I етап (1321-1362 рр. ) - литовська експансм

НА УКРАЇНСЬКЕ ЗЕМЛ! («ПРОНИКНЕННЯ, ВКЛЮ­ЧЕННЯ, ПРИЄДНАННЯ»)

У

XII ст. литовці поділялися на сім племен. Пруси жили між Віслою та Німаном. Жмудь — на правому березі Нижньо­го Німану. Литва — у басейні р. Вілії. Жемголи — на лівому березі Двіни. Корсь, або курони, — на півострові між Балтійським мо­рем і Ризькою затокою, летголи — на правому березі Західного Бугу і ятвяги — понад Західним Бугом і верхнім Німаном. їх політичний

устрій і побут мало чим відрізнялися від життя слов'ян періоду докиї- вської Русі. Вони нікого не зачіпали, і їх залишали в спокої.

Але вже на початку XIII ст. на них рушили німецькі лицарі. Під прапором поширення християнства вони прагнули підкорити ли­товців. Небезпека змусила шукати шляхи до об'єднання.

У 30 — 50-х роках XIII ст. на теренах Верхнього та Середнього По- німання, що сьогодні становлять південно-західну частину сучасної Білорусі та південно-східну Литви, племена — ятвяги, литва, кривичі і ле- хетські радимичі (які переселилися туди з Мазовії) — створюють єдину державу — Литовське князівство. Пер­вісна Литва — це невеличкий район між річками Неріс, Вілія та Німан. Першим збирачем литовських земель був князь (Кипідак) Миндовг (в XIX ст. у литовській історичній літературі от­римав ім'я Міндаугас). Завдяки успі­шним дипломатичним і воєнним діям він поступово поширив свій вплив на південний схід і в 1235 р. став князем у м. Новгородок у так званій Чорній Русі (Чорна Русь — назва найзахіднішої те­риторії давньоруських племен кри­вичів — предків білорусів, приблизно сучасна Гомельщина та частина Моги­льовської області).

Чорна Русь стала основою держави Миндовга. Крім того, племін­ник Миндовга Товтивіл став полоцьким князем, а ще один — вітебсь­ким. Таким чином, значною частиною сучасної Білорусі управляли литовські князі. Руські князі з Пінська у басейні Прип'яті також визна­ли Миндовга своїм сюзереном. Взагалі просування литовців було на­слідком не відкритого завоювання, а зі згоди з місцевим населенням. У зв'язку з цим треба зазначити, що Полоцьк перебував під німець­кою загрозою з того часу, як німці зміцнилися у басейні Західної Двіни. Пінськ розміщувався в районі Турова, розгромленого монголами в 1240 р. Сам Пінськ не зазнав руйнувань у той час, але його князі відчу­вали постійний страх перед новим монгольським набігом. Тому і Пінськ, і Полоцьк потребували захисту — кожен від різних ворогів. Внаслідок цього вони разом з іншими західноруськими містами віта­ли литовських князів як надійних захисників.

Історична довідка МИНДОВГ (Миндаугас) (?-1264 р.) — аукшайтський князь, який своєю владою об'єднав Західну і Східну Литву — Аукшайтію і Же- майтію, а також Чорну Русь з містами: Новогородком, Слонімом, Волковиськом. Прийняття ним католицтва (1251) та коронація з благословення папи на короля Литви (1253) — результат компромісу Миндовга з Лівонським орденом Після розгрому жемайтами хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 р. він повернувся до язичництва і ук­лав з Олександром Невським союз проти Лівонського ордена. У1263р. (1264 р.) разом з двома синами був убитий у результаті змови незадово- леноі родової знаті на чолі з князем Довмонтом.

У XIII ст. ресурси Литви були невеликими, тому перспектива за- володіння землями на південному сході здавалась привабливою. Землі колишньої Київської Русі могли сплачувати данину, мали розвинені
торговельні шляхи, були спроможні надати Литві матеріальні ресур­си і поповнення до війська. Не останню роль відігравав тоді і динас­тичний чинник до розширення володінь: у Гедиміна (сина Миндов- га), наприклад, було 5 братів, 7 синів і 34 онуки, — і всі вони потребу­вали уділів.

Прагнення литовських князів розширити свої володіння об'єктивно відповідало прагненню східнослов'янських народів до об'єднання. Тому в цьому регіоні литовські князі взяли на себе функцію, яку в інших ча­стинах Русі виконували тамтешні Рюриковичі.

Здійснення цієї об'єднавчої програми пов'язано з іменем велико­го князя Гедиміна (1315-1341 рр.).

Він князював чверть віку і розши­рив далеко на південь і схід кордони своєї держави. Спираючись на його підтримку, західноруські землі споді­валися скинути ординське іго. У 30-ті роки XIV ст. смоленський князь за підтримки Гедиміна відстояв кордони міста від орди темника Тавлуб-мурзи. З втратою влади над Смоленщиною було покладено остаточний заслін роз­повсюдженню влади Орди на західних руських землях.

Гедимін зберіг контроль над древнім Полоцьком, де вже давно зміцнилася литовська династія. Близь­ко 1318 р. старший син Гедиміна Оль- герд одружився з донькою вітебського князя і успадкував уділ тестя. Підкори­лося Гедиміну і Мінське князівство. На заході війська литовського князя успішно відбивали напади хрестоносців. Як і Миндовг, Гедимін вміло балансував між західним і східним християнством. Підтримую­чи православну церкву, він одночасно контактував і з католицькою.

Перший етап литовської експансії на українські землі почався 1321 р. Але інформації щодо цього періоду недостатньо, тому лише з певною часткою вірогідності можна говорити про українські землі, які у цей час приєднав Гедимін до Литви.

Рис. 3.1. Великий литовський князь Гедимін

Встановлення влади литовських князів у тих чи інших землях да­леко не завжди проходило гладко. У Гедиміна були суперники: і відсто­ронені представники місцевих династій, і частина боярства, і прості мешканці, які боялися змін і хотіли жити по-старому. Але в цілому розширення Великого князівства проходило порівняно спокійно, бо приєднання земель до цієї держави задовольняло найбільш впливові кола місцевого населення: боярство, городян, церкву.

Держава Гедиміна за своєю адмінструктурою нагадувала свою по­передницю — Київську Русь часів перших Рюриковичів. Гї правитель не ставив за мету жорстоку централізацію. Більш тісний контроль вели­кий князь здійснював над своїм доменом — землями корінної Литви, а також Чорної Русі і ЗавілейськоїЛитви.

Багато земель, які визнали владу Гедиміна, зберегли свій порядок правління. Фактично змінилися лише правителі: місця більшості там­тешніх Рюриковичів зайняли, як правило, родичі Гедиміна. Деякі, як і дружинники-литовці, що прийшли з ними, прийняли православ'я. Це спри­яло зближенню з місцевим населенням і швидкій культурній асиміляції.

 

Князі-намісники сплачували данину великому князеві. Певно, це компенсувалося місцевим жителям захистом від іноземних набігів, забезпеченням стабільності на всій території держави і створювало сприятливі умови для розвитку власного ринку та торговельних зв'язків.

За Гедиміна столицею Великого князівства стало Вільно (сучас­ний Вільнюс). Важливу роль у житті цього міста, яке виникло на зем­лях корінної Литви, відігравало так зване «руське місто» — квартали, заселені православними ремісниками і торговцями. Але вже за Геди- міна з'являються в місті і два перші католицькі монастирі. Притік на­селення із заходу, зокрема й з Прибалтики, Польщі, Німеччини, дуже швидко видозмінює литовську столицю в місто багатьох культур і тра­дицій. Однак довгий час саме східнослов'янська культура визначала обличчя Вільно (ще в XVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберш- тейн відзначив, що «храмів руських там значно більше, ніж римського сповідання»).

Головним сподвижником Гедиміна був руський воєвода Давид. За литовськими джерелами, він займав перше місце в країні після ве­ликого князя. Крім того, йому була доручена охорона фортеці Гродно і командування армією в тих походах, в яких Гедимін особисто не брав участі. В одному з них Давида вбив мазовецький князь Андрій. Сам же великий князь Гедимін загинув 1341 р. у битві з хрестоносцями при Велюоні, де лицарі вперше застосували порох.

Гедимін залишив семеро синів, між якими і поділили литовські землі. Великим князем він призначив молодшого — Явнутія, віддав­ши йому Вільно.

В. Антонович, на противагу загальній думці, вважає, що з 1341 по 1345 рр. великого князя в Литві не було. М. Бестужев-Рюмін доводить, що «державний стіл» зайняв саме Явнутій, але недовго залишався на престолі, бо брати Кейстут і Ольгерд уже взимку 1344-1345 рр. скинули Явнутія, і Ольгерд був проголошений великим князем (1345-1377 рр.).

В. Антонович дає нам таку характеристику Ольгерда: «...відрізнявся глибоким політичним обдаруванням, вмів використовувати ситуацію, правильно визначав цілі своїх політичних прагнень, зручно розташовував союзи і вдало вибирав час для здійснення своїх політичних задумів. Дуже стриманий і завбачливий, Ольгерд вмів у цілковитій таємниці зберігати свої військово-політичні плани». Руські літописи, що були не дуже схиль­ними до Ольгерда, називають його «зловірним», «безбожним» і «улесли­вим», проте визнають у ньому вміння використовувати обставини, підкреслюють такі його риси, як стриманість і хитрість. Серед інших національностей, «симпатія» Ольгерда, зосереджувалась на руській на­родності. За своїми переконаннями, звичками і сімейними зв'язками Оль­герд належав до руської народності і служив у Литві ії' представникам».

У той же час, коли Ольгерд зміцнював Литву приєднанням русь­ких земель, Кейстут захищав її від хрестоносців. Він — язичник, але навіть вороги його, хрестоносці, визнали в ньому якості зразкового християнина-лицаря. Такі ж якості визнавали в ньому й поляки.

Обидва князі так точно розподілили управління Литвою, що тільки руські літописи знають Ольгерда, і тільки німецькі — Кейстута.

У відношенні до Русі Ольгерд продовжував політику свого бать­ка.

Ольгерд — литовець по батьку і русин по матері, починаючи з ран­ньої юності три чверті свого життя провів у Вітебську, спочатку як наступник князівського престолу, потім як можновладний князь землі Вітебської. За цей час він поріднився з руською мовою, культурою, звичаями. Майже всі його сини були хрещені за православним обря­дом. I не тільки симпатії прив'язували його до руського народу, але і серйозні політичні міркування. Перед ним лежали неосяжні землі Південної Русі, які ніби чекали сильної руки, щоб звільнитися від ор­динського іга.

Історична довідка