ТОП 10:

Польська експансія на українські землі (Галичина, Волинь і Поділля, 40-ві роки XIV- 60-тірр. XVI ст.)



ГАЛИЧИНА ТА ВОЛИНЬ

Початок польській експансії поклав Казимир III Великий. У квітні 1340 р. по смерті галицько-волинського князя Юрія II (Болеслава)польські та угорські війська вторглися на українські території.

Похід тривав не більш як 3-4 тижні (15 травня Казимир ІІІ був уже в Кракові), і не змінив нічого в політично-державному устрої Га­личини. Вона залишилася у номінальній владі литовського князя Любарта та Орди, а фактично влада належала боярській олігархії на чолі з Дмитром Дедьком.

У 1349 р., уклавши мир з хрестоносцями і домігшись нейтралітету Орди, Казимир ІІІ розпочав другу широкомасш­табну експансію на українські землі. Вона здійснювалася під прикриттям гасла захисту като­ликів Галичини. В серпні-лис- топаді 1349 р. були захоплені майже всі землі Галицько-Во­линської Русі. Польський літо­писець писав, що Казимир, «на­павши з сильним військом, забрав усі землі з усіми городами і зам­ками, залишивши Любарту тільки Луцьк з округом, та й то за своєю волею». Проте втрима­ти усі здобуті землі полякам не вдалося, і литовці зуміли повер­нути собі Волинь. Ситуація ус­кладнилася претензіями Угор­щини щодо Галицько-Волинсь­кої Русі. У квітні 1350 р. у Буді було відновлено Вишеградську угоду (1339 р.) між Польщею та Угор­щиною. Казимир ІІІ уклав зі своїм племінником, угорським королем Людовіком (Лайошем) договір, яким підтверджувалося право угорсь­ких володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, а на випадок його смерті «без поли­шення мужеського потомка» мала разом з Польщею перейти під без­посередню владу угорського короля.

Діставши військову допомогу від Людовіка і чотирирічну грошову десятину з польських єпархій від папи римського, Казимир ІІІ почав третій похід на галицько-волинські землі. Восени 1352 р. він закінчив­ся польсько-литовським перемир'ям. Казимир одержав Галицьку зем­лю і Поділля, тоді як за литовськими князями залишилася Волинь.

Рис. 4.1. Польський крилатий гусар

Новий етап у боротьбі між Польщею і Литвою за галицько-во­линські землі розпочався у 1365-1366 рр. В результаті кількох успіш­них походів і укладення перемир'я у 1366 р., Казимир домігся закріп­лення за собою Галичини, Холмської і Белзької земель та значної ча­
стини Волині. Навіть ли­товський князь Любарт Ге- димінович змушений був визнати певну залежність від польського короля.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли помер останній польський король з династії Пястів — Казимир III. Разом з польською коро­ною Людовіку угорському дісталася і Галичина. Литва, скориставшись смертю Ка- зимира, захопила всю Во­линь. У жовтні 1372 р. Гали­чина була передана у ленне володіння племіннику Людо­віка сілезькому князю Владиславу Опольському, «пану і дідичу Русі на вічні часи». Фактично Галицька земля існувала як васальне князівство, яке мало певну автономію. Владислав мав свій апарат управління, кар­бував свою монету (зі своїм іменем і короля Людовіка, але частіше тільки своїм), титулувався «самодержцем Русі». У внутрішній політиці він сприяв утвердженню в Галичині іноземців, підтримував німецьку ко­лонізацію міст, відкрито протегував зміцненню католицької церкви. У грудні 1378 р. король Людовік надав Владиславу Добжинську землю в Польщі, а Галичину приєднав безпосередньо до Угорщини.

Не маючи великої підтримки в Польщі, Людовік в обмін на ви­знання своїми дочками права на польський престол, приймає в 1374 р. так званий Кошицький привілей, згідно з яким магнати і шляхта звільнилися від усіх повинностей, крім військової служби і податку у 2 гроші за лан землі (від 17 до 24,5 га). У 1384 р. молодша донька Лю­довіка Ядвіга була обрана на польський престол, а в 1387 р. до володінь польської корони була приєднана Галичина. Вона увійшла до складу Польщі спочатку як власність королівського трону, а з 1434 р. — як адміністративна одиниця польської держави — Руське воєводство, яке залишалося під її владою до 1772 р.

Претензії на Волинь Польща висунула вже по смерті великого князя литовського Вітовта у 1430 р. Особливо сприятливі умови для польської експансії склались при розгортанні боротьби за литовський престол між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем у 1436-1440 рр.

Рис. 4.2. Печатка Володислава Опольського, останнього Галицького князя

Кінець польсько-литовському протистоянню був покладений у 1454 р., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля
і волинське прикордоння переходило до Польщі. У 1569 р. на Люблінсь­кому сеймі Волинь, Брацлавщина, Підляшшя та Київщина відійшли до складу Польщі.

ПОДІЛЛЯ

У XIV ст. боротьба за подільські землі йшла в основному між Польщею, Литвою та Ордою. На думку історика Ф. Шабульдо, у 40-х роках XIV ст. владу литовських князів Коріатовичів визнало населен­ня, що примикало до кордонів галицької і волинської земель у ме­жиріччі Дніпра і в середній течії Південного Бугу, захопленого Ор­дою у Галицько-Волинського князівства в 20-х роках XIV ст.

На початку 60-х років на території подільської землі формується Подільське князівство як уділ Коріатовичів. М. Стрийковський по­відомляє, що сини князя Коріата порівну поділили між собою подільські володіння. Як видно з ярликів кримських ханів, подільська земля до 90-х років ділилася на три адміністративно-територіальні округи («тьми»): Каменецьку, Брацлавську, Сокальську. Після битви під Синіми Водами (1362 р.) до володінь Коріатовичів була приєдна­на південна частина Галицького Пониззя (низини Південного Бугу і Дністра) разом з Бєлгородом-Дністровським.

Першим великим удільним князем подільської землі був Юрій Коріатович. Його резиденція знаходилася в м. Смотричі. По його смерті у 1375 р. подільським князем став брат Олександр. При ньому столицю перенесли до Кам'янця. Олександр загинув у бою з ордин­цями у 1380 р., після чого його спадкоємцем став брат Костянтин, прихід якого до влади можна пов'язувати зі зміцненням позицій тих кіл місцевого боярства, що виступали проти залежності князівства від Угорщини і політики окатоличення.

З кінця 80-х років XIV ст. Подільською землею фактично неза­лежно від литовського князя Вітовта управляв православний князь Федір. Але восени 1389 р. Вітовт рушив війська. У ході боїв 1389-1393 рр. Вітовт захопив міста Брацлав, Соколиць, Кам'янець, Сколу, Смотрич, Чер- воноград. Князь Федір Коріатович відступив на підвладне угорсько­му королю Закарпаття.

Під тиском польського короля Ягайла Вітовт погоджується в кінці 1393 р. продати йому західну частину Подільського князівства за 20 тисяч золотих. Ягайло в свою чергу передає землі у спадкове володін­ня краківському воєводі Спитку Мельштинському. Після того, як воє­вода загинув у 1399 р., Ягайло викуповує Поділля у його дружини і віддає Свидригайлу Ольгердовичу, після якого вона знову повертаєть­ся Вітовту. Що реально ховалося за цими продаваннями — викупову­ваннями, — сказати тепер важко. Але зрозуміло одне: подільська зем­ля стала предметом суперечки між Литвою і Польщею, причому пе­ревага в ній була то на одному, то на іншому боці.

У 1430 р., скориставшись смертю Вітовта і плутаниною в Литві, польська шляхта захопила фортецю Кам'янець та інші міста Західно­го Поділля. У 1434 р. польський уряд утворює Подільське воєводство, до складу якого згодом увійшли Меджибіж і Хмільник. Східне Поділля (розмежування проходило приблизно по р. Мурафі) залишилося до 1569 р. у складі Литви.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.208.186.19 (0.004 с.)