Поняття про здібності та їх види.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме - набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.

Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості. Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначені рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися. Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових результатів, які мають велике значення для суспільства. Проте, між поняттями талант і геній існує відмінність. Талановиті люди створюють нове у межах вже визначених ідей, напрямів, способів досліджень. Геніальна людина відкриває принципово нові шляхи в галузі наукових досліджень, виробництва, мистецтва тощо. Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій поєднуються окремі психічні властивості: чутливість, спостережливість, особливості пам'яті, уяви, мислення і т.д.

Важливим фактором розвитку здібностей є стійкі спеціальні інтереси до вивчення змісту якоїсь галузі людської діяльності.

Крім рівнів в психології розрізняють 2 види здібностей:
1) загальні. загальні здібності, які включають, ті якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності; Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань і виконанні різних видів діяльності. Під спеціальними здібностями розуміють психологічні особливості індивіда, які дають можливість успішно виконувати певні види діяльності (музика, математика, лінгвістика тощо).

2) спеціальні здібності які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності.

До спеціальних здібностей належить віднести й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

Згідно з іншим підходом, в структурі здібностей виділяють потенційні і актуальні можливості розвитку. Потенційні здібності - це можливості розвитку індивіда, які виявляються кожного разу, коли перед ним постає необхідність розв'язання нових завдань. Проте, розвиток індивіда залежить не тільки від його психологічних якостей, але й від тих соціальних умов, у яких ці якості можуть або не можуть бути реалізовані. У такому випадку говорять про актуальні здібності. Справа у тому, що далеко не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об'єктивних умов і можливостей. Отже, можна зробити висновок, що актуальні здібності складають тільки частину потенційних.

Найчастіше виділяють такі види здібностей: навчальні та творчі;розумові та спеціальні;математичні;конструкторсько-технічнімузичні;літературні;художньо-зображувальні;фізичні;унікальні (парапсихологічні, у швидкій лічбі, запам'ятовуванні тощо)

44. Якісна і кількісна характеристика здібностей.
Здібності характеризуються як індивідуально-психологічні особливості, тобто такі якості, якими люди відрізняються між собою. От чому, коли говоримо про здібності, необхідно охарактеризувати ці відмінності. Вони можуть бути якісними і кількісними.

Якісна характеристика. Кожна здібність людини є складною її властивістю. Будучи внутрішньою спроможністю людини впоратися з тими вимогами, що їх ставить певна діяльність, здібність спирається на низку властивостей. До них насамперед належить життєвий досвід людини, надбані нею знання, вміння та навички. Здібності людини виявляються в тому, як вона використовує наявні в неї знання і набуває нових знань, умінь та навичок, необхідних для розв'язання завдань, які ставить перед нею життя.

Здібна та людина, яка може розв'язати і розв'язує завдання, людина, яка володіє засобами, необхідними для його розв'язання, технікою роботи в тій чи іншій галузі. Здібності людини спираються на наявні в неї знання, вміння та навички, на ті системи тимчасових нервових зв'язків, що лежать у їхній основі. Здібності розвиваються в процесі формування цих зв'язків, набування людиною знань, умінь та навичок.

Між здібностями людини і життєвим досвідом є складний взаємозв'язок. Здібності залежать від досвіду. Відсутність потрібних знань та умінь затримує розвиток і вияв здібностей.

Кожна здібність є синтетичною властивістю людини, яка охоплює цілу низку часткових властивостей у певному їхньому поєднанні.

До цих властивостей належать уважність людини, її здатність тривало і стійко зосереджуватися на завданні, на об'єкті своєї діяльності. Невід'ємними складовими здібностей людини є чутливість, сприйнятливість до зовнішніх вражень, спостережливість. Будь-яка здібність включає певні якості пам'яті людини. Особливо важливе значення при цьому мають такі її риси, як швидкість запам'ятовування, його міцність, повнота, готовність, точність відтворення. Зазвичай у людей з високими здібностями спостерігається і добра пам'ять. Відомі випадки феноменальної пам'яті на зорові враження у видатних художників (І.І. Левітан та ін.). У багатьох видатних композиторів була гідна подиву пам'ять на музичні враження: почувши один раз складний музичний твір, вони могли його записати нотами, пригадати через тривалий час після сприймання і точно відтворити на роялі (В.А. Моцарт, М.О. Балакірєв, C.B. Рахманінов та ін.).

Діяльність людини вимагає певного перетворення закріпленого в її попередньому досвіді, створення нових образів, уявлень. Здатність перетворювати дійсність в образах, уявленнях є необхідною умовою успіху виробничої, наукової, мистецької та будь-якої іншої діяльності людини.

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити, розкривати безпосередні зв'язки предметів і явищ об'єктивної дійсності, доходити глибокого розуміння їхньої суті, їхніх законів. Вагоме значення мають при цьому такі якості мислення, як широта, глибина, ясність думки, послідовність, самостійність, критичність, вільність від шаблонних способів розв'язування завдань, здатність змінювати ці способи відповідно до конкретної ситуації, швидко зосереджувати сили свого розуму на нових завданнях і активно, енергійно працювати над їхнім розв'язанням. Якості мислення і пов'язаної з ним мови посідають важливе місце в структурі здібностей до наукової, технічної, виробничої, винахідницької, художньо-літературної, мистецької та іншої діяльності.Здібності людини мають не тільки різноманітні пізнавальні, а й емоційні властивості. Скажімо, характерною для музичних здібностей людини є її емоційна реакція на музичні враження, здатність емоційно відгукуватися на музику, переживати її. Емоційна вразливість становить характерну рису й інших мистецьких здібностей. Емоційні компоненти наявні і в структурі здібностей до наукової та будь-якої іншої творчої діяльності, яка ніколи не може відбуватися і не відбувається без емоцій.Успішне виконання людиною тих завдань, що постають перед нею, вимагає також умінь переборювати труднощі, на які вона натрапляє при цьому. Звідси зв'язок здібностей людини з її вольовими якостями, а саме: її ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, вмінням володіти собою тощо.

Кількісна характеристика. Кількісні виміри здібностей характеризують ступінь їхньої вираженості. Найпоширенішою формою оцінення міри вираженості здібностей є тести. В останні десятиліття українські психологи розробили велику кількість оригінальних тестів, а також адаптували до наших умов зарубіжні. В процесі дослідження здібностей вони використовували систему тестів, які поступово ускладнюються. Ця система дістала назву батареї тестів (тести досягнень, тести інтелекту, тести креативності).

45. Здібності, обдарованість, талант

Обдарованість - це ніби природний дар, який людина одержує, щось спадково зумовлене. Вона нерозривно пов'язана з усім життям особистості й тому виявляється на різних етапах її розвитку. Обдарованість виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості.

Спеціальна обдарованість визначається співвіднесенням внутрішніх психічних умов із вимогами спеціальних видів діяльності.

У психологічному вченні про особистість здібності й обдарованість є важливими складовими загальної структури особистості.

Спеціальні здібності визначаються тими об'єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Здібності не тільки проявляються, а й формуються в діяльності. Спеціальні здібності становлять продукт розвитку спеціальних видів діяльності, які мають провідне значення в загальному розвитку особистості.

Обдарованість є своєрідним поєднанням здібностей, від яких залежить можливість досягнення більшого або меншого успіху у виконанні тієї чи іншої діяльності. Обдарованість і здібності людей відрізняються не в кількісному, а в якісному відношенні. Якісні відмінності обдарованості виражаються не тільки в тому, що одна людина обдарована в одній сфері, а інша - в другій, а й у рівні сформованості обдарованості. Пошук у здібностях якісних відмінностей - важливе завдання психології. Мета дослідження обдарованості полягає не в ранжуванні людей за рівнем обдарованості, а в розробленні способів наукового аналізу якісних особливостей обдарованості та здібностей. Основне питання не в тому, наскільки обдарована чи здібна конкретна людина, а в тому, якими є обдарованість, здібності цієї людини.

Талант - вищий рівень здібностей людини до певної діяльності. Це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно й оригінально виконати певну складну трудову діяльність.

Талант - це високий рівень розвитку спеціальних здібностей. Вже в дитячому віці можуть виявитися перші ознаки таланту в галузях музики, математики, лінгвістики, техніки, спорту тощо. Разом з тим талант може проявитись і пізніше. Формування і розвиток таланту значною мірою залежить від суспільно-історичних умов життя і діяльності людини. Для розвитку таланту велике значення мають працьовитість і наполегливість. Для талановитих людей характерна потреба в занятті певним видом діяльності, яка часом виявляється у пристрасті до обраної справи.

Про наявність таланту слід робити висновок за результатами діяльності людини, які мають вирізнятися принциповою новизною, оригінальністю підходу.

46. Біхевіоризм і необіхевіоризм. Соціальний біхевіоризм.

Біхевіоризм. Предметом психології виступає – поведінка як сукупність реакцій організму, обумовлена його спілкуванням зі стимулами середовища, до якої він адаптується. Засновник – Дж. Уотсон. Внесок цього напряму полягав у різному розширенні досліджуваної психологією галузі. Вона відтепер включала доступні зовнішньому об»єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимул – реактивні відносини. Біхевіоризм запровадив у науковий апарат психології категорію дії в якості не тільки внутрішньої, духовної (як старих часів), але і зовнішньої, тілесної реальності.

(І. Сеченов, І. Павлов). Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології Біхевіоризму, або науки про поведінку (Д. Уотсон). Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології. Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули. Основне у поведінці є навички. Мислення біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у навчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються необхідні навички; при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу навчання недооцінюють.

Необіхевіорізм — напрям в американській психології, що виник в 30-х рр. ХХ ст Сприйнявши головний постулат біхевіорізма про те, що предмет психології — об’єктивно спостережувані реакції організму на стимул-реакції зовнішнього середовища, необіхевіорізм доповнив його поняттям змінних проміжних як чинників, службовців посредующим ланкою між дією стимул-реакцій і у відповідь м’язовими рухами. необіхевіорізм вважав, що вміст вказаного поняття виявляється в лабораторних експериментах по ознаках, визначуваних за допомогою операцій дослідника. Використовуючи ідеї гештальтпсихологиі і фрейдизму,, а також Павловського вчення про вищу нервову, Н. прагнув здолати обмеженість вихідної біхевіорістськой доктрини, зберігши, її основну установку на біологізацію людської психіки.

Формула біхевіоризму була чіткою і однозначною: стимул - реакція. Як зовнішній стимул, так і реакція були доступні для спостереження кожному, незалежно від його теоретичної позиції..

Амер. вчений Дж. Мід, спробував врахувати своєрідність обумовленості людської поведінки у своїй концепції, названої соціальним біхевіоризмом. Дослідження етапів входження дитини у світ дорослих призвели Д. Міда до думки про те, що особистість дитини формується в процесі його взаємодії з іншими. При цьому у спілкуванні з різними людьми дитина грає різні "ролі". Таким чином, її особа є як би об'єднанням особистих ролей, які вона на себе бере. Велике значення як у формуванні, так і в усвідомленні цих ролей має гра, в якій діти вперше вчаться приймати на себе різні ролі і дотримуватися певних правил.

Теорія Міда називається також і теорією очікування, тому що, на його думку, діти програють свої ролі в залежності від очікувань дорослого. Саме в залежності від очікувань і від минулого досвіду (спостереження за батьками, знайомими) діти по-різному грають одні й ті самі ролі.

Мід розрізняє ігри сюжетні та гри з правилами. Сюжетні вчать дітей приймати і грати різні ролі, змінювати їх по ходу гри, як це потім доведеться робити в життя.

Великий інтерес представляють і дослідження асоціальної (агресивного) і просоціального поведінки, зроблені психологами цього напрямку. Так, Д. Доллард розробив теорію фрустрації (дезорганізація поведінки, викликана неможливістю впоратися з труднощами). Теорія Доллард стверджує, що стримування слабких проявів агресивності (що понесені у зв'язку пройшли фрустрацій) може привести до їх складання і створити дуже потужну агресивність. Можливо, що всі фрустрації, які переживаються у дитячому віці, можуть призвести до агресивності в зрілому віці

Велике значення мають і роботи Ф. Петермана, А. Бандури та інших вчених, присвячені корекції поведінки, що відхиляється.

Дослідження процесу соціалізації дітей привели біхевіористів і до відкриття таких важливих феноменів, як конформізм і негативізм. Необхідно відзначити, що дослідження вчених цієї школи відкрили багато законів і механізми навчання і тим самим сприяли оптимізації процесу навчання і виховання дітей.

47. Загальна характеристика гештальтпсихології (М. Вертгеймер, К. Кофка, В. Келлер)

Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою появи якого вважають 1910р. - виникла як спроба теоретично обґрунтувати деякі феномени зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності.

Гештальтпсихологи вважали, що первинними є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю гештальтпсихологи вважали факти свідомості.

Гештальтисти застосували в дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя якомога повніше.

Гештальтпсихологія знайшла продовження в сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Перлз застосував феномени цілісності, які гештальтпсихологи дослідили на матеріалі сприйняття, до людської особистості.

Попри всі зміни в психології, уявлення про свідомість залишалося приблизно тим самим. Змінювалися тільки погляди на її відношення до поведінки, до неусвідомлюваних психічних явищ, до соціальних впливів.

Гештальтпсихологія, на противагу трактуванню свідомості як «споруди з цегли (відчуттів) і цементу (асоціацій)», стверджувала пріоритет цілісної структури, загальної організації, від якої залежать її окремі компоненти.

Думка про те, що ціле не зводиться до його складових, дуже давня. На неї можна було натрапити також у працях деяких психологів-експериментаторів. Зокрема, йшлося, що одну мелодію, яку грають по-різному, людина сприймає як ту саму, усупереч тому, що відчуття при цьому абсолютно інші. Отже, її звуковий образ є особливою цілісністю. Важливими є факти, що стосуються цілісності сприйняття, неможливості звести його до відчуттів.

Ідея про те, що тут діє загальна закономірність, яка вимагає нового стилю психологічного мислення, об´єднала групу молодих учених. До неї входили М. Вертгеймер, В. Келер і К. Коффка.Гештальтпсихологи критикували не тільки стару інтроспективну психологію, зайняту пошуком початкових елементів свідомості, а й молодий біхевіоризм.

Під час дослідів над тваринами гештальтисти довели, що, ігноруючи психічні образи-гештальти, не можна пояснити їхньої рухової поведінки.

Критикували гештальтисти також біхевіористську формулу «проб і помилок». На противагу їй під час дослідів над людиноподібними мавпами науковці з´ясували, що мавпи здатні знайти вихід з проблемної ситуації не роблячи випадкові проби, а миттєво вловивши відношення між речами. Таке сприйняття відношень назвали «інсайтом» (осяянням). Він виникає завдяки побудові нового гештальта, який не є результатом навчання і який не можна вивести з колишнього досвіду.

Значне зацікавлення мала праця В. Келлера «Дослідження інтелекту в антропоїдів». Один з його піддослідних шимпанзе упорався із завданням дістати приманку, миттєво вловивши відношення між розкиданими предметами, користуючись якими він досягнув мети. У нього спостерігали щось подібне до властивого людині «осяяння».

Вивчаючи мислення людини, гештальтпсихологи доводили, що розумові операції у розв´язанні творчих завдань підпорядковані особливим принципам організації гештальта («групування», «центрування» тощо), а не правилам формальної логіки.

Отже, свідомість у гештальттеорії розглядали як цілісність, охоплену динамікою пізнавальних (когнітивних) структур, які змінюються за психологічними законами.

48. Психоаналіз З. Фрейда (структура особистості, механізми психологічного захисту).Неофрейдизм К. Хорні
Психоаналіз. Предметом психології є несвідоме. Засновник напрямку – З.Фройд. Людська психіка стала витлумачуватися як обумовлена несвідомими, ірраціональними силами – потягами, інстинктами, пригніченим бажанням, витиснутими із свідомості. Головною серед цих процесів була визнана енергія потягу, що має сексуальну природу(«лібідо»). Випробовуючи різні трансформації вона придушується, витісняється, проте проривається крізь «цензуру» свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах у тому числі патологічних(розлади рухів, сприйняття, пам»яті і т.д)
Учнями Фройда були К.Юнг і Ф.Адлер. Нововведеннями Юнга було поняття про «колективне несвідоме». Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як фактор розвитку особистості і почуття неповноцінності, що породжуються,зокрема, тілесними дефектами.

Психоаналітичний підхід був розроблений З. Фрейдом наприкінці ХІХ на початку ХХ століття спершу як метод лікування психічних захворювань, а пізніше для побудови гіпотез і теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в психіці людини. Фрейд прагнув створити узагальнення не тільки психологічного, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію психоаналітичної психології та філософії. В структурі особистості Фрейд виділив три взаємодіючі компоненти: "Воно", "Я" "Над-Я". Несвідоме (Воно), за Фрейдом, є успадкованим людською організацією, глибинним шаром. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функції впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" це "інтерналізована" версія суспільних норм і стандартів поведінки. За Фрейдом "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи тільки видимість своєї зверхності над ним. "Над-Я" також може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті, або несвідомого почуття вини.

Психоаналіз Фрейда поступово зазнавав змін з'явився неофрейдизм. Один з його представників Е. Фромм заперечив біологізм Фрейда, переглянув символіку несвідомого, переносячи акцент із придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він ввів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда та соціальною структурою суспільства.

У теорії Хорні біологічна орієнтованість, характерна для класичного психоаналізу, замінюється соціокультурною, властивої неофрейдизму. Вирішальним чинником розвитку особистості є соціальні відносини між дитиною і батьками, перш за все стосуються двох найважливіших тенденцій дитинства - Прагнення до задоволення своїх бажань і прагнення до безпеки. Задоволення потреби в безпеці веде до формування здорової особистості, і навпаки - поведінка батьків, перешкоджають цьому, веде до розвитку в дитини базальної тривоги - відчуття самотності та безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу.

За Хорні, виражена базальна тривога у дитини веде до формування неврозу у дорослого. Щоб справитися з базальною тривогою, дитина вдається до захисних стратегій, які отримали назву невротичних потреб, або невротичних тенденцій. Це надмірні потреби: в любові і схваленні; в керівництві партнера; в чітких обмеженнях; у владі; у експлуатування інших; у товариств, визнання; у захопленні собою; в честолюбство; в самодостатності і незалежності; у бездоганності і незаперечними.

Пізніше ці потреби були об'єднані в три основні категорії, кожна з яких являє собою стратегію міжособистісних відносин з метою досягнення почуття безпеки, тобто зниження тривоги. Кожній стратегії супроводжує ведуча орієнтація у відносинах з іншими людьми: 1) орієнтація на людей; 2) орієнтація від людей; 3) орієнтація проти людей. Відповідно до цих типів орієнтації було виділено три типи невротичної особистості: поступливий, відокремлений і агресивний. Всі ці стратегії використовує і здорова людина, проте гнучко змінює їх згідно обставинам.