить не тільки від оцінки винагороди, а й від умов праці, а також інших факторів. Цей елемент є самоцінним. Мотиваційна сфера людини в більшості випадків включає не один, а кілька мотивів, що визначають трудову поведінку. Це означає, що при оптимізації мають місце кілька цілей, які часто вимагають різноспрямованої поведінки.

 

Діяльність та її структура.

Діяльність- активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби

складових діяльності:

1) «мотив — діяльність»: без мотиву діяльності не буває; немотивована діяльність — це діяльність із суб'єктивно й об'єктивно прихованим мотивом;

2) «ціль —дія»: людська діяльність не існує інакше, як у формі дій. Якщо з діяльності умовно вичленувати дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться;

3) «задана —операція»: задача — це локальна ціль; способи, якими вона здійснюється, називаються операціями;

4) «операція — функціонально-фізіологічна система»: в процесі оволодіння людиною діями, знаряддями (засобами), операціями формуються специфічні функціональні системи — мозкові структурні новоутворення, в яких закришені зовнішні (рухові) й внутрішні (розумові, наприклад, логічні) операції.

 

Види і типи діяльності.

Діяльність- активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби.

Види діяльності: спілкування (полягає в обміні інформацією між людьми), гра (діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтвор. і засвоєння сусп. досвіду,за фіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій),навчання (ставлять мету, визнач. принципи,зміст, форми й методи навч, роботи),праця (спрям. На освоєння й перетворення природних й соціальних сил з метою задовол. потреб,в результаті створ. матер. й духовні цінності).

Типи діяльності: духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні перетворювальна: предметна:люди-природа,матеріальні цінності; соціальна:люди-люди, управління,освіта, лікування; ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна:пізнавання світу з позицій добра і зла; споживча: матеріальне, духовне ;комунікативна;художньо-творча: пізнання світу в художніх образах.

 

 

Парадигми та моделі освіти.

Самоосвіта особистості.

Функції сауправління.

Психологія як наука.

Педагогіка як наука.

Поняття про психіку. Види психічних явищ.