ТОП 10:

гайдуки на Балканах і донське козацтво у Росії.



Сформувавшись на стику земле­робської та кочової цивілізацій, на те- рені Великого Кордону, який, за вис­ловом Н. Яковенко, «становив собою специфічну етноконтактну зону, осво­ювану відчайдушними авантюристами з обох сторін», козацтво зростало на грунті взаємодії між християнським і мусульманським світом.

Цікаво, що проти православних козаків мусульманський світ від про­тилежної степової «Украйни» виста­вив також своїх козаків. Дніпровські козаки були майже точною копією ос­манських уджів — прикордонних збройних загонів акинджі. З другої половини XV ст. азовські (татарські) козаки згадуються в документах як злі розбійники; російський цар Іван III вимагав від султана, аби той заборонив азовським і білгородським козакам нападати на руські землі.

Другим десятиліттям ХУ ст. мож­на датувати початок формування російського служивого козацтва. З середини ХVI ст. російські (донські) козаки складали відповідну гру­пу населення і рід військ. У 1570 р. вперше згадується про Донське козацьке військо, у 1577 р. — про Терське і Гребенське; у 1591р. — Яїць- ке (Уральське). На даному етапі великої різниці між запорозькими і донськими козаками не було. Його соціальна організація нагадувала і ординську, і запорозьку з тією лише відмінністю, що кожен загін іме­нувався російським терміном «станиця», а загальні козацькі збори називалися «круг». Така абсолютно незначна різниця була природною, бо служиві козаки виконували одні і ті ж функції незалежно від етніч­ної приналежності, причому здійснювали їх в однакових умовах нео- своєного ще Дикого Поля. За відсутності регулярної сторожової служ­би в державах, що межували зі Степом, і при тісному сусідстві орд і Кримського ханства їх діяльність була надзвичайно важливою.

Рис. 10.12. Донський козак. За Рігельманом

М. Карамзін так пише про донських козаків: «Найбільшим стра­хом для варварів і захистом для Росії між Азовським і Каспійським мо­
рями стала войовнича республіка, що складалася з людей, які говори­ли нашою (російською) мовою, спо­відували нашу (православну) віру, а з обличчя представляли суміш євро­пейської з азійською рисами людей, невтомних у боях, природних верш­ників, впертих, свавільних, хижих, але які стерли свої провини завзя­тими і хоробрими вчинками. Про­тягом XVI ст. вони жахали манд­рівників у харківських і воронезьких пустках, поблизу Дону, грабували московських купців по дорозі до Азо­ва і Кафи, хапали людей, що їх по­силали наші воєводи в степи розві­дувати про татар чи ногаїв і напа­дали на окраїну. їхнє походження не вельми шляхетне: вони вважалися російськими втікачами, шукали дикої волі й здобичі в спустошених улусах Батиєвої орди... Називали вони себекозаками...Вонизневажа- ють залежністю від магометансь­кого царства і признають владу Росії... Вони заволоділи рікою (До­ном) до самого гирла, вимагали данини з Азова, воювали з ногаями і Аст­раханню, Тавридою і Турками, зобов'язуючись вдалині служити пильно сторожею для Росії».

До кінця XVII ст. донські козаки користувалися автономією. Вони вибирали собі отамана, суддів, двох осавулів, дяка. Похідний отаман під час військових операцій володів необмеженими повноваження­ми. Царі намагалися тримати донських козаків у послусі, дозволяли «біглим і вільним холопам» не платити податків, посилали різні дари: хліб. вино, гроші, порох і свинець. Незалежність Дону була зафіксо­вана у двох документах: «З Дону видачі немає», «Ми не кланяємося ніко­му, окрім государя».

Рис. 10.13. Старшина війська Донського

I все ж козаки не завжди були схильні рахуватися з думкою мос­ковського уряду. Іноді вони допомагали державі: брали участь в об­лозі Казані; в 1579 —1585 рр. отаман Єрмак Тимофійович підкорив зі своїм загоном Сибір; захищали південний кордон від набігів кримсь­ких татар. Часом діяли на шкоду, приєднуючись до військ самозванців Лжедмитрія І, Лжедмитрія II та інших «царів» і отаманів, які йшли на Русь аби пограбувати.

«За зіпунами», тобто за військовою здобиччю, крім Сибіру, козаки ходили й на південь. Об'єднавшись із запорожцями, донські козаки спус­калися на човнах по річках до Чорного моря і нападали на турецькі ко­раблі і на міста Малої Азії. Особливо успішними були спільні походи в 1622 р. на Трапезунд і в 1624 р. на Стамбул. Часто вони набігали і на Азов (Азак — фортецю в гирлі Дону). Турки називали цю фортецю, на мурах якої стояли близько 200 гармат, Садд-уль-іслам — «оплотом ісламу».

У квітні 1637 р. спільна армія, що складалася з 1 тис. запорожців і 3-4 тис. донських козаків, почали осаду Азова. 18 липня 1637 р. фор­тецю захопили. Козаки взяли бага­ту здобич, яку поділили між усіма учасниками, включаючи тисячу чо­ловік, які загинули в боях. Частка здобичі була передана сім'ям тих, хто загинув.

На кінець 1637 р. після поразки повстання Павлюка в Азов прий­шли сотні запорозьких козаків.

У березні 1638 р. кілька запорожців, прибувши до Путивля, серед іншого розповідали, що на Дон рушає приблизно 2 тисячі запорожців.

А у квітні 1638 р. отаман донсь­ких козаків Михайло Татари- нов повідомив у московський посольський приказ, що «на Дону знаходиться 10 тис. запо­рожців (можливо, цифри пере­більшені), і вони ще приходять».

Історична довідка АЗОВ, заснований хазарами недалеко від давньогрецької колонії Тана, належав з XIII ст. і до захоплення його турками в 1475 р. генуезцям, які дали назву Тана. (Азак — "гирло" по-турецьки, бо місто розташоване в гирлі Дону на його лівому березі).
Рис. 10.14. Турецький ага. Гравюра Й. Віллє

Під час турецько-татарсь­кого походу на Азов у 1641 р. су­хопутними військами Порти керував Делі Гусейн-паша. Флотом командував капудан Сиявуш-паша, його помічни­ком був Піяла-паша. Силістр- ійськими і очаківськими військами командував там­тешній намісник Мехмед- паша. Татарськими і ногайсь­кими загонами керував Баха- дир Гірей. Чисельність армії досягала, за свідченнями ко­заків, 200 тис. (!сторик Х!Х ст. Сенківський, основуючись на
працях турецького історіографа Наїма-ефенді важав,що турок і татар під Азовом було близько 50 тис.). Шженерними роботами займались досвідчені європейські техніки: італійці, французи і німці (вони зро­били 17 підкопів під стінами фортеці).

До складу Азовського гарнізону входили близько 10 тис. чоловік. З них донські козаки складали: 5367 чоловіків і 800 жінок, які активно допомагали козакам. Решта були запорожці і «московські торгові люди».

24 червня 1641 р. почалася облога Азова. Козаки відбили 24 штур­ми і після 14-ти тижнів облоги, втративши 70 тис. своїх людей (за да­ними козаків), турки відійшли.

Згідно з донесенням отамана Наума Васильєва царю, козаки втра­тили 3 тисячі вбитими. Розуміючи, що султан не змириться з пораз­кою, козаки запропонували царю Михайлу Романову прийняти Азов «на вічну славу і вотчину» і надіслати війська для оборони фортеці. (Для довготривалих боїв у козаків сил не було).

3 січня 1642 р. цар скликав засідання земського собору для обго­ворення ситуації, що склалася. Але, аби уникнути з Османською імпе­рією війни, до якої Росія не була готова, вирішили відмовитися від фортеці. Забравши всю артилерію, церковне начиння, дзвони, фор­течні залізні ворота і навіть, за братською обітницею, кістки своїх то­варишів, зрівнявши всі азовські укріплення з землею,козаки залиши­ли Азов.

Турки спробували відновити фортецю, і вже в жовтні 1644р. донські козаки разом із запорожцями на 30 чайках знову ударили по Азову.

Впродовж XVI—XVII ст. співпраця між донськими і запорозьки­ми козаками була досить тісною. На Запорозькій Січі із 38 куренів облаштувався і Донський, до якого записувалися козаки з Дону або Сіверського Дінця. А серед донських козаків були вихідці з України.

С. Соловйов в «!сторїї Росії» наводить уривок з донесення ногайсь­кого хана Юсуфа: «Наші люди ходили до Москви з торгом і, як ішли на­зад, ваші козаки й севруки, які на Дону стоять, їх побили...» Далі істо­рик пише: «На Дін ішли і севруки (севрюки), жителі «Сіверної» України, які здавна славилися своєю відвагою». У 1581 р., коли польський король Стефан Баторій обложив Псков, місто захищали донські козаки на чолі з отаманом Мишком (Миськом), родом з Черкас.

У 1632 р. між донськими козаками та запорожцями було укладено угоду про взаємодопомогу. Документи «Донських справ» свідчать: «Якщо на Дін або на Запорожжя очікується прихід багатьох людей, то запорозьким козакам помогати нам, а нам, донським, помагати черке­сам (запорожцям)».

Самоорганізація вільного козацтва на кордонах Росії, усвідомлен­ня ним їхніх інтересів як військово-служивого стану, що прагнув втис­нутися в традиційну схему станових стосунків, неминуче призводила до зіткнення зі служивим дворянством, яке бачило в козаках конку­рентів. Це суперництво було ліквідоване на початку XVII ст.

Прагнучи взяти козаків під контроль держави, російський уряд под­ілив їх на верстаних (аналог реєстрових в Україні) і неверстаних. Перші отримували маєтки за індивідуальним складом і платню, другі — ділян­ки за колективним нормами (на станицю). Згодом верстані (через одне- два покоління) злилися з провінційним дворянством, а неверстані в 40— 50-х роках XVII ст. склали важливий елемент державної армії — козац­тво, і впродовж сторіч вірою і правдою служили Росії. Вони чітко входили в станову структуру суспільства.

У Хорватії з метою протистояти турецькій агресії австрійський імператор Фердинанд у 1522 р. встановив так званий військовий кор­дон, Міііїаг — дгепхе, або ^.ща — Кщіпе (Військову Країну — по-сер- бохорватськи). Це була широка буферна зона, щось на зразок сані­тарного кордону, що простягався вздовж кордону, окупованих турка­ми земель, від Адріатичного узбережжя до Дунаю. Тут створювалася мережа укріплених міст і сіл, постів, оглядових башт і фортець. Адмі­ністративним центром цієї провінції стало спеціально створене гарн­ізонне місто Карлштадт (нині Карловац). Військовий кордон управляв­ся з Австрії, офіцери також були австрійцями, а опирались вони на ар­мію солдат — поселенців, так званих гренцерів (дгептег) — прикордонників (граничар), більшість з яких були православними. Багато з них втекли з окупованої турками Сербії. В обмін на довічну військову службу гранце- ри були особисто вільними і мали земельні наділи; у них було право виби­рати власних начальників, а також право сповідувати свою віру.

У 1702—1703 рр. на Потисько-Поморійському кордоні («границі») із сербів австрійці створили національно-військове поселення, яке мало забезпечувати захист державних кордонів Австрії від можливих нападів османів. Серби — захисники кордонів («граничари») підпо­рядковувалися не місцевій угорській адміністрації, а верховній військовій раді у Відні.

У Сербії, землі якої у XVI —XVII ст. належали як Венеції і Австрії, так і Османській імперії, поселялися втікачі із захоплених турками те­риторій. їх називали ускоками. У Венеції та Австрії влада надавала втіка­чам всіляку підтримку, організовуючи їх у загони та використовуючи у війнах з турками. Але ускоки не відзначалися дисципліною і про­довжували свої набіги на турецькі території навіть тоді, коли їх зас­тупники укладали мир з султанами, створюючи таким чином небез­печні ситуації.

Діючи невеликими загонами («четами») по 20-30 чоловік під про­водом ватажка («харамбаші») ускоки завдавали османам чималої шко­ди, чим привертали до себе увагу і симпатії простих людей. Не зважа­ючи на те, що ускоки в основному чинили розбої, вони досить часто виступали в ролі народних захисників, задовольняючи, крім іншого,
потребу христи­янського люду в помсті загарб­никам.

Коли турки загарбали Гер­цеговину, де зо­середжувалося чи не найбільше ускоцьких за­гонів, ускоки відступили в Далмацію й продовжували боротьбу. Спо­чатку їхнім нео­фіційним цент- рис Ю.11. Козаки:реєстровий, городовий і калмик ром стало місто

Кліс, а від 1537 р. — Сень. Згодом ускоків прийняли на австрійську військову службу, де їх використовували не тільки проти османів, а і проти іншого суперника Австрії в регіоні — Венеції.

Гайдук (від угорського каїйик — «піхотинець»). Гайдуками ставали переважно селяни, які втікали від податкового гноблення, деякі пред­ставники християнської церкви, а також декласовані елементи. У гірській місцевості та лісових масивах вони створювали свої загони, які налічували здебільшого декілька десятків чоловік. Нечисленність цих загонів сприяла їх маневреності й давала змогу легко уникати пе­реслідувань. Лише в окремих випадках чисельність гайдуків сягала сотень вояків. Командиром був «воєвода», помічником байрактар («хорунжий»). Прапор мав бути в кожному загоні.

Жертвами нападів гайдуків ставали не тільки представники ос­манської влади, а й збирачі податків, купці, феодали, незалежно від їхньої національності та віросповідання. Природним спільником гай­дуків виступав гірсько-лісовий ландшафт. Як правило, взимку бороть­ба гайдуків затихала і відновлювалась з першими ознаками весни. В цілому слов'янська людність Балкан симпатизувала гайдукам і нада­вала їм підтримку, хоча турки карали за це якнайжорстокіше.

Гайдуцький рух охопив весь Балканський півострів. Найзапеклішого характеру він набув у Південно-Західній і Північно-Західній Болгарії, гірських районах Сербії, Македонії. Гайдуки не являли собою реальної не­безпеки для турецької військової сили, але вони стали передвісниками звільнення Балкан від ординського іга.

Військові об'єднання гренцерів, ускоків, гайдуків, донських і за­порозьких козаків виникли на порубіжних землях на передньому краї
боротьби з Османською імперією і її васалами. Всі вони мали багато загальних рис, але й були істотні відмінності.

Тільки Запорізька Січ вела самостійну зовнішню політику, саме на українське козацтво покладались особливі надії відбивати турецько-та­тарську загрозу, і саме вони, очоливши національно-визвольний рух, бу­дували соборну державу.



 

Література

1. Актьі, относящиеся к истории Западной Руси. — СПб, 1851. — Т. 4.

2. Архив Юго-Западной России. — К., 1863. — 1867.

3. Андрущенко І. Галичина: між Польщею й Австро-Угорщиною / / Київська старовина. - №1. - 2001. - С. 73 - 81.

4. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. - К., 1995.

5. Антонович В. Коротка історія козаччини. - К., 1991.

6. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

7. Антонович В. Розвідки про церковні відносини в Україні в XVI- XVIII ст. - К., 1890.

8. Алекберли М.А. Хотинская война (1621 г). - Черновцьі, 1957.

9. Алекберли М.А. Борьба украинского народа против турецко-та- тарской агрессии во второй половине XVI - первой половине XVII в. - Саратов, 1961.

10. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

11. Апанович О. Конструктивна історична діяльність українського козацтва // Пам'ятки України. - №5. - 1991.

12. Александров Д.Н. Южная, Юго-Западная и Центральная Русь в XIII - XIV вв. и образование Литовского государства. - М., 1994.

13. Андрееев АР. История Крьіма. - М., 1997.

14. Бантиш-Каменский Д.М. История Малой России. - К., 1992.

15. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К., 1971.

16. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. - К., 1993.

17. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

18. Бойко ОД. !сторія України. - К., 2001.

19. Боплан Гійом Левассер де. Опис України. - К., 1990.

20. Бойко І. Селянство України в II половині XVII ст. - К., 1963.

21. Боєчко В. Козацтво та розвій державотворчих процесів та на­ціональної ідеї // !сторія України. - 1999. - № 25 - 28.

22. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X - початок XVII ст.). - К., 1988.

23. Борецький Йов та інші. Протестація // Пам'ятки братських шкіл на Україні кінця XVI ст. Тексти і дослідження. — К., 1998.

24. Бушков А., Буровский А. Россия, коротой не бьіло. — М., 2000.

25. Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва з Доном в XVI — середині XVII ст. — Київ; Запоріжжя. — 1998.

26. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII - XVI ст. - Львів, 1996.

27. Барвінський Є. Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климента VIII з козаками р.р. 1599 і 1594. // Зап. Наук. Товари­ства ім. Шевченка. — 1896. — Т. 10.

28. Вайнштейн О.Л. Россия и тридцатилетняя война 1618 — 1648 гг. — М., 1947.

29. Василькова Ю.В. Страницьі отечественного образования. С древнейших времен до XVIII века. — М., 1996.

30. ВасиленкоН.П. Очерки по истории Западной Руси и Украиньї. — К., 1916.

31. Велика історія України. — К., 1993.

32. Винокуров О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія Ук­раїни. — К., 1996.

33. Возгрин В. Исторические судьбьі крьімских татар. — М., 1992.

34. Власовський І. Нарис історії української православної церкви. Т. 12. — К., 1998.

35. Вернадский Г. Монголи и Русь. — М., 2000.

36. Вовк Г. До питання про так зване золотоординське іго в Ук­раїні: суспільне життя. // Сучасність. — №5. — 1997.

37. Володарі гетманської булави. !сторичні портрети. — К., 1997.

38. Грушевський М. Xронологічні події. Галицько-Волинської літо­писи // ЗНТШ. — Т. 41. — 1901.

39. ГрушевськийМ.С. !сторія України-Руси. — К., 1993 — 1996. — Т. 3 — 8.

40. Галицько-Волинський Літопис. — Львів, 1994.

41. Гуржій О., Корнієнко В. Міф, у який хочеться вірити. З історії бой­ової еліти українського козацтва. // !сторія України. — 2002. — № 42.

42. Голубев С. Киевский митрополит П. Могила и его сподвижни­ки. — К., 1883.

43. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. — К., 1994.

44. Голобуцький В. Економічна історія української РСР. — К., 1970.

45. Грицак П. Галицько-Волинська держава. — Галич, 1995.

46. Греков Б.Д. Якубовский Д.Ю. Золотая Орда и ее падение. — М., 1998.

47. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Ордьі. — М., 1990.

48. Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і її захоп- ленння Польщею (з кінця XV — по 1569 р.). — К., 1999.

49. ГумилевЛ.Н. От Руси к России. - М., 1993.

50. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. — М., 1990.

51. Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1964.

52. Гуслистий К.Г. Україна під Литовським пануванням і захоп­лення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.). — К., 1939.

53. Давня історія України. Кн. 1—2. — К., 1994-1995.

54. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІУ — ХУІІ ст.) // ЗНТШ, 1991.

55. Дворник Ф. Славяне в европейской истории и цивилизации. — М., 2001.

56. Дмитриев М.В. Реформационное движение в восточнославян- ских землях Речи Посполитой во втрой половине XVI века. — М., 1990.

57. ДорошенкоД. Нарис історії України. — К., 1992. — Т. 1-2.

58. Дюличев В.П. Рассказьі по истории Крьіма. — Симферополь, 1997.

59. Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерно- морья в зпоху средневековья. — М., 1986.

60. Думин С. В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Рус- ское). История Отечества: люди, идеи, решения. — М., 1991.

61. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Ордьі в ХІІІ—ХГУ вв. — М., 1985.

62. Ефименко А. И. История украинского народа. — К., 1994.

63. Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. — К., 1998.

64. Заичкин И.А. Почкаев И.Н. Русская история. Популярний очерк ІХ — срединьї ХУІІІ вв. — М., 1992.

65. Запорожці. — К., 1993.

66. Заборовский Л.В. Великое княжество Литовское и Россия во время польского потопа. Документи, исследования. — М., 1994.

67. Зимин А.А. Россия на рубеже XV — Х^ ст. — М., 1982.

68. Історія України в особах. — К., 1993.

69. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ—середини Х^ ст. — К., 1996.

70. Історія релігії в Україні. У 10 томах / За ред. Б. Лобовика. — К., 1996 — 1998.

71. Історія західних і південних слов'ян (з давніх часів до ХХ ст.). — К., 2001.

72. История и археология Юго-Западного Крьіма. — Симферо­поль, 1993.

73. ІналджикГ. Османська імперія: класична доба 1300-1600 рр. — К., 1998.

74. Іналджик Г. Боротьба за за Східно-Європейську Імперію, 1400­1700 рр. Кримський ханат, османи та піднесення російськоїх імперії / / Кримські татари в минулому і сучасності. — К., 1997.

75. Історія держави і права України. — К., 2001.

76. Ісаєвич Я.Д. Братства і їх роль в розвитку української культури XVI - XVII ст. - К., 1966.

77. Ісаєвич Я.Д. Юрій Дрогобич. — К., 1972.

78. Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. — Львів, 1996.

79. Історія України: Нове бачення / Ред. В.А. Смолій. — К., 1995.

80. Иловайский Д. Собиратели Руси. — М., 1996.

81. История Литовской ССР. — Вильнюс, 1978.

82. История Белоруссии. — Минск, 1995.

83. История Польши: В 2-х томах. — М., 1954-1956.

84. История России. С древнейших времен и до конца XVII века.

—М., 2001.

85. Карамзин Н.М. История государства Российского. — М., 1990.

86. Кучкин В.А. Русь под игом: как зто бьіло. — М., 1991.

87. Каргалов В.В. Полководцьі X — XVI вв. — М., 1989.

88. Кормич М.Л., Багацький В.В. !сторія України від найдавніших часів і до XXI ст. — К., 2001.

89. Кашуба М. З історії боротьби проти унії. — К., 1966.

90. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовс- кий период. — Т. 1. — Одесса, 1912.

91. Крьім: прошлое и настоящее. — М., 1988.

92. Котляр М.Ф. Данило Галицький. — К., 1979.

93. Котляр М.Ф. Данило Романович Галицький (до 800-ліття з часу народження). // Київська старовина. — 2001. — №2. — С. 103 — 107.

94. Котляр М.Ф., Смолий В.А. История в жизнеописаниях. — К., 1990.

95. Котляр М, Кульчицький С. Довідник з історії України. — К., 1996.

96. Козубовський Г.А. Київське князівство при Володимирі Оль- гердовичі за пам'ятками нумізматики. Старожитності Південної Русі.

—Чернігів, 1993.

97. Крикун М.Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобе­режної України в XV—XVПI ст.: кордони воєводств у світлі джерел. — К., 1992.

98. Кримський А. Сторінки історії Крима та кримьских татар (Студії з Криму ). — К., 1930.

99. Кримський А. !сторія Туреччини. — К., Л

100. Куркчи А. Крьімские татарьі. // Отечество. — М., 1990. — №1.

101. Крисаченко В. !сторія Криму. Кримське ханство. — К., 2000.

102. Костомаров М. !сторія України в життєписах визначних її діячів. — К., 1990.

103. Костомаров М. Козаки. — М., 1995.

104. Кримський А. !сторія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала і розвивалася і як досягла своєї слави і мо­гутності. — К., 1996.

105. Крип'якевич І.П. !сторя України. — Львів, 1992.

106. Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1993.

107. Крип'якевич І. !сторія українського війська. — Львів, 1936.

108. Крижанівський О.П., Плохий С.М. !сторія церкви та релігій­ної думки в Україні кінця XVI — середини XIX ст. — К., 1994.

109. Кром М.М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV— первой трети XVIII в. — М., 1995.

110. Карпини Плано де. История монголов. — М., 1965.

111. Лаврів П. !сторія Південно-Східної України. — Львів, 1992.

112. Лихачев Д.С. Русские летописи. — М., 1947.

113. ЛитвинМ. О нравах татар, литовцев, московитян. — М., 1994.

114. Лисяк-Рудницький І. !сторичне есе. — К., 1994. — Т. 1.

115. ЛюбавскийМ.К. Очерк истории Литовсько-Русского государ- ства до Люблинской унии включительно. — М., 1910.

116. Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів,

1996.

117. Леп'явко С.Козацтво у міжнародних відносинах (1561 — 1591). — Чернігів, 1999.

118. Леп'явко С. Северин Наливайко // !сторія України. — 2000. — №21 — 22.

119. Леп'явко С.Повстання К. Клсинського // У!Ж. — 1994. — № 4-5.

120. Литвинов В.Д. Проблема гоударства в трудах Ст. Ориховско- го // Отечественная общественная мьісль зпохи Средневековья. — К., 1988.

121. Любавський М. Очерк истории Литовско-Русского государ- ства до Люблинской унии включительно. — М., 1995.

122. Маметов А. Крьімские татарьі: Историко-лингвистический очерк. — Симферополь, 1993.

123. Мицик Ю. Як козаки воювали. — Дніпропетровськ, 1990.

124. Многовариантаня история России. — М., 2001.

125. Мьільников А.С. Искушение чудом: русский принц и самозван- цьі. — Л., 1991.

126. Махун С. Прогулки с Клио. — К., 2001.

127. МишкоД. Северин Наливайко. — К., 1962.

128. Національні процеси в Україні. Документи і матеріали. — К.,

1997.

129. Наливайко Д. Козацько-християнська республіка: Запорозь­ка Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках. — К., 1992.

130. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997.

131. Насонов А.Н. Монголи и Русь. История татарской политики на Руси. - М.-Л., 1940.

132. Нічик В., Литвинов В., Стратій Є. Гуманіститчні та рефор­маційні ідеї на Україні. - К., 1990.

133. Огієнко І. Українська церква. - К., 1993.

134. Овсій І.О. Зовнішня політика України. - К., 1999.

135. Плічковський Н. Нарис історії Української православної цер­кви. - Сідней-Аделаїда, 1988.

136. Плохий С.Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI - XVII вв. - К., 1989.

137. Полонська-ВасиленкоН. !сторія України. - К., 1992. - Т. 1.

138. Пашуто В. Образование Литовского государства. - М., 1959.

139. Похлебкин В.В. Татари и Русь. - М., 2001.

140. Платонов С.Ф. Полньїй курс по русской истории. - СПб., 2001.

141. Плетнева С.А. Кочевники средневековья: поиски историчес- ких закономерностей. - М., 1982.

142. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. - М.-Л., 1952.

143. Рибалка І. !сторія України. Ч. 1-2. - Xарків, 1995.

144. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Ли­товського. - К., 1998.

145. Русина О. Україна під татарами і Литвою - К., 1999.

146. Русина О., Гробець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Українська історія в таємницях і курйозах. - К., 2002.

147. Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію, її народ і ко­заків взагалі. - К., 1994.

148. Савельев Е. П. Древняя история казачества. - М., 2000.

149. Сергійчук В. Ьменем Війська Запорозького. - К., 1998.

150. СасП.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - К., 1988.

151. Сас П.М. Феодальньїе города Украиньї в конце XV - 60-х гг. XVI вв. - К., 1999.

152. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна револю­ція XVII ст. (1648 - 1676 рр.). - К., 1999.

153. Смолій В., Ричка В. Українські землі у складі Литовської дер­жави та Речі Посполитої // !сторія України. - 1997. - №2.

154. Сокульський Л. Морські походи запорожців. - Дніпропет­ровськ, 1995.

155. Сидоренко О.В. Українські землі у міжнародній торгівлі (XI - середина XVII ст.). - К., 1992.

156. Скринников Р.Г. Россия в начале XVII века. «Смута». - М, 1988.

157. Соловьев С.М. Сочинения. Т. 3-6. - М., 1988.

158. Смирнов В.Д. История Крьімского ханства под главенством Османской портьі до начала XVIII в. - СПб., 1887.

159. Татищев В.Н. Избранное. — М., 1979.

160. Тимошенко Л. Єзуїти і Берестейська унія. // Київська Старо­вина. — 2001. — №4.

161. Терещенко Ю. Україна і європейський світ (до кінця XVI ст.).

—К., 1996.

162. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к исто- рии Золотой Ордьі. — М.-Л., 1941.

163. Торгівля на Україні: XIV — середина XVII ст. (Волинь і Над­дніпрянщина). Збірник документів. — К., 1990.

164. Тунманн. Крьімское ханство. — Симферополь, 1991.

165. Україна і світ. !сторія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустаріального суспільства. — К., 1994.

166. Ульяновский В.И. Лжедмитрий I в связи с историей Украиньї и Киева: Указатель. — К., 1990.

167. Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. — К., 2003.

168. Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2002.

169. Уния в документах. — Минск, 1997.

170. Уривалкін О.М., КонончукІ.М. !сторія України від стародавніх часів до сьогодення. — К., 2001.

171. Уривалкін О.М. Чернігово-Сіверські землі під владою Вели­кого князівства Литовського та Москви // Література та культура Пол­ісся. Вип. 17. — Ніжин, 2002.

172. Уривалкін О.М. Сторінки історії Ніжинщини (з найдавніших часів до середини XVII ст.). — Ніжин, 1998.

173. Уривалкін О.М., Кресан А.О. Чернігово-Сіверська земля XVI

— початку XVII ст.: проблеми порубіжжя // Література та культура Пол­ісся. Вип.20. — Ніжин, 2003.

174. Уривалкін О.М. Нарис історії України (середина XIII — сере­дина XVII ст.). — Ніжин, 2003.

175. Феномен Петра Могили: біографія, діяльність, позиція. — К., 1996.

176. Флоря Б.Н. Литва і Русь перед битвою на Куликовом поле // Куликовская битва. — М., 1980.

177. Флоря Б.Н. Брестская уния и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII века. — М., 1996, 1999. — Ч. 1—2.

178. Федоров-Давидов Г.Л. Искусство кочевников Золотой Ордьі.

—М., 1976.

179. Фадеева Т.М. Тайньї горного Крьіма. — Симферополь, 2001.

180. Хорошкевич А.Л. Русь и Крьім. От союза к противостоянию. — М., 2001.

181. Xрестоматія з історії України. — К., 1996.

182. Xроника Бьіховца. — Минск, 1994.

183. Хара-Даван З. Русь монгольская. — М., 2002.

184. Хаян В.О. Кримські татари в науковій спадщині академіка Кримського // Проблеми історичного і геграфічного краєзнавства Чернігівщини. Вип. III. — Чернігів, 1995.

185. Xроника Галла Анонима // Шевелева Н.И. Польские лати- ноязьічнике средневековьіе источники. Текст, перевод, комментарий. — М., 1990.

186. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. — К., 1981.

187. Чукаева В. Русские княжества и Золотая Орда. — Днепропет- ровск, 1998.

188. Чувардинский А.Г., Палий А.Н. Гетман Сагайдачньїй. — К., 2002.

189. Челеби Звлия. Книга путешествий. — Симферополь, 1996.

190. Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987.

191. Шабульдо Ф. Київське князівство Ольгердовичів в контексті української державності // Старожитності. — 1994. — №2.

192. Швидько Г.К. !сторія України (XVI — XVIII століття). — К., 1997.

193. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального ста­ну. Друга половина XVI — середина XVII ст. — К., 2000.

194. Щербак В. Запорізька Січ як фактор консолідації українсько­го козацтва. // УЖ, 1995. — №5.

195. Шмидт С.О. У истоков российского абсолютизма: Исследо- вание социально-политической истории времени Ивана Грозного. — М., 1996.

196. Щоденик Еріха Лясоти зі Стеблева // Жовтень. — 1984. — №10.

197. ЯворницькийД. !сторія запорізьких козаків: У 3-х т. — К., 1991.

198. Яковенко Н. Українська шляхта (з кінця XIV до середини XVII ст.) — К., 1997.

199. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — XVII ст. — К., 2002.

200. Яковенко Н. Нариси історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997.

201. Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська Старовина. — 1993. — №3.

202. ЯкобсонА.Л. Крьім в средние века. — М., 1973.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.183.113 (0.051 с.)